Вони виставили свої десятиліктеві ікла, здатні строщити ду
ба; хоботи у них були як удави, голови стирчали, як скелі; вкриті воші були г
рубою, наче кора старого береста, шкурою. За ними сунув довгий, землистого
кольору табун.
Отже, міряючи своїми маленькими рухливими очима бугаїв, старі мамонти пе
регородили зубрам шлях, не стурбувавшись, ніби міркуючії миролюбно. Вісі
м же зубрів з налитими кров'ю очима, з горбатими шиями, кучерявими й борода
тими мордами та з крутими рогами трясли своїми густими, важкими й брудни
ми гривами. Інстинкт попереджав їх про страшну силу ворогів, але мукання
табуна розпалювало їй войовничий дух. І от найдужчий з ватажків, схиливш
и голову та виставивши вперед блискучі роги, як велетенська бомба, налет
ів на найближчого мамонта. Поранений у плече, хоч і відбивши силу удару св
оїм хоботом, велетень упав на коліна. Зубр з властивою його породі вперті
стю нападав далі; вигода позиції була на його боці; він невпинно штурхав м
амонта своєю гострою зброєю, той же лише з натугою відбивався своїм хобо
том. У цій дивовижній бійці зубр був сама відчайдушна лютість. Вихор інст
инктів клекотів у його великих очах, тремтячій гриві, запіненій морді та
в усіх впевнених, блискавичних, хоч і одноманітних рухах. Коли б йому лише
пощастило повалити свого супротивника на землю та розпороти йому живот
а, де шкура була найменш груба, а тіло менш мускулясте, він би тоді переміг.

Мамонт розумів це; віп силкувався втриматись, а небезпека вимагала від н
ього неабиякої уважності. Він міг би підвестися за одну мить, коли б зубр х
оч на короткий час припинив свої люті напади.
Інших самців спочатку бійка ніби здивувала. Чотири мамонти і семеро буга
їв стояли нерухомо, грізно вичікуючи; ні з чийого боку не видно було охоти
втручатись; обидві групи відчували небезпечність цього. Та мамонти перш
і виявили ознаки нетерплячки. Найвищий з них заворушив, сопучи, своїми пл
івчастими, подібними до велетенських кажанів, вухами і посунув уперед. А
перший, атакований зубром, майже одночасно з дикою силою вперезав супрот
ивника хоботом по нозі. Тут уже захитався зубр, а тим часом мамонт устиг пі
двестись. Обидва звірі знову опинилися віч-на-віч. Безмежна лють буяла пі
д черепом мамонта, звівши з металічним зойком свого хобота, він розпочав
напад. Своїми кривими іклами він перекинув зубра та, б'ючії скоса хоботом,
потрощив йому кості. Чимраз більше шаленіючи, він розпоров супротивнико
ві живіт і своїми величезними ногами почав топтати кишки та потрощені ре
бра, заюшившись кров'ю аж по груди. Передсмертний крик зубра заглушив нов
ий галас: починалася загальна бійка між величезними самцями. Сім зубрів
і чотири мамонти зчепилися в сліпій боротьбі, не помічаючи нічого і втра
тивши всяку обережність. Запал її почав охоплювати й табуни; густий рев з
убрів змішувався з пронизливим криком мамонтів, лють проймала хвилі тіл
, голів, рогів, іклів та хоботів. Самці-ватажки цілковито захопилися борот
ьбою; їхні тіла збилися у величезну безладну купу м'яса і корчилися з болю
й люті. З першої хвилини мамонтам через їхнє менше число було кепсько; три
бугаї одного перекинули, другий мусив оборонятись; зате ж двоє інших одр
азу здобули перемогу. Рушивши на своїх ворогів разом, вони вмить строщил
и й пошматували їх і, топчучи їхні тіла, тратили на це більше часу, ніж забр
ала у них сама боротьба. Нарешті, помітивши небезпеку, в якій опинились їх
ні товариші, вони рушили їм на допомогу і настукали несподівано трьох зу
брів, охоплених лютим бажанням знищити поваленого велетня. Зубри купою п
окотилися по землі; двох стерли могутні ноги мамонтів, третій же чимдуж п
очав тікати. За ним побігли й ті, що ще билися. Переляк, наче блискавична по
шесть, охопив табун зубрів. Якась чудна млявість і вагання, наче тиша пере
д вихором, прудко поширилися по всій їхній масі; неспокійно забігали очі,
зачулася подібна до дощу тупотнява: зубри хмарою сунули назад, зчинивши
справжню бійку у вузькому проході; в сліпому жаху кожен звір змітав усе н
а своєму шляху, дужчі перекидали слабших, прудкі бігли по спинах решти; кі
стки хрустіли, як дерева під ураганом.
Мамонти не схотіли гнатися за побитим ворогом. З них було досить того, що в
они ще раз довели свою могутність, ще раз пересвідчилися, що вони господа
рі на землі. Отже, стадо велетнів бурого кольору з довгим шорстким волосс
ям та такими ж гривами рушило до берега та так завзято припало до води, що
аж її рівень у затоці понижчав.
Прудконогі звірі, ще не очунявши після бійки, скупчилися по косогорах, ди
влячись, як п'ють мамонти. Уламри теж дивилися на них, захоплені враженням
минулої величної події. Нао ж порівнював цих господарів світу з Намом й Г
авом: він бачив худі руки, тонкі ноги, вузькі тулуби своїх товаришів і вели
кі, наче гори, тіла мамонтів на грубих, як дуби, ногах. І він зрозумів, до яко
ї міри мале й кволе те створіння, що зветься людиною, яке мізерне судилося
йому життя в повсякчасному блуканні степами. Він згадував також про руди
х левів, про левів-велетнів та тигрів, яких вони мусили зустріти в найближ
чому лісі й проти чиїх пазурів і олень, і людина так само безпорадні, як го
луб проти кігтів орла.

