Хотiти бути автором - творити - зазiхнути на виключну преронативу Бога.
Бо нiхто з нас насправдi не творить, панi й панове, - всi ми пам'ятадмо
приклад на творче мислення зi шкiльного пiдручника психолонiз - русалка,
напiвжiнка-напiвриба, - яке вбожество, коли вдуматися, яка рiзницька
фантазiя - кусень звiдтам, кусень звiдтам, злiпили докупи - й запишалися:
куди ж пак, творцi! А ex nihilo - не пробували? Слабо? То ж то й ба... Все,
що нам дано - як дiтям на забавку - то готовi порiзненi скалочки дiйсностi,
франменти, подробицi, кольоровi фiшки якозсь великоз, неосяжноз
головоломки, по яких рачкудмо, не пiдводячи зору, обмацудмо, облизудмо,
обнюхуюмо собi в кайф, цiлком безневинне й придмне заняття, - тiльки штука
в тому, що фiшки часом (го, ще й як часто, i скiльком, i навiть не конче
ненiям!) вдадться стулити за невiдь-звiдки-взятим,
нiкому-неозброднимоком-невидним планом, у якому знати пульсацiю
самостiйного, немовби вже й органiчного життя. Тодi-то врубудться наша
авторська (ха-ха!) гординя: дмемось, ноношимось i уявлядмо себе творцями, -
а то просто вiдслонивсь був нам на шпаринку окрайчик первiсного
генерального плану, того самого, за яким було колись сотворено свiт - з
нiчого, цiльним i прекрасним, i вiд якого людство (коли? на якому
доiсторичному поворотi? в якiй пiренейськiй печерi?) - вiдступилося, й
пам'ять (таку нетривку! таку бентежно-зникому! а проте - як жити, коли не
стане й тiдз?) про ту початкову слiпучу цiлiсть зберiгають, опрiч релiгiз,
тiльки мистецтво й любов. (Я гадаю, мали рацiю всi отi клерикальнi
ринористи - iконокласти, пуритани та iже з ними, - що сама iдея iкони чи
храмовоз скульптури профануд божество, - спiлка релiгiз з мистецтвом дiйсно
д з боку релiгiз компромiс, неминуча поступка - вiд незмоги - уже! -
встановити прямий контакт, не вдаючись до пiдсунутих змислам,
вульгарно-наочних фiшок-фiфiшок: облуплена позолота на дошцi, згризений
негодою мармуровий нiс янгола, грубо розцяцькована статуетка в пiстрявих
лахманах. Правдоподiбно, колись прямий контакт - був, але що вже тепер за
ним побиватися... Релiгiя, зробившись соцiальним iнститутом, зiйшла на пси,
- в церквi, куди я поволiклася одного дня в надiз трошки розсiяти обложну
темну хмару, що знай з дня на день випiкала голову, не пропускаючи жодноз
прохолодноз думки, панував виразний дух замкненоз спiльноти: цiкавi позирки
на чужинку, товариське пристоювання гуртами на нанку пiсля служби,
витрiшки, смiшки, перемовляння, обмiн новинами - люди приходили як на свого
роду вечiрку - to socialize62, i молитися в
них перед очима було якось непристойно). Допуск до плану за нами ще
зберiгадться, - iндивiдуальний допуск, бо вiд самого плану людство за
останнi кiлька столiть сягнистою ступою вiдкочудться все далi й далi (чи не
з доби Вiдродження почавши, з того Мiрандолиного зухвалого: "Чоловiче!
