-
давитися студентським пайковим хлiбом, напихати в рота в обi жменi,
пiдбираючи крихти, що таке клiтор, вони за ввесь вiк так i не дiзналися
(вперше ти замислилася над зхнiм жеребом раз в аптецi: викинули жiночi
пакети, черга, всуцiль iз молодих дiвок, шамко напаковувала торбинки, а
бабульки, пiдступаючись, кротко перепитували: "Ддвочкi, а што в етiх
пакдтах?" - "Женскiд пакдти, женскiд!" - презирливо вiдгризалися ддвочкi:
не для вас, мовляв, - бабульки збентежено лупали очима: не розумiли), - так
що мама була невинна, аки агнець, чи радше дiва Марiя (щось у нiй справдi
вчувалось мадоннисте, на фотознiмках кiнця п'ятдесятих - час, коли нарештi
назлися, - така свiтиться нiжна дiвчинка в пуклях, очей не вiдвести! -
личко делiкатне, довгобразе, з гостреньким носиком - затрачений, лагiдний,
мовби внутрiшнiм усмiхом розвиднений тип краси, козацький барокковий
портрет упродовж трьох столiть: Роксолана
- Варвара Апостол - Варвара Ланнишiвна, - ех, була колись Гетьманщина, а
тепер пропала! - кругловидоплахтянистi, ой-пiд-вишнею-пiд-черешнею кралi ще
водяться, а от тих уже Бiг дасть, уже й твоя нещаслива врода на два порядки
грубiша, вульгарнiша - не забувай додати: була!), - мама, пташок спiвочий,
ягничка офiрна, дисертацiю з поетики дописувала в комунальнiй "хрущовцi",
поки зй на кухнi сусiдка - кухарка з робочоз столовки, та, що мала
"управлять государством" (мати-одиначка - п'ятеро дiтей од п'ятьох мужчин),
пiдкидала в каструлю з борщем ганчiрки й вирванi зуби (либонь, молочнi -
котрогось iз потомства?), - але дисертацiю дописала-таки, акурат на
сiмдесят третiй рiк iз нею пiдоспiла, коли зз, яко жону неблагонадьожного,
з дисертацiдю на оберемку з аспiрантури й засвистали козаченьки, так що
день твого захисту (на дiдька вiн тобi був здався!) був зз святом, тiшилась
як дитина, "от аби тiльки татко був живий!" - а як, на ласку Божу, чим вiн
мiг би бути живий - викинутий на саме дно колодязя й по дорозi спазматично
вчеплений за цямрини: аби тiльки не назад у табiр! - живцем замурований в
чотиристiннi - слухати радiо, курити в кватирку й з жахом дивитись, як
невiдворотно вимикадться з-пiд нього, пре з-пiд ляди, самою силою
органiчного росту пхана, ддина жiнка в його життi - та, котру сам породив?
"Задери сорочечку, я хочу подивитись, як ти формудшся" (i чи не та сама
заклопотано-розпорядча iнтонацiя - "Повернись, я тебе хочу ще ззаду взяти",
- через двадцять рокiв, щойно зачута, сколихне в тобi давнозатрачене
вiдчуття дому?), - i вже не важить, що нiколи не любила ззаду, не важить,
що першоз митi вiдмовилась була задирати сорочечку, спалахнувши недитячою
уразою, - назустрiч тихому й по-новому глибокому, вологому зворушенню:
дитино моя, це ж я, твiй тато! - у вислiдi чого сорочечка таки, нiкуди не
дiнешся, задиралася - стидкувато-бентежне пiдставляння, перший досвiд, куди
сильнiший, нiж якесь там притискання колiньми в класi пiд партою, - одначе
рвалася, Господи, як рвалася, - як стратенча душа з-пiд сокири, але - куди?