Розділ третій
У ПЕЧЕРІ

Минула третина ночі. Блідий, як берізка, місяць плин понад хмарою. Він лив
хвилі свого світла на річку, на мовчазні скелі, на полохливі тіні на берез
і. Мамонти вже давно пішли; тільки зрідка можна було побачити якогось пла
зуна та помітити сову, що пролітала на тихих крилах. Біля входу печери сто
яв на варті, відбуваючи свою чергу, Гав. Він був дуже стомлений; його думки
текли одноманітно й повільно, збуджуючись лише від несподіваних шелест
ів, нових чи збільшених старих запахів, затихання чи пориву вітру. Дивне з
аціпеніння скувало всі його почуття й думки; в свідомості жеврів тільки
страх перед небезпекою.
Але ось несподівано стрілою пробіг сайгак, і це раптом примусило його пі
двести голову. В ту ж мить на тім боці річки, на крутому шпилі горба, побачи
в він великого звіра, що хитаючись наближався до берега. Його важкі, а прот
е гнучкі ноги, здорова звужена біля щелеп голова, деяка чудна подібність
до людини свідчили, що це ведмідь. Гав знав печерного ведмедя, велетня з оп
уклим лобом, що мирно жив у своїм барлозі чи на пасовищі, любив траву й рос
лини та їв м'ясо лише з великого голоду. Цей же ведмідь був, здається, іншої
породи. Гав переконався в цьому, коли місяць добре присвітив йому; плеску
ватий лоб, сіра масть і швидка хода довели уламрові остаточно, що перед ни
м найстрашніший і найлютіший з усіх охочих до м'яса: це був сірий ведмідь,
суперник хижаків з породи котячих.
Гав згадав розповіді мисливців, що побували в гірських землях. Сірий вед
мідь граючись трощить зубра й тура, а несе їх легше, ніж леопард козу. Його
пазурі одним махом розпорюють людині груди й живіт; він душить своїми ла
пами коня і не боїться ні тигра, ні жовтого лева. Старий Гун певний, що сіри
й ведмідь відступав тільки перед левом-велетнем, мамонтом та носорогом.

Син Сайгака не відчув того раптового переляку, що завжди нагонив на ньог
о тигр. Зустрічаючись з печерним ведмедем, він звик до його спокійної й до
брозичливої вдачі. Ці згадки спочатку Гава заспокоїли, але поведінка хиж
ака в міру його наближення ставала чимраз менш певною. Гав мусив розбуди
ти ватажка.
Ледве Гав торкнув Нао рукою, висока його постать зразу ж підвелася в темр
яві.
Ц Чого хоче Гав? Ц спитав Нао, виходячи з печери.
Молодий мисливець простяг руку до шпиля; обличчя ватажка зблідло.
Ц Сірий ведмідь!
Нао оглянув печеру.
Він уже раніше поклопотався позносити сюди каміння й гілляки. Були також
поблизу кілька великих каменюк, якими теж можна було б добре загородити
отвір. Та Нао мав на думці тікати, і втекти можна було лише берегом, де звір
і пили воду. Але коли б цей прудкий, невтомний і впертий звір схотів на них
полювати, він майже напевно наздогнав би втікачів. Тоді єдиним порятунко
м було б сховатися на дерево, бо сірий ведмідь вилізти на нього не міг. А вт
ім, він міг під ним без кіпця вичікувати; до того ж на тій місцевості не бул
о дерев з міцним гіллям.
Чи помітив хижак Гава, що був сховався, притулившись до каменя та намагаю
чись не робити жодного зайвого руху? Чи, може, був господарем печери і пове
ртався до неї з далекої подорожі? Поки Нао міркував над цим питанням, звір
почав спускатися з крутого пагорка. Опинившись на рівнішому грунті, ведм
ідь підвів голову, потяг носом вологе повітря і швидко побіг. Спочатку об
идва мисливці гадали, що він біжить геть. Але звір спинився Ц і якраз прот
и того місця, звідки він зміг би вилізти на їхній виступ: тепер про втечу н
е можна було й думати.
З одного боку лежало провалля, у другий бік можна було тікати лише на очах
у ведмедя, і він устиг би переплисти вузьку річку та загородити втікачам
дорогу. Отже, лишалося тільки чекати, що звір або піде собі геть, або напад
е на них.
Нао розбудив Нама, і всі троє почали підкочувати до отвору каменюки.
Трохи повагавшись, ведмідь зважився переплисти річку. Перепливши, він по
важно виліз на берег і попрямував до виступу. Що ближче він підходив, то кр
аще можна було бачити його мускулисту будову і блиск його зубів під міся
чним промінням. Нам і Гав затремтіли. Жага життя сповнила їм серця; почутт
я людського слабосилля здавило їм груди, а їхні молоді серця забилися, на
че полохливий птах. Нао теж хвилювався. Він знав супротивника, він знав, що
йому треба зовсім небагато часу, щоб замордувати трьох чоловіків. А його
груба шкура та масивні кістки майже не боялися ні списа, ні сокири, ні вил.

