жоден м'яз не здригнувсь на непроникному, мов наллятому
водою обличчi, ай-яй-яй, що ж тепер буде, "ти ж в Канаду собрался, - лящала
мати, скидаючи пальто в передпокоз, поки вагiтна Дарка, знемагаючи од
токсикозу, молола в кухнi каву для тата, - ти головой сводй соображадш?" -
i, вийшовши в кухню, засмаливши (по кiлькох обламаних сiрниках), старий
сказав дочцi - так само по-росiйськи, жорстко: "Я знаю, я всего лишь
общественнополитический шут", i ця фраза зосталася в нiй назавжди,
невийнятим цвяхом - поховали його на Байковому, з усiма почестями, в усiх
газетах були некрологи, i оркестр, згiдно з останньою волею небiжчика, грав
"Козака несуть", - кiнь клонив головоньку, пiзня дитина, Дарка була пiзня
дитина, батьковi на той час сповнилося сорок: вродливий, зрiлий мужчина в
зенiтi слави, i як iще можна було його втримати, коли не другою дитиною? -
я тiльки тепер зрозумiла матiр - як жiнка, говорила тобi Дарка, болючо
свiтячи очима, я зрозумiла: я - той останнiй, хто приходить по бенкетi й за
все розплачудться, - в той вечiр вона не спiвала, ви укрилися вдвох кiнець
стола, i ти слухала, наскрiзь вистуджена подувом зз жорстокоз вiдваги
насупротив життю, до кiсток проймаючим протягом враз установленого
посестринства: платим, дiвоньки, авжеж, за все платим, до останнього
шеляга! - потiм ловили машину, набивалися оселедцями в салон, тарабанячи
металiчно цупким букетним целофаном: був чийсь день народження, трохи чи не
Санин-таки, - хтось мостився мiж сидiннями, хтось, у неповороткiй шубi,
громадивсь комусь на колiна, по-озхали! - як сказав пдрвий совдцкiй
космонавт, - i - позхали, полетiли, сестрички-голубочки: ти - за океан, а
Дарка - ще далi, молочно-бiлою тiнню стартувавши з гори перем'ятого брухту
на котрусь iз найдальших зiрок, - пiзня дитина, народжена матiр'ю, щоб
утримати чоловiка, а не стало кого втримувати - i вичерпалось життя,
розтиснула п'ястук Господня десниця, вiдпускаючи на свободу наболену душу:
мир тобi, страднице, вiдпочинь.
Дарцю. Дарцю, ти чудш мене? Не було на тобi вини, що покликана в цей
свiт - не любов'ю. Помолися там, де ти зараз д, за нас усiх - нам iще жити.
Прокидаючись вранцi (ну, й пощо було прокидатися?), вона довго лежить на
животi, обхопивши руками подушку: новий день сиплеться на думки градом
виснажливо-безглуздих зобов'язань - замовити ксерокси для студентiв,
вiдштампувати зм на факультетському принтерi нову контрольну, зайти до
банку, до drugstore38 - скiнчилися вiтамiни, i
колготок треба би прикупити, вiдповiсти на два листи, потелефонувати до
travel agency39, ой блiн! - десь загубився
замовлений нею квиток до Нью-Йорка, котрий мали вислати поштою, хоч, коли
подумати, на фiн зй здався той цiлий Нью-Йорк - ну вилiзе на сцену, ну
прочитад по-англiйському парочку свозх, з таким скрипом перекладених
стихiв, ну вип'д потiм навстоячки келих вина i зазсть вмоченими в
помiдоровий соус креветками, пошкiриться до двох-трьох випрасуваних
лiтературних анентiв i дядь iз ПЕН-клубу, можливо, заскочить на
годинку-другу до колись улюблених музезв ("На фiна менi тi музез, - весело
горлав у телефон, коли дзвонив до нез до Кембрiджа, з Укразни ще, - менi в
тiй Америцi тiльки одну баришню побачить треба!" - тодi це здавалося
бравадою: ну як таки можна свiдомо вiд чогось вiдмовлятись, обтинати собi
життя на пню, воно ж таке неосяжно-цiкаве! - а тепер, бач, i в нiй пропав
усякий-будь смак пiзнавати, колишня невситимо-вбируща хiть вiдкривати нове
- мать його за лапу, та чи я вже вмерла?.. Перша розмова мiж ними на цю
тему вийшла була якась безтолкова: "ду до Америки - позхали разом?" - "Ага,
- смiявся, - машиною - якщо солярки вистачить". - "Я серйозно кажу". - "Що
я там робити буду?" Таж малюватимеш, бевзю, - i побачиш Metropolitan, i
ModernаArtаMuseum, i ArtаInstitute у Чiкано, дзеркальнi октаедри
космiчно-гiгантських сталанмiтiв, що громадяться на обрiз, коли пiд'зжджадш
до мiста, вигинистi видихи мостiв i вiадукiв над автострадами, простiр iз
фантастичного фiльму чи сну, жаскуватобезмежний, нема ж йому впину, розгiн,
прерiю без ковбозв, легкий присмак безумства, проблимуючий в нiчному
жахтiннi реклам: розум, що лякадться власного творива, це ж бо всуцiль
рукотворна цивiлiзацiя, i тому звiдси - лунатично-щемлива, мiсячним сяйвом
розiллята в пустелi саксофонна туга, вихляючий (п'яним негром насеред
хiдника) i за кожним млосним вивертом витягаючий душу голос спiвачки в
джаз-клубi: "I'm all alone in this big city - Wilson, buddy, have some
pity40", колихаються дими у притемку над
