Стенувся, як од ножа, дивним був той недобрий спах в очах, вже колись
бачений нею ранiше, - на межi вищиреного осмiху з нагло випертими з-пiд
горiшньоз губи iклами, мов щось iнше на мить прорiзалося крiзь його
обведенi безсонно запаленими бережками повiки, - був пiзнiй вечiр, i вони
вперше вийшли пройтися, розглянутись по околицi, котра тадмничо блимала
кольоровими лiхтариками по дворах i городчиках, з прочинюваних дверей
одноповерхових будиночкiв раз у раз вихоплювалися вибухи музики й смiху,
бiлiли в ласкавiй коричневiй теменi, щезаючи в зз глибину, перехожi
футболки, мiстечко не спало, охоплене молодечим передчуванням свята:
наближався щорiчний мистецький фестиваль, глянь, яка андерсенiвська хатка,
який цiкавий шпиль! - все спочатку, все в нас починадться спочатку, я ще
мушу пiти до церкви й поставити свiчку - що Бог помiг менi до тебе
призхати, так-так, кивала вона, всi страхiття позаду, всi цi пожежi,
розтрощенi авта й тiла, безумнi перельоти, нi фiна собi iсторiйка! одне
лиш, на майбутнд - знадш, що менi здадться? Тiльки зрозумiй мене правильно,
не ображайся: що ти вiдкритий до зла. Замiрялася, з навичкою фахового
викладацького занудства, розтлумачити докладнiше: не те щоб воно було в
тобi самому, але ти його, якимось чином, притягав, - але нiчого пояснити не
вийшло: вiн дико, несвiтськи бликнув зором, а вийшли якраз на перехрестя -
роззирнувся й рiшуче скинув головою й перстом указующим: туди! I з тоз
хвилини зх напав блуд.
Перед тим вони з годину кружляли довкола свого, ще необжитого
пристановиська (вiн казав - наша хатка, i зз заповняло при тому теплом
внутрiшнього усмiху) - раз у раз вертаючись i наново розкручуючи маршрут в
iншому напрямi, - i зненацька цiла околиця зробилась однаково
нерозпiзнаваною, i неясно було, в який бiк додому. Збитi з плигу, минали
перехрестя за перехрестям, свiтлофор за свiтлофором, всi орiднтири -
псевдоготичний шпиль, живоплiт, майданчик iз смiттдвими баками, який щоразу
переходили, - щезли, мов провалилися в iнший вимiр, i по якiмсь часi вона
стала кидатися з розпитами - адресу все-таки пам'ятала - навперейми
перехожим, котрi траплялись дедалi рiдше, бо вже, либонь, повернуло за
пiвнiч, пiдпилi студенти стенали плечима, пiкнiкуюча на травi party
вiдповiсти, зате тут-таки, засперечавшись, лiворуч чи праворуч,
пересварилася мiж собою, i ще довго по тому, як вони,
дурнувато-всмiхнено-sorry-вибачаючись, ушилися геть, лящав зм навздогiн у
нiчнiй тишi, нетверезо сковзаючись на збiгах приголосних, дiвочий голос -
нападався на якогось Джеррi, бо той, як завжди, "нi дем" не тямив i мав на
увазi не ту вулицю, - вони явно заблукали задалеко, ну й смiхота, -
розбавлена, вона перекладала йому дiвулинi ремствування, бiдний Джеррi, -
вiн, однак, замкнувся, не виявляв такого ж щенячого ентузiазму, ото,
потiшалася, було мене слухати, мене просторова орiднтацiя ще нiколи не
пiдводила, - еге ж, що правда, то правда, тiльки цим разом, золотце,
пiдвела тебе iнша орiднтацiя, ку-уди важливiша за просторову. Ще й як
пiдвела.