Тим часом мисливці, кінчали закладати отвір камінням; незабаром лишилас
я тільки одна дірка Ц праворуч, на висоті людського зросту. Наблизившис
ь, ведмідь загарчав, труснув головою і здивовано почав оглядати вхід до п
ечери. Він ще нюхом пізнав людей, потім чув шум від їхньої роботи, але ніяк
не сподівався побачити закладеним отвір до своєї домівки. Під черепом у
нього ворухнулася невиразна думка про якийсь зв'язок між закладеним отв
ором до печери та тими, що в ній засіли. Проте, пізнавши дух слабосилих зві
рів, якими мав на думці підживитись, ведмідь не виявив ніякого занепокоє
ння, але дуже здивувався.
Він випростався в місячному світлі, показуючи свого шкуру, випинаючи срі
блясті груди та похитуючи своєю загостреною мордою. Потім звір раптом ро
злютувався Ц без причини, лише тому, що мав жорстоку, дику, нездатну до ра
дощів вдачу, Ц і хрипко ревнув. Втративши терпець, він звівся на задні ла
пи, набувши вигляду величезної волохатої людини з короткими ногами та на
дто довгим тулубом. Тепер він нахилився до дірки, щоб зазирнути в печеру.

А там, у сутінках, стояли Нам і Гав, наготувавши свої сокири; син Леопарда с
тискав у руках важкого кия; мисливці вичікували, що ведмідь просуне свої
лапи, які вони повинні були строщити. Але в дірку ткпулася величезна голо
ви з порослим шерстю лобом, заслиненими губами та гострими зубами. Вдари
ли сокири, майнув кий, та через виступи каміння Ц даремно. Ведмідь з ревом
відскочив. Його не поранили: не видно було й сліду крові на морді, а клацан
ня зубів і люті вогники в очах свідчили лише про обурення ображеної сили.