баром, над бiльярдними столами, де постукують киз, всi ми тут самотнi,
вiльнi й самотнi, це прекрасно - творити собi життя саморуч, це страшно -
творити собi життя саморуч, побачиш живцем обличчя всiх рас, зiбранi
докупи, кольори й вiдтiнки - вiд топленого шоколаду (якi безсоромно лiловi
пiдкладочною наготою мушлi губiв, якi звiрино розчепiренi закамарки
нiздрiв!) до азiйськоз химеричноз - жовтий мiсяць, цитрина, неспiле авокадо
- прозеленi, все це мiситься в одному тиглi, який шалений, оглушливий для
ока фiльм, нема ж йому впину, ярмарково-строкатi ятки на вулицях,
хризолiтовий полиск вiтрин у розповнi дня, i над усiм, на придорожнiх щитах
- карамельно-яскраво розсмiянi кiлькаметровi личка загиблих дiтей: жертви
drunk driving41, вознесенi в небо маленькi
янголи цього земного падолу, о Дейвi, о Кевiне, о Мерi-Джейн, що буде
завтра з нами всiма? - побачиш з iлюмiнатора захiд сонця над Атлантикою:
воно падад стрiмко, на очах, вiдкидаючи вздовж овиду яро-червону дорiжку, i
хмарнi снiги сутенiють на вапняк, на гiрську породу в темних прожилках
рiвчакiв, а вiдтак починають скресати, сiрими торосами в студених
сталево-синiх проталинах, тiльки там, де впало сонце, ще виднiдться чiтко
окреслений острiвець жару, i вже напливад звiдусюди морська мла, i лiтак
входить у нiч, за яку годину протинаючи зз з кiнця в кiнець, i от уже знову
сiрiд в iлюмiнаторах, цим разом свiтаючи, - ти почудш, як дихад планета -
мов немовляче тiм'ячко, як близько там, у небi, до Бога, бо, знiмаючись з
мiсця, виламуючись iз насидженоз лунки, ми вiдкривадмося йому так само, як
у мить народження або смертi, - i ти вирвешся, о, вiрю, знаю! - вирвешся з
глухого тунелю, що ним, по-дурному затявшись, прешся назустрiч свозй
лiкарнi-тюрмi-лоботомiз [якого хрiна, що ви всi собi дозволядте, хлопцi, чи
розпач - не завелика розкiш для укразнцiв, уперше в цьому столiттi все-таки
надiлених реальним шансом на повноту життя?..], ти напишеш своз найкращi
картини, i слава - справжня слава, та, якоз жоден укразнець iще не мав,
хiба Архипенко, - виведе тебе - першого з-помiж нас - пiд слiпучий
прожектор iсторiз, ти-бо вартий бiльше, нiж зхнiй Шемякiн чи хочби й
Ндiзвдстний, ти ж направду such a damned good painter, це тобi належиться
по праву власна галерея на Сохо, десь вона мусить чекати на тебе, поки ти
слiпадш ночами в свозй злиденнiй майстереньцi без водогону, де тиньк
сиплеться зi стелi на свiжi скульптури, до чого ж узлася вже ця класична
нацiональна безвихiдь - сил нема терпiти! - звинемося туди-сюди, понипадмо
в пошуках right people42, якi б тебе побачили,
зараз саме слушний час, все-таки, яка не д, а Юкрейн, i артменеджери
починають мишкувати за новими iменами, все буде клас, все-все дасться
зробити, Господи, як я хочу, аби ми щось побачили, аби нас нарештi почули,
i скiльки сил я вгепала в це дiло - як в унiтаз спустила, подумати страх!
тябричила на Захiд з дому найвиборнiшi книжки й слайди, тицькала людям пiд
носа, удаючи довкруг себе димову завiсу якогось примарного контексту, з
яких лиш трибун не вимахувала руками - приголомшений директор Кеннан
Iнстiт'ют запевняв мене пiсля того в подячному листi, що "if the fate of
Ukrainian literature is in the hands of people like yourself, one need not
fear for its future43" - не пiдозрюючи,
звiсно, що в мозх hands хiба поручень в автобусi, та й то коли не
одтиснуть, - нiчо', братiку, не журись, прорвьомся, я витягну, виволiчу
тебе на собi, модз потуги стати на все: пiв-Укразни з мiсця зiрвати,
пiв-Америки поманити за собою на Укразну [i справдi ж була проходила по
зхньому континенту, як гаммельнський щуролов iз денцiвочкою: студенти ледь
не цiлим класом подавали заяви в Корпус Миру - forаUkraine, колеги з
американських унiверситетiв починали студiювати укразнську мову,
запускалися в рух маховики дерзновенних проектiв - спiльнi видання,
симпозiуми, перекладнi антолонiз, йолки-палки, скiльком людям голову
заморочила!], - на всi зз "говорила-балакала" [давала - плакала...] вiн
тiльки скупо всмiхався: нуну, "Подивимось", те його "Подивимось" з часом
почало зй звучати як пароль безнадiз, попервах вона списувала таке
маловiрство на рахунок провiнцiйноз закомплексованостi: куди, мовляв, нам,
зi свинячим рилом, - "Нi, ти все-таки менi поясни, як так можна було -
пропасти, щоб нi звука, нi знаку?" - нагорозжувався, ставлячи очi рогом:
"Кажу ж тобi, я не вiрив, що коли-небудь сюди призду!" - ну от i призхав, i
що тобi з того прибуло, скоро наперед знав, що все тут тобi - "на фiна"?