Десь iз годину це тривало - а тодi вiн, ставши як уритий, показав:
живоплiт! Вони цiлий час товклися за кiлькадесят ярдiв од нього. Знову
"ввiмкнулась" околиця, забовванiвши знайомими обрисами. Як можна було бути
такими слiпими, дивувалась вона. От-от, good question
дурко? Заслiпленою такою - в час, коли все говорило, волало, голосило до
тебе прямою мовою? Ну й подумадш, гордо скинула б ти головою, нi-i, тебе б
не спинило навiть аби вогняна рука, вилонившись iз повiтря, накреслила тобi
перед носом на стiнi письмове застереження, ти була закохана, ая, ти певна
була, що зможеш ("Я все можу!") зробити те, чого однiй людинi для iншоз
самотуж зробити - не пiд силу, рибцю. Не пiд силу. Хiба - i тут, як в
газетних об'явах, можливi варiанти - хiба вiдкупивши зз свозм власним
життям: помiнявшись долею. Красненько дякую, в мене були щодо мого життя
трохи iншi плани.
Шкода лиш, що всi вони якось разом утратили сенс...
Першоз зхньоз ночi, тоз безумноз - фестивальноз! - ночi з шаленим гоном
назустрiч блимнiй лавинi вiдбитих в калюжах лiхтарень, iз перелетами вiд
одноз нiчноз кнайпи до iншоз, а врештi до цiлком недвозначного, хто б
подумав, що таке iснуд в провiнцiз, замiського бордельчику (непримiтний
ззовнi - хiба по припаркованих iномарках знати - будиночок о двох кiмнатах
"через сiни", в однiй, човгаючи пiдошвами по дощанiй пiдлозi, совгалося в
танцi тiсно скупчене п'яне тирло, в другiй, куди зм подали каву з лiкером,
стояли двi, прикритi зворушливо голубенькими пледиками койки, над ними
висiли якiсь похабнуватi лiтографiз, - "Купрiн! Чистий тобi Купрiн!" -
зареготала вона, попри фiзичну втому - повертало на другу безсонну добу! -
все-таки гостро, шампанськи збуджена жалюгiдно-показною театральнiстю цiдз
атмосфери дешевого грiха, стрясанням музики за тонкою стiнкою, якимось
сливе що присоромленим поглядом жiнки, котра внесла тацю з напоями, - у
ванькирчику для гоцалок запам'яталася молодесенька, либонь чи не
вiсiмнадцятилiтня проститутка з розпущеним каштановим волоссям, вродлива
тою до вогкостi яскравою, нескаламучено пiсенною вродою, котра ще
траплядться мiж дiвчат на Волинi й Подiллю, - i, бiдняточко, п'яна як хлющ:
"Слухай, - чiплялася, зачувши щось незвичне, - як тебе звати? А мене Майя.
Ви така красiва пара. Нд, серйозно", - а на поданий, на зз вимогу, вогонь
озивалася гречною дiвчинкою: "Подякувала", - те дiалектне "Подякувала" - як
учили вдома! - чомусь пробило до слiз щемливою, жалкою нiжнiстю: "Вона ж
iще дитя зовсiм, ще й не тямить, що з нею", - дiлилася з ним на зворотньому
шляху в автi, - стенув плечима: "А кого це валить? Промокашка, та й вже", -
а однак "промокашка" була першою, хто впiзнав мiж ними присутнiсть
наростаючоз, самозароджуваноз любовi, всякабо любов на перших порах
потребуд свiдкiв, потребуд - батькiвськи-розчуленого схвалення свiтом
нововиниклого в ньому союзу двох, i свiт нiколи не скупиться на об'яви
благословення, на розвiльженi погляди, на усмiхи, з якими обертались на нас
дядьки в привокзальному буфетi, куди ми вносили з вулицi, в летючому
танцюристому ритмi, свiжий повiв невидимого карнавалу, атмосферу лукавих
перезиркiв, маленьких розиграшiв, змовницьких чмихань над чимось страх
кумедним, неспостережним для iнших, - сяйнi лелiтки, рясно розсипане
щасливе конфетi, що, опадаючи, повiльно крутиться в повiтрi ще й по тому,
як за розпромiненою парочкою зачиняються дверi, "Яку запальничку хоч'?" -
