Він в
олів битися вже краще на виступі. Там було місця тільки для кількох чолов
ік, і руді карлики могли нападати лише спереду. Водою через густе і зрадни
цьке баговиння ніхто не міг до них дістатися ні бродом, ні плавом.
Так само не можна було дістатися до скелястого острівця, що стримів з вод
и за шістдесят ліктів від гранітного виступу.

Назбиравши пожовклого очерету для вечірнього вогнища, уламри почали че
кати нападу. З усіх їхніх пригод це була найстрашніша. Коли вони готували
ся зустрічати сірого ведмедя, то сподівалися подужати звіра кількома вл
учними ударами. Коли їх було оточено під базальтовими брилами, вони знал
и, що велетень муситиме колись піти на полювання. Жодного разу не оточува
ли їх так і людожери…
Нині ж застукало їх хитре й численне плем'я, і вибити його все було неможли
во. Воно днями невтомно стерегтиме їх на виступі, а коли врешті насмілить
ся напасти, то як же три чоловіки зможуть його одбити?
Так Нао опинився в руках подібних до себе істот, а вони ж, як на глум, були на
йслабші з усієї породи людей. Ніхто з них не зміг би задушити вовка, ніколи
їхні тонесенькі списи не могли б досягти серця лева, як уламрівські; їхні
списи безсилі проти зубра, але можуть пробити серце людини…
Син Леопарда на хвилину зненавидів могутність людського роду. Пригадую
чи лагідність мамонтів, він тяжко зітхає, і в душі його народжується й рос
те обожнення їх, таке ж, як і Вогню, але ніжніше й приємніше…
Тим часом сонце й вода утворюють суцільне море блиску. Вода неосяжна, нем
а їй краю. Сонце ж мале, як лист латаття. Але світла в сонці більше, ніж є на с
віті води, воно пливе над болотом і заливає собою небо, більше за всі прост
ори на світі. Не перестаючи стурбовано думати про рудих карликів, про бій,
про засідки та про те, як би його визволитися, Нао водночас дивується, чому
так багато світла пливе з такого невеликого Вогню. Важкий тягар лягає йо
му на плечі, серце стрибає, наче пантера, і гучно стукає в ребра…
Іноді мисли нень, повний бойового запалу, зривається й хапається за довб
ню. Йому кортить битися, нападати, трощити ворогів. Але негайно ж до нього
повертаються обережність і розум, без чого жодна людина не може прожити.
Іти смерті назустріч Ц значить тільки розважати ворогів. Треба добре по
томити рудих карликів, добре настрахати їх і чимало вибити. Та, крім того,
він і не хоче гинути, він хоче побачити Гамлу. І хоч Нао і не знає, яким чином
має він обдурити ворожу орду, все ж мужність його непохитна.