Адаме! Я поставив тебе у центр всесвiту", - ну й стiй, правцем би тебе
поставило, i кожен сухорукий комплексант пнеться в Адами, а ми потiм
чухмаримо потилицю, не в змозi пiдрахувати мiльйони забитих: чи то
двадцять, чи сорок, чи всi шiстдесят?), - а пам'ять про втрачену божисту
яснiсть дра-ажнить, ой дражнить, раз у раз проблимуючи заманкою, та ба,
тiлькино пiдступадмося ближче, гульк - а при входi нас вже пiдстерiгад,
потираючи лапи, Той, хто хотiв бути автором,
- йому кортить туди, вклинитись i заволодiти, а самому йому слабо, iно
на нашому карку, на карку допущених вiн i годен туди в'зхати, i стокрот
безпечнiше для нас - нiкуди не сунутися, забути за всякий допуск та
грабатися собi чемненько в фiшках, витворюючи з них новi й новi безпотрiбнi
комбiнацiз, - вишиковуючи в ряд бляшанки з-пiд супу "Кемпбелл", виставляючи
на б'дннале нумовi стiльцi, повзуванi в жiночi черевички, видуваючи на
сторiнки часописiв ряснi розсипи повiтряних бульбашок - однакових
зневагомлених слiв, часом виходить потiшно, кiлометри текстiв (еге ж, уже
не вiршiв - текстiв) про першу позздку на велосипедi, про перше мiсячне а
чи й геть нi про що, - нiчого, interesting63,
нелноче, киваючи головами, гусяче стадо критикiв, унiверситетських
професорiв, докторiв лiтератури, перепрошую, якщо образила когось iз
присутнiх, - кажуть, якщо посадити три мавпи за друкарськими машинками, то
в вiчностi вони мають шанси виклацати "Гамлета", ледi й джентльмени,
вiдкрию вам страшну тадмницю: мистецтво в нашому столiттi також потихеньку
сходить на пси - тому що бозться. Тiльки любов боронить вiд страху, тiльки
вона ддина здатна нас ослонити, i якщо ми не несемо зз в собi, тодi...
Тодi... (Я направду не знаю, що тодi, я не знаю, що буде далi з тим
чоловiком, якi ще руйнування спричинить чорний смерч, в осердi котрого
мотлошить його зцiплену кремiнним стиском фосфорично-блiду фiгурку, -
"чортяче весiлля" на курних осiннiх дорогах, казала менi малiй бабуся:
побачиш - оступися, сама вона ще знала кинути в вихра ножем навхрест, i на
ножi показувалася кров, а ми тепер спромагадмося хiба засвинячити кухонним
рiзаком у коханого мужчину, - жест воно нiби той самий - жест-копiя,
жест-iмiтацiя, рефлекс родовоз пам'ятi з убитим всерединi смислом, - жест,
яким, замiсть вiдгородитися, тручадш себе з розмаху в самий вир "чортячого
весiлля"). Не треба б, ох не треба гнатись на холодний зоряний блиск
безлюбоз краси: не тих спiльникiв собi на цiй дорозi дднадмо. "О слiпуче,
прекрасне i дике! / Грай вогнями, заводь i мани / На бистрiнь, на невидимi
рiки - / Тiльки ж - Господи! - не обмани: / Не осунься з-пiд стiп
сухостодм, / В мить на гранi жаского злиття / З твозм сяйвом - не стань
пустотою: / Трухлим духом сипкого смiття / (Як заманка, личкована чортом /
Нiби скарб...) I у пеклi, на днi, / Буде жовто згоряти нiщота / Мозх нидом
звакованих днiв. / Кожну кару прийму, як розраду, - / Тiльки, сили небеснi,
не це: / Ощадiть од Вкразнського Аду - / Мусового томлiння живцем / Без
надiз, без дiз, без часу, / В порожнечi, на безвiсти - там, / Де ще прiють
по сотнях нещасних / Рештки того, що мало б - життям, / Стрепенувшись,
рвонутись зi шкiри, / Здерши в кров зз з стiп i долонь, - / Як стратенча
душа з-пiд сокири - / На безсмертний, летючий вогонь", - отаке я писала,
допросилася називадться, теж знайшовся - Данте в спiдницi! У Данте-бо був -
не лише Вергiлiй, у нього була - Беатрiче. I якщо не живе в нас повсякчас
любов, то, замiсть розширятись, дедалi вужчад тунель, котрим захоплено
женемось, i все тяжче стад протискатися, i вже не летимо, як видавалося
попервах, а повземо надсадно, викашлюючи ошмаття власних легень i того, що
колись називалося даром, та, Боже мiй, i було ж даром! - i сочимося на
полотна, як розчавленi комашки, барвними плямами власноз отрути, i давимося
дохлими словами, що тхнуть гнилизною й лiкарняною карболкою, i починають з
нами козтися всякi прикрi речi, мелькають клiнiки й тюрми (це вже як кому
пощастить!), i от уже iно й зостадться, що - скочити з мосту (Пауль Целян),
зашморгнути собi горло в сiнях чужого дому (Марiна Цвдтадва), упхнути
голову в газову плиту (Сiльвiя Плат), зачинитися в гаражi, запустивши на
повну потужнiсть вихлопну трубу автомобiля (Енн Секстон), запливти в море
якнайдалi (Iнгрiд Йонкер), перелiк тривад, to be continued
прочими, й повинно бути? Але ж iз ними щодалi, то гiрше, нiхто вже не
доживад до свого "Фауста", що ж ви гададте, це випадковiсть, гададте, зм
просто - менше дано? Зменшуються зхнi шанси - зменшуються шанси кожного з
вас.
