допікала їм і спр
ага. Дощі припинились, і пісок випив усю воду. Крім того, кілька разів у них
ледве пе помер Вогонь. Та на шостий день трава стала траплятися частіше і
не така вже квола; сосни поступилися місцем сикоморам, платанам та топол
ям. Побільшало калюжок, почорніла земля, чорними хмарами низько пависло
небо. Уламри розташувалися на ніч під осикою, розпаливши з вогкого дерев
а й листу Вогонь, що шипів і пускав під дощем задушливий дим.
Спочатку вартував Нао, а потім його заступив Нам. Юнак ходив біля вогнища,
обережно перегортаючи його в разі потреби гострою ломакою та просушуюч
и гілля, перше ніж класти на багаття. Крізь пару й дим вихоплювалося кволе
світло; воно лилося па глину, прослизало поміж кущиків, ледве червонило п
ожовкле листя. Навкруги ж нього гойдалася темрява. Вона сповнювала собою
все, а в струмочках і калюжках лежала чорною зловісною смолою. Нам нахили
вся над Вогнем погріти руки, а потім прислухався. В тій чорній безодні мог
ла ховатися небезпека: могли пошматувати звірячі пазурі та щелепи, стовк
ти ноги табуна, смертельно куснути гадюка, потрощити кістки сокира, проб
ити груди спис…
Раптом мисливець здригнувся, всі його почуття й інстинкт напружилися. Ві
н відчув, що біля огнища блукало життя, і стиха штовхнув ватажка.
Нао підхопився і собі прислухався до темряви. Нам не помилився. Навкруги
них нишпорили якісь істоти; волога рослинність і дим перебивали їхній ду
х, а все ж син Леопарда був певний, що це були люди. Тоді він розворушив огни
ще списом, підскочило червоно-жовте полум'я й осяло кілька постатей, що по
ховалися оддалік.
Нао збудив третього товариша.
Ц Люди! Ц прошепотів він.
Довго стоячи один біля одного, вони вдивлялися в темряву, але ніщо більше
не виявляло себе. Жодне шарудіння, жоден непевний дух не долітав до них кр
ізь хлюпання дощу та подихи вітру. Де ж небезпека? Чи це плем'я, чи лише кіль
ка чоловік блукає тут на самоті? І куди ж іти, щоб тікати, чи битися?
Ц Стережіть Огонь! Ц сказав нарешті ватажок.
Юнаки дивилися йому в спину, його постать меншала й блідла, наче привид, і
врешті зникла в темряві. Непомітно змінивши напрям, Нао попростував до к
ущиків, в яких ховалися люди. Вогонь допомагав йому. Сам Нао хоч і тримався
в темряві, але міг роздивлятися в рожевих сутінках. Він час від часу спиня
вся, тримаючи кия й сокиру напоготові; інколи припадав вухом до землі. Пос
увався ж Нао не навпростець, а по колу. Він так обережно скрадався по м'які
й землі, що найтонше вовче вухо не почуло б його ходи. Біля кущів Нао спини
вся. Минуло чимало часу, а він не почув і не помітив нічого, крім шелесту ли
стя та шарудіння дрібних звірят.
Тоді мисливець навскіс перейшов кущі і повернувся туди, де був досі. Чужи
х людей немає й сліду.
Віп не здивувався, бо його інстинкт йому це вже підказував, і тому подався
до горбочка, що маячив у темряві. Нао обережно піднявся на вершечок: далек
о між горбами виднівся блідий вогонь. Це був Вогонь людей. Але він горів та
к далеко, а повітря було таке густе, що ледве-ледве можна було помітити кі
лька невиразних постатей. Це були люди, але хто вони, з якого племені, розп
ізнати не можна було ніяк. Цього разу Нао так само затремтів, як колись на
березі озера. Але нині небезпека була ще більша, ніж тоді, бо чужі помітили
присутність уламрів перше, ніж ті викрили їх.
Нао повернувся до своїх юнаків, посуваючися спочатку так само обережно,
а потім і швидше, коли вже стало видно Вогонь.
Ц Люди там! Ц прошепотів він, простягаючи, руку па схід.
Ц Треба підживити Вогонь у клітках, Ц додав Нам за хвилину.
Цю справу Нао доручив юнакам, а сам заходився накидати навкруг вогнища г
ілляки, роблячії щось схоже на загорожу. Світло від полум'я тепер було вид
но добре, але сказати, чи є біля нього люди, чи ні, вороги не змогли б. Коли кл
ітки були готові й тріски для них теж, Нао наказав виступати.
Дощ переставав, а вітер ущух зовсім. Якщо вороги не переймуть їх на дорозі
й не помітять їхньої втечі, вони оточать Вогонь, що горить і далі на самоті
, та, думаючи, що його оборонятимуть, не зважаться напасти, доки не викорис
тають усіх можливих хитрощів. А тим часом уламри встигнуть далеко відбіг
ти.
Удосвіта дощ ущух. Бліде світло вибилося з безодні, зоря ледь-ледь прозир
ала крізь хмари. Деякий час уламри сходили на похилу гору. Коли вони діста
лися вершини, то побачили за собою лише степи, чагарники й ліски, одномані
тний сіро-жовтий краєвид з плямами блакитної та пожовклої рослинності.