До ровесникiв, танцi-шманцi, рок-ансамблi, спортивнi змагання й першi слiпi
обмацування в темрявi спортзалу, - смiшно, нiкому з них навiть розповiсти
не можна було, як, на третiй рiк, тамтi таки прийшли, справдився нарештi
батькiвський страх, бо страх, вiн завжди справджудться, - вдертим у
чотиристiння вихором смачного шкiрястого порипу портупей, бадьорого
надвiрнього холоду, вiдчуттям наглоз заповненостi кiмнати - трiйко рум'яних
з морозу, здорових самцiв, ляпання посвiдченнями, "собирайтесь", татко
метушливо шукав якiсь папери, щось перекладаючи на столi тремтячими руками,
привалений i жалюгiдний, i ти виплигнула на них iз кутка, розпростуючи
спинку прищавоз блiдо-зеленоз пiдлiтковостi, - здушено-крикливе, зi звислим
через мордочку пасмом, i залящало: "как вы смеете, по какому праву", -
вийшло не вельми вдало, ба й геть невдало, зрiзали тебе тамтi (офiцерик
молодюсiнький, з вусиками ниточкою, старалося, падло, ма'ть, перше
вiдповiдальне завдання дiстав, де ж пак - арешт антiсовдтчика!) - що ногою
вiдопхнули ("не ваше дело, вы еще слишком молоды"), i батьки (з обличчями
однаково мурими, наче пiд шкiру фотопапiр пiдкладено) теж, iно ти
поскочила, з жахом зашипiли-замахали-зацитькали, - але перша невдача тебе
не зупинила, ти, по правдi, таки, добре той казав, - вiдважна жiнка,
золотце: згодом, уже студенткою, роцi десь у вiсiмдесятому, вибравшись iз
зайчиком-залицяльником у бiльшiй компашцi до театру, на якусь хiтову
московську гастроль, - навмання, бо квиткiв не мали, регочучись на все
горло, перекидаючись снiжками реплiк, штурмували знадвору касу з тлумом
таких, як самi: передноворiчний вечiр, молодiсть, нiхто не хотiв
розходитися, i тому з'явилися менти, - привалила зграя воронкiв, в'оралися
в гурму сiрi шинелi, заходили, здiймаючи по нiй буруни, i чорт його зна, як
воно так скозлося: ще перед хвилею все було нiби - пригода, жарт, ну не
потрапили б досередини, то позхали б на Хрещатик каву пити, подумадш,
велике дiло! - а вже зайчикового друга - найушнипливiшого з компанiз,
невеличкого й верткого, як нвинт, такий, ще трохи наддавши, мо', й пролiз
би! - засiкши й виловивши iз збитого в купу розбутiлого стада, волiкли
попiд пахи двод гевалiв в унiформi, i вiн не дiставав до асфальту ногами,
рештки товариства розгублено посунули слiдом, не знаючи, що почати, а вiн
уже лебедiв до тамтих жалiбно: "Рдбята, ну бросьтд, ну отпустiтд, рдбята",
ноги пручалися, смикаючись у повiтрi окремо вiд тулуба, твiй зайчик, шафа
двометрова, плiвсь як сомнамбула й знай мимрив - та нi, та де, та нiчо'
вони йому не зроблять, - а воронок уже стояв напоготовi, з роззяпленим
заднiм отвором, i ти знову - вiдважна жiнка! - плигонула пiд колеса,
пантерячим ривком на цей раз уже красивого й сильного тiла, довгонога
блискавка в короткому кожушку, аж тамтих на два боки розкидало - а вже
впихали чувака в машину: "Мальчiкi, - кресонула навiдлi голосом, аж
забринiло, - да што ж ви ето, в самом ддлд, а?!" - i вирвала хлопця:
"мальчiкi", бугаяки, розiмкнули лаву, якось обм'якли, вiдступилися,
забубонiли щось виправдальне на кшталт "а чдво он", - ага, опирався, ще й,
либонь, щось глузливе бовкнув, - пiдоспiв зайчик, згребли потерпiлого на
оберемок, давай, Боже, ноги! (i першоз вашоз ночi з тим чоловiком, коли вiн
хвацько вженеться пiд "цеглину" i його перепинять менти - маленький i
зiгнутий, у враз звислiй зужитим презервативом розхристанiй шкiрянцi, щось
пояснюватиме зм надворi, розводячи руками, та хлопцi, та я ж що, я ж
нiчого, - ти, посидiвши трошки в автi, рiшуче вiдчиниш дверцята, виступиш,
зацокадш пiдборами по бруку, трусонеш куделею, перебравши на себе жадiбно
засвiченi погляди вперезаних портупеями самцiв, засмiдшся, хоч прикурюй од
такого висмiху: "Що сталося, хлопцi? Ми нiчого не порушили", - i замнеться
ментрега, якось разом вiдрине, розвiдться в повiтрi, ну гаразд уже, здьте,
та вважайте надалi, - а на ранок, впиваючись у тебе розiскреними очима, як
лежатимеш на тапчанчику, напiвприкрита пледом, вiн прокаже, повiльно, з
прицмоком розкуштовуючи торжествуючий усмiх: "А ти крута баба - зразу
вискочила ментам морду бити... З тобою можна в развддку йти", - i тебе
затопить дiтвацькою повiнню гордощiв: нарештi, нарештi це помiчено - бо вiн
сам iз тих, - наче вийшов на волю, по всiх цих роках, i ви зустрiлися, - бо
бiльше, нiж брат, бо вiтчизна i дiм...). Страх уповзав знадвору крiзь стiни
здким протягом, а вдома було тепло, аж душно, юнацька депресiя, нi,
неврастенiя, якiсь дурнi таблетки, вiчне "тридцять сiм i два", i плач
кiльканадцять разiв на добу, лiкарка велiла зй роздягатись, а татковi вийти
- "Девочка уже большая", - зз спантеличило, що татко, замiсть обстоювати
своз права - це ж бо його дитину мали оглядати! - принижено чапав до
