пiдводно-зеленавим ряхтiнням засвiчувались баньки кнопок на слухавцi, i
вибулькував з розтруба бездушний зуммер, - о, в вас обох стало б моцi
повиводити з ладу всi телефоннi лiнiз над Атлантикою, ця скажена, жадна до
життя мiць фугасила з його картин i твозх вiршiв, ти впiзнала зз вiдразу,
тiльки-но, опинившись у нього в майстернi й начепивши окуляри з товстими
скельцями, станула перед полотнами, i так само вiн мусив упiзнати твою, -
твою, котра в тi зимовi мiсяцi, так неждано й наповал збита з сводз, щойно
вiднайденоз осi (бо ти була - жiнка, жiнка, хай йому стонадцять чортiв:
витка рослина, котра без прямостiйноз пiдпори, хай би навiть i намисленоз,
- без конкретного обличчя живоз любовi - опадала долi й зачахала, тратячи
всяку снагу до горобiжного розгону: кожен вiрш був прекрасним байстрям од
якого-небудь князенка з зорею в лобi, зоря звичайно потiм погасала, вiрш -
лишався), - кинута напризволяще, та сила розривала тебе зсередини, люто
дряпалася в стiнках твого дства i спорскувала в розпачливiй
непритокманостi, - "I раптом знов схотiлося - кричати, /На лампу вити,
пазурями драти /Шпалери на стiнi - од явностi утрати, /Од того, що тебе уже
даремно ждати", - аж доки, одного березневого дня, не обпалила все нутро
моторошна думка, що вiн - помер, от просто взяв i помер, "вляпався в
крапочку", як i хотiв (зiзнався зй у цьому ледь не напочатку - з кривим
посмiхом розганяючи авто, як лiтака на злiтнiй смузi, серед ночi на
замiськiй дорозi, i мокрi лiхтарi в дрiбноголчастiй срiбернiй облямiвцi, й
чорний маслянистий блиск зустрiчних калюж, - все злилося, навально помчало
навперейми, забиваючи дух, сто, сто двадцять, сто сорок, сто... сто
шiстдесят? - не бозшся? не виникад бажання - вляпатися в крапочку? - нi, не
боюся, не було в менi справжнього страху, та, по правдi, й тепер нема -
дивно, ба й незбагненно, надто взявши пiд увагу цiле мод, ах розтуди ж
його, каторжанське життя, що недурно розпочалося, при народженнi -
клiнiчною смертю, мама пригадувала, що геть i цiвка калу звисала з задочка,
i тiльце вже посинiло: виткнула душенька носа на свiт i звомпила - е, нi,
пустiть назад! - а зз, спасибi, вiдкачали, а скоро так, то нiчого
блягузкати, д речi, страшнiшi за смерть, i я зх знаю, тiльки от того страху
- манливого й темного, заворожливо-притягального захвату згуби, який д в
ньому, i в iнших я часами його розрiзняла, - нема в менi, i квит, тим-то
вiн i дивився на мене з iскрами неприхованого захвату в зорi, навiть коли
вже було по всьому: "А ти вiдважна жiнка!", - i "крапочка" та проскочила
тодi повз мене, не сполохавши), - але ця думка - що вiн помер, що тi
загадковi телефоннi дзвiнки справдi-таки вiд нього: з "тамтого боку", а
значить, що зз любов не ощадила його, що вона сама, сама, нарцисична
енозстка, гординею сводю дурною, пихою дешевою, бришканням пустопорожнiм
пiдопхнула його до "крапочки", де ж пак, принцеса знайшлася: ах так? ну що
ж, тодi я позхала, - звiсно ж, Америка - the land of opportunities
вiд Британiз до Iталiз, сюди рветься, грошi, кар'дра ("Музика, жiнки,
шампанське..," - вiдгукувався вiн iронiчною луною), а в Укразнi що, Укразна
- Хронос, який хрумад свозх дiток з ручками й нiжками, що ж, так i сидiти,
аж жаба цицьки дасть, чи то пак дiаспорнi дiдусi, коли клiмакс стукне, -
премiю Антоновичiв? - ай Бож-же ж мiй, та чого воно все на фiн варте, якщо
вiн помер, що, що, що з ним трапилося?! - ця думка була така нестерпна, що,
вискочивши на нанок заднього двору, звiвши лице до мiнливого, стрiмко
сутенiючого кембрiджського неба в напливах хмарноз гуашi, вхлипуючи
злиплими од сидячки й курива легенями ледвевловний подув океану, вона стала
молитися - так, як перед тим молилася лише двiчi, раз за батька, як
долежував у лiкарнi по вже безпотрiбнiй операцiз, годинами корчачись од