Спочатку карлики, чи боячись засідки, чи, може, чекаючи на якусь необережн
ість уламрів, не висувались, Вони з'явилися лише смерком, залишивши свої с
хованки. Хто стрибками, хто поповзом діставалися вони до гранітного вист
упу. Тут усі зупинились і вигукнули бойовий клич, ватажки ж, чогось вичіку
ючи, мовчали. Ворушачись у попелястому світлі смерку, їхні руді постаті н
агадували якихось чудних шакалів на задніх лапах. Налягла ніч. Вогонь ул
амрів закривавив воду. За кущами боролися з темрявою жовті вогні нападни
ків. На тлі вогнищ вирізувались і знову вникали постаті вартових. Удаючи,
ніби хочуть напасти, вороги весь час трималися далі, ніж можна було докин
ути списом.
Новий день тягся нестерпно довго. Тепер карлики нишпорили безперестанк
у Ц і окремими групами, і цілою ватагою. Безперечно, їм будь-що кортіло по
вбивати чужинців. Цього вимагав їхній інстинкт, вироблений протягом сот
ень поколінь, без чого вони загинули б перед расою дужчих, але менш соліда
рних людей.
Вони не наважились напасти й другої ночі; їх не було помітно, навколо пану
вала повна тиша. Навіть вогнищ не було видно: вони або зовсім не запалювал
и їх, або ж розклали десь далеко. Перед світанком, однак, знявся страшенний
галас, і в темряві почалася якась метушня. Мисливцям здалося, що разом а л
юдьми заворушилися й кущі. Коли вже трохи розвиднілось, Нао побачив, що вх
ід на гранітний виступ загороджений купою гілляк. І уламр зрозумів, що ру
ді карлики будуть пересувати цю загорожу чимраз ближче. Таким чином вони
кидатимуть свої списи з-під захисту, а також матимуть змогу вискочити вс
і разом для рішучої атаки.
Становище ж уламрів гіршало. Харчі знову вийшли, і доводилося ловити бол
отяну рибу. Але місце не сприяло рибальству. Дуже важко було зловити яког
ось вугра чи ляща, і хоч вони додавали до них різне безхвосте гаддя, все ж ї
хні молоді шлунки дуже гостро відчували недоїдання. Нам і Гав, підлітки, я
кі не перестали ще рости, виснажувалися. На третій вечір, сидячії перед Во
гнем, Нао тяжко засумував. Він добре укріпив свій притулок, але це його не
тішило, бо коли риби буде й далі так мало, то його товариші стануть слабші
за рудих карликів, а сам він гірше кидатиме свого списа. Чи ж так само вбив
чо молотитиме ворогів його довбня?
Інстинкт велів йому тікати під захистом темряви. Але для цього треба зах
опити ворогів зненацька і силою пробитися крізь їхній табір. Це було май
же неможливо…
Він позирнув на захід. Молодик уже сідав разом з великою блакитною зорею,
що мерехтіла у вологому повітрі; роги місяця зблідли. Журливо кумкали жа
би, гасав за метеликами кажан, пропливав на своїх сірих крилах пугач, блис
кала інколи гадюка. Вечір нагадав йому один з вечорів у його племені, коли
воно отаборювалося біля води під ясним небом. Хвилею набігли спогади мин
улого. Серед них одна сцена зворушила його, як дитину. Плем'я сиділо біля В
огню; старий Гун ділився своїми спогадами; смачно пахло печеним м'ясом, зз
аду видно було хащі очерету та широкі простори осяяііого місячним світл
ом болота.
З гурту жінок підвелися троє діпчат і рушили блукати біля вогнів. Вони пр
ойшлися повз Нао, заливаючись веселим молодим сміхом. Вітер несподівано
підхопив волосся одної з них і вдарив ним молодого уламра по обличчю. Це б
уло волосся Гамли, і Нао затремтів. На далекій чужині серед лукавства люд
ей і жорстокостей світу цей спогад виплив як живий. Нао схилився до води і
хрипко застогнав. Спогад зник. Нао похитав головою і знову почав міркува
ти, яким би його чином визволитися з неволі. Його затрусило, наче в пропасн
иці, він підвівся, перегорнув багаття і рушив до рудих карликів.
Тут він заскреготав зубами: загорожа з гілляк присунулася ще ближче. Оче
видно, на ту ніч ворог призначає атаку.
Раптом пронизливий крик струсонув повітря, і якась тінь виткнулася з вод
и, вилазячи на берег; Нао признав у ній людину. Вона повзла по землі, з стегн
а у неї текла кров. Це була якась чудна постать, майже без плечей і з вузень
кою головою. Першу мить руді ніби не помітили її, але потім списи полетіли
хмарою. Це дуже вразило й обурило Нао. Він забув, що ця людина могла б бути й
ого ворогом, відчував лише божевільну лють на карликів і тому побіг до по
раненого так, ніби це був Нам чи Гав. Спис влучив йому в плече, але не спинив
його, уламр вихором проскочив до пораненого, в одну мить ухопив його на ру
ки й стрімголов побіг назад. Камінь зачепив його за тім'я, другий спис коль
нув у лопатку… але він уже був поза небезпекою. Вороги не зважилися дати в
ирішальний бій і цього вечора,

Розділ третій
НІЧ НА БОЛОТІ

Син Леопарда поклав людину на суху траву біля вогню і почав із здивуванн
ям та недовір'ям розглядати її. Це була істота, не подібна ні до уламрів, ні
до кзамів, ні до рудих карликів. Її довгий і вузький череп укривало рідке м
ізерне волосся; вузькі очі, темні, каламутні й сумні, дивилися так, наче ні
чого не бачили. Щоки позападали, нижні зуби ховалися за передніми, як у пац
юка. Але що найбільше дивувало ватажка, так це циліндричний тулуб, на яком
у майже не видно було плечей, руки ж виходили, наче лапи крокодила. Шкіра б
ула суха й тверда, схожа на гадючу, з глибокими зморшками. Людина нагадува
ла синові Леопарда одночасно і змію, і ящірку.
З тієї хвилини, як Нао поклав людину па суху траву, вона ні разу ще не ворух
нулася. Інколи вона повагом підіймала повіки і зводила свої темні очі на
мисливців. Дихала вона голосно й хрипко, ніби стогнучи. Нам і Гав дивилися
на неї з відвертою огидою і були ладні викинути її у воду. Нао ж зацікавивс
я нею вже хоч би через те, що врятував її від ворогів. Бувши ж взагалі цікав
ішим за своїх товаришів, він хотів довідатися, звідки вона прийшла, як опи
нилася в болоті, як її поранено та чи була це людина, чи щось середнє між лю
диною і плазуном. Він спробував пояснити жестами, що він її не хоче вбиват
и, а потім показав на загорожу карликів, доводячи, що це вони можуть убити.

