Адже, тікаючи від кзамів, вони за кожні десять скоків випереджували тих н
а два лікті. Син Леопарда поспівав за ними, не втомлюючись. Він іноді спиня
вся, щоб подивитись на свою головешку. Його турбувало і те, що за ним гнали
сь, і те, як би не втратити свою огненну здобич, через яку він перетерпів ст
ільки лиха. Полум'я пригасло, лише трохи жевріючи на сирому дереві. Та все
ж жар був досить сильний, і Нао сподівався на першому ж спочинку оживити й
ого в Огонь і нагодувати хмизом.
Місяць проплив уже третину своєї дороги, коли улам-ри опинилися перед бо
лотом. Болото не перешкоджало їм, вони знали через нього стежку, якою вже к
олись ішли і яка довела їх до кзамів. Стежка була вузенька й кручена, але т
верда, бо йшла по порфіру. Вони, не вагаючись, побігли нею і через деякий ча
с спинились.
Стежкою важко було йти двом чоловікам, не те що битися. Кзами мусили або ри
зикувати, або ж обійти болото, щоб напасти ззаду. Та й на цей випадок в улам
рів був час. Своїм подвійним інстинктом звіра й людини Нао вирахував, що є
досить часу, щоб підживити Вогонь. Червоний жар поменшав, потемнів, ледве
тлів.
Мисливці сталії шукати сухої трави й трісок. Зів'ялого очерету, пожовкло
ї материнки та зсохлих гілок верби було багато, але все це було вогке. Тоді
вони витерли об сухі шкури кілька гілочок з тоненькими кінчиками, листо
чків і стеблинок.
Пригаслий жар, роздмуханий Нао, трішечки ожив. Кілька разів кінчики трав
и займались полум'ям, що на хвилинку росло, потім нерішуче спинялось на по
товщеному місці стеблинки, слабло й гинуло, переможене парою води. Тоді Н
ао згадав про шакалячу шкуру. Він насмикав кілька жмутів і спробував їх п
ідпалити. Кілька волосків спалахнуло; радість і страх стиснули серця ула
мрів, але, хоч які обережні вони були, слабий огонь щоразу меншав і гас… Га
сла й надія! Крізь плівочку попелу ледве пробився якийсь хворий блиск; ос
тання червона плямочка стала як оса, потім Ц як муха, а далі Ц як одна з ти
х дрібнісіньких комашок, що танцюють над водою. Нарешті й це згасло, і безм
ежна туга пройняла душі уламрів…
Цей слабий вогник був би для них найціннішою річчю на світі, він мав вирос
ти, набратися сили, мав довго жити. Він їв би сухе дерево на відпочинках, ля
кав би лева-велетня, сірого ведмедя, перемагав би темряву, надавав би м'яс
у нового смаку. Вони мали принести цю пломенисту здобич своєму племені, і
плем'я визпало б їхню силу… А тим часом ледве вони встигли його завоювати,
як він і вмер, а їм після важкої боротьби із стихіями природи й хижаками те
пер випадала боротьба з найпідступнішим і найнебезпечнішим ворогом Ц
людиною.

Розділ третій
НА БЕРЕГАХ ВЕЛИКОЇ РІЧКИ

Нао тікав од кзамів. Вони гналися за ним уже восьмий день, гналися завзято
й невпинно. Чи через турботи про майбутнє (адже уламри могли бути розвідк
ою якогось сусіднього племені), чи через інстинкт убивства й ненависті д
о чужих, кзами виявляли надзвичайну впертість. У витривалості уламри не
поступалися кзамам, а в прудкості переважували їх: за один день вони могл
и втекти від ворогів на п'ять чи шість тисяч ліктів. Але Нао взявся завоюва
ти Вогонь. Щоночі, залишивши На-ма й Гава на безпечній відстані, він блука
в біля ворожого табору. Спав же він мало, хоч і міцно.