Однак він не знехтував своєї науки і змінив тактику. Добре вміючи підкоп
уватись та маючи витончено розуміння річних загорож, він знав, що іноді к
раще їх завалити, ніж лізти в небезпечний прохід. Ведмідь обмацав стіну і
штовхнув її: вона похитнулась.
Звір, напруживши свої м'язи, щосили працював лапами, плечем і головою, то н
авалюючись на загорожу, то тягнучи її до себе своїми блискучими пазурами
. Вишукавши слабке місце, він почав її розхитувати. Ведмідь уперто заходи
вся біля цієї роботи, тим більше певний. що руки людей були надто короткі,
щоб дістати до нього. Отже, вони залишили даремні зусилля; замість того На
о й Гав підперли стіну і спинили її хитання; Нам же висунувся в дірку, чека
ючи зручного моменту, щоб кинуті: в око звіра дротиком.
Тут нападник помітив, що слабке місце зміцніло. Ця незбагненна для темно
го звірячого розуму зміна, що суперечила його довголітньому досвіду, спа
нтеличила звіра. Звір спинився, сів на задні лапи, уважно придивився до ст
іни, понюхав її, потім труснув головою з виглядом недовір'я. Нарешті, думаю
чи, що помилився, знову вернувся до загорожі і пхнув її лапою та плечем; пе
реконавшися ж, що опір триває, він втратив усяку обережність і дико ринув
вперед.
Отвір просто гіпнотизував його; тепер він здавався йому єдиним шляхом по
трапити до печери; отже, звір кинувся до неї, забувши про все на світі. Свис
нув дротик, влучивши ведмедеві в око, але це не спинило непереможного нап
аду. Оця потвора, ця гора м'яса, де кров клекотіла, як на огні, напружила всі
свої сили Ц і загорожа розвалилася.
Нао і Гав устигли плигнути в глиб печери. Нам же опинився в страшних лапах
звіра. Він і не думав боронитися, нагадуючи захоплену великою пантерою к
озу або ж повалену левом коняку. З розкинутими руками та розкритим ротом
він безнадійно чекав на смерть. Але Нао, переборовши острах, знову відчув
запал боротьби. Так само, як Нам забув себе в покорі, так Нао цілковито від
дався боротьбі. Він шпурнув геть сокиру, що стала йому тепер непотрібною,
і вхопився обома руками за свій сукуватий дубовий окоренок.
Ведмідь побачив його. Він покинув свою слабосилу здобич, що тремтіла під
ним, і, як блискавка, повернув свої пазурі й зуби на супротивника. Одночасн
о уламр свиснув своїм києм. Зброя першою досягла своєї мети, поціливши ве
дмедеві по щелепах і одним із сучків розбивши йому ніздрі. Цей удар, хоч і
не дужий, бо влучив скоса, все ж завдав хижакові такого болю, що він скорчи
вся. Другим ударом мисливець поцілив у лоба, даремно силкуючись провалит
и його. Це привело ведмедя до тями, і він стрімголов кинувся на уламра, що т
им часом метнувся в пітьму і зачаївся за прискалком. В останню мить мисли
вець відскочив набік. Ведмідь же жорстоко вдарився об базальт. І поки він,
спіткнувшись, палав, Нао вже підскочив збоку і з бойовим Кличем щосили ви
тяг ведмедя києм по хребту. Кістки хруснули. Знесилений ударом об базаль
т, хижак захитався. Нао, новими завзяття, трощив йому ніздрі, лапи, щелепи, а
Нам і Гав пороли сокирами живота.
Коли ж нарешті жива купа перестала ворушитися, мисливці мовчки позирнул
и один на одного. Це була чудова хвилина. Безперечно, Нао був найдужчий з у
сіх уламрів, з усіх людей: адже ні Фаум, ні Гоо, син Тигра, ніхто інший з диво
вижних героїв, про яких інколи пригадував Гун-Сухі Кістки, ніколи не могл
и подолати сірого ведмедя, та ще й звичайним києм. І нова легенда народила
ся в серцях юнаків, щоб переходити в низку поколінь, підбадьорюючи їхні н
адії, аби лише Нао, Гав і Нам не загинули всі троє в своїм поході по Вогонь.


Розділ четвертий
ПЕЧЕРНИЙ ЛЕВ І ТИГРИЦЯ

Мицуло чимало днів. Простуючи все на південь, Нао давно вже лишив за собою
степ і тепер ішов лісом. Лісові ж тому, здавалося, і кінця не буде. Досить ча
сто траплялися галявини з травою чи камінням, озера, ставки, долинки. То зд
іймаючись на гори, то спускаючись на низьке, ліс давав місце всяким росли
нам, всякій породі звірів. Тут траплялися тигр, рудий лев, леопард, лісова
людина, що жила самотньо з кількома самицями та була багато дужча від зви
чайної людини, гієна, кабан, вовк, сарна, олень, козуля, муфлон. Тягав тут сві
й важкий панцир носоріг; міг навіть трапитися й печерний лев, дивовижний
звір, що почав вимирати вже за кількасот років до тих часів.
Був тут також мамонт, що руйнував ліс, ламаючи гілля та вириваючи дерева, щ
о своїм приходом робив шкоди більше, аніж повідь чи ураган.
Поживи в цих страшних краях мисливці мали досхочу, та зате ж і самі могли с
тати здобиччю якогось великого хижака. Отже, йшли вони обережно, трикутн
иком, щоб на всякий випадок мати якомога більше простору, їхнє гостре чут
тя дозволяло їм уникати засідок удень. Але їх найстрашніші вороги полюва
ли лише вночі. Удень вони не мали такого гострого зору, як люди, та й дух від
них був не такий, як від вовків. Останніх заздалегідь помітити майже не бу
ло змоги, але в повному іншої здобичі лісі вони й не насмілювались напада
ти на таких небезпечних істот, як уламри. Найдужчий з ведмедів, печерний в
елетень, полював лише тоді, коли йому допікав голод. Бувши травоїдним, він
у лісі завжди мав чим задовольнити свою ненажерливість. Та й сірого ведм
едя інколи можна було побачити оддалік, хоч він і неохоче покидав свої хо
лодні північні краї.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18