стрiляючого метастазами болю (а до наркотикiв ще не дiйшло), - аби Бог
пiслав йому швидкий кiнець, i вдруге, стид згадати, - за незалежнiсть,
тодi, 24-го серпня дев'яносто першого року, коли все вирiшували години, як
воно зазвичай i водиться в життi людей i народiв: Господи, просила
трусячись, поможи - не задля нас, бо негiднi дсьмо, а задля всiх полеглих
наших, що несть зм числа, - i обидвi молитви були почутi, такi молитви до
адресата завше доходять, а тут вона благала: Господи, зроби так, щоб вiн
був живий! - хай би забув мене, хай би вернувся до жiнки, хай би зраджував
з ким не прийдеться, - не треба менi його за чоловiка, i нiчого вiд нього
не треба, якщо на те воля твоя, Господи, я кохатиму iншого, з iншим
родитиму дiтей, тiльки - о Господи, хай вiн буде живий. I здоровий. I
щасливий. Тiльки це, Господи. Тiльки це.
Ну, "здоровий i щасливий" - це ти, золотце, кондшно, загнула через верх,
бо силомiць нiкого щасливим учинити й Бог не потрапить, так що в остаточнiй
редакцiз твою одчайдушну телеграму мусили були прийняти без цих двох слiв,
- якби Бог слухав дурного погонича... (А цiкаво, як воно все там у них
вiдбувадться - чи якийсь янголсекретар одбирад земнi послання при апаратi,
виймаючи з потоку щирi, тяжкi й гарячi, й незворушно спускаючи в чорну дiру
невагомi маси пустих слiв? - так i з вiршами бувад: одразу збриджудться,
щойно починад валити пуста порода, - i кидадш, недописавши). I ще в одному
моментi ти тодi злукавила - в "хай би забув мене": лепетнула в
напiвнестямi, насправдi твердо знаючи, що нiколи вiн тебе не забуде, - о,
тепер уже нiколи, скiльки житиме: згнiтивши недокурка двома пальцями,
джигонувши ним навiдлi, аж дугою в повiтрi шварнуло:"А ти подумала, скiльки
менi вiд тебе вiдходити? Га?" - мов через силу стримуючись, аби не загилити
й нею, вслiд за недокурком ("Ти ж уважай, я чоловiк слабкий, я й зарубать
можу", - признався був раз, i тобi зараз же свiнуло: оце, оце воно! не
бреше, правду каже! - i, з умент ввiмкненим безособовим захланним
iнтересом, - загули, застугонiли незримi дроти, шпарко переганяючи
iнформацiю, - вичавила-таки тодi з нього, хоч якого задубiловiдпорного на
всякi розпити-лащiння-сюсю-пусю-ну-скажи-менi-жебонiння, - скупу, пунктиром
iсторiю про те, як колись давно, розписуючи сiльську церкву на пару "з
одним мудаком, який мене дiставав", дiйшов до стану, коли ганявся за тамтим
iз сокирою в руках, - невже круг церкви, подумала ти, чомусь уявивши, що це
мало статися вночi, бо нема нiчого жаскiшого за нiчну церкву з вiдбитою в
темних шибках угорi повнею, - от звiдтодi й зривадться на втечу щоразу, iно
зачувши наближення того духа, - понятно, гмукнула ти, цiкаво, хоч
посправжньому цiкавою була тут, i далi, повна вiдсутнiсть у тобi страху, от
вiдлуп - i вже, нiби все те оповiдалося через бар'дрчик у кiмнатi побачень
у в'язницi чи божевiльнi: дослухадш - i пiдеш, i за тобою, грiмко
скрегочучи, засунуться обкованi циною дверi, й поросне навздогiн, приском
попiд шкiру, сухе клацання оберненого в замку ключа). Скiльки менi
вiдходити вiд тебе, скiльки тобi - вiд мене, "Сколько нам так еще идти,
протопоп?" - спиталася жiнка в розстриженого Аввакума, бредучи за ним,
вигнанцем, по безкразй рiвнинi, i знемiгшись безцiльнiстю шляху, й присiвши
на купинi, - i почула у вiдповiдь: "До самыя смерти, попадья". Схiдний
фаталiзм, еге ж, - у росiян це д, з нами гiрше, складнiше, ми, власне, нi
се, нi те, +вропа встигла заразити нас мутною гарячкою iндивiдуальноз хотi,
вiрою у власне "можу!" - одначе пiдстав для його справдження, чiпких
структур, котрi б те "можу!" пiдхоплювали й тримали, ми нiколи не виробили,
шамотаючись вiками на днi iсторiз, - наше вкразнське "можу!" самотнд i тому
безсиле. Амiнь.