Тікаючи, синові Леопарда доводилося повсякчас кружляти, що змусило його
збочити далеко на схід, і на восьмий день він уже опинився біля Великої рі
чки. Він стояв на високій гранітній скелі, якій повідь, дощі, рослинність п
оїли боки, подовбали дірки, поодламували багато шматків, але вона протяг
ом сотень тисячоліть витривало противилась як непомітному під'їданню, т
ак і раптовим ударам ворожих стихій.
Річка котила свої могутні хвилі. З тисячі кам'янистих, степових та лісови
х місцевостей пила вона кринички, струмочки, менші річки. Для неї купчивс
я лід по щілинах високих похмурих гір, дзюрчала з печер вода криниць, цоко
тіли камінчиками з граніту й вапняку джерела, спадали дощами велетенськ
і пухнаті губки-хма-ри, текли в своїх глиняних ложах підземні води. Бадьо
ра, бурхлива, з шумовинням пролітала вона поміж тісних скелястих берегів
, розливалася тихими озерами по рівних місцевостях, освіжувала стоячу во
ду боліт, розбивалась об острови, лютувала на порогах, несамовито ревла н
а водоспадах.
Повна життя, вона скрізь невпинно плодила нове. Від теплих до холодних кр
аїв, від тисячолітніх родючих намулів до сухих земель Ц скрізь завдяки
їй виникали цілі держави дерев: орди фіг, маслин, сосон та ясенів; племена
сикомор, платанів, каштанів, кленів, буків та дубів; табуни горіхів, ялинок
, берестів, беріз; низки білих, чорних, попелястих, тремтячих та сріблястих
тополь; родини вільх і білих, рожевих та плакучих верб.
У її глибинах ворушиться безліч німих молюсків, ховаючись у свої перлові
домівки, ракоподібні з міцним панциром; прудкі риби, що від одного маху хв
оста пронизують важку воду так само швидко, як птахи хмару; риби мляві, що
повагом хлюпаються біля намулу; гади, гнучкі, як очерет, чорні, шершаві й м
іцні. У певні сезони, чи через негоду, стихійні катастрофи, чи через війну,
річку відвідують трикутні табуни журавлів, гурти жирних гусей, зграї кач
ок, турпанів, сивок і чапель, хмари ластівок, чайок і чорних куликів, дрохв
и, лебеді, деркачі, мартини і безліч горобців. Яструби, круки й ворони раюю
ть, маючи досхочу падла; орли чатують під хмарами, соколи крають повітря с
воїми гострими крильми; кібці й кібчики кружляють над високими горбами;
несподівано й полохливо з'являються та швидко зникають шуліки, а вночі н
ечутно для вуха линуть на своїх волохатих крилах сови й пугачі.
Хитаючись, сунеться грубий, наче стовбур клена, гіпопотам; нищечком снов
игають в очеретах куниці та водяні пацюки, схожі на зайців; біжать до води
табуни полохливих оленів, сарн, козуль, мегасеросів, прудконогих сайгакі
в, гірських козлів, ослів і коней, важкі армії мамонтів, турів та зубрів. Но
соріг обхлюпує в затоці свій міцний панцир; кабан трощить і ламає сухий в
ерболіз; перевалюється, мов чорна гора, миролюбний, хоч і страшний, печерн
ий ведмідь; рись, пантера, леопард, сірий ведмідь, тигр, жовтий і чорний лев
и ховаються в засідки і хапають звідти теплу здобич; смердючий дух свідч
ить про присутність лисиці, шакала й гієни. Зграї вовків і собак вистежую
ть слабих, поранених та потомлених звірів. Скрізь гомозиться дрібна звір
ипа: зайці, кролі, польові миші, гадюки й ужі; черви, хробаки, гусінь; коники,
комашки, жужелиці; свинки, бабки, довгорожці, джмелі, оси, бджоли, шершні й м
ухи; білани-капустянки, довгоносики, цвіркуни, світлячки, хрущі, таргани…

Річка несла з собою гниле дерево, пісок, глину, трупи, листя, стовбури, корі
ння.