Привiз iз собою грубий альбом зi шкiцами, з нього й писав: все тi самi
голомозi й гострорисi чоловiчки несли по горбах крiзь жовтогарячу пустелю
на рогатинах то мiсячно-зелених вирлооких риб, то велетенський вказiвний
палець лiвоз руки [чому - лiвоз?], то розмаяну вiтром вишивану корогву,
зависали мiж пiдпаленим небом i посутенiлою землею, перебирали
дитинно-вузькими босими ступнями по зубчастих колiщатах точильного станка:
отак, лукаво мружив до нез око, Бог вчить поетiв ходити - гмукала, не
годячись, чи радше, напiвгодячись: хтозна, мо', й справдi - так?). Чим, iз
чого продовжуд писати, якщо свiт довкола йому нецiкавий? Нещасний ти
чоловiк, Миколо: любив машину - розбив, любив жiнку - зламав, - в нiч
остаточного розриву зй приснилося (i той сон вона - запам'ятала-таки,
винесла з тьми нагору), як вiн повiльно вiдходить вiд нез, обернений спиною
- така ще рiдна стрижена потилиця, опущена голова, шорти й жорстко
накрохмалена бiла сорочка з настопiрченими короткими рукавами: пацан
пацаном! - по вузенькiй кладочцi, похиленiй кудись вдiл, куди - не
розгледiла, i спокiйно (вперше за цiлий час iз ним - спокiйно!),
розважно-ясно ствердилося крiзь сон: не спасеться, нiт, не спасеться.
А хрдново ти, подруга, виглядадш - ох, хрдново: на повний сороковник,
дарма що сходила постриглася (на герозчну надсаду спромоглася, бо стан
такий, особливо вечорами, що раз була замалим не заснула вбраною, i лиш
дивно притомний, крiзь липку млу обважнiлого мозку, укольчик страху: та що
ж це я, до ручки вже докотилася?! - змусив-таки спустити ноги долi,
намацати халат, перебратися й поплуганитися до ванни: i косметику змий,
так, ваткою, лосьйончиком змоченою, протри пiд очима, i зубки почисть,
спершу "Лiстеринчиком" прополоскавши, дуже добре, молодця, а тепер пiд душ!
- а тепер нумо, рушничком розтерлася, а тепер нiчний "Oil of Olay", оно вiн
чорнiд на поличцi, спершу на шию, тодi на лиця, цяп-цяп, кiнчиками пальцiв,
помасажуй трошки, ну от, готово, i слозчка закрити не забудь - а тепер уже
й кладися до лiжка, як Бог приказав), - i все то як мертвому припарка:
несподiвано видибаючи собi назустрiч iз випадкових, на повний зрiст,
дзеркал, вуличних i крамничних, вона першоз митi не впiзнад цiдз бабери в
знайомих еленантних строях, i справа навiть не в страхiтливiй шкiрi,
вiдразу на кiлька рокiв змарнiлiй (треба б менше курити...) i поплямленiй
слiдами од прищiв, i не в брезклому, якомусь обдемкувато-бридливому, мов
спущений м'яч, зачерку долiшньоз половини обличчя (так i жди: iно розтулить
пельку, зараз скиглити почне!), а от - щось невловно змiнилося в цiлiй
постатi, в рухах, в ходi: щезла та неповстримна розгонистiсть лiтака перед
злетом, що завжди в нiй була, i - знявши димчасто напиленi окуляри,
придивлялася: атож, погас зiр - не вдаряли бiльше очi з обличчя
прожекторами, а ховались у нього з такою заплаканою мукою, що самiй
хочеться чимскорше перевести погляд кудись-iнде. Кажуть, за статистикою
пересiчна людина дивиться в дзеркало сорок три рази денно, - сорок три рази
денно ти, зi стиском утробного страху, все ще не ймучи вiри, витрiщадшся на
цю мегеру: отже, це я? Вiдтепер i назавше? (I зараз же збирадться на плач,
уже од безнадiз: вiдчуття, забуте з пiдлiткового вiку). М-да, нi фiна собi.
