Боженьку
мiй, i на все то треба вмiння - бути хворим, бути самотнiм, бути бездомним:
все то мистецтва, i кожне вимагад хисту й труда. Fine, будемо вчитися.
Чхати йому було на зз вiршi - як i на все взагалi, i завжди було чхати,
його вiв власний, нi на що не вважаючий iнстинкт дару, i, знаючи темним,
глевким знаттям - родовим i фамiльним, котре тягала в собi змалку
проковтнутою каменюкою i котре, по правдi, й гнало зз вперед, вперед,
вперед! - божевiльним страхом i собi впасти в ряд, не збутись, скапцанiти,
як усi в попередньому поколiннi, i в позапопередньому, i в поколiннi перед
позапопереднiм (тим узагалi привелося - бодай не згадувати!), цiлу
молодiсть вона рвалася геть з льоху, де ядушно смердiло напiв-розкладеними
талантами, догниваючими в безруху життями, прiллю i цвiллю, немитим сопухом
марних зусиль: укразнською iсторiдю, - знаючи, кревним отим знаттям, через
якi ляди проламуючись, виносив його, пручи як танк, iнстинкт дару на собi -
нагору (цiлий час - нагору: останнi роботи були й найсильнiшi, жахтiли
свiтлом уже нетутешнiм, як зоряне небо вночi над пустелею, - а на зз
пам'ятi лава за лавою бучно висвячених у ненiз подавальникiв надiй покотом
сипалися з нiг у вторований рiвчак, тiльки-но вичерпавши молодiсть!), -
вона, котру млостi змагали на вид зачустраних рiдних алкашiв у проплiшинах
залишковоз ненiальности (кому цiкаво, ось адреси: "Еней" у Кидвi, "Червона
калина" у Львовi, вхiд вiльний, годувати, а надто ж позти тварин не то
дозволядться, а й заохочудться), - вiдразу проявила з ним - першим на вiку!
- готовнiсть поступатися: вперше-бо мала до дiла з мужчиною-переможцем.
Укразнець - i переможець: чудасiя, зй-бо, в снi б не приснилося, - чого
мусили вартувати йому самi тiльки сiмдесятi-вiсiмдесятi у провiнцiйному
мiстечку, вважай, у пiдпiллi, з того мiстечка, вхопивши попiд пахи зз
семилiтню, колись давно втiкали вiд канебiстськоз облави до Кидва зз
батьки, батька, котрий одтрубив свозх шiсть рокiв ще "сталiнських",
всенький вiк ганяв, як бiлку, в обручi жаху комплекс "повторника" - другого
арешту нiхто не витримував, навiть якщо виживали, ламалися всi, кожен на
свiй спосiб, - чи не тi самi бистрi, серiйно стриженi, всi як на пiдбiр
чорнявi, мальчики в шелестких плащах, котрих вона - кепсько сфокусованою,
розмитою дитячою пам'яттю - зазнiмкувала собi зi спин, як порпалися в
навалених долi кучугурах книжок серед разом оголених стiн зз першого в
життi, та нi, ддиного в життi дому, - потiм, дослужившись до бiльших зiрок,
смертною хваткою вчепилися були в м'ятежного художника? - ех, братiку мiй,
i побратимство ж наше довбане - все'дно що з одного табору кордша, скiльки
ж, мать його за лапу, справдi рокiв тривать цьому спадку, i як його з себе
викров'янити, вихаркати - як? - друзi-кияни, розм'якнувши за чаркою,
згадували, як познайомилися з ним у вiсiмдесят другому: призхали у
вiдрядження, впали на каву до мiсцевоз "склянки", пiдступився провiнцiал
зашуганий: "Хлопцi, ви не художники? Тут моя майстерня поруч, ходiть, я вам
своз роботи покажу, i кава в мене д," - а, ну хiба що кава, давай, чувак,
наливай, - а з чого взяв, нiби ми художники (були - писателi, актьори,
вопшем, тоже набрiд порядошний)? - "А - бороди у вас," - отуди к бiсу, на
облiк зх там тодi брали в тiй норi за ношенiд борiд, чи як?! Так крiзь
нрати у вiкнi вагонзаку протискалося руку з запискою, металося за вiтром:
ачей хто незлий нагледить, пiдбере, пiшле за адресою - визирання вслiд
полопотiлому папiрцевi, голодна надiя в очах: не художники, нi?.. А до
майстернi - бочком, задами, кружними вуличками: "Не треба, щоб вас зi мною
бачили..." Вiтчизна i дiм, атож: Укразна, вiсiмдесят другий рiк. I нi тобi
британських кореспондентiв, нi листiв на пiдтримку вiд провiдних дiячiв
лiтератури й мистецтва - це ж хто тодi Нобелiвку був дiстав, Маркес,
здадться? (Добрий письменник, холдра, а що нiбито, подейкували, щирий друг
радянського народу, то - who cares?33) Ту
оповiдку, котра вмить учинила його - рiдним, болiсно вiдчутним зсередини
тих непроглядних рокiв (над якими - звитяжив же, взяв гору: намалювавши
все, що намалював! - поки iншi спивались, вiшались, чи, як зз батько,
годинами курили, стоячи у вiкнi, втупившись у мур будинку навпроти й
наживаючи рак од безвиходi!), - вона почула ще до того, як, на третiй день
фестивалю, вiн, пiд якимось ледачим претекстом, вдерся до нез в готельний
номер, розколошкавши зi сну, - все, все вiд початку було замiшано на
колошканнi, на нвалтовному вибиваннi iз звичного фiзичного режиму, на
ослаблених змислах, на пливучих, мов звук на осiлих батарейках, рефлексах!