Нао любив її могутні хвилі.
Він з захопленням стежив за ними очима, як вони переможними лавами бігли
в осінньому роздратуванні. Вони бились об острови і налітали на береги л
ютими горами піни, широкими, рівними, як озеро, просторами, малахітовими в
ирами Ц все це на бризки розбивалось об стрімкий берег, пінячись та моло
до, жваво й захоплено ревучи.
Уламр визнавав Воду, як і Огонь, за незліченну істоту. Як і Огонь, вона змен
шується, росте з непомітної краплинки і шириться по величезних простора
х, поїдаю-чи звірів і людей; вона падає з неба і напуває землю; невтомно їст
ь кручі, тягне каміння, пісок і глину; жодна рослина чи звір не можуть жити
без неї. Вона свистить, реве, гуде; вона співає, сміється й плаче; вона прохо
дить там, де не пройде найдрібніша комашка; її чути під землею; вона слаба
в криничці, дужчає в струмені, могутня, як мамонт, у річці, широка, як ліс, у в
еликій річці. Вона спить у болоті, відпочиває в озері, моторна в ручаях, во
на перекидається на порогах, плигає, як тигр чи муфлон, на водоспадах.
Так міркував Нао перед могутніми водами. Однак треба було знайти притуло
к. Можна розташуватися на якомусь з островів, але, даючи спокій від звірів
, він не забезпечував од людей; острів зв'язав би вільний рух, зробив би нем
ожливим завоювання Вогню, сприяв би всякій ворожій засідці. Нао волів кр
аще лишитися на березі. Він вибрав для спочинку високу скелю, яка трохи па
нувала над місцевістю. Боки її спадали сторч, а шпиль являв собою площину,
де вільно могло б уміститися десять чоловік.
Розшуки притулку уламри закінчили вже смерком. Між ними та їхніми ворога
ми була чимала відстань, що давало їм безпеку майже до ранку.
Було холодно. Кілька хмарок пливло над червоним заходом.
Сидячи за вечерею з сирого м'яса, горіхів та грибів, мисливці в присмерках
оглядали місцевість… Пригасле світло дозволяло ще бачити коли не той бе
рег, то острови. Пробігли осли; спустився до води табун коней. Це були крем
езні звірі, скуйовджені гриви збільшували їхні голови. їхні рухи милувал
и око; очі, широкі й свавільні, горіли блакитним огнем, вічна турбота за св
оє життя тримала їх у постійній напрузі. Нахилившись над водою, вони поха
пцем пили воду, сповнені страху й недовіри. Швидко напившись, коні так сам
о швидко й утекли.
Ніч огортала землю своїм попелястим крилом. Вона панувала вже на сході, б
орючися з рожевим пурпуром на заході. Несподівано повітря розітнув рев.

Ц Лев! Ц прошепотів Гав.
Ц На березі безліч здобичі, Ц відповів йому Нао. Ц Лев розумний: він пли
гне швидше на антилопу або оленя, ніж на людей.
Рик віддалився, потім загавкали шакали, і можна було бачити їхні легкі ті
ні. Уламри поспали по черзі до світанку, а потім знову рушили берегом.
Шлях їм перегородили мамонти. Їхній табун займав площу в тисячу ліктів з
авдовжки і втричі більшу завширшки. Вони паслися, висмикуючи молоді росл
инки з корінням. Уламри бачили їх життя Ц щасливе, упевнене, розкішне. Под
еколи вони з життєвої радості чи з повноти своїх сил починали ганятися п
о м'якій землі, жартівливо оперізуючи одне одного своїми волохатими хобо
тами. Для їхніх велетенських ніг лев-велетень був би як глина; своїми вели
чезними іклами вони виривали з корінням дуби, ламаючи їх міцними, як гран
іт, головами. І, дивлячись на їхні гнучкі хоботи, Нао не міг утриматися, щоб
не сказати:
Ц Мамонт Ц володар усього, що тільки живе на землі.