Чому тобi здавалося, нiби ти зможеш витягнути його на собi з тоз ями, в
яку вiн, очевидно ж було, так послiдовно вглибав? Власне, насторожитися
мусила вже першоз ночi - коли, ще тiльки роздягаючись, вiн змружився
сторожко, нiби прицiнювавсь: "А ти можеш ранiше за мене скiнчити?" -
засмiялася, переповнена шумовинням сил, як бутель молодого вина: "Я все
можу!" Дурочка, вже тодi мала би добачити, що вiн не партнер, - що,
закам'янiлий усерединi себе до багаторiчноз мерзлоти, просто не тямить бути
не сам - геть i в коханнi ("Ох, як ти класно дадш!" - вистогнав у нез - по
довгому нездалому вовтузiннi, по страдницьких корчах, по всiх одчайних
ламентацiях - "Ах, нащо ж я банячив!" i "Ай, бляха, а я так тебе хотiв!",
по западанню в кiлькахвилевий сон - самотнiй сон, наглухо вiдрубаний вiд зз
присутностi поруч: не зворухнувся, коли натнулася випручатись з обiймiв, ну
й пiшов на фiн, iмпотент нещасний, зараз устану, вдягнуся, запарю кави,
скоро пiдуть автобуси й можна буде вернутися до готелю, у вiкнах майстернi
невiдворотно блiдла, водянистiшала свiтна синява, вирисовувалися
позгромаджуванi попiд стiнами вугластi стоси полотен iз дрижакуватого, як
протоплазма, смерку, паскудна година, година хворих i сорокалiтнiх, це в
такiй, певне, сiрiй каламутi катуються позасвiтнi душi, - i ось тодi вiн i
зробив зй боляче, таки направду боляче, куди там згадцi про втрату цноти,
painful intercourse9, ось як це називадться в
медичнiй лiтературi, котру вона, зашугана совкова дурепа, щойно в Америцi
взялася студiювати, навiть до лiкаря була сходила, жеручись гнiтючою
призрою, чи щось там у нiй, бува, не попсулося, прости Господи, i
витрiщилась, не ймучи вiри, коли лiкарка стенула плечима: "I don't see any
problems"10, - а тодi, вереснувши диким
голосом - добу по тому налупцьована матка нила, як перед мiсячним, -
стенувшись, хвицнувши ногами, - "Менi боляче, боляче, чудш?" - вона почула
- одночасно з переможно-грiзним окриком: "А слабо за мене замiж вийти? А
слабо вiд мене дитинку народити? Глупа ти, глупа, я ж тебе люблю!", - як
усерединi займадться й шириться його вогка бубнява горяч, ох, ця хвилина,
все - задля нез, побудь, ох побудь ще, не йди, глибоке зiтхання, вiн
виринув iз нез з таким промитим од лiт, розгладженим вологою пiдсвiткою
щастя лицем, аж зiр зй заступили мимовiльнi сльози нiжностi, в тих сльозах
худий i гострорисий, насторчений вухами й вилицями сiльський поводнний
пацанок - батько в таборi, пiсля нiмецького полону, мати в колгоспi на
буряках - стояв iз патичком на вигонi, вперше вражений розлитим уздовж
обрiю, скiльки сягало око, черленим золотом заходу в димно-сизому клоччi
хмар, свiт горiв i мiнився, все це було в його картинах, вивiльнити того
пацанка з цього мовчазного й жорсткогубого, добре задбаного й охайно
поголеного мужчини - "Ти не родила? В тебе губи пахнуть неспитим молоком, -
от вiзьму й зроблю тобi дитинку, чудш? синочка", - то була цiлком
самодостатня творчiсть, в якiй твод власне фiзичне незадоволення важило не