"Червону", - до бармена, з комiчнобезрадно розкладеними руками: "Вона
сказала - червону", - i вже бармен сочиться, як спiлий персик, розлитим по
лицю усмiхом спiвучастi й, наповняючи лямпки смолисто-тягучою, мов
розтоплений бурштин, рiдиною, переливад через верх, - о, свiт любить
закоханих, бо лиш вони в тупiй монотонностi буднiв ще дають йому наздогад,
що насправдi вiн iнакший, лiпший, нiж звик про себе думати, що досить iно
простягнути руку, крутонути контакт - i все довкола заград, замерехтить
барвистими скельцями з дитячого калейдоскопа, засмiдться од повняви сил i
пуститься в танок! - старенький вуличний фотограф на парковiй лавочцi, коло
нього недвижною скiфською бабою тiтка в сукнянiй кацавейцi:
"Сфотографiруйте оно молодих!" - "Та ну, - ронить вiн протягло, мало що не
мрiйно, - зм не до того, у них - Любов", - останнд слово вимовлядться з
великоз лiтери, i ви, перезирнувшись, дружно кидадтесь фотографуватися,
кидадтесь чи то обдаровувати старикiв собою, чи, навпаки, дякувати зм за
несподiване, як мокрий цiлунок упалого на чоло листка, благословення, -
потiм вiн забирад тi знiмки, i бiльше ти нiколи зх не побачиш, не
виключено, що вiн подер зх на дрiбнi клаптики, вкинув у попiльничку й
пiдпалив - наостанцi шпетненько пiдгрiбши попiлець у купку скорченим
мiзинцем, - що ж, серце мод, я не в претензiз, постраждай трохи й ти: час
було й тобi, по сорокiвцi, вiдкрити, що не всi ми "промокашки" або, в
кращому разi, "мишачi кохання", вибачай, але я вмiю грати - тiльки
по-крупному, i коли вже не коханням
- не-мишачим: справжнiм! - то в усякому-будь разi, нiколи й нi в чiм -
не "промокашкою": волiю бути наждачком-с), - тоз першоз ночi, чи не тодi,
на прибутнiй хвилi пiднесення, зародився в нiй десь усерединi глибоко
схований ледь iронiчний, просмiшкуватий холодок: блядка i блядка, з усiма
приналежними атрибутами, мов якийсь стороннiй сценарист загодя подбав про
жанрову чистоту сюжету (та ще й, як хутко з'ясувалося, невдатна блядка!), -
але ж ми, блiн, таки недарма рдбята з крутим творчим потенцiалом, нам раз
плюнути - перетворити невдатну блядку на трагiчну любов, довiвши себе, по
дорозi, до цiлком сузцидального стану, - тiльки по дев'ятьох (атож,
дев'ятьох!) мiсяцях, в iншiй кразнi й на iншому континентi, в нiч останньоз
сварки в кiмнатi закинутого в мiжгiр'з мотелю, - спершу тупцялись, курячи,
на дерев'янiй налерез, борюкалися стишеними, щоб нiкого не збудити,
голосами, далi прошкували - вже на повну гучнiсть, нiби пiдняття голосу
автоматично запускало в хiд i ноги, -через паркiнн-лот, мiж полискуючих
проти мiсяця тюленячими боками автомобiлiв, зупинка - протистояння, очi в
очi - спалах! - шабельний зудар! - i от, розвернувшись, вiн бiжить через
усе подвiр'я назад до кiмнати пакувати речi, маленька, шпарко перебираюча
голими, в шортах, нiжками, немов воскова, фiгурка, - в ньому вже нвинтом
нондзолилась - аж, здавалось, чути було, як скрегоче, - сама лиш
схарапуджена гординя, палючий страх, аби, крий Боже, "люди не сказали" (ех,
матушка провiнцiя, як зiтхав був Хвильовий!), що це вона його покинула,
висмикнула з рiдного нрунту, перенесла через океан i покинула, оце,
скажуть, кобiта! i тому, завдавши на плечi поспiхом напханого барахлом
дорожнього мiшка ("Губочку свою не забудь", - подавала вона, наспiвши, з-за
спини), гавкнувши отим особливим брутальним, сварливим тоном, яким тiльки й
розмовляв iз нею останньо: "Завтра лечу додому! Дякую за Америку!"