Він анітрохи не боявся мамонтів, він знав, що мамонти не чіпають звіра, кол
и той їм не надокучає. Нао ще додав:
Ц Аум, син Крука, подружився був з мамонтами.
Ц Чому ж і нам не зробити, як Аум? Ц спитав Гав.
Ц Аум розумів мамонтів, Ц відповів Нао. Ц А ми їх не розуміємо.
Однак це питання вразило його; він увесь час думав про нього, кружляючи од
далік біля табуна велетнів. Думаючи голосно, він заявив:
Ц Мамонти не мають слів, як люди. Але вони розуміють одне одного, розумію
ть і крики своїх ватажків.
Гун каже, що вони по команді стають, де їм наказано, і перед тим, як рушати в
нову місцевість, радять раду… Коли б розуміли їхні знаки, ми б уклали з ним
и спілку.
Тут він побачив велетенського мамонта, що дивився на них. Самотній, серед
молодих тополь на низькому березі, він з'їдав молоді паростки. Нао ще ніко
ли не бачив такого великого мамонта. Росту він мав більше дванадцяти лік
тів, на потилиці у нього росла густа, як у лева, грива; волохатий хобот був с
хожий на якусь окрему істоту, що скидалась і на дерево, і на велику гадюку.

Троє людей, мабуть, зацікавили його, адже не можна ж було думати, щоб вони й
ого стривожили. Тоді Нао закричав йому:
Ц Мамонти Ц могутні! Великий мамонт Ц дужчий за всіх: він роздавив би т
игра й лева, як хробаків, він перекинув би десяток зубрів одним ударом сво
їх грудей… Нао, Нам і Гав Ц приятелі великого мамонта!
Мамонт наставив свої великі вуха, вислухав розмірені звуки двоногої іст
оти, тихо похитав своїм хоботом і ревнув.
Ц Мамонт зрозумів, Ц радісно вигукнув Нао. Ц Він знає, що уламри визнаю
ть його могутність.
Потім він ще закричав:
Ц Коли сини Леопарда, Сайгака й Тополі знайдуть Огонь, вони напечуть каш
танів і жолудів, щоб подарувати їх великому мамонтові!
Говорячи це, він побачив калюжу, де росли водяні лілеї. Нао знав, що мамонт
и люблять їх підводні стовбурці. Тож він гукнув своїх товаришів і разом з
ними почав рвати ці довгі руді рослини. Нарвавши чималий оберемок, вони с
таранно виполоскали його у воді і понесли до велетенського звіра.
Наблизившись на п'ятдесят ліктів, Нао знов заговорив:
Ц Ось! Ми нарвали цих рослин, щоб ти ними поласував. Тепер ти знатимеш, що у
ламри Ц приятелі мамонтів.
Сказавши це, Нао відійшов.
Зацікавлений велетень підійшов до корінців. Він добре знав, якого вони с
маку. Мамонт повагом, з довгими перервами почав їх їсти, одночасно огляда
ючи людей. Кілька разів він витягав свого хобота, нюхаючи, і потім добрози
чливо похитував ним.
Тоді Нао непомітно наблизився до нього, він спинився перед цими величезн
ими ногами, перед дим хоботом, що вириває дерева, перед цими довгими, як ті
ло тура, іклами, він був наче миша перед пантерою. Одним махом звір міг би с
терти його на крихти. Але, весь опанований творчою вірою, Нао тремтів тако
ж від надії й натхнення… Хобот тернувся об нього, проплив уздовж усього т
іла, нюхаючи. Нао, затамувавши подих, теж торкнувся волосатого хобота. Пот
ім він нарвав трави й молодих пагонів і подав їх мамонтові на знак спілки;
він почував, що робить щось неймовірне, щось надзвичайно глибоке, і його с
ерце сповнилося захопленням.

