"Я твiй тато", та тiльки хто ж таке скаже тридцятичотирилiтнiй бабi,
- от ту дiвчинку й ти сама в собi не любиш, ти вiд пiдлiтка намагалася
тримати зз в найглухiшому пiдвальному закапелку, без хлiба й води, i щоб не
поворухнулася, - а вона однак якось примудрялася зацiлiти, i як зз тепер
втишиш - тепер, коли здадться, що, крiм нез, iншоз тебе - нема, не
лишилося?..


Замахалась ти, "золотце". Ох, замахалась. Зовсiм до ручки дiйшла -
третiй мiсяць у м'язах трем не вщухад, вранцi, прокидаючись (а надто тепер,
коли прокидадшся - сама), перше, що вiдчувадш, - свод прискорене
серцебиття, якого нiчим не заспати, - гаразд, хоч спиш уже без
транквiлiзаторiв, i отi страшнi приступи сухоз блювоти, якi змагали були
ночами, нагадують про себе хiба як, чистячи зуби, заглибоко засовудш щiтку
- коротким нудотним вивертом, несвiдомою клiтинною пам'яттю про власне тупе
улягання негайним, вiд першоз хвилини, - попервах iще хоч збудно-пристрасно
вишептаним, а по кiлькох тижнях уже просто сухим, розпорядчим звертанням:
"Вiзьми в ротика... Глибше вiзьми... Глибше, ну!" - суха ложка рот дере -
еге ж, оце воно, - попервах i вона ще пробувала якось порозумiтися,
розтлумачити, що зй теж би, сводю чергою, спершу дечого хотiлося, i не
тiльки "там": крiм статевих органiв, тебе в менi бiльше нiчого не цiкавить?
I: якщо в тебе були якiсь плани на сьогоднiшнiй вечiр, то не вадило б дати
менi про це знати до того, як я пiшла спати, - замiсть сидiти шкробати свою
графiку, i взагалi, я, знадш, не люблю роздягатися сама... Добре, - весело
обiцяв вiн, - ми тобi завтра таку увертюру закатадм! - завтра, одначе, так
нiколи й не настало. Iди сюди - але я взяла снодiйне - ну значить, на
"ньому" й заснеш. Господи, який це був жах. Чи можна взагалi зрозумiти свiт
людей, що мислять про власний статевий орган у третiй особi? Коли тобi
кажуть, а той чоловiк лиш так i казав, - "Розкрий "зз"", ти одразу
переносишся всiма змислами в нiнеколонiчне крiсло, - бо це не "вона", це ти
розкривадшся - або закривадшся: як у цьому випадку - намертво. Та ти знадш,
скiльки в мене жiнок було! - i жодного разу не було такого, щоб - погано,
просто погано! Авжеж, тобi не було, а - зм, чи ти коли питався? Я також не
уявляла, що таке бувад, - тiльки ж як погано, аби ти, голубе, знав! Чому це
ти кусадшся, з дивним, шклисто зупиненим поглядом спитав вiн, пiсля
кохання, в одну з перших ваших ночей, сидячи й курячи в тебе в ногах, що це
за дiла, - тимчасом ти, розкинувшись на подушцi, безпечно похихикуючи,
гладила його по головi витягнутою ступнею, в тебе були чудеснi ноги, всi
дiорiвськi-сен-лоранiвськi модельки на свозх жердинах мали б на вид таких
нiг негайно пiти й утопитися, це зараз ти вже другий мiсяць не вилазиш iз
штанiв, бо литки розцяцьковано, як мапу, архiпелагом рiзнотонних,
червонястих i брунатних, лускатих i злущених плям - шрами, порiзи, опiки,
навiч представлена iсторiя дев'ятимiсячноз (атож, дев'ятимiсячноз!!!) mad
love3, iз якоз вийшла - правдива madnessname="4a">4, а тодi ти просто гладила його ногою по головi,
переповнена нiжнiстю, iдiотка слинява, жорсткий мужський "йоржик" придмно
поколював тебе в ступню, - i зненацька вiн, спритно вивернувшись, притис
твою ногу до постелi: так так? тобi, значить, подобадться кусатися? А якщо
менi зараз сподобадться тебе пiдпалити, що тодi? - i ти вгледiла
приставлену до свого пiдколiння запальничку, i, замiсть похолонути пiд
прицiлом вперше тодi перехопленого, незмигного й не по-чоловiчому - якось
iнакше, злiсно й безумно, на межi вищиреного осмiху з нагло випертими з-пiд
горiшньоз губи iклами, спитуючого погляду, од якого звiдтодi завше
боронилася - смiхом, тiльки трохи здивувалася, не так щоб зовсiм притомно -
дивно, до якоз мiри його присутнiсть, як динамiтом, глушила в тобi всi,
доти таки незлецьки розвиненi, захиснi iнстинкти, що спливали, як риба
горiчерева, поки рiку й далi стрясало - вибух за вибухом.


