брязкуча, навiть на око, провислiсть
ковткiв, коралiв, розкиданих по плечах кiс i лент, мохнато-рясно вишиванi
полики, бахмата нефоремнiсть спiдниць i керсеток не укривад пишноти
здорових тiл, готових родити, я, проте, спецiально прошу звернути увагу на
обличчя, ледi й джентльмени, - це прекраснi, вимовнi обличчя, над якими
попрацював - i Божий рiзець, i роки трудного життя, котре, - якщо лиш не
доскiпуватися в нiм повсякчас сенсу, як то здуру чинимо ми, а приймати як
д, як погоду й негоду, - помалу-малу стесуд з виду вториннi навалькування,
оголюючи скупу чистоту первiсноз - Божоз-таки? - горорiзьби: все лишнд
пiдтягадться, пiдчищадться, виопуклюються чола, впертiшають щелепи, i все
глибше висвiчуються - очi, очi, очi, чорнозем пiдвiвся, i погляд його з
вiддалi часу - страшний i спитуючий, - що з ними всiма потiм сталося,
вимерли в тридцять третьому? згинули в таборах, в слiдчих тюрмах НКВД, чи
просто надiрвалися на колгоспних роботах? йолки-палки, ми ж були вродливим
народом, ледi й джентльмени, вiдкритозорим, дужим i рослявим,
самовладно-мiцно вкорiненим у землю, з якоз нас довго видирали з м'ясом, аж
нарештi таки видерли, i ми розлетiлись, розтрусились по всiх широтах
обстрапаним пiр'ям iз розпоротих багнетами подушок, наготованих, було, на
придане, - ми-бо все чекали свого весiлля, вишивали собi пiсень, хрестиком,
слово до слова, i так упродовж всенькоз iсторiз, - ну от i довишивалися. В
рабствi народ вироджудться, кажу ще раз, прожовую цю думку до повноз втрати
смаку, щоб тiльки перестала нити, як негода, як щомiсячний бiль пустого
лона, - виживання, скоро пiдмiняд собою життя, обертадться виродженням,
авжеж, браття-дврез, милi моз ашкеназi (в разi хто з вас випадком затесався
серед публiки), - це й до вас п'дться: можете собi скiльки хочте згорда
пирхати на сабрiв - тупицi, мовляв, рогулi, чи як вони там у вас значаться,
- а менi назавжди вбився в пам'ятку заздрий, знизу вгору, погляд
колеги-киянина, невеличкого, юрливого полукровки з жiночно вузенькими,
високо пiдiбганими плiчками, що невловно накидали йому профiльну поставу
горбаня, - ми вешталися з ним по +русалиму, переходили попри стонадцятий на
дню патруль, i бiдака - не стримався, заламався: шiстдесятирiчний, ще
брежндвського розливу, професор, хлопчисько, що жадiбно витрiщадться крiзь
дiрку в парканi на вiйськовий парад, став горбатим слупиком, i вихопилося
вслiд патрулевi - глибше власних полукровочних комплексiв укрите, аж
присьорбнув слиною: "Якi вони... красивi!" - а вояки там i правда як на
пiдбiр - мiфологiчнi велетнi, помилково вбранi в плямистий однострiй з
автоматами через плече, розложистi гiрськi плато спин, рухомi стовбури
стегон, мiцнi, з синюватим, проти оливковоз засмаги, вiдливом, зуби, мов
сама земля ожила й заходила в рiст, ах якi мужики, бенкет для зору! - в
Схiднiй +вропi пiди-но пошукай таких розкiшних бардадимiв семiтського типу,
- нiби там, серед на вохру випалених безводних пагорбiв, i далi тривала,
нiколи не перериваючись, бiблiйна iсторiя, в кожному разi, цi - в
одностроях i з автоматами, як прочiсували арабськi й християнськi квартали,
посуваючись по осонню з облудно лiнькуватою грацiдю ситих хижакiв, - могли
бути нащадками Авраама i Якова, мiй же професор - вже самими отими
мерзлякувато, чи то вибачливо, скуленими (укритися, сховатися, догiдливо
пiдхихикнути й злитися з меблею) плiчками - заперечував достеменнiсть
Старого Заповiту: з такими плiчками неможливо боротися з янголом, взагалi
нiчого неможливо, окрiм як бiгти "по вдрьовочкд", що вiн цiлий вiк i робив,
що робили, з колiна в колiно все глибше вгрузаючи пiдборiддям у грудну
клiтину, мiльйони ашкеназi, а вдрьовочка лопнула i жида прихлопнула,
гай-гай! Але в них - в них усе-таки д випаленi до вохряноз жовтизни
пагорби, на яких тривад iсторiя: хто скаже менi, де наш +русалим, де його
шукати?