виходу, збентежений i змалiлий, мов заскочений на гарячому (найцiкавiше,
мiркуд вона собi, що вiн же був красивий мужик, говiркий i дотепний, охочий
до життя, i жiнкам подобався, i розпрекрасно знайшлось би де оскоромитись,
що ж вiн цноту свою так тяжко берiг, як галицька стара панна, невже тому,
що мама вийшла за нього - ще не реабiлiтованого, i вiн цiлий вiк внутрiшньо
куливсь, боячись почути од нез вголос те, чим виздав собi думки, - що
занапастив зй життя, а зостатися сам, без нез - знов-таки, боявся?), - а
судили його, цим разом, усього тiльки за тунеядство (всього тiльки добу
протримавши в КПЗ), пiслали всього тiльки на стройку вахтером, вiн сидiв у
заскленiй будцi, вiдчиняв браму перед самоскидами, а решту часу читав Бруно
Шульца, про якого колись був замiрявся написати книжку, та так i не написав
(мав добрий смак до лiтератури, лиш еротики не переносив на дух, як
католицький цензор!), - його панiчний страх перед зз невкоськуваним ростом
- "ку-уди?!" - угнiжджувався в тiлi й помаленьку пiдпилював нутрощi тупою
пилкою, але рак продiанностували аж тодi, коли й оперувати виявилось
запiзно, цiла статева система була вражена, i простата, й сiм'яники (мама
щодня терла моркву йому на сiк i чавила вручну, зiбгавши сiчку в марлевий
вузлик, зз пальцi колишньоз гiтаристки набули невiдмивно-жовтяничного
кольору й насилу розгиналися, а доцiк бiгав ночами до автомата на розi
викликати "швидку", i коли мама, з бiлими од жаху очима, прийшовши раз iз
лiкарнi, сповiстила зй дiагноз, який вiд татка вже належало укривати, то
першим вiдрухом думки [котрого звiдтодi нiколи собi не простить!], було
нещадне й зимне, як крiзь зцiпленi зуби: слава Богу!), - по сутi, то було
не що як вiйна - вiйна, в якiй не може бути переможцiв, бо, вичерпавши всi
засоби домогтися свого (придавити колiном, упхати в люлю, "вона в нас iще
зовсiм дитина", хотiлося хлопчика, але нiчого, й дiвчинка вдалася на славу,
от вона зм усiм за нас i покаже!), - мужчина вдадться до останнього засобу
- смертi, i це, нiкуди не дiнешся, переконуд: ти нарештi остаточно стадш по
його сторонi. I твод отроцтво, якого, вiдхрещувалась, нiзащо не хотiла б
iще раз пережити, наздоганяд тебе через двадцять рокiв, випускад з
найглухiших пiдвальних закапелкiв тводз iстоти сплакану й зацьковану
дiвчинку-пiдлiтка, що заповняд тебе цiлком, i лунко, розкотисто регочеться:
а що, втекла?..
Може, й справдi - раби не повиннi родити дiтей, питад вона себе, мляво
втупившись у вiкно: вночi впав перший снiг, але тепер розтанув, i тiльки
вiтровi шиби припаркованих уздовж хiдника авт бiлiють телячими лисинками.
По хiднику пританцьовуючою ступою бреде негр у яро-червонiй куртцi й синiй
бейсбольнiй кепцi, сховавши руки в кишенi: похолоднiшало. Бо що д рабство,
як не iнфiкованiсть страхом, - вона пiдсовуд пiд лiкоть розгорнутого
блокнота, напiвсписаного такого натунку афоризмами, вiд яких - нi тепло, нi
холодно, як у пiдручнику з формальноз логiки. Рабство д iнфiкованiсть
страхом. А страх убивад любов. А без любовi - i дiти, i вiршi, й картини -
все робиться вагiтне смертю. П'ять балiв, ддвушка. You have completed your
research65.
Ледi й джентльмени - нi, наразi тiльки ледi, точнiше, одна ледi: Донна
зi схiднодвропейських студiй, одна з небагатьох, iз ким ти за цей час
заприязнилась, рослява напiвiрландка-напiвслов'янська мiшанка, досить
придмне для ока подднання: пшеничне волосся, теплi карi очi, високi вилицi,
шкiра, притрушена дрiбною зерню ластовиння, як добре пропечена булочка
кмином, - в унiверситетському буфетi, де ви умовилися на ланч, курити
заборонено, i Донна, допивши з паперового кубка ту гарячу темно-буру
рiдину, яку американцi чомусь називають кавою, тут-таки запихад в рота
жуйку: сублiмацiя курива. Це ремигання в нез виглядад цiлком симпатично,
може, тим, що Донна багато й щиро смiдться, i вiд того враження, наче цiлий
час розсмаковуд щось смiшне. Дисертацiю вона пише про нендеризм у
пост-комунiстичнiй полiтицi: зз не на жарт цiкавить, чому в тiй полiтицi не
було й нема жiнок, - запитання, що незмiнно заганяд тебе в глухий кут,
скiльки б тобi його не ставили захiднi iнтелектуали (блiн, ну звiдки менi
знати?). Здадться, Донна пiдозрюд, що тут корiнь усiх наших проблем: як усi
фемiнiстки, вона певна, що men are full of shithref="#s66">66, iно дай зм волю
- починаються вiйни, концтабори, голод, розруха, вiдключають гарячу воду
й електроенергiю, а факультету знов урiзають кошти на цей рiк, i справа з
зз докторатом затягудться. Отож твою iсторiю Донна бере - не те що до
серця, а, здадться, вiдразу собi до течки. Ледi й джентльмени, я продовжую.
Що-о?! - рвучко подадться наперед Донна, аж зз пшеничнi патлi,
зметнувшись, спадають у глибокий вирiз светра.
Як?! - обурюдться Донна, - як таке може бути? Як узагалi можна так
поводитися з живою жiнкою?!