- i стояв у тiсному, як лiфт, передпокозку, зi схрещеними на грудях руками,
пiдпираючи дверi, по-котячи вимовно свiтячи в нез очима, i зз нагло пойняло
- стисла зуби, аби не дзинотали, - напливом чудного, не еротичного навiть,
нi! - якогось iншого, до млостi тривожного збудження - мов перед операцiдю
або екзаменом: щось iз гулом клубилося, насуваючись на нез, щось необорне,
темне й грiзне, щось самочинне i тому справжнд, ще можна було ухилитись,
пригнути голову, i хай би пронеслося мимо, але в нiй не було страху, була -
уже ввiмкнена, пiднесено-пружна готовнiсть негайно рвонути назустрiч життю,
скоро тiльки воно само припускад з засидженого мiсця: справжнд - нагода
рiдкiсна, це те, що бiльше за тебе, до чого мусиш доростати, виплигуючи зi
шкiри, скидаючи зз позад себе, сiм шкiр, дев'ять шкiр, аби тiльки не
зупинятись! - добро, приймаю, очi в очi! - "До вечора?" - "До вечора", -
"Поздемо тодi на каву?" - все знялося з мiсця, вихор кушпелив листям по
осiннiх дорогах, i мiстечко, в якому вона народилася i яке цiлий час десь
на вiдстанi, нiби на днi озера, берегло в собi схованим зз раннд, ще
спросонне дитинство, повертало тепер його назад - у нестерпно нiжнiй,
вологiй пiдсвiтцi, це, власне, почалося з першого дня - прибутний,
пiдземний гул розбудженоз пам'ятi, впiзнавання знайомих вуличок: ах, ось
вони якi! - вiтрина аптеки на розi, на тому ж мiсцi, що й двадцять п'ять
рокiв тому, - спинилась як урита, задихнувшись од сяйнулих слiз: тут
ставили мiську ялинку, i вона фотографувалась тодi з Дiдом Морозом,
п'ятирiчна дiвчинка в оцупкуватiй шубцi, запах мандаринок i бузкового
надвечiрнього снiгу, його блиск пiд лiхтарнями - а на тому боцi, трохи
далi, був, здадться, кiнотеатр (ранковий сеанс - iз татом за руку - щось
документальне, про мавпочок)? - А вiн i зараз там д, вiдказували зй з
вимушеними примильними усмiхами, з якими належить розчулюватися на вид
чужого дитинства, i тiльки вiн, кого потягнула, за руку, за собою - туди:
"Позхали до парку?" - "Куди скажете, панi, я весь ваш" (старовинний парк
над рiчкою, наново, як промитi, випливлi з багаторiчного туману кам'янi
сходи, облущена балюстрада, ах, от звiдки це в мозх снах! - i, о Боже
коханий, ця струмуюча барва, це повiльне, пiдводне свiтло, холоднувате,
блакитнаво-зелене, в якому застигли, вглиб алез, дерева й лавочки, - таж це
ним свiтяться моз кращi, найбiльш моз вiршi, - отже, також звiдси?), - "Тут
десь був тодi березовий мiсток" - "Вiн i зараз д - ходiмо, покажу", -
тiльки вiн один не вдавав призвозтого розчулення, взагалi нiчого не вдавав,
а мовчки, зосереджено й затято, думаючи й пiдмiчаючи свод, пролапувався
крiзь зз стан, як потiм, ночами, крiзь шийку матки, щоб нарештi видихнути:
га, ось вона! - стояли над нерухомим плесом, встеленим ряскою кольору
патини, "Дивись, - хитнув головою, - який дзен", - i раптом боляче стис зз
за плечi: "Слухай! Я люблю тебе i твiй мiсток. А тобi - слабо?" - "Що
саме?" - "Слабо сказати - я люблю тебе i твiй дзен? Слабо - бо я для тебе
людина з пейзажу: з цього пейзажу", - отодi-то й було спитати: а я - для
тебе? Бо вона направду впустила його у свiй пейзаж - у кожен iз свозх
пейзажiв, послiдовно, крок за кроком, кiнчаючи пенсiльванським, i вiн,
скерувавшись услiд за нею ("Остання моя любов", - хвалився приятелям: зй
переказували, - а з нез випорскували рядки, як бульбашки повiтря з легень
потопельника: "Осiнь. Раннд смеркання. / Твань - i кроки, як нумовi... / Ця
любов - не остання, / Ти даремно так думадш"), - пройшов крiзь зз
територiю, мов татарська орда, - зi свистом i гиком випiкши майже з цiлого
обширу пам'ятi, з усiх зз головних осiдкiв ту живильну, тадмничо-мерехку
любовну вологiсть, котру душа з року в рiк назбируд в собi про запас:
пiдгрунтовi води, ненастанне й невловне на слух всьорбування-цмакання,
чiпке запускання ворсистих корiнцiв у темну глибину передсвiдомостi, в
коридор, що зненацька вiдкривадться - в рознятий простiр спогаду: там
завмирад дiвчинка серед осiнньоз алез, вперше зачувши, як стугонить за
туманом далекий обрiй, як свiт кличе зз, обiцяючи зй дорогу, от з тоз
дiвчинки все й починадться, i що б не було потiм з тобою в життi, - воно
цiльне, воно держиться при купi доти, доки ти вiриш тiй дiвчинцi, доки