Там, у +русалимi, переходячи вiд храму до храму, вона просила в Бога
сили - бiльше нiчого: рiк видався тяжкий, самотнiй (шлюб, що довший час
догнивав був потихеньку, затуманюючи душу, як вiконце в парко надиханiй
кiмнатi, нарештi розпався), а головне - бездомний, весь у нарваних скоках
вiд одного тимчасового пристановиська до iншого, аби тiльки не лишатися в
мацiпусiнькiй квартирцi вкупi з мамою: з нею вона починала ненавидiти
власне тiло, його вперту, необорну матерiальнiсть - мусило, хоч ти лусни,
займати певний кубiчний об'дм простору! - ночами снилась собi хлопом -
високим, довговолосим чорнявим самцем-Маунлi, що волочить у койку стару
вiдьму в звислих блакитнаво-сивих космаках - i не може зз взяти! - ото б
утiшились американськi психоаналiтики, аби зм таке доповiсти! - тодi-то й
стало зринати - промельком, скидом, вихопиться й спорсне - вiдчуття якозсь
наскрiзноз вiдкритостi-всiм-вiтрам: на добре чи на зле? Розумом запевняла
себе, зцiпивши зуби: хай хоч гiрше, аби iнше! - а вiршi обiцяли: "Цiдз
ночi, певно, прийде жах. / Гарячий дрож - любовний чи блювотний - /
Передчуттям збоченського зв'язку / Чи крику смертного стенад кволе тiло. /
Розрив, розрив - всiх зв'язок, нервiв, жил: / Моя беззахиснiсть така тепер
зовсюдна, / Немов одвертий заклик злу: Приходь! / Я вже себе побачила
будинком, / З якого в нiч оголеним вiкном / Горить жовтогарячий прямокутник
/ Iз планками упоперек грудей / I низу живота - як на рентненi, / I камiнь
той, котрий розтрощить шибку, / Вже десь лежить, чекаючи руки". Во блiн -
що тут ще скажеш... А в +русалимi якось було попустило, зрештою, й
симпозiум видався цiкавий, так що поперек-горла-вгороджену кiстку власного,
вже зафаховiлого екзгибицiонiзму: щоразу заново демонструвати вишкiреним
захiдним iнтелектуалам, що й укразнцi, бач, годнi висловлюватися
складнопiдрядними реченнями, - вона тодi проковтнула порiвняно безболiсно,
- тiльки, сидячи в перервi мiж сесiями на вiдкритiй терасi за столиком,
блаженно витягши ноги, посьорбуючи кавусю вперемiж iз балачкою -
сперечалися за Донцова, та зрозумiйте ж ви, панство, це не антисемiтизм -
це рев пораненого звiра: пустiть, дайте нам жити! - й з укритою посмiшкою
розглядаючи спiврозмовцiв крiзь золотинки змружених вiй, вона зненацька
почула рiзке, надсадне янчання: невiдь-звiдки на терасi взявся
антрацитово-чорний котюга, задерши хвоста йшов мiж столиками, крiзь
загальний смiх та рiзномовнi оклики, й патрав повiтря червоно роззявленим
вереском, - бризнуло попiд шкiру легеньким холодком: це ще що за проява? -
а воно, стерво, скерувалося просто до зхнього гурта - вигнувши спину,
плигицьнуло зй на колiна, теплим тягарем зiбгалося в пеленi й занишкло,
посiпуючи насторченим вухом, перемкнувшись на утробне воркотання: знайшло,
кого шукало. Посмiялись тодi, та й вже, - з несвiдомим острахом, мов на те,
щоб загодити, вона обережно погладила звiрюку, - котище розплющив на нез
жорстко заскленi золотi очиська з чорними прорiзами зiниць, як у навспак
поставлених свiчок, охнула подумки: святсвят-свят! - попалась, золотце, от
коли попалась - акурат за пiвроку до того, як - оглушило, завертiло
вихором, пiдхопило-понесло, не давши оханутись: спасительницею себе уявила,
жоною-мироносицею, так? Ну то мадш - прицiльно, просто в той свiтляний
прямокутник, iз планками упоперек грудей i низу живота, i не скигли тепер -
вiн, як-не-як, тебе любив, той чоловiк. Нi, то щось iнше хотiло ним тебе
любити: котик у пеленi, котик на лонi, зблиск очей i пазурiв, а я,
розпростерта, граю на скрипочку i кричу: ах коханий, менi боляче, боляче,
чудш?