Нi, якби правильне освiтлення, згори i трошки пiд кутом, то ще б туди-сюди,
ще щось iз тоз давньоз дадться впiзнати... Ой, я тебе прошу! - кого ти
дуриш? Ще взимку, пiд час того перелету, у Франкфуртi, де сидiла скулившись
пiд стiною й шпарко строчила в блокнот, невидимим болем спливаючи, -
перехожi парубоцькi ватаги цiкаво перечiпалися об нез, пригальмовуючи на
ходу: "Hi, girl!", ще пiвроку тому, в Кембрiджi, за нею упадав
суперхлопчище, красень i атлет, шiсть футiв два дюйми, i в плечах стiльки
ж, ласкавий як зазнько, з шкiрою наче смуглявий шовк i чистим запахом
здорового молодого мужчини, ах який з нього мав бути коханець - гризи тепер
собi кiсточки, гризи! - i на зз "I'm ten years older than you are"
вiдказував, по паузi, трошки заскочено: "You're lying"href="#s44">44 - вона й для нього була, щиро й невдавано, просто girl,
котра йому подобалась, - а зз, замiсть вабити, вже нишком дрочив той
непереможний натиск дурного здоров'я, весела й самовпевнена небитiсть,
вона-бо була "поетеса гостро трагiчного свiтовiдчуття", як колись писав про
нез вдома один прибацаний критик, ая, вона вспадкувала це, як ото групу
кровi, i в цiй кразнi, з зз кодексом примусового щастя, котрий,
розумiдться, покотом тиражуд невротикiв i психопатiв, носила свод iсторичне
страждання з викликом, наче породистий пес медаль iз виставки, - ледь-ледь
зверхньо осмiхаючись, говорила в довiрливо розкритi роти (слова падали в
пiдставлений келих з вином i коливали блиском поверхню): у вашiй культурi
горе - виключно особистого характеру, самотнiсть, любовнi драми, отi
клiнiчнi iнцести, котрi сорокалiтнi тiтки буцiмто починають видлубувати на
психотерапевтичних сеансах iз дитячоз пам'ятi i в котрi я, по правдi, не
вельми вiрю - повчащавши рочок-другий до психiатра, ще й не таке згададш, -
але вам невiдома пiдвладнiсть необорному, метафiзичному злу, де вiд вас нi
чорта не залежить, - коли зростадш у квартирi, яка постiйно
прослуховудться, i ти про це знадш, так що вчишся говорити
- одразу на невидиму публiку: де вголос, де на минах, а де й змовчати,
чи коли перше твод дiвоче захоплення виявлядться приставленим до тебе
стукачем, який за рiк доволi халтурно вiдбутоз служби - переважно
кав'ярняних балачок i валасання по кiнах - бере та й закохудться в тебе
направду, без дурникiв, i освiдчудться - освiдчуючи свою канебiвську мiсiю
(роти роззявлялися ще ширше, круглiше: оце життя, заздро гадалося зм, оце
real life!), i ще, ще - одначе про це вона вже волiд мовчати, - коли в
тридцять рокiв уперше шугадш у койку з чужоземцем, навальна романтична
пристрасть (iз напрочуд придмним пахом дорогого дезику!), до якоз вiн,
утiм, поставився поважно й став забалакувати про одруження, - i фартило ж
тобi, дiвко, в життi на сурйозних чувакiв, кого не вiзьми - усiм зараз
кортiло женитись, хвороба така, чи що? мар'яжна пошесть, або, може, мода на
поетес? - i той запашний (i нiжний, авжеж!) мужчина спробував справити тобi
гардероб, бо твiй власний складався зi старих джинсiв i кiлькох, навiть не
богемних - жебрацьких уже, кохтин, - вiн купив тобi двi справжнi сукнi з
тонкоз вовни, i срiблясту шовкову блузку з пiдкладними плечима, i
розкiшний, барви червоного вина костюм, у якому ти вмент спалахнула цiлком
уже заморською вродою (басейни, шезлонни, яхти, бiлi гоночнi
автомобiлi...), i кiлька пар черевичок (привiт од гоголiвського Вакули -
iталiйськi, м'якесенькоз шкiри стодоларовi "лодочки" ти доношудш i досi), i
ще купу всяких придабашок, сумочку, i метеликовий рiй строкатих шаликiв, i
косметику, й дзвiнкi циганськi брязкальця, годинникова браслетка наново
вирiзьбила артистичну вузькiсть зап'ястка, а ряснi дармовиси-сережки -
високу беззахисну шию, все було дороге, дiбране любовно й зi смаком - i,
вперше на вiку затоварена по саме нiкуди, вперше по-журнальному вистродна,
аж самiй од себе заперло дух перед дзеркалом (i так сорок три рази!), - ти
впала в нестерпний, ядучий стид, ти вiдчула себе типовою совковою
проституткою, що трахадться в готелi за пару трусiв, i хоч не прийняти все
те добро тобi таки виявилось понад силу, але роман на тому й урвався - ти
просто перестала вiдповiдати на його амстердамськi дзвiнки (а вiн тимчасом
спiшно оформляв розлучення i таки, здадться, трохи чи не оформив), бо,
зрештою, що б мала робити в Амстердамi? - i вернулась до чоловiка, возити
йому джинси й запальнички з закордонних вiдряджень, i була не те щоб
задоволена, але - чиста: якi там не д, а людськi взадмини, не зараженi
наперед принизливою нерiвнiстю кразн i обставин, проти якоз - не
попреш-таки (i тому тебе зовсiм не дiставало, що в Америцi твод велике
кохання жило на тводму утриманнi: подумадш, бiн дiл, заробиш - оддаси, -