Нi, передчуття - були: передчуття нiколи не заводять, то тiльки
цiлеспрямована сила нашого "хочу!" перебивад зхнiй голос, заважад
дослухатися. Першого ж вечора, на тому мистецькому фестивалi, де все й
почалося, - а вiн тодi з мiсця розiгнався до тебе, мов iно на тебе й чекав:
"Панi Оксано, я - Микола К., може, вам показати мiсто, може, звозити на
замок, у мене машина", - до славного замку було хвилин десять пiшоз
прогульки по тихих, обсаджених здобними барокковими церковцями брукованих
вуличках, пiжон дешевий, подумала ти, прикусивши посмiшку, провiнцiйний
фрадр, ич як нарцисично задбаний - бiленький комiрчик з-пiд светра,
доглянутi нiгтi (це в художника!), немiцний, якраз у мiру, запах дезику -
котяра з сивим "йоржиком" i шельмiвським зеленооким прижмуром, трохи
приношений, розволочений артистичний шарм, сухi зморшки усмiху, побриженi
мiшки пiд очима, - "а ти сказала, - згадував вiн опiсля, коли в них пiшов
був процес витворення тоз спiльноз мiфолонiз, без якоз жоднiй парi не
остоятися, - з легендою про Золотий Вiк фази закоханостi, з власними
дрiбними обрядами й ритуалами, - пiшов, та зразу ж i урвався, - ти сказала
- валi с пляжа, дядя", - ну, положим, не так, точнiше, не зовсiм так, але
iнтересу не виявила, що правда, то правда, - тож тим дивнiший був, увечерi
того-таки дня, несподiваний промельк ясного, пронизливого наскрiзного
бачення, котре, грiх нарiкати, нiколи ж тебе на крутих поворотах не
полишало, от ти його - тлумила-таки, i не раз, та ще й як! - увечерi, в
самому розповнi фестивальноз програми, в густих випарах поту й алкоголю,
куди ти зiйшла з естради, вiдчитавши свод - два вiршi, два холдрно добрi
вiршi просто в нетверезий гул злитих в одне довкружне блимання жовтоплямних
фiзiй, точнiше, поверх нього - тримаючись за звук власного, нi на що не
вважаючого, тiльки словам пiдвладного голосу, прилюдний оргазм, от як це
називадться, але вставляд публiку - завжди i всюди, навiть коли слiв нiхто
нi фiна не тямить, навiть у чужомовному оточеннi, вперше ти це звiдала
колись на писательському збiговиську в однiй азiятськiй кразнi, де тебе з
чемностi прошено почитати рiдною мовою - you mean, it is not Russianname="5a">5? - i ти стала читати, з обиди й розпуки
(остопранцюватiли зi свозм Russian'ом ще тодi!) слухаючи тiльки власний
текст, ховаючись у нього, як в освiтлений дiм уночi заходячи й замикаючи за
собою дверi, й на пiвдорозi зненацька здала собi справу, що звучиш у
дзвiнкiй, приголомшенiй тишi: мова, дарма що незрозумiла, на очах у публiки
стяглася довкола тебе в прозору, мiнливоряхтючу, немов iз рiдкого шкла
виплавлювану, кулю, всерединi якоз, це вони бачили, чинилась якась ворожба:
щось жило, пульсувало, випростувалось, розверзалось провалами, набiгало
вогнями - й знов затуманювалось, як i належить шклу од заблизького дихання,
ти вiдчитала - оповита, просвiтлiла й захищена, оттодi-то було й втямити,
що дiм твiй - мова, яку до пуття хiба ще скiлькасот душ на цiлiм свiтi й
знад, - завжди при тобi, як у равлика, й iншого, непересувного дому не