Поясни менi одну штуку. Поясни, бо я щось нiяк не в'зду. Ти що ж -
справдi вважадш, що коли у тебе - стозть, i не зразу кiнчадш, то ти вже й
князь, i жiнка мусить сукати нiжками й прискати окропом, iно ти зволиш до
нез доторкнутися - серед ночi, по тому як позгортадш, акуратненько так,
своз рисунки, а я тимчасом вiдбуватиму перший сон? А втiм, iз його призздом
зй перестали снитися сни - точнiш, вона перестала зх пам'ятати: клубочились
якiсь ошмаття, переважно тьмяних, брунатних i асфальтово-сiрих, тонiв, але
жоден сюжет не протискався в денну тяму, немов мiж нею i нiчною в мить
пробудження падало важке вiко, - свiдомiсть його присутностi поруч
перекривала канали зв'язку. Чи не вперше в життi вона виявилась ув'язненою
в клiтцi голоз наявностi - свiт зробився непрозорим, вимкнулось i погасло
його друге дно, мерехтючо-пiдводна сiтка нерозгаданих значень, що доти
завше свiтилася в снах i вiршах, - тепер не було нi снiв, нi, вiдповiдно,
вiршiв: вона втратила орiднтацiю, наче позбулася одного iз змислiв, оглухла
чи ослiпла. Розбомблене вночi тiло цiлий час вiдчувалось неповоротким,
якимось одутлим всерединi, нiби справдi була вагiтна - пакетом базарного
м'яса в кров'яних пiдтьоках, та що ж це менi все не слава Богу, тупо
дивувалась вона - i засинала на його руцi, мов непритомнiла, а вiн радiсно
бубонiв над вухом: "А знадш, ти, виявлядться, можеш бути дуже навiть
"прiятной женщиной" - тiльки з сексом наладити треба", - "Секс, - спросоння
мимрила настановчо: голова все-таки вирубувалась останньою, - це тiльки
показник якозсь глибшоз незгоди", - "Сумнiваюсь", - обтинав вiн - i тим
закривав тему. Виходить, не так уже й багато ти про це дiло знадш, радiсть
моя, - попри весь свiй уславлений досвiд, i хто б подумав! Говорити,
звичайненько собi дiйти згоди було неможливо - оскирявся з мiсця, займаючи
оборонну стiйку, на той час, коли спроба серед дня витягнути до нього руки
стала зроджувати в нiй блискавичне млосне вiдчуття захитаноз рiвноваги -
наче в рiзко спиненому лiфтi, або коли спiшиш одинцем навперейми юрбi, що
сипонула з тролейбусноз зупинки, - вiн-бо "не любив, коли його обмацують",
далебi нездоровою була ця знехiть до нормального контакту ("I не соромно
тобi оце, - насмiшкувато скалив око з подушки, - обмацувати мужчин?"), - на
той час вона ладна була вже не те що говорити - голосити, нескiнченним
двадцятичотиригодинним монологом (так неперетравлена зжа пре з отрудного
органiзму в оба кiнцi), трясти його за плечi, щоб докричатися, та що ж це
таке, чувак, - а чувак, мiж iншим, сiм'ю будувати призхав, сурйозно, без
дурникiв, привалив у чiм стояв, оце кохання! - i все випоминав зй, що, поки
вiн тут з нею, у нього вдома на будiвництвi майстернi цеглу розкрадають,
"Ти що, - бралась руками в боки: вiдьма, зечка-блатнячка, зроду не
пiдозрювала себе такою, - хочеш, щоб я тобi неустойку заплатила?" - ах
холдра, ну як мислимо, щоб двод недурних людей, якi начебто ж кохають одне
одного, так? якi здолали стiльки перепон, щоб бути разом, чого коштувала
йому сама тiльки вiза, пiсля всiх автокатастроф i розбитих ребер, чого
коштувала зй та зима в Кембрiджi, - негоднi були е-ле-мен-тар-но
порозумiтися, - на голову не налазить! I - як об мур без пробозн, от пiд
такi хвилини, певно, його дружина й шпурляла в нього ножами, про що раз був