дiстало, i то не жартом - оттодi-то заламалась, забiгала по хатi, ухнувши
на кiлька годин в яму чорноз, огненнопропекущоз зненавистi, ладна, як його
колишня дружина, i собi, аби трапився попiдруч, вгородити в нього всi
наявнi ножi й iншi колющо-рiжущi предмети, щоб рухнув, виблядок, стiкаючи
кров'ю, щоб ходив кров'ю, щоб кiнчав кров'ю!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15
водою обличчi, ай-яй-яй, що ж тепер буде, "ти ж в Канаду собрался, - лящала
мати, скидаючи пальто в передпокоз, поки вагiтна Дарка, знемагаючи од
токсикозу, молола в кухнi каву для тата, - ти головой сводй соображадш?" -
i, вийшовши в кухню, засмаливши (по кiлькох обламаних сiрниках), старий
сказав дочцi - так само по-росiйськи, жорстко: "Я знаю, я всего лишь
общественнополитический шут", i ця фраза зосталася в нiй назавжди,
невийнятим цвяхом - поховали його на Байковому, з усiма почестями, в усiх
газетах були некрологи, i оркестр, згiдно з останньою волею небiжчика, грав
"Козака несуть", - кiнь клонив головоньку, пiзня дитина, Дарка була пiзня
дитина, батьковi на той час сповнилося сорок: вродливий, зрiлий мужчина в
зенiтi слави, i як iще можна було його втримати, коли не другою дитиною? -
я тiльки тепер зрозумiла матiр - як жiнка, говорила тобi Дарка, болючо
свiтячи очима, я зрозумiла: я - той останнiй, хто приходить по бенкетi й за
все розплачудться, - в той вечiр вона не спiвала, ви укрилися вдвох кiнець
стола, i ти слухала, наскрiзь вистуджена подувом зз жорстокоз вiдваги
насупротив життю, до кiсток проймаючим протягом враз установленого
посестринства: платим, дiвоньки, авжеж, за все платим, до останнього
шеляга! - потiм ловили машину, набивалися оселедцями в салон, тарабанячи
металiчно цупким букетним целофаном: був чийсь день народження, трохи чи не
Санин-таки, - хтось мостився мiж сидiннями, хтось, у неповороткiй шубi,
громадивсь комусь на колiна, по-озхали! - як сказав пдрвий совдцкiй
космонавт, - i - позхали, полетiли, сестрички-голубочки: ти - за океан, а
Дарка - ще далi, молочно-бiлою тiнню стартувавши з гори перем'ятого брухту
на котрусь iз найдальших зiрок, - пiзня дитина, народжена матiр'ю, щоб
утримати чоловiка, а не стало кого втримувати - i вичерпалось життя,
розтиснула п'ястук Господня десниця, вiдпускаючи на свободу наболену душу:
мир тобi, страднице, вiдпочинь.
Дарцю. Дарцю, ти чудш мене? Не було на тобi вини, що покликана в цей
свiт - не любов'ю. Помолися там, де ти зараз д, за нас усiх - нам iще жити.
Прокидаючись вранцi (ну, й пощо було прокидатися?), вона довго лежить на
животi, обхопивши руками подушку: новий день сиплеться на думки градом
виснажливо-безглуздих зобов'язань - замовити ксерокси для студентiв,
вiдштампувати зм на факультетському принтерi нову контрольну, зайти до
банку, до drugstore38 - скiнчилися вiтамiни, i
колготок треба би прикупити, вiдповiсти на два листи, потелефонувати до
travel agency39, ой блiн! - десь загубився
замовлений нею квиток до Нью-Йорка, котрий мали вислати поштою, хоч, коли
подумати, на фiн зй здався той цiлий Нью-Йорк - ну вилiзе на сцену, ну
прочитад по-англiйському парочку свозх, з таким скрипом перекладених
стихiв, ну вип'д потiм навстоячки келих вина i зазсть вмоченими в
помiдоровий соус креветками, пошкiриться до двох-трьох випрасуваних
лiтературних анентiв i дядь iз ПЕН-клубу, можливо, заскочить на
годинку-другу до колись улюблених музезв ("На фiна менi тi музез, - весело
горлав у телефон, коли дзвонив до нез до Кембрiджа, з Укразни ще, - менi в
тiй Америцi тiльки одну баришню побачить треба!" - тодi це здавалося
бравадою: ну як таки можна свiдомо вiд чогось вiдмовлятись, обтинати собi
життя на пню, воно ж таке неосяжно-цiкаве! - а тепер, бач, i в нiй пропав
усякий-будь смак пiзнавати, колишня невситимо-вбируща хiть вiдкривати нове
- мать його за лапу, та чи я вже вмерла?.. Перша розмова мiж ними на цю
тему вийшла була якась безтолкова: "ду до Америки - позхали разом?" - "Ага,
- смiявся, - машиною - якщо солярки вистачить". - "Я серйозно кажу". - "Що
я там робити буду?" Таж малюватимеш, бевзю, - i побачиш Metropolitan, i
ModernаArtаMuseum, i ArtаInstitute у Чiкано, дзеркальнi октаедри
космiчно-гiгантських сталанмiтiв, що громадяться на обрiз, коли пiд'зжджадш
до мiста, вигинистi видихи мостiв i вiадукiв над автострадами, простiр iз
фантастичного фiльму чи сну, жаскуватобезмежний, нема ж йому впину, розгiн,
прерiю без ковбозв, легкий присмак безумства, проблимуючий в нiчному
жахтiннi реклам: розум, що лякадться власного творива, це ж бо всуцiль
рукотворна цивiлiзацiя, i тому звiдси - лунатично-щемлива, мiсячним сяйвом
розiллята в пустелi саксофонна туга, вихляючий (п'яним негром насеред