О, май! - скрушно хитад головою Донна, з цiлком непритаманною зй
господарнiстю розгладжуючи долонями по стiльницi невидиму скатертину: жест,
що видад цiлковиту розгубленiсть, брак коментарiв. Нi, вона також мала
проблеми з свозм останнiм бойфрендом, але щоб таке!
Слухай, - каже Донна, й обличчя зй випогоджудться спокодм знайденого
рiшення: looks like the guy is severely sick, don't you think so?name="67a">67 Короткий курс психоаналiзу, шлях до душевного
здоров'я: знайти причину, i проблема знiметься сама собою. Чому досi нiкому
не спало на думку, що те саме можна б проробляти й з народами:
пропсихоаналiзував гарненько цiлу нацiональну iсторiю - i попустить, як
рукою знiме. Лiтература як форма нацiональноз терапiз. А що, not a bad
idea68. Шкода, що в нас, власне, нема
лiтератури.
Я тiльки одного не розумiю, - осудливо каже Донна: тут уже явно
зачеплено пiдвалини зз свiтогляду. - Я не розумiю, чому ти це все терпiла?
I mean, в лiжковi? Чому вiдразу не сказала: нi?
Концептуальний пiдхiд: боротьба жiнок за своз права. Що я можу тобi на
це вiдповiсти, Донцю? Що нас ростили мужики, обйобанi як-тiльки-можна з
усiх кiнцiв, що потiм такi самi мужики нас трахали, i що в обох випадках
вони робили з нами те, що iншi, чужi мужики зробили з ними? I що ми
приймали й любили зх такими, як вони д, бо не прийняти зх - означало б
стати по сторонi тих, чужих? Що ддиний наш вибiр, отже, був i залишадться -
межи жертвою i катом: мiж небуттям i буттям-якевбивад? Вкинувши до
смiттдзбiрнi послiдки ланчу - пластиковi тацi iз зужитим паперовим
начинням, кубками й тарiлками в яскравих соусних плямах - соя, кетчуп,
гiрчиця, сливовий джем (цинобра, кармiн, вохра, умбра), - як декоративнi
палiтри з театрального реквiзиту (мiсце першоз дiз - майстерня художника,
мiсце другоз дiз - квартира в student dorm69,
третю дiю скасовано з технiчних причин, квитки не повертаються, молитви не
вислуховуються), - вони прошкують до виходу, Донна штовхад склянi дверi,
короткий спалах морозного повiтря радiсно заслiплюд легенi, котяться авта,
проходять, смiючись, хлоп'яки в спортивних куртках з емблемою унiверситету,
горить угорi тривожне, електрично-синд небо, i високий, схожий на
обкутаного коцом Леонардо да Вiнчi, в розмаяних сивих космах жебрак на розi
простягад до них пластикову чашку з-пiд кока-коли, побрязкуючи дрiб'язком:
"Help homeless, ma'am!" - "I'm homeless myself"href="#s70">70, хитад вона головою: не до нього - в простiр.
- А знадш, - каже раптом Донна, повертаючись до нез, натягаючи
автомобiльнi рукавички й весело жуючи якусь нову думку, - все-таки цi вашi
схiднодвропейськi мужчини, вони, правда, бувають брутальнi, але в них бодай
пристрасть д, а в наших що?..
...I дивитимешся в iлюмiнатор, як повзтимуть валiзки по стрiчцi
вантажного конвейдра, аби зникнути в черевi лiтака, одна по однiй, i от уже
- пливучий пустий промiжок, i негр-вантажник у форменiй кепцi з написом
"USAir" вскочить у чорне нутро фургончика, i той рушить з мiсця, а поки ти
проводитимеш його поглядом, конвейдр приберуть, натомiсть на сiрому бетонi
темнiтиме проталина пiдсихаючоз калюжi: "Все", - вiдлунить тобi в головi,
як зойк у порожньому храмi, все - це значить, задрадно люки, зараз озветься
сухий трiск мiкрофона, "Ледi й джентльмени", - замуркоче стюардеса, i лiтак
задвигтить, прогрiваючи мотори, i то вже буде iнша дiйснiсть, iнше життя, а
гiрко скiмлячий бiль несправдженостi дотеперiшнього (qu'as tu fait, qu'as
tu fait de ta vie?71 - допитудться голос
звiдкись здалеку, - ах облиште, цiй темi стiльки ж лiт, скiльки людству:
все чогось чекадш, мрiдш i борсадшся, сподiваючись на щось попереду, а тодi
одного дня виявлядться, що то й було життя) - лiпше б тому болевi заткатись
i не висовуватися бiльше. Дайте менi мiкрофона, i я скажу: ледi й
джентльмени, ми створили пречудовий свiт, i приймiть, будь ласка, з цiдз
нагоди вiтання од "USAir", i од Сi-Ен-Ен, i од Сi-Ай-Ей, i уругвайськоз
наркомафiз, i румунськоз секурiтате, i од ЦК Компартiз Китаю, i од
мiльйонiв убивць по всiх тюрмах свiту, i десяткiв мiльйонiв, що ходять на
волi, i од п'яти тисяч зачатих нвалтом сарадвських байстрят, що коли-небудь
же повиростають, i - зростай, пречудовий свiте, от, власне, i все, що я
хотiла сказати, дякую за увагу, ледi й джентльмени, придмного вам польоту.