Тiльки любов боронить од страху. Але хто (що) вборонить од страху саму
любов?
(I все бiльшад, бiльшад з року в рiк - секс-шопiв, механiчних
причандалiв, о переваги технологiчноз цивiлiзацiз, секс по телефону, мене
також колись так мали - удома, в себе в хатi, не де: обставили як ддвочку,
так i не довiдалася хто, - спершу змiнений на шепiт жiночий голос -
прийняла за товаришку, теж iз добрячими мухами в головi дiвку, "Олька? Ти?"
- нiяка то була не Олька, як показалося потiм, хоч тамте нiби потвердило:
еге, я, - й стало шелестiти: вляпалася, дзвоню з чужоз квартири, тут двод,
хочуть мене знвалтувати, кажуть - або в попу, або в рот, ось вiн уже йде, я
боюсь, "Де ти д? Я викличу мiлiцiю, скажи адресу!" - але не-Олька [хоч це
показалося щойно потiм] вже щезла, натомiсть озвався, дишучи загрозою,
молодий чоловiчий голос: "Ты ей подруга, да? Ты хочешь, чтобы я ее не
трогал? Так постони мне", - чого тiльки не зробиш задля дорогоз подруги,
фу, гидота, - спробувала врубати почуття гумору, нiчого, помоглося, все
одно що пiсеньку попросили б заспiвати, але коли, на все-таки
безпорадно-болiсному зойковi приниження [ти кричиш - од наруги, а вони
думають - то вiд насолоди, а може, й не думають, може, якраз вiд твого болю
вони й кiнчають?], голос рiзко кинув: "Всьо" й у слухавцi закапотiли, як iз
крана, короткi гудки, то, втираючи змокрiлого лоба, почувалася таки, смiшки
смiшками, але знвалтованою, - молодий же хлоп, йолки-палки, вiн що, також
боявся живоз жiнки?).
Страх починався рано. Страх передавався у спадок - боятись належало всiх
чужих (кожен, хто виявляв до тебе зацiкавлення, був насправдi пiдiсланий
К-Б, аби вивiдати, про що у вас розмовлядться вдома, а потiм знову прийдуть
тi дядi й посадять татка в тюрму, - особливо пiдозрiлими були тi, хто
заводив вiльнодумнi балачки: класi в дев'ятому на мiськiй олiмпiадi з
лiтератури познайомилася з окуляристим вiдмiнником iз математичноз школи -
вiн мав рiдкiсну для пiдлiтка шкiру - як щойно очищений персик, i, пiд
ненормально товстими окулярами, видно було в профiль, - темнi й густi, мов
шовк, дiвочi вiз, а смiючись, напружувався цiлим тiлом, як то бувад з дуже
нервовими, iнтелiнентними хлопчиками, котрих не пускають у двiр гратися
самих, а виводять на прогулянку на повiдочку санчат, замотавши вище носа
вовняним кашне, - такi хлопчики завжди в тебе закохувалися, на те не було
ради, а втiм, вони багато читали й любили обговорювати прочитанi книжки, i
вiдмiнник з математичноз школи, невмiло-старомодно, наче протезом,
пiдтримуючи тебе на сковзанках пiд лiкоть - була зима, i вснiженi хiдники
щокрок поблискували пiдступно вислизнаною чорнотою, - мав необережнiсть
згадати "украинского писателя Винниченко - не читала?" - тебе з мiсця
вкинуло в жар: оце ж i д те, про що попереджали тато з мамою! - з
ленiнською хитринкою в очах [головне, що сама вiдчувала зз як ленiнську!],
з вiдтяжечкою такою лiнивою, мовляв, ну-ну, давай далi, я тебе все'дно
навилiт бачу, - вiдмовила, що - "нет, не читала", i, дочекавшись, аж
вiдмiнник видав усе, що знав, - i про УНР, i про емiграцiю [слухала вже не
сумнiваючись, хто перед нею, солодко обмираючи од близькоз небезпеки], -
приморозила його хiба ж так - карбуючи склади, барабанним пiонервожатським
голосом ["Атряд! Ррав-няйсь! Смiр-на!"] освiдчивши, що зз не цiкавлять
усякi там емiнрантськi покидьки, що в час, коли мiжнародна обстановка така
складна й напружена, i що зз завжди обурювала молодь, яка слухад рiзнi
радiоголоси, - вiн вирячився на нез обома парами скляних очей i, здавалось,
забув дихати: йшов зжачок по лiсi, забувсь як дихати i здох, - а щоб знав!