(хихикнула в душi, хоч i не до смiшкiв було, прекрасно знаючи, що нiкуди
вiн не полетить, що до завтра-позавтра - творча ж особистiсть! - винайде
собi якусь нову, не пов'язану з нею версiю свого тут перебування, i так
воно й сталося), - вiн попер у нiч
- двi з половиною милi! з речами! - до тоз осоружноз майстернi (чи ж
вона хоч вiдчинена поночi, чи так пiд кущиком там, пришелепок, i просидить
до рана?), - ось тодi, зачинивши за ним дверi зi змiшаним вiдчуттям
недо-кiнця-зiграного спектаклю, вогняного шворня "як-же-його-жити-далi",
встромленого в мозок, i тим розтрушеним по тiлi лихоманково-нудотним
дрожем, що не пересiдався вже понад тиждень, - нiби й справдi була
механiчною лялькою, в якiй усi колiщатка-шрубики поз'зжджали з пазiв, так
що ковтати могла тiльки рiдку страву, а спати кiлька ночей поспiль не могла
взагалi, - обернувшись до дзеркала, угледiла в ньому - проступив, пiдступив
на поверхню, художньо викрививши вуста в рештках з'зденоз помади! - той
самий зимнуватоiронiчний (блядка i блядка...), вiдчужений посмiх: оце то
сюжет! - прочитувалося з цього посмiху, - мать його за лапу, ну й сюжет...
I тоз ж ночi, щойно зосталася сама (попустило!), зй, уперше за цiлий час
вiд його приззду, приснився справжнiй сон: попервах, ще на переходi межи
сном i явою - як вiн ото вiдходить вiд нез похилою кладкою вдiл, потiм
навалився тiсний еротичний кошмар: невидимi руки, багато рук пестили зз
звiдусiль - настiйно, гаряче, душно, i треба було зiбрати всi сили, щоб
випручатись, - i опинитися в величезнiй, з високим, як опернi залаштунки,
склепiнням, лунко-порожнiй залi, сям-там по-конструк-тивiстському
позаставлюванiй, наче теж театральним реквiзитом, - недбало задрапованими
тумбами, постаментами з пап'д-маше, якимись драбинками, у схожому на темну
печеру нефi височiв подiум, i звiдусюди злiталася, iз свистючим шелестом
крил i плащiв, i мостилася по всiх тих пiдвищеннях Шляхта Тьми, - мелькали
чорностроз, бiчним зором вона розгледiла порослi кошлатою рудою вовною
лаписька з курячими кiгтями, вчепленi в виступ стiни, але головну зз увагу
прикувала височенна - аж лиця не розгледiти! - вбрана в чорну сутану
постать на подiумi: чи не сам Князь, подумалось, об'явилися? Було
анiскiлечки не страшно - попри зовнiшню ефектнiсть, демонiчне збiговисько
не несло нiякоз виразноз загрози, радше справляло ритуал, чимось нагадуючи
партзбори брежндвськоз доби, i до нез було наставлене цiлком приязно, брало
в коло, приймаючи за свою, - i, походжаючи по заповненiй ними залi з кiнця
в кiнець, вона стала, впевнено хрестячись, читати на голос "Отченаш", а
вони слухняно перетворювалися на клуби неоново-синьоз пари i вiдлiтали геть
iз пiротехнiчним сичанням, - тiльки здоровенний кiт, обернувшись
неоново-синьою тiнню кота, ще скакав якийсь час з постамента на постамент,
доки врештi здимiв, та ще один захеканий гном - з чорними крилами, в лижнiй
шапочцi ковпачком i з простацьки-вилицюватою (нiс бульбою!) круглою
фiзiономiдю - прилетiв опiзнившись, не второпавши, що до чого, сiкнувся до
нез: "Що, ще не починалось?" - спецiально для нього вона ще раз повторила
"Отченаш", i вiн, трохи поогинавшись, мовби для годиться, i теж якось
нестрашно понаскакувавши на нез, мусив, нiчого не вдiдш, i собi зробитись
неоново-синiм клубком i, хвацько свиснувши, вiдлетiти. В тому снi вперше
дихнуло полегкiстю - вона нiби вернулась до себе, i, сама-одна в
спорожнiлiй залi, не подумала - зрозумiла: значить, несерйозно це все -
нащот самогубства. Ще несерйозно.