судилось тобi, кобiто, хоч як не трiпайся, - потiм усi тi пикатенькi, лисi,
чорнi-кучерявi, в тюрбанах i без, довго й схвильовано трясли тобi руки, не
даючи, мiж iншим, пройти до туалету (вiд зхньоз млосно-пряноз кухнi твiй
шлунок рiшуче вiдмовлявся i суремив, стерво, басом якраз у тi хвилини, коли
годилося гречно дякувати), - звiдтодi жодна зала тебе б не збила - а хоч
перед кримiнальними злочинцями! - екзгибiцiонiзм там уже чи нi, власний
текст боронив тебе од наруги й пониження, ти читала, як писала - на голос,
ведена саморухливою музикою вiрша, до такого процесу свiдкiв звичайно не
допускадться, окрiм як на театрi, тим-то, либонь, i проймад, i те
фестивальне тирло також прищухло десь насерединi твого виступу - облягло
шкляну кулю й згiдно задихало в унiсон, i от коли ти, вистигаючи вiд
оплескiв, уже не на естрадi, а внизу, в напiвтьмi, в якомусь чiпкому
дружньому кiльцi: парко, димно, хтось наливав, хтось смiявся, лиця мелькали
розрiзненими кадрами, - простягала руку чи то по вiдпружну цигарку, чи по
келиха, той чоловiк на мить опинився поруч, мов зашпортнувся об тебе
мимохiдь, - з котячо засвiченими в притемку очима захоплено дихнув
горiлчаним духом: "Ну, ти й дадш!" - i так само мимохiдь, не зупиняючись,
спробував стиснути тобi руку, перехопити зз, сягаючу по цигарку (чи
келиха), - ти запам'ятала це тому (бо ж хто тiльки не тис тобi руку в тому
стовповиську!), що отим незручним рухом, якось навсторч врубаним в напрямок
твого власного, наче в'зздом з розгону пiд "цеглину" й мiлiцейський сюрчок,
вiн потрапив боляче пiдломити тобi великого пальця, - i сюрчок розiтнувся
тут-таки - поштовхом, блискавичним промельком крiзь тяму - дивно, як на ту
сум'ятну мить, чiткого й тверезого наскрiзного знаття: нiби хтось стороннiй
спокiйно, значущо, повним реченням проказав у головi: "Цей чоловiк зробить
тобi боляче".
Саме так, дослiвно, тобто малося на увазi аж нiяк не пiдламаний палець,
i ти пречудово це зрозумiла. От у цьому вся штука, дорогенька, - що все ти,
вiд самого початку, знала, та нi, знала ще й до початку: десь за тиждень
перед тою позздкою на фестиваль одного вечора оголенi нерви,
болiсно-жаждиво, як бувад тiльки восени, вiдтуленi в свiт - назустрiч його
вигасаючим барвам i тадмничим шерехам в засинаючому листi, - запеленнували
були уривок, якого ти тодi не збагнула й тому не дописала: "Щось зрушилося
в свiтi: хтось кричав /Крiзь нiч мод iм'я, неначе на тортурах, /I хтось на
нанку листям шарудiв, /Перевертався i не мiг заснути. /Я вчилася науки
розставань: /Науки розрiзняти бiль недужний /I бiль животворящий (хтось
писав /Листи до мене й кидав зх у грубку, /Рядка недописавши). Хтось чекав
/Чогось вiд мене, але я мовчала: /Я вчилася науки розставань", - от i
збулося все до словечка: вчися, вчися тепер "науки розставань" - iз життям,
iз собою, з даром свозм нещасливим, що його тепер уже навряд чи подужадш
пiдняти - якщо досi, вважай, нi разу не витиснула цю штанну на висоту
повного ривка.
Ай, мать його за лапу...