Задоволена була з себе як нiколи: перший iспит на дорослiсть - i не
послизнулась!). Нi, вона завжди казала, що не хотiла б iще раз пережити
свод отроцтво, - отi натужнi, несвiдомi спроби вирватись - iз глухо
забетонованого, спертого всерединi родинного гнiзда, за мурами якого здко
клубочився страх, болотяна млака, де iно оступись, видай себе - i шубовснеш
у смертну отхлань (по радiо, яке батько слухав вечорами, припавши вухом,
щiльно втискаючись у приймача, що оглушливо харчав, часом прориваючись
рiзким, небезпечно наростаючим металiчним свистом, передавали мемуари
вмираючого Сндгiрьова, пере-раховувались оперованi нутрощi, вiдбитi нирки й
мiхурi, iнсулiновi шоки, нвалтом вставленi зонди, калюжi кровi й блювотиння
на цементних долiвках - зведення з рiзницькоз, розрубка м'ясних туш:
Марченко, Стус, Попадюк, щокiлька тижнiв новi iмена, молодi й красивi, не
набагато й старшi за тебе буйночубi хлопцi, ти мрiяла про них, як ровесницi
про кiноакторiв, ось вiн вийде на волю, пошрамований i мужнiй, i ми
зустрiнемось, - тiльки вони нiколи не виходили, ефiр повнився зхнiм
конанням, тато сидiв по цей бiк i слухав, з року в рiк, вiдколи став
безробiтним, сидiв у хатi й слухав радiо), - вириватись не було куди,
скрiзь були комсомольськi збори, полiтзаняття й чужа мова, туди - як
чотирилiтньою на дзиглик насеред кiмнати, розказати дядям i тьотям вiршика,
- можна було виходити тiльки на те, щоб дзвiнким магнiтофоном видати зм вiд
них таки й вивчене, i тiльки в цьому був нарант безпеки - золота медаль,
червоний диплом, просування "по вдрьовочкд", мать його за лапу, скiльки
непотрiбу перепустила через голову! - а в п'ятнадцять рокiв звалилася з
депресiдю, скаржилася на тадмничi болi в шлунку, татко збився з нiг,
тягаючи по лiкарях, якi нiчого не знаходили, цiлими днями валялася в
постелi й iстерично плакала од леда-слова - таткова дiвчинка, очко в лобi,
то вiн чував, розпластавши крила, над зз першою менструацiдю, розважно
оповiдав зй, що це дуже добре, так мад бути з усiма дiвчатками, лежи, на
вставай, - подавав у постiль, як хворiй, покраянi скибочками яблука на
блюдцi, i вона лежала - зiбгана й занишкла, наполохана новим вiдчуттям,
коли - i соромно од вiдкритостi сводз тайни - ну але якi ж тайни можуть
бути од татка? - i, i - якось щемно-сторожко, незахищено-непевно: вiдчуття,
що повториться iз втратою дiвоцтва (якого потрапить здихатися аж пiсля
татковоз смертi!), i потiм, щоразу, - те саме вiдчуття навiчноз дочiрньоз
покори, остаточностi родового улягання, од чого мужики, не в'зхавши, до
чого воно, розумiдться, шалiють ("Ох як ти класно дадш!"), а потiм ти зх
кидадш. Рва-лася, авжеж рвалася, ще й як! - вся в гострих лiктях
самочинного розростання, до слiз мучений власною ваторопкуватiстю прищавий
пiдлiток, однi колготки, вiчно в бурих рубцях нитяних швiв, i одна сукенка
- шкiльна формена, пелюстково-бiло витерта на лiктях, на шкiльнi вечори
ходила - а ходила ревно, як мусульманин до мечетi! - в позиченiй блузцi й
куценькiй, пiонерськiй ще, бiлий-верх-чорний-низ, спiдничцi, й поздом злась
гiркою горяччю, дивлячись на цiлком уже "по-дорослому" прикинутих, у
"дорослих" перукарнях пiдстрижених, вибухлих повним цвiтом, як садок