так-то й багато, - залишившись сама - бо вiн, завинувшись у довгополе,
схоже на шинелю пальто, одразу пiрвався кудись на помивку: звичайка досить
хамська, коли вдуматися, але й це тебе тодi не зразило, - ти муркотливо
потяглася, хруснувши сплетеними над головою руками, й визнала собi подумки,
з хрипкуватим смiшком, - ну от тебе нарештi й визбли, подруга, так-таки
прямим текстом - визбли, уперше в життi, бо доти все бiльше - годили,
панькались, як iз теплим тiстом, допитувались, якi слова любиш, а тут
просто взяли та й трахнули по-мужицькому, без церенелiв, - i, дивно, навiть
ця думка не була непридмна, i коли ти витягла з сумочки дзеркальце, наперед
страхаючись того, що в ньому вгледиш - на третю добу неспання, по всiх
викурених цигарках i опiвнiчних коньяках, оце то фестиваль видався! - то й
сама спахнула радiсним подивом: на тебе глянуло розпогоджене, вiдмолодiле
до стану тводз автентичноз вроди - делiкатне й худеньке, сливе дiтвацьке,
виплигуюче назовнi чорними очиськами личко, яке ти завжди за собою знала,
але в дзеркалi не бачила вже хтозна-вiдколи: ти вернулась до себе, ти була
вдома, - а вiн сидiв у ногах лiжка, курив i дивився, його невiдривно
звернене до тебе промiнно-заворожене обличчя осявало ще тьмяну майстерню, -
вряди-годи нахилявся над тобою: легенько, ховаючи усмiх, поцiлувати
вистромленi з-пiд вiдкоченого пледа соски й знов дбайливо, по-селянськи
неквапно, як свод добро, вкутати тебе аж пiд шию, подати чашку з кавою,
"гляди, не розхлюпай", i ти тут-таки й розхлюпала, затрусившись хихотiнням,
"а я тепер цей плед виставлю - i пiдпишу, ким заляпано", - i, зненацька:
"Чого ти плакала?" - не скажу, нi, ще не скажу, скажу аж перегодом, за
мiсяць, а раз сказавши, повторюватиму ледь не щохвилини: за браком iнших,
мiсткiших слiв - коли нема такоз цистерни, аби замiряти бездонний колодязь,
зостадться раз у раз опускати й витягати те саме дитяче цеберко, -
монотоннiсть повтору, рипiння корби: я люблю тебе. Я люблю тебе. Я люблю
тебе).
Оттака ловись, кобiто, - закохалася. Ще й як закохалася - вибухла
наослiп, полетiла сторч головою, дзвенячи в просторi вiдьомським смiхом,
пiдхоплена незримими самовладними нуртами, i бiль той не перепинив - а мав
би, - так нi ж, вирубала в собi всi застережнi табло, що жахтiли червоними
лампочками на межi перегрiву - достоту перед аварiдю на АЕС, - i тiльки
вiршi, що негайно ввiмкнулися натомiсть i пiшли суцiльним, нерозчленованим
потоком, пропускали недвозначнi сигнали небезпеки: в них нав'язливо
проблимували - ад, i смерть, i недуга, "I жовте море днiв, i сизе море снiв
/В одбитих кольорах вмираючого неба, - /I я iще пливу - а ти уже на днi, /I
страшно нам обом дивитися на себе": "Значить, ти знала? - визвiрився вiн,
свiнувши вовчими вогниками в очу, коли вона - втрачати було вже нiчого -
зважилася дещо з того потоку прочитати йому вголос, - знала, що так буде?
Так якого ж?..." Ге, серце мод, так у цьому ж вся й штука...