Людина, повернувши голову до ватажка, випустила якийсь глухий горловий з
вук. Нао побачив, що вона його зрозуміла.
Серп місяця доплив до обрію, велика блакитна зоря вже зникла. Людина підв
елась і поклала траву на свою рану. Інколи її темні очі наче світилися.
Коли місяць зайшов, зорі виразніше замиготіли на небі і у воді, і карлики з
нову розпочали свою роботу. Вороги працювали цілу ніч. Одні носили гілки,
другі посували загорожу. Кілька разів Нао хотів уже починати бій, але все
не зважувався, чекаючи на якийсь щасливий випадок.
Минула й ця ніч. Ранком руді спробували кидати списи, і декілька з них доле
тіло до загорожі уламрів. Вороги зняли радісний галас. Це був останній де
нь. До вечора карлики підсунуть до краю свою загорожу і нападуть ще до зах
оду місяця… А уламри з гнівом і розпачем поглядали на зеленувату воду, і г
олод гриз їм шлунки.
Удень поранений гість мав ще дивніший вигляд. Очі у нього були надзвичай
но темного кольору, довге циліндричне тіло вигиналося, наче хробак; суха
м'яка рука чудно закручувалася за спину.
Та ось він раптом ухопив списа і хутко кинув його у лист латаття. Захлюпот
іла вода, блиснуло щось золотисто-мідне, і людина, хутко орудуючи зброєю,
витягла велетенського коропа. Нам і Гав радісно загукали: риби вистачило
б наїстися кільком чоловікам. Тепер вони вже не шкодували, що ватажок уря
тував це чудне створіння від смерті.
Вони ще більше зраділи, коли людина спіймала ще кілька рибин, маючи прост
о дивовижний хист до рибальства. Надія знову ожила в їхніх серцях. Побачи
вши, як ще один вчинок ватажка дав гарні наслідки, Нам і Гав. ледве стримув
али себе від радості. Тепер, коли після їжі тепла кров швидше потекла в тіл
і, вони більше не хотіли думати про смерть. Нао, напевне, вигадає ворогам я
кусь несподіванку, винищить їх багатьох одразу, і нажене на решту смерте
льного жаху.
Сип Леопарда не поділяв цієї надії. Він не бачив ніякої можливості вряту
ватись від рудих карликів. Чим більше він міркував, тим краще відчував, що
ніякі хитрощі не допоможуть. Він без кінця снував і тут же відкидав нові п
лани втечі. І він ухвалив кінець кінцем покластися лише на силу своїх рук
та на те щастя, що в нього охоче вірять люди й звірі, кому траплялося іноді
врятуватись від великої небезпеки.
Перед тим як сіло сонце, небо на заході раптом закрила темна хмара, що весь
час змінювала свої обриси Удамри збагнули, що це не хмара, а величезний та
бун перелітних птахів. Разом з шумом вітру долинало, крякання круків, що л
етіли попереду всього птаства. За ними пливли журавлі, качки з витягнути
ми різнобарвними головами, важкі гуси, шпаки Ц чорні камінчики. В одній з
граї летіли дрозди, сороки, синиці, дрохви, чаплі, лелеки, сивки та бекаси.