Нi, хай би хто-небудь усе ж пояснив: якого чорта було родитися на свiт
жiнкою (та ще й в Укразнi!) - iз цiдю блядською залежнiстю, закладеною в
тiло, як бомба сповiльненоз дiз, з несамостiйнiстю цiдю, з потребою
перетоплюватись на вогку, хляпаву глину, втовчену в поверхню землi (знизу,
завжди любила - знизу, розпластаною на спинi: тiльки так i позбувалась себе
остаточно, зливаючись ритмом власних клiтин з промiнною пульсацiдю свiтових
просторiв, - з тим чоловiком нi разу нiчого подiбного не було, в мить, коли
вона, здавалось, от-от починала в'зжджати, вiн, не зупиняючись, прокидав зз
згори рiзко видихнутим: "Мда, тут треба роту солдат!" - це смiшило, але не
бiльше: "Що це за заявки?" - ображалася вона: не на слова, на
вiдстороненiсть тону, - "Глупа ти, це ж комплiмент! - тобi взагалi треба б
з двома мужиками спробувати, знадш, як би це тебе вставило!" - цiлком
можливо, що й вставило б, недарма ж я любила пiд час кохання кусатися,
впиватись вустами в палець або плече, затягуватись до запаморочення
доглибним цiлунком, храмовою проституткою - от ким я мусила бути в
попередньому життi, але в цьому - в цьому, серце, менi ох як не все одно, з
ким я: пригадую, колись раз у нью-йоркському метро, де я сидiла, з головою
поринувши в останнiй роман Тонi Моррiсон, хтось ляпнувся поруч мене на
сидiння, всiм тiлом притискаючи до металевого бар'дрчика, - i мене вмить
пропекло чистим, як високий музичний тон, зарядом такого потужного
еротичного заклику, що плоть туттаки вiдiзвалася збудженим набряканням,
розбруньковуючись усерединi, як весняне дерево; одночасно я втямила, що цей
мужчина - хто вiн там не д - вже скiлька зупинок нависав був надi мною, i
якби ми не були людьми, то мали б уже зараз кохатися просто на цiй
запльованiй пiдлозi, бо ж, кохаючись по-справжньому, зливадшся не з
партнером, нi, - з розбуялою анонiмною силою, що протинад свозми струмами
все живе, пiдключадшся до нез з тим, аби на кiлька секунд - а-ах! -
катапультуватися в вiбруючу вогнистими контурами чорноту, якiй нема нi
ймення, нi мiри, на цьому стоять усi поганськi культи, то тiльки
християнство списало це злиття за вiдомством Чорнобога, замурувавши людинi
всi виходи з себе, окрiм ддиного - через верх, але для нашоз доби, хоч по
сутi й пост-християнськоз, уже вiдрiзано шлях до повороту назад, в
орнiастичне свято вселенькоз ддностi: ми, кожен зосiбна, безнадiйно
зараженi проклятою свiдомiстю ваготи й ущiльненостi власного "я", i тому
переможно чистий, голосний i високий музичний тон вимкнувся й згас у модму
тiлi одразу ж, як тiльки той, справа, - заговорив: десь через зупинку
обiзвався, з диким акцентом, спитав, що я читаю: вчуся, чи як? студентка? -
отут я вперше глянула на нього - то був молодий, десь пiд тридцятку,
невисокий, але купно збитий, як iз цiльного куска виллятий "шпiк"name="6a">6, його прегарнi, мов сливи, очиська заволiкло
хтивим сизуватим туманцем, так дивилися на мене, кожен iз-за нрат свого
життя, сотнi чоловiкiв рiзних нацiй i кольорiв шкiри, виткнутись на хвильку
- можна, от чого не можна - це вийти назовсiм; "Pardon me?href="#s7">7" - перепитала я тим зумисним гострим голосом, яким
вiдшивадться нахаб, i той Хуан, чи Пабло, чи Педро, зразу втямив, що - все,
кiнець, викручено контакти, - "нi, нiчого", пробелькотiв i ще щось далi
мимрив собi пiд носа, вже по-сводму, - могутнiй тваринний заклик його тiла
зiв'яв, скрутився, став швидко-швидко вичахати, поруч мене сидiв звичайний
собi причепа-емiнрантисько - втiм, небавом i встав, i попрямував - чи до
виходу, чи десь iнде, я вже не дивилася, повернувшись до книжки: особа, iно