вловлюдш у собi почутий тодi нею поклик, - бо всi так званi iдеали юностi -
то пусте, ледi й джентльмени, панi й панове, forget ithref="#s34">34, вони приносяться ззовнi, тим-то рiдко хто й потрапляд
зберегти зм вiрнiсть, ну й грець iз ними, невелика втрата, утрiть шмарклi,
всi пожованi-пом'ятi лiтами бородатi лiваки-шiстдесятники, колишнi хiппi,
що так i не стяглися на власний будиночок у сабербiз з квiтучим городчиком
на задньому дворi та гараж iз двома автами, а також усi тi, що стяглися, i
зголили бороди, i непомiтно для себе вкрились, як горнята поливою,
нлянсуватим, ситним полиском остаточно зупиненого - в спокоз й достатку -
життя, i всi, колись киданi у "воронки", на струс мозку духопеленi по
ментарнях i пiдворiттях вкразнськi бунтарi, а нинiшнi лауреати державних
премiй iз пухкими од спецбуфетiвського жирку рученятами й добротливо,
по-хазяйськи вгодованими, ох якими ж промовистими спинами, вбганими в
корсети блюмiнндейлiвських пiджакiв, - хай не сниться вам ваша прекрасна
юнiсть, навiть якби всякi там невдахи витикали вам нею очi, дурниця то все,
щиро кажу, - злуда, омана: тiльки в дитинствi д правда, тiльки ним i варт
мiряти свод життя, i якщо ви зумiли не затоптати в собi ту дiвчинку (того
хлопчика - що то стояв з патичком на вигонi, вражений жаскою, бо
непiд'дмною, над людськi сили величною вогнянобарвною симфонiдю заходу), -
значить, ваше життя не звихнулось, прокривуляло, хай як там трудно й
болюче, за свозм власним руслом, значить, збулося, з чим вас i вiтаю, - i
любов, ледi й джентльмени, справдешня любов - вона завжди зряча на
схованого в iншому (iншiй) хлопчика (i дiвчинку: вiзьми мене - то завжди:
вiзьми мене з мозм дитинством, "Ось сюди, - показувала, завмираючи
пересохлим голосом, пригнувшись на передньому сидiннi, як припалий до гриви
вершник, - тут поворот у двiр, ось цей будинок", - була глупа нiч, третя
ранку абощо, серед порожньоз вулицi горiла тiльки лiхтарня на розi, - вiн
в'зхав пiд арку, розвернув автомобiля, заглушив двигун, "Ось тi вiкна,
бачиш, де балкон, на третьому поверсi? Оце там ми жили", - в цю мить вiн i
навалився на нез, з довготамованим стогоном вп'явся в уста, зашастав руками
пiд светром, трохи занвалтовно, але як сталось, так сталось, "Позхали до
тебе... В майстерню...", - десь вiн i зараз там д, той двiр, i той балкон,
i арка, i зацiлiлий з-перед тридцяти рокiв старий каштан на пагорку - от
тiльки дiвчинки, що вийшла колись з того двору в нагуслий тадмним гулом
вологий туман, - нема в ньому бiльше). Неправда, ти ще жива, вмовляд вона
себе, цiлий час на всi боки промняцкуючи пам'ять, наче вправний хiрург -
витягнуте з-пiд завалу тiло: тут - вiдчувадте, коли натиснути? а тут? -
промельками, посмиками залишкових вiдрухiв щось часами нагадуд про себе, -
наприклад, учора, вийшовши на вулицю, гостро - блискавичним поздовжнiм
розтином углиб рокiв - упiзнала запах осiннього листя, байдуже, як звуться
цi дерева - платани, канадськi клени, - запах був той самий, що вдома,
вогкий, щемно-гiркавий дух ще живого (останнi днi - живого) зела: сонце в
високих прорiджених кронах, початок навчального року, дорога до школи через
наскрiзно визолочений свiтлом парк, i зграйка пiдлiткiв, бiлiючи вiтрильно
розмаяними футболками, з не до речi квакливо артикульованим - англiйським!
- смiхом протупотiла навперейми, мигнули, як за склом, змруженi проти сонця
юнi вiз, пшенична воскова спiлiсть оголених ший i розколиханих ходою рук,
мигнула думка: ще вас, зайчата, не било, - а може, хтозна, може, когось i
обмине? - i зупинилась по цей бiк шиби, тамуючи ридання, що пiдступилось
пiд горло: Господи, та невже ж усе скiнчилося - справдилося все, обiцяне на
свiтанку життя тим розлитим у просторi прибутним, стугонiючим покликом,
обвiяло - подмухом по волоссю, мазком по губах, так i не вивернувши до дна,
не видобувши з нез головного?.. (як грiзно рокотав був: "Я тебе розiрву!",
- пiдхопивши пiд колiна, натягаючи зз на себе, - а у вислiдi й не скiнчила
нi разу: хiба, може, той живцем патраючий бiль - теж один iз способiв
кiнчати?). "В кiнцi осiнньоз дороги в'яне плоть, /I листя шамотить з
мишиним шарудiнням. /Оголюдться обрiй - i Господь /Стозть помiж дерев у
бiлому одiннi..." I що ж тепер, Господи? Що ж тепер?..