Ннiт, не була мазохiсткою - була, йолки-палки, нормальною жiнкою, чид
тiло тiшилося, даруючи радiсть iншому, та що там казати - класною бабою
була, "девочка сладенькая", "фантастическая женщина", "stud woman",
мусуй-мусуй тепер в пам'ятi, як книгу вiдгукiв (вигукiв) - з тих хвилин,
коли мужчини не брешуть, може, хоч дрiбку рiвноваги собi тим повернеш: була
ж! - а от нi, не вертадться, не спасад - що з того, що була, що завжди при
тiм чула, з часом бiльшим, часом меншим темним осадом недовипитостi, якою
ще могла б бути, - бо д в життi речi, вiд нас не залежнi, бо я д така, який
ти зi мною, - в мужчин це трохи по-iншому, в жiнок, на жаль, так - i, на
жаль, в усьому, i хоч би скiльки лiфчикiв не попалено було американськими
фемiнiстками, з мастурбацiз - чи то нумовим пенiсом, чи живою людиною, бо
живою людиною це теж не що як мастурбацiя, коли без любовi, - не прибуде нi
дiтей, нi вiршiв. I все, i клямка. "В цiм твоя межа". Як же той
кембрiджський вiрш кiнчався? "Рiлля, що прагне борони, /I мокрi, сплаканi
ворони - /I муж, який не вборонив - /А ждав вiд мене оборони". Еге ж,
exactly - чи, коли хто волiд, "вот iмднно". От чим ще, до речi, паршива
чужа кразна - набиваються, натрушуються, як пух у нiздрi, напохватнi
чужинецькi слiвця й звороти, залiплюють пори в мозковi, нахабно тиснуться
попiдруч, навiть коли ти наодинцi з собою, - i незчувадшся, як починадш
балакати "хеф-напiв", тобто повторюдться те саме, що вдома (вдома?
схаменися, кобiто, - де вiн, твiй дiм?), ну гаразд, у Кидвi, в Укразнi - з
росiйською: всякад ззовнi накрапами, зсихадться-цементудться, i мусиш - або
повсякчас провадити в умi розчисний синхронний переклад, що звучить
вимучено й ненатурально, - або ж приноровитися, як усi ми, самим голосом
брати чужомовнi слова в лапки, класти на них такий собi
блазнювато-iронiчний притиск як на забуцiм-цитати (наприклад - гарний
приклад для студентiв, можна навести завтра на лекцiз: "Ти себе що -
"побддiтдльнiцей" почувадш?").
А ще можна б сказати - виступаючи з доповiддю в якому-небудь
американському унiверситетi, або на конференцiз "трiпл-ей-дабл-ес"
тебе ще там i далi носитиме лихим вiтром, сто, максимум двiстi баксiв
гонорару плюс сплачена дорога - i дякуй гречненько, ти не +втушенко й не
Татьяна Толстая, щоб дiставати по тисячi за виступ, та хто ти ваще така,
слиш, ти, забацана Ukrainian, дитя вiдрадненськоз комунальноз "хрущовки", з
якоз цiлий вiк марно силкудшся вирватись, Попелюшка, що летить через океан
понарiкати за вечерею у Шеффiлда з парочкою Нобелiвських лауреатiв
(промiнячись навсiбiч, чотирма мовами нараз за одним столиком сиплючи) на
iдейну вичерпанiсть сучасноз цивiлiзацiз, по чiм вертадться в свою кизвську
кухню площею 6 кв.м.сваритися з мамою й принижено тлумачити рiдним
редакторам, що лде я, там i буде вiтчизна" - то зовсiм не значить "ubi
bene, ibi patria", - бодай тому, що через цю саму довбану patria тобi нi у
Шеффiлда, нi у Тiффанi, нi на Гавайях, нi на Флоридi, нiде й нiколи не д
bene, бо вiтчизна - то не просто земля народження, правдива вiтчизна д
земля, котра потрапить тебе вбивати - навiть на вiдстанi, подiбно як мати
повiльно й невiдворотно вбивад дорослу дитину, утримуючи зз при собi,
сковуючи зй кожен порух i помисл власною обволiкаючою присутнiстю, - а, що
там розводитися довго, тема мого сьогоднiшнього виступу, ледi й
джентльмени, - як i зазначено в програмi, "Польовi дослiдження з
укразнського сексу", i, перш нiж перейти до нез, хочу подякувати всiм вам,
присутнiм i вiдсутнiм, за нiчим не виправдану увагу до модз кразни й модз
скромноз особи, - от чим як чим, а увагою ми досi розбещенi не були:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15