хiдника) i за кожним млосним вивертом витягаючий душу голос спiвачки в
джаз-клубi: "I'm all alone in this big city - Wilson, buddy, have some
pity40", колихаються дими у притемку над
баром, над бiльярдними столами, де постукують киз, всi ми тут самотнi,
вiльнi й самотнi, це прекрасно - творити собi життя саморуч, це страшно -
творити собi життя саморуч, побачиш живцем обличчя всiх рас, зiбранi
докупи, кольори й вiдтiнки - вiд топленого шоколаду (якi безсоромно лiловi
пiдкладочною наготою мушлi губiв, якi звiрино розчепiренi закамарки
нiздрiв!) до азiйськоз химеричноз - жовтий мiсяць, цитрина, неспiле авокадо
- прозеленi, все це мiситься в одному тиглi, який шалений, оглушливий для
ока фiльм, нема ж йому впину, ярмарково-строкатi ятки на вулицях,
хризолiтовий полиск вiтрин у розповнi дня, i над усiм, на придорожнiх щитах
- карамельно-яскраво розсмiянi кiлькаметровi личка загиблих дiтей: жертви
drunk driving41, вознесенi в небо маленькi
янголи цього земного падолу, о Дейвi, о Кевiне, о Мерi-Джейн, що буде
завтра з нами всiма? - побачиш з iлюмiнатора захiд сонця над Атлантикою:
воно падад стрiмко, на очах, вiдкидаючи вздовж овиду яро-червону дорiжку, i
хмарнi снiги сутенiють на вапняк, на гiрську породу в темних прожилках
рiвчакiв, а вiдтак починають скресати, сiрими торосами в студених
сталево-синiх проталинах, тiльки там, де впало сонце, ще виднiдться чiтко
окреслений острiвець жару, i вже напливад звiдусюди морська мла, i лiтак
входить у нiч, за яку годину протинаючи зз з кiнця в кiнець, i от уже знову
сiрiд в iлюмiнаторах, цим разом свiтаючи, - ти почудш, як дихад планета -
мов немовляче тiм'ячко, як близько там, у небi, до Бога, бо, знiмаючись з
мiсця, виламуючись iз насидженоз лунки, ми вiдкривадмося йому так само, як
у мить народження або смертi, - i ти вирвешся, о, вiрю, знаю! - вирвешся з
глухого тунелю, що ним, по-дурному затявшись, прешся назустрiч свозй
лiкарнi-тюрмi-лоботомiз [якого хрiна, що ви всi собi дозволядте, хлопцi, чи
розпач - не завелика розкiш для укразнцiв, уперше в цьому столiттi все-таки
надiлених реальним шансом на повноту життя?..], ти напишеш своз найкращi
картини, i слава - справжня слава, та, якоз жоден укразнець iще не мав,
хiба Архипенко, - виведе тебе - першого з-помiж нас - пiд слiпучий
прожектор iсторiз, ти-бо вартий бiльше, нiж зхнiй Шемякiн чи хочби й
Ндiзвдстний, ти ж направду such a damned good painter, це тобi належиться
по праву власна галерея на Сохо, десь вона мусить чекати на тебе, поки ти
слiпадш ночами в свозй злиденнiй майстереньцi без водогону, де тиньк
сиплеться зi стелi на свiжi скульптури, до чого ж узлася вже ця класична
нацiональна безвихiдь - сил нема терпiти! - звинемося туди-сюди, понипадмо
в пошуках right people42, якi б тебе побачили,
зараз саме слушний час, все-таки, яка не д, а Юкрейн, i артменеджери
починають мишкувати за новими iменами, все буде клас, все-все дасться
зробити, Господи, як я хочу, аби ми щось побачили, аби нас нарештi почули,
i скiльки сил я вгепала в це дiло - як в унiтаз спустила, подумати страх!
тябричила на Захiд з дому найвиборнiшi книжки й слайди, тицькала людям пiд
носа, удаючи довкруг себе димову завiсу якогось примарного контексту, з
яких лиш трибун не вимахувала руками - приголомшений директор Кеннан
Iнстiт'ют запевняв мене пiсля того в подячному листi, що "if the fate of
Ukrainian literature is in the hands of people like yourself, one need not
fear for its future43" - не пiдозрюючи,
звiсно, що в мозх hands хiба поручень в автобусi, та й то коли не
одтиснуть, - нiчо', братiку, не журись, прорвьомся, я витягну, виволiчу
тебе на собi, модз потуги стати на все: пiв-Укразни з мiсця зiрвати,
пiв-Америки поманити за собою на Укразну [i справдi ж була проходила по
зхньому континенту, як гаммельнський щуролов iз денцiвочкою: студенти ледь
не цiлим класом подавали заяви в Корпус Миру - forаUkraine, колеги з
американських унiверситетiв починали студiювати укразнську мову,
запускалися в рух маховики дерзновенних проектiв - спiльнi видання,
симпозiуми, перекладнi антолонiз, йолки-палки, скiльком людям голову
заморочила!], - на всi зз "говорила-балакала" [давала - плакала...] вiн
тiльки скупо всмiхався: нуну, "Подивимось", те його "Подивимось" з часом
почало зй звучати як пароль безнадiз, попервах вона списувала таке
маловiрство на рахунок провiнцiйноз закомплексованостi: куди, мовляв, нам,
зi свинячим рилом, - "Нi, ти все-таки менi поясни, як так можна було -
пропасти, щоб нi звука, нi знаку?" - нагорозжувався, ставлячи очi рогом:
"Кажу ж тобi, я не вiрив, що коли-небудь сюди призду!" - ну от i призхав, i
що тобi з того прибуло, скоро наперед знав, що все тут тобi - "на фiна"?