вигулькнувши, розчаклувала стать. Може, справдi ддиний вихiд iз цiдз
в'язницi - виходити вечорами, низько ослонивши лице каптуром плаща, сiдати
в прозжджi авта, не називаючи iменi, рука водiя на колiнi, низький,
захриплий смiшок, гарячковий шурхiт зайвоз одежi, не треба вмикати свiтла,
не треба розплющувати очей, слухати лиш клекiт кровi, чоловiчу партiю
ударних i свод, чи вже-не-свод, розчинення-розступання, ох, як ти класно
розкрилася, ну! ну! ще! ще! - та тiльки ж вони всi хочуть говорити, хочуть
вiдсьорбнути, розвезькуючи слиною й спермою, ковточок тебе: а що ти читадш,
а куди здеш, а чи мадш мужа, треба вимишляти легенду, "Как вас зовут? -
Ирина", - було, було раз i таке, окошилось мiцним, до залiзного посмаку,
поцiлунком у пiд'зздi, вивинулася - втекла, посмiюючись до себе, зм усiм
треба перемагати, от у чiм справа, щиро, нелукаво брати й давати, як
вуглекислота-хлорофiл-кисень, вони не вмiють, i той чоловiк, який зараз
доходить десь у пенсiльванськiй пущi на ддинокровнiй ласцi
братiв-дiаспорникiв, без цента за душею й без слова англiйськоз [а мав же
час пiдучитися, прид-дурок!], - ех як же скинувся, як по-кiнському тодi
шарпнув був лице вгору, мов батогом уперiщений, коли ти, всадивши його за
столика в кав'ярнi, спробувала, всю свою витривалiсть на помiч прикликавши,
внести хоч якусь терапевтичну яснiсть в цю обопiльну душевну й тiлесну
недугу, - все правда, серце, i що я тебе вже не люблю - теж правда: "То ти
себе що, - склацнувся лезом нагору, як бганий ножик, - "побддiтдльнiцей"
почувадш?", - здадться, так i лишилася сидiти з роззявленим ротом: Миколо,
та чи ж ми з тобою в перетягування каната забавлялися?.. "Знадш, - i знову
був той лиховiсний незмигний погляд, немов щось iнше дивилося крiзь його
рiзко обведенi запаленими повiками очi, як крiзь прорiзи маски, - якби ти
була мужиком, я б тобi зараз ввалив!" Дуже мило з твого боку, коханий, -
менi й самiй часом ох як шкода, що я - не мужик). "Ти жiнка. В цiм твоя
межа. /Твiй мiсяць спить, як срiбна блешня./Як прянощ з кiнчика ножа, /У
кров утрушено залежнiсть", - бурмотiла до себе в тi страшнi зимовi мiсяцi,
по-iншому страшнi, нiж оцi, осiннi: половина сiчня, лютий, березень -
жодноз звiстки, i жодноз змоги будь-що дiзнатися - через Атлантику, з
Кембрiджа - в укразнське провiнцiйне мiстечко, в опалювану дровами
майстерню на горищi покинутого дому без адреси й телефону, без клозета й
гарячоз води, iно з голою лампочкою на скрученому шнурку пiд стелею, з
палкою ковбаси й банкою розчинноз кави на вимащеному фарбами низенькому
столику, хоч' канапку? о, ще помiдорку маю, хоч'? Господи, живе ж хлоп - як
пес приблудний, до шостоз ранку не кладеться спати, з-за мольберта
автомобiль отой свiй вiдзiнорний - безгаражний! - через вiкно пантруючи, в
двадцять п'ять, навiть у тридцять таке ще дадться знести: звiрина енергiя
вивозить, - але в сорок! Тимчасом у зз кембрiджськiй хатi, знай
перемiрюванiй безтямною ступою з кутка в куток - вiд вхiдних дверей через
кiмнату до кухнi й назад (робота, задля якоз буцiмто й призхалося до
Штатiв, розсипалася, мов нездарно примоцьований картковий будиночок), -
щось незбагненне козлося з телефоном: раз у раз зз колошкали вдосвiта зi
сну химернi дзвiнки, зривалася, хапала слухавку: "Хелло!" - десь далеко на
безмовнiй лiнiз свистав шугастий вiтер i глухо рокотав океан, кiлька секунд
необжитий, незалюднений простiр над пiвнiчною пiвкулею давав зй знати про
себе, нiби справдi в ньому "хтось кричав крiзь нiч зз iм'я, неначе на
тортурах", - i не мiг докричатися, по чiм нiмий сигнал уривався:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15