В юностi я мрiяла про таку смерть: авiакатастрофа над Атлантикою, лiтак,
що розчинядться в небi й морi, - нi могили, нi слiда.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15
давитися студентським пайковим хлiбом, напихати в рота в обi жменi,
пiдбираючи крихти, що таке клiтор, вони за ввесь вiк так i не дiзналися
(вперше ти замислилася над зхнiм жеребом раз в аптецi: викинули жiночi
пакети, черга, всуцiль iз молодих дiвок, шамко напаковувала торбинки, а
бабульки, пiдступаючись, кротко перепитували: "Ддвочкi, а што в етiх
пакдтах?" - "Женскiд пакдти, женскiд!" - презирливо вiдгризалися ддвочкi:
не для вас, мовляв, - бабульки збентежено лупали очима: не розумiли), - так
що мама була невинна, аки агнець, чи радше дiва Марiя (щось у нiй справдi
вчувалось мадоннисте, на фотознiмках кiнця п'ятдесятих - час, коли нарештi
назлися, - така свiтиться нiжна дiвчинка в пуклях, очей не вiдвести! -
личко делiкатне, довгобразе, з гостреньким носиком - затрачений, лагiдний,
мовби внутрiшнiм усмiхом розвиднений тип краси, козацький барокковий
портрет упродовж трьох столiть: Роксолана
- Варвара Апостол - Варвара Ланнишiвна, - ех, була колись Гетьманщина, а
тепер пропала! - кругловидоплахтянистi, ой-пiд-вишнею-пiд-черешнею кралi ще
водяться, а от тих уже Бiг дасть, уже й твоя нещаслива врода на два порядки
грубiша, вульгарнiша - не забувай додати: була!), - мама, пташок спiвочий,
ягничка офiрна, дисертацiю з поетики дописувала в комунальнiй "хрущовцi",
поки зй на кухнi сусiдка - кухарка з робочоз столовки, та, що мала
"управлять государством" (мати-одиначка - п'ятеро дiтей од п'ятьох мужчин),
пiдкидала в каструлю з борщем ганчiрки й вирванi зуби (либонь, молочнi -
котрогось iз потомства?), - але дисертацiю дописала-таки, акурат на
сiмдесят третiй рiк iз нею пiдоспiла, коли зз, яко жону неблагонадьожного,
з дисертацiдю на оберемку з аспiрантури й засвистали козаченьки, так що
день твого захисту (на дiдька вiн тобi був здався!) був зз святом, тiшилась
як дитина, "от аби тiльки татко був живий!" - а як, на ласку Божу, чим вiн
мiг би бути живий - викинутий на саме дно колодязя й по дорозi спазматично
вчеплений за цямрини: аби тiльки не назад у табiр! - живцем замурований в
чотиристiннi - слухати радiо, курити в кватирку й з жахом дивитись, як
невiдворотно вимикадться з-пiд нього, пре з-пiд ляди, самою силою
органiчного росту пхана, ддина жiнка в його життi - та, котру сам породив?
"Задери сорочечку, я хочу подивитись, як ти формудшся" (i чи не та сама
заклопотано-розпорядча iнтонацiя - "Повернись, я тебе хочу ще ззаду взяти",
- через двадцять рокiв, щойно зачута, сколихне в тобi давнозатрачене
вiдчуття дому?), - i вже не важить, що нiколи не любила ззаду, не важить,
що першоз митi вiдмовилась була задирати сорочечку, спалахнувши недитячою
уразою, - назустрiч тихому й по-новому глибокому, вологому зворушенню:
дитино моя, це ж я, твiй тато! - у вислiдi чого сорочечка таки, нiкуди не
дiнешся, задиралася - стидкувато-бентежне пiдставляння, перший досвiд, куди
сильнiший, нiж якесь там притискання колiньми в класi пiд партою, - одначе
рвалася, Господи, як рвалася, - як стратенча душа з-пiд сокири, але - куди?