Привiз iз собою грубий альбом зi шкiцами, з нього й писав: все тi самi
голомозi й гострорисi чоловiчки несли по горбах крiзь жовтогарячу пустелю
на рогатинах то мiсячно-зелених вирлооких риб, то велетенський вказiвний
палець лiвоз руки [чому - лiвоз?], то розмаяну вiтром вишивану корогву,
зависали мiж пiдпаленим небом i посутенiлою землею, перебирали
дитинно-вузькими босими ступнями по зубчастих колiщатах точильного станка:
отак, лукаво мружив до нез око, Бог вчить поетiв ходити - гмукала, не
годячись, чи радше, напiвгодячись: хтозна, мо', й справдi - так?). Чим, iз
чого продовжуд писати, якщо свiт довкола йому нецiкавий? Нещасний ти
чоловiк, Миколо: любив машину - розбив, любив жiнку - зламав, - в нiч
остаточного розриву зй приснилося (i той сон вона - запам'ятала-таки,
винесла з тьми нагору), як вiн повiльно вiдходить вiд нез, обернений спиною
- така ще рiдна стрижена потилиця, опущена голова, шорти й жорстко
накрохмалена бiла сорочка з настопiрченими короткими рукавами: пацан
пацаном! - по вузенькiй кладочцi, похиленiй кудись вдiл, куди - не
розгледiла, i спокiйно (вперше за цiлий час iз ним - спокiйно!),
розважно-ясно ствердилося крiзь сон: не спасеться, нiт, не спасеться.
А хрдново ти, подруга, виглядадш - ох, хрдново: на повний сороковник,
дарма що сходила постриглася (на герозчну надсаду спромоглася, бо стан
такий, особливо вечорами, що раз була замалим не заснула вбраною, i лиш
дивно притомний, крiзь липку млу обважнiлого мозку, укольчик страху: та що
ж це я, до ручки вже докотилася?! - змусив-таки спустити ноги долi,
намацати халат, перебратися й поплуганитися до ванни: i косметику змий,
так, ваткою, лосьйончиком змоченою, протри пiд очима, i зубки почисть,
спершу "Лiстеринчиком" прополоскавши, дуже добре, молодця, а тепер пiд душ!
- а тепер нумо, рушничком розтерлася, а тепер нiчний "Oil of Olay", оно вiн
чорнiд на поличцi, спершу на шию, тодi на лиця, цяп-цяп, кiнчиками пальцiв,
помасажуй трошки, ну от, готово, i слозчка закрити не забудь - а тепер уже
й кладися до лiжка, як Бог приказав), - i все то як мертвому припарка:
несподiвано видибаючи собi назустрiч iз випадкових, на повний зрiст,
дзеркал, вуличних i крамничних, вона першоз митi не впiзнад цiдз бабери в
знайомих еленантних строях, i справа навiть не в страхiтливiй шкiрi,
вiдразу на кiлька рокiв змарнiлiй (треба б менше курити...) i поплямленiй
слiдами од прищiв, i не в брезклому, якомусь обдемкувато-бридливому, мов
спущений м'яч, зачерку долiшньоз половини обличчя (так i жди: iно розтулить
пельку, зараз скиглити почне!), а от - щось невловно змiнилося в цiлiй
постатi, в рухах, в ходi: щезла та неповстримна розгонистiсть лiтака перед
злетом, що завжди в нiй була, i - знявши димчасто напиленi окуляри,
придивлялася: атож, погас зiр - не вдаряли бiльше очi з обличчя
прожекторами, а ховались у нього з такою заплаканою мукою, що самiй
хочеться чимскорше перевести погляд кудись-iнде. Кажуть, за статистикою
пересiчна людина дивиться в дзеркало сорок три рази денно, - сорок три рази
денно ти, зi стиском утробного страху, все ще не ймучи вiри, витрiщадшся на
цю мегеру: отже, це я? Вiдтепер i назавше? (I зараз же збирадться на плач,
уже од безнадiз: вiдчуття, забуте з пiдлiткового вiку). М-да, нi фiна собi.