Безперечно, там, за обрієм, трапилася якась несподівана катастрофа, що на
жахала їх і зігнала з насидженого місця.
Ледве почало смеркатись, показались і звірі. Стрімголов промчали олені,
коні, мегасероси та тонконогі сайгаки, вихором майнули зграї вовків і со
бак, великий жовтий лев з левицею випереджали шакалів, плигаючи щоразу н
а п'ятнадцять ліктів. Багато звірів спинилося біля болота.
Одвічна війна знову розгорілась: леопард плигнув коїш на спину, вовки лю
то насіли на табун сайгаків, орел потяг під хмари чаплю, лев з громовим рев
ом вибирав собі здобич. Повз нього мала пробігти велетенська, масивна, як
мамонт, звірина па низьких лапах з грубою і зморшкуватою, подібною до кор
и старого дуба, шкірою. Лев, мабуть, не знав цього звіра, бо ревнув удруге й п
огрозливо вишкірив зуби, настовбурчивши грипу. Роздратований цим ревом,
носоріг задрав скою рогату морду і люто рушив на лева. Це не була навіть бо
ротьба. Гнучке руде тіло хутко покотилося набік, а зморшкувате одоробло
вже бігло далі, жартома побивши напасника. Смертельний зойк болю й люті в
илетів з грудей лева.
Нао гарячково дожидався, що напад звірів прожене карликів. Але його спод
івання не справдилися. До місця, де засіли напасники, долетів лише гамір п
ереселення, і коли ніч заступила сіре світло вечора, в їхньому таборі зап
алали вогні й залунав дикий сміх. Потім навкруги знову все стихло. Лише ін
коли бив крильми стривожений кулик, шаруділи в очеретах шпаки та ворушил
а листя латаття водяна ящірка. А тим часом якісь чудні створіння з'явилис
я на поверхні води й попростували до сусіднього острівця. Їхню ходу можн
а було помітити по хвилюванню води та по круглих головах, що стриміли з не
ї, вкриті баговинням. Їх було п'ять чи шість, Нао і безплічко слідкували за
ними з недовір'ям. Нарешті вони дісталися до острівця, вилізли на скелю, а
потім насмішкувато й дико загукали. Нао здивовано упевнився, що то були р
уді карлики; крики, що знялися у відповідь на березі, швидко розвіяли його
сумніви… Він сердито помітив, що ворог використав переселення звірів, що
б обдурити його обережність… Але який же вони знайшли хід до острівця?
Нао розпачливо намагався знайти відповідь на це питання, коли помітив, щ
о безплічко вперто водить пальцем в одному напрямі від берега до острівц
я, а потім показує і на гранітний виступ. Син Леопарда догадався, що там ма
ла бути ще одна коса, і вона тяглася до острівця якраз під поверхнею води.
А тепер лукавий ворог опинився у нього збоку, і треба було ховатися за гор
бочком, щоб уникати його каменюк та списів.

Тиша знову запанувала на болоті, Нао вартує далі під мерехтливим світлом
зірок.
Загорожа ворогів поволі посувається, опівночі вона буде майже біля вогн
ища уламрів, і тоді вороги нападуть. Напасникам буде нелегко. Карликам до
ведеться долати вогнище, що перегородило всю косу і має в довжину чимало
ліктів.
Поки Нао, напруживши всі свої почуття, міркує про ці речі, з острівця летит
ь камінь і падає на вогнище. Вогонь сичить, здіймається хмарка пари. Серце
стискається, Нао розуміє тактику ворога. Намотаним на каменюки мокрим ба
говинням вороги силкуються загасити чи принаймні ослабити Вогонь, щоб п
олегшити свій напад… Що ж робити? Щоб побити тих, на острівці, треба якось
виманити їх з-за скелі і самих себе поставити на деякий час під їхні удари
.
Поки син Леопарда та його товариші люто кидалися туди й сюди, камені пада
ли один за одним, вогонь сичав, а загорожа рудих карликів невпинно посува
лася; мисливці й людина без плечей тремтіли, наче оточені звірі.
Скоро частина вогнища почала пригасати.
Ц Чи Нам і Гав готові? Ц спитався тоді ватажок. І, не ждучи відповіді, він
войовниче загукав. Але в голосі ватажка не було звичної певності; в ньому
лунали лише туга й лють зацькованого звіра. Вони покірно чекали па остан
ній знак. Але тут якесь ніби вагання охопило Нао. Очі його весело заблищал
и, надія осяяла обличчя, і він крикнув:
Ц Ось уже чотири дні, як дерево карликів сохне на сонці!
Припавши до землі, він підповз до вогнища, вхопив головешку і з усіх сил по
шпурив її в загорожу ворога. В ту ж мить безплічко, Нам і Гав з захопленням
узялись до цієї справи.
Спантеличені вороги почали навмання кидати в них списи. Коли ж нарешті в
они зрозуміли, в чому річ, сухо листя й гілочки спалахнули в багатьох місц
ях, велетенське полум'я загуло з усіх боків загорожі. Нао знову вигукнув б
ойовий клич, клич крові й надії, що збадьорив серця його товаришів:
Ц Уламри перемогли людожерів! Як же їм не подужати рудих шакалів?
Полум'я жерло загорожу, і потужне криваве світло від нього пливло по боло
ту, ваблячи рибу, ящірок і комах; птаство познімалося з очеретів, гучно б'ю
чи крильми, а вовки сплели своє виття з реготом гієн. Тут безплічко раптом
підскочив і загукав. Виблискуючи очима, він простягав руку на захід.
Обернувшись, Нао на далеких горбах побачив Огонь, подібний до сяйва пере
д сходом місяця.

Розділ четвертий
БІЙ МІЖ ВЕРБАМИ

Вранці руді карлики вибігали на відкрите місце досить часто. Вороги люто
клацали своїми міцними щелепами, поблискуючи трикутними очима. Вони одд
алік погрожували уламрам рогатинами та списами, удаючи, ніби колють їх, к
идають на землю, трощать голови, порють животи.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18