обмовився знехотя, - премиленько, нiчого не скажеш, родинний спорт
укразнськоз iнтелiненцiз: i що, свербiло спитати, не влучила? Натомiсть
силкувалася бути розважливою: слухай, я ж не кукла на шнурку, що ж ти так,
- визвiрявся спiдлоба, зiгнутий над столом, мов розмотуючи димнi кiльця
злоби: "В менi просто багато речей убито!" Дякую тобi, серце, - вiдтепер,
здадться, в менi також. Значить, вона заразна, ця хвороба духа? Значить,
тепер i менi - лiпше втiкати од людей, лiпше не зближуватись нi до кого на
вiдстань подиху? Ти навчив мод тiло - каструвати кривдника: вся моя, з
колiна в колiно громаджена жiноцька сила, досi спрямована до свiтла
(найдорожча пам'ять з минулих кохань - сонце в чорному небi: таким воно
бачиться з космосу, то звiдти набиралась по вiнця струмуючою радiстю моя
утла посудинка), з тобою - вивернулась чорною пiдкладкою назовнi, зробилась
нищiвною - смертоносною зробилась, щоб сказати прямо, не завиваючи в
папiрцi. "Вклякну, де стою: о, бих / Страшний, переступний грiх - / Донинi
трясе вiдриг, / Мов труться тороси криг / У нутрощах! Пiд грудьми! / Кого
благати: Задми / Цей синiй, сухий пожар, / З грудей вiдвали тягар?" Бо я -
винувата-таки, бо любов моя зосталася в Кембрiджi, станула по веснi з
глибокими снiгами, а на лiто, на час твого приззду, лишився вже тiльки
рубець - i надiя, що ти його - вiдживиш. Мала б ранiше втямити: вiдживляти
- не твiй фах.


Несподiваний дзвiнок iз дому - вiд товаришки, що рiк як пiшла в бiзнес
i, ддина з-помiж усiх кизвських приятелiв-друзiв, може собi дозволити
телефонувати до Америки: чи ти зараз у станi вислухати справдi страшну
звiстку, питад вона. Тобто? В слухавцi коротка пауза, вiдтак падад,
стиснутим горлом: Дарка загинула. Вмент терпнуть обкиданi приском ноги, а
за ними й усеньке тiло отерпад, як при анестезiз: нi! (А десь на днi
свiдомостi дзижчить, невпiйманою комашкою мiж шибками, паскудна думка:
щасливиця, вiдмучилась! - бо мучилась вона таки тяжко, красуня й розумниця,
ох як зй пасували "по-молодицьки" вив'язанi терновi хустки з випущеними
поверх кожушка тороками - рум'янець на розложистих вилицях, як
яблуко-циганка, гостренький, мишкуючий носик, складенi чирвою вустонька,
суцiльна цитата з фольклору, жива iлюстрацiя до Гоголiвськоз "Ночi перед
Рiздвом", i гумор у нез був - також гоголiвський, класично-укразнський:
коли баляндраситься з преповажною мiною, а слухачi надривають боки, - i
цiлу молодiсть мучилася - з дурепою-матiр'ю, що позвихала мiзки й
чоловiковi, й дiтям, зi сволочними хлопами: перший муж покинув зараз по
дипломi, iно дiстав столичний розподiл, задля якого, з'ясувалось, i
женився, з другим скiнчилося зiрваною вагiтнiстю, i по-озхала нiнеколонiя,
мов з гори вдiл, з третiм, смирним, як хлiбний м'якуш, i цiлий вiк
не-при-дiлi, гарувала за здорового дядька, поки вiн, спасибi, глядiв малу,
- репетиторствувала навсiбiч, брала переклади, скакала, як i всi ми, по
винайнятих хатах, волочачи на горбi родину, дописувала дисертацiю, i от,
бач, знайшла врештi працю в якiйсь новозаснованiй американсько-укразнськiй
фундацiз, три мiсяцi як стала на ноги, зхали автом з Борисполя, а
назустрiч, по тiй самiй смузi - в дупель п'яний "жигуль": четверо душ, усi,
хто сидiв ув автi, - на мiсцi, i бувайте здоровi, i тiльки високий, тонкий
голос виводить - без слiз! - у порожньому закадровому просторi: ой якби я