Розділ четвертий
СПІЛКА ЛЮДИНИ Й МАМОНТА

Бачивши, як мамонт рухався біля їхнього ватажка, Нам і Гав ще більше зрозу
міли всю мізерність людини; коли ж велетенський хобот наліг на Нао, вони з
відчаєм прошепотіли:
Ц Ось мамонт роздушить Нао, Нам і Гав лишаться самі перед кзамами, хижака
ми й водами.
Але в ту ж мить вони помітили, що рука Нао ласкаво чухає звіра, і їхні серця
сповнилися радістю й гордощами.
Ц Нао уклав спілку з мамонтом! Ц вигукнув Нам. Ц Нао Ц наймогутніший з
усіх людей на світі.
Тим часом син Леопарда кричав їм:
Ц Хай і Нам та Гав підійдуть, як Нао… Хай нарвуть трави й пагонів і подаду
ть мамонтові.
Вони вислухали його з палкою вірою і потихеньку, як те робив Нао, рушили до
мамонта, рвучи траву й молоді гілочки.
Наблизившись, вони простяглії свої оберемки. А тому, що разом з ними подав
ав зелень і Нао, мамонт почав їсти од усіх трьох.
Так зміцніла спілка уламрів з мамонтом.
Молодик місяця ріс; надходила ніч, коли місяць мав уже зійти так само круг
лий, як і сонце. Одного вечора кзами й уламри розташувалися на ніч на відст
ані двадцяти тисяч ліктів одні від одних на тому ж березі річки. Кзамй пос
ідали на сухому місці, гріючись біля веселого Вогню, і їли великі шматки м'
яса, бо того дня їм добре пощастило на полюванні. Уламри ж ділились у волог
ій темряві кількома корінцями та м'ясом однісінького дикого голуба.
За десять тисяч ліктів від берега зупинилися поміж сикоморами мамонти. В
день вони ставилися до людей цілком доброзичливо; ввечері ж виявляли пев
ну нетерплячість, може, тому, що вони вже трохи тямили людські хитрощі, а м
оже, й тому, що їм заважала присутність чужої породи. Отже, уламри щовечора
відходили геть, щоб не турбувати спільників своїм духом.
І ось цього вечора Нао спитав у своїх товаришів:
Ц Чи Нам і Гав здатні до виступу? Чи гнучкі у них ноги, чи свіжі груди?
Син Тополі відповів:
Ц Нам проспав частину дня. Чому б йому не бути готовим до бою?
А Гав заявив:
Ц Син Сайгака ні на хвилинку не спиниться, пробіжить скоріше, ніж будь-к
оли, аж до кзамів.
Ц Добре! Нао і його юнаки підуть до ворогів. Вони мусять боротися цілу ні
ч, щоб завоювати Огонь.
Нам і Гав в одну мить підвелися з землі й рушили за ватажком. Не можна було
надіятися зненацька поночі застукати ворога: вже майже зовсім круглий м
ісяць сходив на тім боці Великої річки. Він червоною плямою плив понад ос
тровами, коловся на дрібні частинки крізь віття високих тополь, одбивавс
я від чорних хвиль, де його тремтяче лице або пломеніло, наче літня хмарка
, або корчилося мідянкою, або пливло сріблястим лебедем, а з того місця аж
до обох берегів стелилася світла, блискуча скатертина.
Уламри спочатку йшли хутко, вибираючи шлях по низькій траві. Наближаючис
ь до табору кзамів, вони стишили свою ходу. Йшли однією лінією далеко один
від одного, щоб бачити якомога більше наЕкруги себе і не бути оточеними. З
ненацька з-за очерету блиснуло полум'я; воно було ще далеко і блідло в міс
ячному сяйві.
Кзами спали. Троє вартових стежили за багаттям. Сховавшись за кущиками, у
ламри з лютими заздрощами позирали на табір. Ех, коли б вони могли вкрасти
хоч іскру! Тепер вони вже мали й сухі стеблиночки, і тонесенькі гілочки:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18