"Господи, куди ж далi?" - так було пiдписано шкiц, який вона пiдгледiла
в його робочому альбомi, необачно залишеному на виднотi: на самому
вершечку, на гранчастому шпилi гори балансував на однiй нозi голомозий
чоловiчок з небезпечно вигостреним, як у автора, обличчям (всi мальованi
ним обличчя були умовнi, i всi невловно-мiнливо подiбнi мiж собою, мовби
розбiгались, як кола по водi, вiд потопленого оринiналу - так нiколи й не
написаного автопортрета), - чоловiчок обiруч держав драбину, наставлену в
небо, i питався в Бога, куди ж далi, але небо над ним було порожнд. "Я
завжди хотiв одного - реалiзуватися". Чудесний збiг, братiку, - я так само,
тiльки що це значить - реалiзуватися? Колись - iще коханий, iще
вияскравлений зз любовним замилуванням, як свiжовiдреставроване полотно:
твердi, смарагдовi спалахи в зорi, той нестерпний (о, до стогону!) профiль
зi старовинноз монети, срiблистий, нi, скорше алюмiнiдвого посвiту, йоржик
("Дикобразик!" - смiялася, гладячи, поривчасто втуляючи цю сухо, породисто
вилiплену голову собi мiж персiв), суцiльний метал, камiнь, обсидiан! -
сидячи в нез в кухнi, звiсивши руки мiж колiн i невiдривно втупившись у
кахляний вiзерунок на долiвцi (i того бахматого светра, в якому геть тонула
його цупка, у вузлик стиснута постать, вона також полюбила), вiн розповiв
зй про свого батька, - дiд старiвся самотою десь у селi на Подiллi, давай
провiдадмо його - вдвох, поздеш зi мною? (i зй зараз же уявилось, як гордо
каже, хряпаючи дверцятами машини: "Тату, це моя жiнка!" - те простолюдне
"жiнка" в устах укразнських мужчин завжди пороло зй слух, але тут - тут
вона б не нзилася, з усмiшкою ступила б, як iз журнальноз обкладинки, у
сводму шикарно просторому кармазиновому пальтi од "Лiз Кларбон" i чорних,
гармошкою, чобiтках на височенних пiдборах, у розквашений дощами чорнозем -
чи що там у них, нлей? пiски? - пiдводячи комiр, тонкi музичнi пальцi з
наманiкюреними в тон пальту нiгтями, гойдливi дармовиси арабських срiбних
сережок: його гордо демонстрований здобуток, остаточна перемога, якою
справджене життя звiтудться перед свозм витоком) - молодiсть старого
пройшла по концтаборах, нiмецьких i радянських, лпомиз хлебтав iз корита",
- вимовив, нiби чиряка вичавлював: з хижим притиском i хворобливою
придмнiстю бачити виприслий гнiйний стрижень, - i докiнчив неголосно, так i
не пiдводячи зору: "Раби не повиннi родити дiтей". - "Що ти таке кажеш, як
смiдш, грiх!" - "Бо це вспадковудться". - "Нi чорта не вспадковудться -
хочеш сказати, що в тобi нема свободи?" - "Бажання вирватись - iще не
свобода". Вирватись! - зз потрясло це слово, так легко вийняте з зз
власного словника, нiби вiн загодя знав, на якiй сторiнцi розкрити, - тим
словом вiн вивiв на яв i так потвердив, устiйнив неомильнiсть зз родового
iнстинкту, що врубався тоз першоз ночi, впiзнавши: милий мiй, рiдний,
хлопчику маленький, iди до мене, в мене, я обтулю, закрию тебе собою, я
народжу тебе заново, так, разом, вiднинi й до кiнця, ну ясно ж, ми
одружимось, та що там, ми вже одружилися, i в нас буде - син ("Родити тобi
треба, - задихнувшись одривався од зз губiв, не в змозi довше зносити
цiлування навстоячки: - молока в тобi багато!" - в тому його,
кошмарнуватому якомусь, - хоч вiн, спасибi, щадив зз перед подробицями,
вiдбуваючись болiсним жестом - долонями по лицю, як сухе вмивання: "Ат -
митарства...", - шлюбi - в нього був син, уже дорослий, студент, i, казали,
страшенно славний пацан, вiд нього взагалi мали родитися хлопцi, такi речi
вона визначала з мiсця, блискавичним наскрiзним знаттям, вiд дiвчини ще - з
кожним мужчиною, геть i до всякоз койки: хто з цим-от буде, син чи дочка, -
чия стать дужча), - бiлявеньке, з курчачо-пушистим волоссям хлоп'ятко, що
вже кiлька разiв являлося зй у снах, - покрутившись у безповiтряному
просторi, потяглося, вхлипнуте яросною силою зз пориву, - на нього: буде
класний хлопчисько, як золото (i все строкате сум'яття прочитаних ними
книг, його картин, зз фортепiано, Боже, як же багато всього нажитого й
передуманого!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15
мiй, i на все то треба вмiння - бути хворим, бути самотнiм, бути бездомним:
все то мистецтва, i кожне вимагад хисту й труда. Fine, будемо вчитися.