До ровесникiв, танцi-шманцi, рок-ансамблi, спортивнi змагання й першi слiпi
обмацування в темрявi спортзалу, - смiшно, нiкому з них навiть розповiсти
не можна було, як, на третiй рiк, тамтi таки прийшли, справдився нарештi
батькiвський страх, бо страх, вiн завжди справджудться, - вдертим у
чотиристiння вихором смачного шкiрястого порипу портупей, бадьорого
надвiрнього холоду, вiдчуттям наглоз заповненостi кiмнати - трiйко рум'яних
з морозу, здорових самцiв, ляпання посвiдченнями, "собирайтесь", татко
метушливо шукав якiсь папери, щось перекладаючи на столi тремтячими руками,
привалений i жалюгiдний, i ти виплигнула на них iз кутка, розпростуючи
спинку прищавоз блiдо-зеленоз пiдлiтковостi, - здушено-крикливе, зi звислим
через мордочку пасмом, i залящало: "как вы смеете, по какому праву", -
вийшло не вельми вдало, ба й геть невдало, зрiзали тебе тамтi (офiцерик
молодюсiнький, з вусиками ниточкою, старалося, падло, ма'ть, перше
вiдповiдальне завдання дiстав, де ж пак - арешт антiсовдтчика!) - що ногою
вiдопхнули ("не ваше дело, вы еще слишком молоды"), i батьки (з обличчями
однаково мурими, наче пiд шкiру фотопапiр пiдкладено) теж, iно ти
поскочила, з жахом зашипiли-замахали-зацитькали, - але перша невдача тебе
не зупинила, ти, по правдi, таки, добре той казав, - вiдважна жiнка,
золотце: згодом, уже студенткою, роцi десь у вiсiмдесятому, вибравшись iз
зайчиком-залицяльником у бiльшiй компашцi до театру, на якусь хiтову
московську гастроль, - навмання, бо квиткiв не мали, регочучись на все
горло, перекидаючись снiжками реплiк, штурмували знадвору касу з тлумом
таких, як самi: передноворiчний вечiр, молодiсть, нiхто не хотiв
розходитися, i тому з'явилися менти, - привалила зграя воронкiв, в'оралися
в гурму сiрi шинелi, заходили, здiймаючи по нiй буруни, i чорт його зна, як
воно так скозлося: ще перед хвилею все було нiби - пригода, жарт, ну не
потрапили б досередини, то позхали б на Хрещатик каву пити, подумадш,
велике дiло! - а вже зайчикового друга - найушнипливiшого з компанiз,
невеличкого й верткого, як нвинт, такий, ще трохи наддавши, мо', й пролiз
би! - засiкши й виловивши iз збитого в купу розбутiлого стада, волiкли
попiд пахи двод гевалiв в унiформi, i вiн не дiставав до асфальту ногами,
рештки товариства розгублено посунули слiдом, не знаючи, що почати, а вiн
уже лебедiв до тамтих жалiбно: "Рдбята, ну бросьтд, ну отпустiтд, рдбята",
ноги пручалися, смикаючись у повiтрi окремо вiд тулуба, твiй зайчик, шафа
двометрова, плiвсь як сомнамбула й знай мимрив - та нi, та де, та нiчо'
вони йому не зроблять, - а воронок уже стояв напоготовi, з роззяпленим
заднiм отвором, i ти знову - вiдважна жiнка! - плигонула пiд колеса,
пантерячим ривком на цей раз уже красивого й сильного тiла, довгонога
блискавка в короткому кожушку, аж тамтих на два боки розкидало - а вже
впихали чувака в машину: "Мальчiкi, - кресонула навiдлi голосом, аж
забринiло, - да што ж ви ето, в самом ддлд, а?!" - i вирвала хлопця:
"мальчiкi", бугаяки, розiмкнули лаву, якось обм'якли, вiдступилися,
забубонiли щось виправдальне на кшталт "а чдво он", - ага, опирався, ще й,
либонь, щось глузливе бовкнув, - пiдоспiв зайчик, згребли потерпiлого на
оберемок, давай, Боже, ноги! (i першоз вашоз ночi з тим чоловiком, коли вiн
хвацько вженеться пiд "цеглину" i його перепинять менти - маленький i
зiгнутий, у враз звислiй зужитим презервативом розхристанiй шкiрянцi, щось
пояснюватиме зм надворi, розводячи руками, та хлопцi, та я ж що, я ж
нiчого, - ти, посидiвши трошки в автi, рiшуче вiдчиниш дверцята, виступиш,
зацокадш пiдборами по бруку, трусонеш куделею, перебравши на себе жадiбно
засвiченi погляди вперезаних портупеями самцiв, засмiдшся, хоч прикурюй од
такого висмiху: "Що сталося, хлопцi? Ми нiчого не порушили", - i замнеться
ментрега, якось разом вiдрине, розвiдться в повiтрi, ну гаразд уже, здьте,
та вважайте надалi, - а на ранок, впиваючись у тебе розiскреними очима, як
лежатимеш на тапчанчику, напiвприкрита пледом, вiн прокаже, повiльно, з
прицмоком розкуштовуючи торжествуючий усмiх: "А ти крута баба - зразу
вискочила ментам морду бити... З тобою можна в развддку йти", - i тебе
затопить дiтвацькою повiнню гордощiв: нарештi, нарештi це помiчено - бо вiн
сам iз тих, - наче вийшов на волю, по всiх цих роках, i ви зустрiлися, - бо
бiльше, нiж брат, бо вiтчизна i дiм...). Страх уповзав знадвору крiзь стiни
здким протягом, а вдома було тепло, аж душно, юнацька депресiя, нi,
неврастенiя, якiсь дурнi таблетки, вiчне "тридцять сiм i два", i плач
кiльканадцять разiв на добу, лiкарка велiла зй роздягатись, а татковi вийти
- "Девочка уже большая", - зз спантеличило, що татко, замiсть обстоювати
своз права - це ж бо його дитину мали оглядати! - принижено чапав до