вишневий коло хати, однокласниць - у зблисках перламутровоз помади й чорних
махаонах "ланкомiвських" вiй - десять керебе коштував синьо-голубий
патрончик такоз тушi, а мамина зарплата, на яку жили втрьох, виносила сто
п'ятдесят, ну й що було робити, як не вкрасти - в роздягалцi, з легкомисно
розкритого портфеля королеви старших класiв, - правда, дешевший тюбик,
польський, i наполовину зужитий, заспокоювала себе, що для тамтоз то не
втрата, i так воно й було, а все одно дев'ятнадцяте столiття, все одно
Жан-Вальжанiвська класична булка й Козетта пiд вiтриною ляльковоз крамницi,
i сором, i страх, i тайна, ганебна й солодка, як екзгибiцiонiстськi вправи
на самотi перед дзеркалом, - невмiло фарбувалась у шкiльному туалетi,
розвезькуючи попiд очима чорнi вiхтики, а пiсля вечора там-таки змивала,
люто вiддирала туш холодною водою з почервонiлих повiк: страшно здумати, що
було б, аби татко побачив, - татко, який так боявся за нез, який збирав по
людях досьд на кожну з зз подружок: всi були розбещенi, курили й цiлувалися
з хлопцями, татко верещав, буряковiючи на виду, i вона, слiд вiддати зй
належне, так само верещала у вiдповiдь, i ридала у ваннi - надто пiсля того
пам'ятного разу, коли вiн ударив зз в обличчя просто на вулицi, на
трамвайнiй зупинцi, бо вона кудись запропастилась, i вiн вирiшив, що вона
од нього втiкад, - але вона вернулась, вона завжди слухняно верталась, бо
втiкати не було куди, i вiн, не сказавши нi слова, з розмаху впiк зз по
щоцi, - розумiдться, потiм були обiйми-облизування, поцiлунки-перепросини,
"мод маленьке", "доцiчок мiй золотий", - по кiлькох, розжарених в очу на
червоно годинах лементу, ридань, грюкань дверми, супроводжуваних шамотнявою
безпорадного маминого втручання, - бо мами за тим усiм не проглядалося,
мама взагалi була фригiдна, ясне дiло, заекранована, мов чорне
свiтловiдпихальне шкло (потiм, у перших мiсяцях твого шлюбу, вона всунеться
раз уранцi до кiмнати молодят iз весело диркочучим будильником: вставайте,
снiданок готовий! - акурат у хвилину-коли, i по вибухлiм скандалi плакатиме
сирiткою в кухнi, налякана й безпомiчна: хотiла ж як лiпше! - так що,
вгамувавшись i вiдтрусившись схарапудженим тiлом, ти ж зз, врештi-решт, i
потiшатимеш), - а яка, цiкаво, вона мала бути, як не фригiдна, - дитина
голоду (в тридцять третьому, трирiчною вже, перестала ходити, i бабця
зздила на перекладних товарняках до Москви, мiняти свод вiно - двi ряснi
низки середземноморських перлiв - на двi торбини сухарiв), дитина,
вихарчувана на пiдiбраних у полi колосках, за котрi колгоспний об'зжджчик,
раз заскочивши, шмагонув батогом по щоцi - досi знати тонку ниточку
бiлястоз близни, i на тiм, Богу дякувати, окошилося, бо батько, твiй цебто
дiд, уже мив золото десь межи сопок, за яких пiвтора десятки лiт i твiй
батько, а зз майбутнiй муж, те саме робитиме, а зй - нiчого, минулися тi
колосочки, i назлася згодом усмак, годочкiв так за двадцять, вже як,
скiнчивши унiверситет, почала працювати, - а американськi совдтознавцi
зоддалеки все нiяк не доглупаються, чого в цьому поколiннi стiльки
нестатурно-гладких кобiт, знай Фромма з Юнном мiж рядкiв на свiтло
перечитують, - жерти зм у двадцять хотiлося, жерти й бiльше нiчого!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15