Чхати йому було на зз вiршi - як i на все взагалi, i завжди було чхати,
його вiв власний, нi на що не вважаючий iнстинкт дару, i, знаючи темним,
глевким знаттям - родовим i фамiльним, котре тягала в собi змалку
проковтнутою каменюкою i котре, по правдi, й гнало зз вперед, вперед,
вперед! - божевiльним страхом i собi впасти в ряд, не збутись, скапцанiти,
як усi в попередньому поколiннi, i в позапопередньому, i в поколiннi перед
позапопереднiм (тим узагалi привелося - бодай не згадувати!), цiлу
молодiсть вона рвалася геть з льоху, де ядушно смердiло напiв-розкладеними
талантами, догниваючими в безруху життями, прiллю i цвiллю, немитим сопухом
марних зусиль: укразнською iсторiдю, - знаючи, кревним отим знаттям, через
якi ляди проламуючись, виносив його, пручи як танк, iнстинкт дару на собi -
нагору (цiлий час - нагору: останнi роботи були й найсильнiшi, жахтiли
свiтлом уже нетутешнiм, як зоряне небо вночi над пустелею, - а на зз
пам'ятi лава за лавою бучно висвячених у ненiз подавальникiв надiй покотом
сипалися з нiг у вторований рiвчак, тiльки-но вичерпавши молодiсть!), -
вона, котру млостi змагали на вид зачустраних рiдних алкашiв у проплiшинах
залишковоз ненiальности (кому цiкаво, ось адреси: "Еней" у Кидвi, "Червона
калина" у Львовi, вхiд вiльний, годувати, а надто ж позти тварин не то
дозволядться, а й заохочудться), - вiдразу проявила з ним - першим на вiку!
- готовнiсть поступатися: вперше-бо мала до дiла з мужчиною-переможцем.
Укразнець - i переможець: чудасiя, зй-бо, в снi б не приснилося, - чого
мусили вартувати йому самi тiльки сiмдесятi-вiсiмдесятi у провiнцiйному
мiстечку, вважай, у пiдпiллi, з того мiстечка, вхопивши попiд пахи зз
семилiтню, колись давно втiкали вiд канебiстськоз облави до Кидва зз
батьки, батька, котрий одтрубив свозх шiсть рокiв ще "сталiнських",
всенький вiк ганяв, як бiлку, в обручi жаху комплекс "повторника" - другого
арешту нiхто не витримував, навiть якщо виживали, ламалися всi, кожен на
свiй спосiб, - чи не тi самi бистрi, серiйно стриженi, всi як на пiдбiр
чорнявi, мальчики в шелестких плащах, котрих вона - кепсько сфокусованою,
розмитою дитячою пам'яттю - зазнiмкувала собi зi спин, як порпалися в
навалених долi кучугурах книжок серед разом оголених стiн зз першого в
життi, та нi, ддиного в життi дому, - потiм, дослужившись до бiльших зiрок,
смертною хваткою вчепилися були в м'ятежного художника? - ех, братiку мiй,
i побратимство ж наше довбане - все'дно що з одного табору кордша, скiльки
ж, мать його за лапу, справдi рокiв тривать цьому спадку, i як його з себе
викров'янити, вихаркати - як? - друзi-кияни, розм'якнувши за чаркою,
згадували, як познайомилися з ним у вiсiмдесят другому: призхали у
вiдрядження, впали на каву до мiсцевоз "склянки", пiдступився провiнцiал
зашуганий: "Хлопцi, ви не художники? Тут моя майстерня поруч, ходiть, я вам
своз роботи покажу, i кава в мене д," - а, ну хiба що кава, давай, чувак,
наливай, - а з чого взяв, нiби ми художники (були - писателi, актьори,
вопшем, тоже набрiд порядошний)? - "А - бороди у вас," - отуди к бiсу, на
облiк зх там тодi брали в тiй норi за ношенiд борiд, чи як?! Так крiзь
нрати у вiкнi вагонзаку протискалося руку з запискою, металося за вiтром:
ачей хто незлий нагледить, пiдбере, пiшле за адресою - визирання вслiд
полопотiлому папiрцевi, голодна надiя в очах: не художники, нi?.. А до
майстернi - бочком, задами, кружними вуличками: "Не треба, щоб вас зi мною
бачили..." Вiтчизна i дiм, атож: Укразна, вiсiмдесят другий рiк. I нi тобi
британських кореспондентiв, нi листiв на пiдтримку вiд провiдних дiячiв
лiтератури й мистецтва - це ж хто тодi Нобелiвку був дiстав, Маркес,
здадться? (Добрий письменник, холдра, а що нiбито, подейкували, щирий друг
радянського народу, то - who cares?33) Ту
оповiдку, котра вмить учинила його - рiдним, болiсно вiдчутним зсередини
тих непроглядних рокiв (над якими - звитяжив же, взяв гору: намалювавши
все, що намалював! - поки iншi спивались, вiшались, чи, як зз батько,
годинами курили, стоячи у вiкнi, втупившись у мур будинку навпроти й
наживаючи рак од безвиходi!), - вона почула ще до того, як, на третiй день
фестивалю, вiн, пiд якимось ледачим претекстом, вдерся до нез в готельний
номер, розколошкавши зi сну, - все, все вiд початку було замiшано на
колошканнi, на нвалтовному вибиваннi iз звичного фiзичного режиму, на
ослаблених змислах, на пливучих, мов звук на осiлих батарейках, рефлексах!