знала, що буду вмирати, я б собi казала явора врубати, збудувати трумну на
чотири боки, щоб вона стояла трийцять штири роки, стояла, стояла, та й
почала гнити, та й стала до дiвки труна говорити: або iспалiте, або
порубайте, або порубайте - або тiло дайте...). Стоячи серед кухнi зi
слухавкою в руцi, держачись за Санин голос, який укотре повторюд: що тепер
буде з Талею, що буде, - Талi п'ятий рочок, вилицювата, в маму, дiвчинка,
тiльки з татовим носом бараболею, колись, iще немовлям, вона вразила тебе
свозм стеряно плаваючим, питальним водянистим зором, котрий нiби шукав, за
що зачепитися, - Дарка переповивала зз, й зринуло, мов невидимим вiтром
нашелещене: "Як це дивно - дiвчинка. Дитя. / Вираз невдоволення на личку: /
Впорядкуйте спершу це життя - / А тодi, мовляв, мене i кличте. / Лялечко,
людинонько, прости - / Свiт, що не бiливсь хтознавiдколи, / I батькiв, що
вкинули - рости! - / Наче помирати в чистiм полi", - стоячи так, вона
виразно чуд той iнший, закадровий голос - не Дарчин, нi, хоч Дарка -
спiвала, i саме народнi пiснi лепсько зй удавалися, була в нез,
бозна-звiдкiль, ота природна, жiноцьки-грудна - колодязним провалом углиб -
етнiчна iнтонацiя, яку фiн пiдробиш, i найупитiша компанiя розм'якала,
занишкала хляками в крiслах, щойно Дарка, затягнувшись напослiдок цигаркою,
смiхотливо сiпнувши бровою: "нiкотинчик - вiтамiнчик", - заводила, на диво
чисто, обличчя зй випогоджувалось лагiдним смутком, - осипалися долi
платочки тернового цвiту, чий-то-кiнь стояв, чутко нашорошивши ушi,
похитувався в березi човен, та все хлюп-хлюп-хлюп-хлюп, шамшiла трава пiд
чидюсь скрадливою ступою, i зносила вода вербове листя, i все-все, скiльки
свiту, зносила вода, жили на цiй землi якiсь безiменнi люди, до чогось
прагнули, кохали й страждали, i тiльки розрiзненi мокрi слiди голосiв
(голосiнь?) зостались по зхнiх життях - ще можна напитись iз того слiдочка,
ще можна вiдчути: твоя власна мука, на мить осяяна пiзнiм, навзахiднiм
проблиском смислу, - не одинока, не перша й не остання, й тут вона згадуд,
що насправдi в тiй баладi труна стояла впорожнi не трийцять штири, а
двайцять штири роки: та жiнка, що високо й пронизливо виспiвала свою смерть
(поклала б я мужа - люблю його дуже, лягла би самая - дитина малая; лягай,
мила, сама, якось воно буде, малую дитину та й доглянуть люди...), була ще
молодшою за нас, дiвчисько ще зовсiм, - а ти, обурюдться Сана, ти що,
зовсiм там вiд'зхала, iдiотко, подумадш, трагедiя - невдачно трахнулись, -
нi, коли так переповiсти, то яка ж тут трагедiя, все залежить вiд того, як
переповiдадться, тiльки Сана не знад, i нiхто не знад, що розповiла тобi
Дарка незадовго перед твозм вiд'зздом, - то був чи не перший раз, коли вона
розкрилась тобi по-справжньому, хоч зналися ви ще з унiверситету, рiк перед
тим Дарка поховала батька - той був музика-лауреат, депутат i, свого часу,
ледь не член ЦК, трохи, правда, i його були поскубли за нацiоналiзм, i вiн
став грати на урядових концертах, а звикла до комфорту жона робила йому
дiрку в головi, коли натинався на офiцiозних бенкетах виголошувати тоста
укразнською мовою - хай i видурнюючись, блазнювато каламбурячи,
"здоровенькi-буликаючи", представник ЦК - бетонна брила в сiрому костюмi -
несхвально мовчав:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15