Нi, якби правильне освiтлення, згори i трошки пiд кутом, то ще б туди-сюди,
ще щось iз тоз давньоз дадться впiзнати... Ой, я тебе прошу! - кого ти
дуриш? Ще взимку, пiд час того перелету, у Франкфуртi, де сидiла скулившись
пiд стiною й шпарко строчила в блокнот, невидимим болем спливаючи, -
перехожi парубоцькi ватаги цiкаво перечiпалися об нез, пригальмовуючи на
ходу: "Hi, girl!", ще пiвроку тому, в Кембрiджi, за нею упадав
суперхлопчище, красень i атлет, шiсть футiв два дюйми, i в плечах стiльки
ж, ласкавий як зазнько, з шкiрою наче смуглявий шовк i чистим запахом
здорового молодого мужчини, ах який з нього мав бути коханець - гризи тепер
собi кiсточки, гризи! - i на зз "I'm ten years older than you are"
вiдказував, по паузi, трошки заскочено: "You're lying"
котра йому подобалась, - а зз, замiсть вабити, вже нишком дрочив той
непереможний натиск дурного здоров'я, весела й самовпевнена небитiсть,
вона-бо була "поетеса гостро трагiчного свiтовiдчуття", як колись писав про
нез вдома один прибацаний критик, ая, вона вспадкувала це, як ото групу
кровi, i в цiй кразнi, з зз кодексом примусового щастя, котрий,
розумiдться, покотом тиражуд невротикiв i психопатiв, носила свод iсторичне
страждання з викликом, наче породистий пес медаль iз виставки, - ледь-ледь
зверхньо осмiхаючись, говорила в довiрливо розкритi роти (слова падали в
пiдставлений келих з вином i коливали блиском поверхню): у вашiй культурi
горе - виключно особистого характеру, самотнiсть, любовнi драми, отi
клiнiчнi iнцести, котрi сорокалiтнi тiтки буцiмто починають видлубувати на
психотерапевтичних сеансах iз дитячоз пам'ятi i в котрi я, по правдi, не
вельми вiрю - повчащавши рочок-другий до психiатра, ще й не таке згададш, -
але вам невiдома пiдвладнiсть необорному, метафiзичному злу, де вiд вас нi
чорта не залежить, - коли зростадш у квартирi, яка постiйно
прослуховудться, i ти про це знадш, так що вчишся говорити
- одразу на невидиму публiку: де вголос, де на минах, а де й змовчати,
чи коли перше твод дiвоче захоплення виявлядться приставленим до тебе
стукачем, який за рiк доволi халтурно вiдбутоз служби - переважно
кав'ярняних балачок i валасання по кiнах - бере та й закохудться в тебе
направду, без дурникiв, i освiдчудться - освiдчуючи свою канебiвську мiсiю
(роти роззявлялися ще ширше, круглiше: оце життя, заздро гадалося зм, оце
real life!), i ще, ще - одначе про це вона вже волiд мовчати, - коли в
тридцять рокiв уперше шугадш у койку з чужоземцем, навальна романтична
пристрасть (iз напрочуд придмним пахом дорогого дезику!), до якоз вiн,
утiм, поставився поважно й став забалакувати про одруження, - i фартило ж
тобi, дiвко, в життi на сурйозних чувакiв, кого не вiзьми - усiм зараз
кортiло женитись, хвороба така, чи що? мар'яжна пошесть, або, може, мода на
поетес? - i той запашний (i нiжний, авжеж!) мужчина спробував справити тобi
гардероб, бо твiй власний складався зi старих джинсiв i кiлькох, навiть не
богемних - жебрацьких уже, кохтин, - вiн купив тобi двi справжнi сукнi з
тонкоз вовни, i срiблясту шовкову блузку з пiдкладними плечима, i
розкiшний, барви червоного вина костюм, у якому ти вмент спалахнула цiлком
уже заморською вродою (басейни, шезлонни, яхти, бiлi гоночнi
автомобiлi...), i кiлька пар черевичок (привiт од гоголiвського Вакули -
iталiйськi, м'якесенькоз шкiри стодоларовi "лодочки" ти доношудш i досi), i
ще купу всяких придабашок, сумочку, i метеликовий рiй строкатих шаликiв, i
косметику, й дзвiнкi циганськi брязкальця, годинникова браслетка наново
вирiзьбила артистичну вузькiсть зап'ястка, а ряснi дармовиси-сережки -
високу беззахисну шию, все було дороге, дiбране любовно й зi смаком - i,
вперше на вiку затоварена по саме нiкуди, вперше по-журнальному вистродна,
аж самiй од себе заперло дух перед дзеркалом (i так сорок три рази!), - ти
впала в нестерпний, ядучий стид, ти вiдчула себе типовою совковою
проституткою, що трахадться в готелi за пару трусiв, i хоч не прийняти все
те добро тобi таки виявилось понад силу, але роман на тому й урвався - ти
просто перестала вiдповiдати на його амстердамськi дзвiнки (а вiн тимчасом
спiшно оформляв розлучення i таки, здадться, трохи чи не оформив), бо,
зрештою, що б мала робити в Амстердамi? - i вернулась до чоловiка, возити
йому джинси й запальнички з закордонних вiдряджень, i була не те щоб
задоволена, але - чиста: якi там не д, а людськi взадмини, не зараженi
наперед принизливою нерiвнiстю кразн i обставин, проти якоз - не
попреш-таки (i тому тебе зовсiм не дiставало, що в Америцi твод велике
кохання жило на тводму утриманнi: подумадш, бiн дiл, заробиш - оддаси, -
дiстало, i то не жартом - оттодi-то заламалась, забiгала по хатi, ухнувши
на кiлька годин в яму чорноз, огненнопропекущоз зненавистi, ладна, як його
колишня дружина, i собi, аби трапився попiдруч, вгородити в нього всi
наявнi ножi й iншi колющо-рiжущi предмети, щоб рухнув, виблядок, стiкаючи
кров'ю, щоб ходив кров'ю, щоб кiнчав кров'ю!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15