- i стояв у тiсному, як лiфт, передпокозку, зi схрещеними на грудях руками,
пiдпираючи дверi, по-котячи вимовно свiтячи в нез очима, i зз нагло пойняло
- стисла зуби, аби не дзинотали, - напливом чудного, не еротичного навiть,
нi! - якогось iншого, до млостi тривожного збудження - мов перед операцiдю
або екзаменом: щось iз гулом клубилося, насуваючись на нез, щось необорне,
темне й грiзне, щось самочинне i тому справжнд, ще можна було ухилитись,
пригнути голову, i хай би пронеслося мимо, але в нiй не було страху, була -
уже ввiмкнена, пiднесено-пружна готовнiсть негайно рвонути назустрiч життю,
скоро тiльки воно само припускад з засидженого мiсця: справжнд - нагода
рiдкiсна, це те, що бiльше за тебе, до чого мусиш доростати, виплигуючи зi
шкiри, скидаючи зз позад себе, сiм шкiр, дев'ять шкiр, аби тiльки не
зупинятись! - добро, приймаю, очi в очi! - "До вечора?" - "До вечора", -
"Поздемо тодi на каву?" - все знялося з мiсця, вихор кушпелив листям по
осiннiх дорогах, i мiстечко, в якому вона народилася i яке цiлий час десь
на вiдстанi, нiби на днi озера, берегло в собi схованим зз раннд, ще
спросонне дитинство, повертало тепер його назад - у нестерпно нiжнiй,
вологiй пiдсвiтцi, це, власне, почалося з першого дня - прибутний,
пiдземний гул розбудженоз пам'ятi, впiзнавання знайомих вуличок: ах, ось
вони якi! - вiтрина аптеки на розi, на тому ж мiсцi, що й двадцять п'ять
рокiв тому, - спинилась як урита, задихнувшись од сяйнулих слiз: тут
ставили мiську ялинку, i вона фотографувалась тодi з Дiдом Морозом,
п'ятирiчна дiвчинка в оцупкуватiй шубцi, запах мандаринок i бузкового
надвечiрнього снiгу, його блиск пiд лiхтарнями - а на тому боцi, трохи
далi, був, здадться, кiнотеатр (ранковий сеанс - iз татом за руку - щось
документальне, про мавпочок)? - А вiн i зараз там д, вiдказували зй з
вимушеними примильними усмiхами, з якими належить розчулюватися на вид
чужого дитинства, i тiльки вiн, кого потягнула, за руку, за собою - туди:
"Позхали до парку?" - "Куди скажете, панi, я весь ваш" (старовинний парк
над рiчкою, наново, як промитi, випливлi з багаторiчного туману кам'янi
сходи, облущена балюстрада, ах, от звiдки це в мозх снах! - i, о Боже
коханий, ця струмуюча барва, це повiльне, пiдводне свiтло, холоднувате,
блакитнаво-зелене, в якому застигли, вглиб алез, дерева й лавочки, - таж це
ним свiтяться моз кращi, найбiльш моз вiршi, - отже, також звiдси?), - "Тут
десь був тодi березовий мiсток" - "Вiн i зараз д - ходiмо, покажу", -
тiльки вiн один не вдавав призвозтого розчулення, взагалi нiчого не вдавав,
а мовчки, зосереджено й затято, думаючи й пiдмiчаючи свод, пролапувався
крiзь зз стан, як потiм, ночами, крiзь шийку матки, щоб нарештi видихнути:
га, ось вона! - стояли над нерухомим плесом, встеленим ряскою кольору
патини, "Дивись, - хитнув головою, - який дзен", - i раптом боляче стис зз
за плечi: "Слухай! Я люблю тебе i твiй мiсток. А тобi - слабо?" - "Що
саме?" - "Слабо сказати - я люблю тебе i твiй дзен? Слабо - бо я для тебе
людина з пейзажу: з цього пейзажу", - отодi-то й було спитати: а я - для
тебе? Бо вона направду впустила його у свiй пейзаж - у кожен iз свозх
пейзажiв, послiдовно, крок за кроком, кiнчаючи пенсiльванським, i вiн,
скерувавшись услiд за нею ("Остання моя любов", - хвалився приятелям: зй
переказували, - а з нез випорскували рядки, як бульбашки повiтря з легень
потопельника: "Осiнь. Раннд смеркання. / Твань - i кроки, як нумовi... / Ця
любов - не остання, / Ти даремно так думадш"), - пройшов крiзь зз
територiю, мов татарська орда, - зi свистом i гиком випiкши майже з цiлого
обширу пам'ятi, з усiх зз головних осiдкiв ту живильну, тадмничо-мерехку
любовну вологiсть, котру душа з року в рiк назбируд в собi про запас:
пiдгрунтовi води, ненастанне й невловне на слух всьорбування-цмакання,
чiпке запускання ворсистих корiнцiв у темну глибину передсвiдомостi, в
коридор, що зненацька вiдкривадться - в рознятий простiр спогаду: там
завмирад дiвчинка серед осiнньоз алез, вперше зачувши, як стугонить за
туманом далекий обрiй, як свiт кличе зз, обiцяючи зй дорогу, от з тоз
дiвчинки все й починадться, i що б не було потiм з тобою в життi, - воно
цiльне, воно держиться при купi доти, доки ти вiриш тiй дiвчинцi, доки