Ледi й джентльмени, менi трохи мулько зачiпати цю тему, - розумiдться,
вона нададться радше для проповiдi, нiж для солiдного наукового виступу, i
я вже бачу, як, один по одному, ви залишадте аудиторiю, саркастично
пiдiбгавши вуста: crazy stuff61, типовий
Slavic mysticism, грюкають вiдкиднi сидiння, - одну хвилиночку, я прошу ще
тiльки хвилиночку уваги, в мене навiть, комiльфотностi ради, цитата осьо
наготована - перепрошую, що не з Деррiда, Фуко чи Лакана, а якраз навпаки,
з Якоба Бьоме: коли диявола спитали, чому вiн залишив небеса, вiн вiдповiв,
що хотiв бути автором.
Ледi й джентльмени, в цiй кразнi, котра вiд початкiв була людським
творивом i де авторство кожноз людини над власною судьбою д пiдставовим
постулатом виховання (розгортаю газетну витинку: лiтня пара мiльйонерiв,
Брауни - Рiчард, 79 рокiв, i Хелен, 76 рокiв, - отрузлася чадним газом у
себе в гаражi, попередньо записавши цiлий мадток - 10 мiльйонiв доларiв,
неабищицю! - на християнське доброчинство, а друзям розiславши пояснювальнi
листи: обод тяжко нездужали, тож, зваживши тверезо, вирiшили, замiсть
безпотрiбно тринькати загарований упродовж життя статок на лiкарiв та
медичну обслугу, лiпше допомогти молодим людям ставати на ноги, - чи зх
також поховають за церковною оградою, а чи тi, хто вжиткуватиме з зхнiх
мiльйонiв, одмолятьтаки в Бога зхнi душi? Темне це дiло - так
розпоряджатися собою: був в Освенцiмi такий пастор Кольбе, який в часi
черговоз "чистки" запропонував на розстрiл себе замiсть одного поляка, бо в
того лишалося вдома двод синiв, - есесiвець, хмикнувши, прийняв замiну, i
той чоловiк вижив i повернувся до себе в Варшаву - щоб довiдатися: обидва
його сини загинули пiд час бомбардування, от тобi й мадш! - ах, пасторе
Кольбе, Ви вплуталися не в свод дiло, Ви схотiли стати автором - i порушили
правила гри, бо той чоловiк таки мав загинути, i хтозна, може, аби не
влiзли Ви, його хлопцi зосталися б жити, i я щиро потерпаю, так-так, не
смiйтеся - потерпаю за долю Браунiвських мiльйонiв - чи справдi вони
принесуть кому-небудь щасливiший жереб, а чи, крий Боже, який-небудь
Браунiвський стипендiат згорить живцем пiд час пожежi в хiмiчнiй
лабораторiз, до якоз дiстався на той кошт, а ще iнший, вивчившись в Iталiз
на спiвака, по роках успiху й слави перерiже собi горлянку, коли стратить
голос? Шкода, що ваша кразна, властиво, не знала порядноз вiйни - вiйна дад
змогу багато дечого зрозумiти про життя i смерть, бо поодинчi долi, хоч якi
бувають промовистi, звичайно нiколи нiчого не навчають, рiк тому, пригадую,
в останнiх вiстях майнула прекумедна, якщо дозволите так висловитись,
iсторiя: у Нью-Йорку якийсь хлоп викинувся з вiкна хмарочоса, але
приземлився на дах припаркованого автомобiля цiлим i неушкодженим, тож, не
примирившися з невдачею - видать, теж був навчений змалечку домагатися
свого хоч хай би там що, - попхався назад на той самий стонадцятий поверх
i, уявiть, викинувся вдруге, за цим разом зломивши руку, ногу i ще щось там
собi ушкодивши, але так i не потрапив, сарака, поквитатися з життям, -
зiзнаймося, ледi й джентльмени, що в глибинi душi ми трохи дiткнутi
безецнiстю цього нахаби - чи то грабiжника, що натинався висадити дверi, од
яких не мав ключа, чи розбещеноз дитини, котра, тупаючи нiжкою, верещить:
"Дай!" - ну й спiймав облизня, i добре йому так), - в цiй кразнi, ледi й
джентльмени, з зз дедалi ряснiше множеними по пiдпiллю сатанiстичними
сектами, а на поверхнi - психiатричними кабiнетами, чи не час гарненько
застановитися над питанням авторських прав - над тим, що ми дiйсно можемо,
а до чого нам зась?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15