виходу, збентежений i змалiлий, мов заскочений на гарячому (найцiкавiше,
мiркуд вона собi, що вiн же був красивий мужик, говiркий i дотепний, охочий
до життя, i жiнкам подобався, i розпрекрасно знайшлось би де оскоромитись,
що ж вiн цноту свою так тяжко берiг, як галицька стара панна, невже тому,
що мама вийшла за нього - ще не реабiлiтованого, i вiн цiлий вiк внутрiшньо
куливсь, боячись почути од нез вголос те, чим виздав собi думки, - що
занапастив зй життя, а зостатися сам, без нез - знов-таки, боявся?), - а
судили його, цим разом, усього тiльки за тунеядство (всього тiльки добу
протримавши в КПЗ), пiслали всього тiльки на стройку вахтером, вiн сидiв у
заскленiй будцi, вiдчиняв браму перед самоскидами, а решту часу читав Бруно
Шульца, про якого колись був замiрявся написати книжку, та так i не написав
(мав добрий смак до лiтератури, лиш еротики не переносив на дух, як
католицький цензор!), - його панiчний страх перед зз невкоськуваним ростом
- "ку-уди?!" - угнiжджувався в тiлi й помаленьку пiдпилював нутрощi тупою
пилкою, але рак продiанностували аж тодi, коли й оперувати виявилось
запiзно, цiла статева система була вражена, i простата, й сiм'яники (мама
щодня терла моркву йому на сiк i чавила вручну, зiбгавши сiчку в марлевий
вузлик, зз пальцi колишньоз гiтаристки набули невiдмивно-жовтяничного
кольору й насилу розгиналися, а доцiк бiгав ночами до автомата на розi
викликати "швидку", i коли мама, з бiлими од жаху очима, прийшовши раз iз
лiкарнi, сповiстила зй дiагноз, який вiд татка вже належало укривати, то
першим вiдрухом думки [котрого звiдтодi нiколи собi не простить!], було
нещадне й зимне, як крiзь зцiпленi зуби: слава Богу!), - по сутi, то було
не що як вiйна - вiйна, в якiй не може бути переможцiв, бо, вичерпавши всi
засоби домогтися свого (придавити колiном, упхати в люлю, "вона в нас iще
зовсiм дитина", хотiлося хлопчика, але нiчого, й дiвчинка вдалася на славу,
от вона зм усiм за нас i покаже!), - мужчина вдадться до останнього засобу
- смертi, i це, нiкуди не дiнешся, переконуд: ти нарештi остаточно стадш по
його сторонi. I твод отроцтво, якого, вiдхрещувалась, нiзащо не хотiла б
iще раз пережити, наздоганяд тебе через двадцять рокiв, випускад з
найглухiших пiдвальних закапелкiв тводз iстоти сплакану й зацьковану
дiвчинку-пiдлiтка, що заповняд тебе цiлком, i лунко, розкотисто регочеться:
а що, втекла?..
Може, й справдi - раби не повиннi родити дiтей, питад вона себе, мляво
втупившись у вiкно: вночi впав перший снiг, але тепер розтанув, i тiльки
вiтровi шиби припаркованих уздовж хiдника авт бiлiють телячими лисинками.
По хiднику пританцьовуючою ступою бреде негр у яро-червонiй куртцi й синiй
бейсбольнiй кепцi, сховавши руки в кишенi: похолоднiшало. Бо що д рабство,
як не iнфiкованiсть страхом, - вона пiдсовуд пiд лiкоть розгорнутого
блокнота, напiвсписаного такого натунку афоризмами, вiд яких - нi тепло, нi
холодно, як у пiдручнику з формальноз логiки. Рабство д iнфiкованiсть
страхом. А страх убивад любов. А без любовi - i дiти, i вiршi, й картини -
все робиться вагiтне смертю. П'ять балiв, ддвушка. You have completed your
research65.
Ледi й джентльмени - нi, наразi тiльки ледi, точнiше, одна ледi: Донна
зi схiднодвропейських студiй, одна з небагатьох, iз ким ти за цей час
заприязнилась, рослява напiвiрландка-напiвслов'янська мiшанка, досить
придмне для ока подднання: пшеничне волосся, теплi карi очi, високi вилицi,
шкiра, притрушена дрiбною зерню ластовиння, як добре пропечена булочка
кмином, - в унiверситетському буфетi, де ви умовилися на ланч, курити
заборонено, i Донна, допивши з паперового кубка ту гарячу темно-буру
рiдину, яку американцi чомусь називають кавою, тут-таки запихад в рота
жуйку: сублiмацiя курива. Це ремигання в нез виглядад цiлком симпатично,
може, тим, що Донна багато й щиро смiдться, i вiд того враження, наче цiлий
час розсмаковуд щось смiшне. Дисертацiю вона пише про нендеризм у
пост-комунiстичнiй полiтицi: зз не на жарт цiкавить, чому в тiй полiтицi не
було й нема жiнок, - запитання, що незмiнно заганяд тебе в глухий кут,
скiльки б тобi його не ставили захiднi iнтелектуали (блiн, ну звiдки менi
знати?). Здадться, Донна пiдозрюд, що тут корiнь усiх наших проблем: як усi
фемiнiстки, вона певна, що men are full of shit
- починаються вiйни, концтабори, голод, розруха, вiдключають гарячу воду
й електроенергiю, а факультету знов урiзають кошти на цей рiк, i справа з
зз докторатом затягудться. Отож твою iсторiю Донна бере - не те що до
серця, а, здадться, вiдразу собi до течки. Ледi й джентльмени, я продовжую.
Що-о?! - рвучко подадться наперед Донна, аж зз пшеничнi патлi,
зметнувшись, спадають у глибокий вирiз светра.
Як?! - обурюдться Донна, - як таке може бути? Як узагалi можна так
поводитися з живою жiнкою?!