вловлюдш у собi почутий тодi нею поклик, - бо всi так званi iдеали юностi -
то пусте, ледi й джентльмени, панi й панове, forget it
зберегти зм вiрнiсть, ну й грець iз ними, невелика втрата, утрiть шмарклi,
всi пожованi-пом'ятi лiтами бородатi лiваки-шiстдесятники, колишнi хiппi,
що так i не стяглися на власний будиночок у сабербiз з квiтучим городчиком
на задньому дворi та гараж iз двома автами, а також усi тi, що стяглися, i
зголили бороди, i непомiтно для себе вкрились, як горнята поливою,
нлянсуватим, ситним полиском остаточно зупиненого - в спокоз й достатку -
життя, i всi, колись киданi у "воронки", на струс мозку духопеленi по
ментарнях i пiдворiттях вкразнськi бунтарi, а нинiшнi лауреати державних
премiй iз пухкими од спецбуфетiвського жирку рученятами й добротливо,
по-хазяйськи вгодованими, ох якими ж промовистими спинами, вбганими в
корсети блюмiнндейлiвських пiджакiв, - хай не сниться вам ваша прекрасна
юнiсть, навiть якби всякi там невдахи витикали вам нею очi, дурниця то все,
щиро кажу, - злуда, омана: тiльки в дитинствi д правда, тiльки ним i варт
мiряти свод життя, i якщо ви зумiли не затоптати в собi ту дiвчинку (того
хлопчика - що то стояв з патичком на вигонi, вражений жаскою, бо
непiд'дмною, над людськi сили величною вогнянобарвною симфонiдю заходу), -
значить, ваше життя не звихнулось, прокривуляло, хай як там трудно й
болюче, за свозм власним руслом, значить, збулося, з чим вас i вiтаю, - i
любов, ледi й джентльмени, справдешня любов - вона завжди зряча на
схованого в iншому (iншiй) хлопчика (i дiвчинку: вiзьми мене - то завжди:
вiзьми мене з мозм дитинством, "Ось сюди, - показувала, завмираючи
пересохлим голосом, пригнувшись на передньому сидiннi, як припалий до гриви
вершник, - тут поворот у двiр, ось цей будинок", - була глупа нiч, третя
ранку абощо, серед порожньоз вулицi горiла тiльки лiхтарня на розi, - вiн
в'зхав пiд арку, розвернув автомобiля, заглушив двигун, "Ось тi вiкна,
бачиш, де балкон, на третьому поверсi? Оце там ми жили", - в цю мить вiн i
навалився на нез, з довготамованим стогоном вп'явся в уста, зашастав руками
пiд светром, трохи занвалтовно, але як сталось, так сталось, "Позхали до
тебе... В майстерню...", - десь вiн i зараз там д, той двiр, i той балкон,
i арка, i зацiлiлий з-перед тридцяти рокiв старий каштан на пагорку - от
тiльки дiвчинки, що вийшла колись з того двору в нагуслий тадмним гулом
вологий туман, - нема в ньому бiльше). Неправда, ти ще жива, вмовляд вона
себе, цiлий час на всi боки промняцкуючи пам'ять, наче вправний хiрург -
витягнуте з-пiд завалу тiло: тут - вiдчувадте, коли натиснути? а тут? -
промельками, посмиками залишкових вiдрухiв щось часами нагадуд про себе, -
наприклад, учора, вийшовши на вулицю, гостро - блискавичним поздовжнiм
розтином углиб рокiв - упiзнала запах осiннього листя, байдуже, як звуться
цi дерева - платани, канадськi клени, - запах був той самий, що вдома,
вогкий, щемно-гiркавий дух ще живого (останнi днi - живого) зела: сонце в
високих прорiджених кронах, початок навчального року, дорога до школи через
наскрiзно визолочений свiтлом парк, i зграйка пiдлiткiв, бiлiючи вiтрильно
розмаяними футболками, з не до речi квакливо артикульованим - англiйським!
- смiхом протупотiла навперейми, мигнули, як за склом, змруженi проти сонця
юнi вiз, пшенична воскова спiлiсть оголених ший i розколиханих ходою рук,
мигнула думка: ще вас, зайчата, не било, - а може, хтозна, може, когось i
обмине? - i зупинилась по цей бiк шиби, тамуючи ридання, що пiдступилось
пiд горло: Господи, та невже ж усе скiнчилося - справдилося все, обiцяне на
свiтанку життя тим розлитим у просторi прибутним, стугонiючим покликом,
обвiяло - подмухом по волоссю, мазком по губах, так i не вивернувши до дна,
не видобувши з нез головного?.. (як грiзно рокотав був: "Я тебе розiрву!",
- пiдхопивши пiд колiна, натягаючи зз на себе, - а у вислiдi й не скiнчила
нi разу: хiба, може, той живцем патраючий бiль - теж один iз способiв
кiнчати?). "В кiнцi осiнньоз дороги в'яне плоть, /I листя шамотить з
мишиним шарудiнням. /Оголюдться обрiй - i Господь /Стозть помiж дерев у
бiлому одiннi..." I що ж тепер, Господи? Що ж тепер?..
"Господи, куди ж далi?" - так було пiдписано шкiц, який вона пiдгледiла
в його робочому альбомi, необачно залишеному на виднотi: на самому
вершечку, на гранчастому шпилi гори балансував на однiй нозi голомозий
чоловiчок з небезпечно вигостреним, як у автора, обличчям (всi мальованi
ним обличчя були умовнi, i всi невловно-мiнливо подiбнi мiж собою, мовби
розбiгались, як кола по водi, вiд потопленого оринiналу - так нiколи й не
написаного автопортрета), - чоловiчок обiруч держав драбину, наставлену в
небо, i питався в Бога, куди ж далi, але небо над ним було порожнд. "Я
завжди хотiв одного - реалiзуватися". Чудесний збiг, братiку, - я так само,
тiльки що це значить - реалiзуватися? Колись - iще коханий, iще
вияскравлений зз любовним замилуванням, як свiжовiдреставроване полотно:
твердi, смарагдовi спалахи в зорi, той нестерпний (о, до стогону!) профiль
зi старовинноз монети, срiблистий, нi, скорше алюмiнiдвого посвiту, йоржик
("Дикобразик!" - смiялася, гладячи, поривчасто втуляючи цю сухо, породисто
вилiплену голову собi мiж персiв), суцiльний метал, камiнь, обсидiан! -
сидячи в нез в кухнi, звiсивши руки мiж колiн i невiдривно втупившись у
кахляний вiзерунок на долiвцi (i того бахматого светра, в якому геть тонула
його цупка, у вузлик стиснута постать, вона також полюбила), вiн розповiв
зй про свого батька, - дiд старiвся самотою десь у селi на Подiллi, давай
провiдадмо його - вдвох, поздеш зi мною? (i зй зараз же уявилось, як гордо
каже, хряпаючи дверцятами машини: "Тату, це моя жiнка!" - те простолюдне
"жiнка" в устах укразнських мужчин завжди пороло зй слух, але тут - тут
вона б не нзилася, з усмiшкою ступила б, як iз журнальноз обкладинки, у
сводму шикарно просторому кармазиновому пальтi од "Лiз Кларбон" i чорних,
гармошкою, чобiтках на височенних пiдборах, у розквашений дощами чорнозем -
чи що там у них, нлей? пiски? - пiдводячи комiр, тонкi музичнi пальцi з
наманiкюреними в тон пальту нiгтями, гойдливi дармовиси арабських срiбних
сережок: його гордо демонстрований здобуток, остаточна перемога, якою
справджене життя звiтудться перед свозм витоком) - молодiсть старого
пройшла по концтаборах, нiмецьких i радянських, лпомиз хлебтав iз корита",
- вимовив, нiби чиряка вичавлював: з хижим притиском i хворобливою
придмнiстю бачити виприслий гнiйний стрижень, - i докiнчив неголосно, так i
не пiдводячи зору: "Раби не повиннi родити дiтей". - "Що ти таке кажеш, як
смiдш, грiх!" - "Бо це вспадковудться". - "Нi чорта не вспадковудться -
хочеш сказати, що в тобi нема свободи?" - "Бажання вирватись - iще не
свобода". Вирватись! - зз потрясло це слово, так легко вийняте з зз
власного словника, нiби вiн загодя знав, на якiй сторiнцi розкрити, - тим
словом вiн вивiв на яв i так потвердив, устiйнив неомильнiсть зз родового
iнстинкту, що врубався тоз першоз ночi, впiзнавши: милий мiй, рiдний,
хлопчику маленький, iди до мене, в мене, я обтулю, закрию тебе собою, я
народжу тебе заново, так, разом, вiднинi й до кiнця, ну ясно ж, ми
одружимось, та що там, ми вже одружилися, i в нас буде - син ("Родити тобi
треба, - задихнувшись одривався од зз губiв, не в змозi довше зносити
цiлування навстоячки: - молока в тобi багато!" - в тому його,
кошмарнуватому якомусь, - хоч вiн, спасибi, щадив зз перед подробицями,
вiдбуваючись болiсним жестом - долонями по лицю, як сухе вмивання: "Ат -
митарства...", - шлюбi - в нього був син, уже дорослий, студент, i, казали,
страшенно славний пацан, вiд нього взагалi мали родитися хлопцi, такi речi
вона визначала з мiсця, блискавичним наскрiзним знаттям, вiд дiвчини ще - з
кожним мужчиною, геть i до всякоз койки: хто з цим-от буде, син чи дочка, -
чия стать дужча), - бiлявеньке, з курчачо-пушистим волоссям хлоп'ятко, що
вже кiлька разiв являлося зй у снах, - покрутившись у безповiтряному
просторi, потяглося, вхлипнуте яросною силою зз пориву, - на нього: буде
класний хлопчисько, як золото (i все строкате сум'яття прочитаних ними
книг, його картин, зз фортепiано, Боже, як же багато всього нажитого й
передуманого!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15