О, май! - скрушно хитад головою Донна, з цiлком непритаманною зй
господарнiстю розгладжуючи долонями по стiльницi невидиму скатертину: жест,
що видад цiлковиту розгубленiсть, брак коментарiв. Нi, вона також мала
проблеми з свозм останнiм бойфрендом, але щоб таке!
Слухай, - каже Донна, й обличчя зй випогоджудться спокодм знайденого
рiшення: looks like the guy is severely sick, don't you think so?
здоров'я: знайти причину, i проблема знiметься сама собою. Чому досi нiкому
не спало на думку, що те саме можна б проробляти й з народами:
пропсихоаналiзував гарненько цiлу нацiональну iсторiю - i попустить, як
рукою знiме. Лiтература як форма нацiональноз терапiз. А що, not a bad
idea68. Шкода, що в нас, власне, нема
лiтератури.
Я тiльки одного не розумiю, - осудливо каже Донна: тут уже явно
зачеплено пiдвалини зз свiтогляду. - Я не розумiю, чому ти це все терпiла?
I mean, в лiжковi? Чому вiдразу не сказала: нi?
Концептуальний пiдхiд: боротьба жiнок за своз права. Що я можу тобi на
це вiдповiсти, Донцю? Що нас ростили мужики, обйобанi як-тiльки-можна з
усiх кiнцiв, що потiм такi самi мужики нас трахали, i що в обох випадках
вони робили з нами те, що iншi, чужi мужики зробили з ними? I що ми
приймали й любили зх такими, як вони д, бо не прийняти зх - означало б
стати по сторонi тих, чужих? Що ддиний наш вибiр, отже, був i залишадться -
межи жертвою i катом: мiж небуттям i буттям-якевбивад? Вкинувши до
смiттдзбiрнi послiдки ланчу - пластиковi тацi iз зужитим паперовим
начинням, кубками й тарiлками в яскравих соусних плямах - соя, кетчуп,
гiрчиця, сливовий джем (цинобра, кармiн, вохра, умбра), - як декоративнi
палiтри з театрального реквiзиту (мiсце першоз дiз - майстерня художника,
мiсце другоз дiз - квартира в student dorm69,
третю дiю скасовано з технiчних причин, квитки не повертаються, молитви не
вислуховуються), - вони прошкують до виходу, Донна штовхад склянi дверi,
короткий спалах морозного повiтря радiсно заслiплюд легенi, котяться авта,
проходять, смiючись, хлоп'яки в спортивних куртках з емблемою унiверситету,
горить угорi тривожне, електрично-синд небо, i високий, схожий на
обкутаного коцом Леонардо да Вiнчi, в розмаяних сивих космах жебрак на розi
простягад до них пластикову чашку з-пiд кока-коли, побрязкуючи дрiб'язком:
"Help homeless, ma'am!" - "I'm homeless myself"
- А знадш, - каже раптом Донна, повертаючись до нез, натягаючи
автомобiльнi рукавички й весело жуючи якусь нову думку, - все-таки цi вашi
схiднодвропейськi мужчини, вони, правда, бувають брутальнi, але в них бодай
пристрасть д, а в наших що?..
...I дивитимешся в iлюмiнатор, як повзтимуть валiзки по стрiчцi
вантажного конвейдра, аби зникнути в черевi лiтака, одна по однiй, i от уже
- пливучий пустий промiжок, i негр-вантажник у форменiй кепцi з написом
"USAir" вскочить у чорне нутро фургончика, i той рушить з мiсця, а поки ти
проводитимеш його поглядом, конвейдр приберуть, натомiсть на сiрому бетонi
темнiтиме проталина пiдсихаючоз калюжi: "Все", - вiдлунить тобi в головi,
як зойк у порожньому храмi, все - це значить, задрадно люки, зараз озветься
сухий трiск мiкрофона, "Ледi й джентльмени", - замуркоче стюардеса, i лiтак
задвигтить, прогрiваючи мотори, i то вже буде iнша дiйснiсть, iнше життя, а
гiрко скiмлячий бiль несправдженостi дотеперiшнього (qu'as tu fait, qu'as
tu fait de ta vie?71 - допитудться голос
звiдкись здалеку, - ах облиште, цiй темi стiльки ж лiт, скiльки людству:
все чогось чекадш, мрiдш i борсадшся, сподiваючись на щось попереду, а тодi
одного дня виявлядться, що то й було життя) - лiпше б тому болевi заткатись
i не висовуватися бiльше. Дайте менi мiкрофона, i я скажу: ледi й
джентльмени, ми створили пречудовий свiт, i приймiть, будь ласка, з цiдз
нагоди вiтання од "USAir", i од Сi-Ен-Ен, i од Сi-Ай-Ей, i уругвайськоз
наркомафiз, i румунськоз секурiтате, i од ЦК Компартiз Китаю, i од
мiльйонiв убивць по всiх тюрмах свiту, i десяткiв мiльйонiв, що ходять на
волi, i од п'яти тисяч зачатих нвалтом сарадвських байстрят, що коли-небудь
же повиростають, i - зростай, пречудовий свiте, от, власне, i все, що я
хотiла сказати, дякую за увагу, ледi й джентльмени, придмного вам польоту.
В юностi я мрiяла про таку смерть: авiакатастрофа над Атлантикою, лiтак,
що розчинядться в небi й морi, - нi могили, нi слiда.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15