Ц Люди загубили наш слід, Ц сказав Нам. А Нао заперечив:
Ц Люди женуться за нами!
Справді, на березі річки з'явилося спочатку дві постаті, а за ними ще з три
дцятеро. Хоч було дуже далеко, але Нао помітив, що всі вони були навдивовиж
у маленького зросту, їхньої ж зброї ще ніяк не можна було розгледіти. Вони
не бачили уламрів у схованці за деревами і час від часу спинялися, щоб пер
евірити сліди. Число їх зростало, син Леопарда нарахував уже більше п'ятд
есяти. Не можна було сказати, що вони були моторніші від утікачів.
Щоб найменш ухилятися від свого шляху, уламри мусили б перейти зараз май
же оголену місцевість, де лите подекуди росла коротенька травичка. Уламр
и так і пішли, покладаючись на втому ворога. Довгий час вони спускалися з г
ори, не відчуваючи втоми. Коли ж, обернувшись, мисливці побачили своїх вор
огів на горі, вони вже мали значний виграш у відстані.

Дедалі місцевість ставала все дужче порізаною. Зустрілося крейдяне пол
е, що ніби заклякло, скорчившись у муках; потім порослі колючками степи, вс
і у вибоїнах та згортках, де щокроку можна було провалитися в тріщину зем
лі або впасти в яму, налиту водою.
Боліт було так багато, що уламри ледве посувалися вперед, бо, обминувши од
не, натрапляли одразу ж на друге. Та врешті вони вибралися з цих боліт і ст
упили на руду землю з кількома високими та кволими соснами, оточену торф
овищами. Звідси вони побачили рівне поле, і Нао вже відчував велику радіс
ть, коли тут, як на зло, ліворуч несподівано виткнулася ватага людей уже ві
домого чудернацького зросту.
Чи це були перші, що, знавши місцевість, короткою дорогою прийшли сюди, вип
ередивши втікачів? Чи це була друга ватага того самого роду? Вони досить н
аблизились, щоб можна було добре розгледіти їхню будову тіла. Найвищий з
них ледве чи дістав би лобом до грудей Нао. Голови у них були наче без шиї, о
бличчя Ц трикутні, шкіра Ц наче руда вохра. І хоч вигляд вони мали сухорл
явих карликів, але по рухах та блиску очей можна було гадати про велику си
лу. Побачивши уламрів, вони зняли крик, схожий на воронячий галас, і погроз
ливо затрясли рогатинами та списами.
Син Леопарда дивився на них із здивуванням. Коли б не кущики волосся на об
личчі, не пристаркуватий вигляд декотрих та не зброя, то Нао, незважаючи н
а їх широкі груди, визнав би переслідувачів за дітей.
Нао ані хвилинки не міг подумати, щоб вони насмілилися напасти на уламрі
в. Карлики й не наважувались. І коли уламри схопилися за свої киї й списи, к
оли, розлігшись по полю, голос Нао покрив їхні погрозливі крики, як рик лев
а воронячий галас, вони одразу ж поховались. Але, мабуть, вдача у них була в
ойовнича, бо через хвилину знову залунав їхній погрозливий крик, після ч
ого вони почали розміщатися півколом. Нао побачив, що карлики хочуть ото
чити його. Боячись їх хитрості більше, ніж їхньої сили, він дав знак відсту
пати. Великі мисливці одразу ж притьмом випередили напасників, які бігал
и ще повільніше, аніж людожери; якби не оті болота, вони нізащо не наздогна
ли б утікачів, хоч і навантажених клітками з Вогнем.
Нао стерігся різних несподіванок, що могли виникнути під час втечі. Він н
аказав своїм юнакам іти далі, а сам поклав Вогонь на землю і став чекати во
рогів. У своїм запалі вони розпорошилися. Троє чи четверо найжвавіших зн
ачно випередили ватагу. Син Леопарда не гаяв часу. Він ухопив кілька каме
нюк та зброю і щодуху побіг назустріч рудим карликам. Це їх дуже здивувал
о; вони злякалися якоїсь хитрості. Один а них, певне ватажок, щось пронизли
во вигукнув, і всі спинилися. Нао добіг уже так, що міг докинути каменюкою
в найближчого, і голосно закричав:
Ц Нао, син Леопарда, не хоче людям зла. Він не стане їх бити, коли вони прип
инять гонитву!
Вони нерухомо вислухали це, але бачачи, що уламр стоїть на місці, знову поч
али оточувати його. Тоді Нао, погрожуючи каменем, вигукнув:
Ц Син Леопарда битиме рудих карликів!
Троє чи четверо списів полетіло у відповідь на погрозу, але жоден з них не
долетів до уламра. Він же кинув каменюку і влучив у найближчого. Той упав.
Другим каменем він не поцілив, а третім ударив одного з ворогів у груди. Пі
сля того він з усмішкою показав четвертий камінь, а потім люто замірився
списом.
Руді карлики, не вміючи добре говорити, краще від уламрів і людожерів роз
уміли жести. Вони знали, що спис Ц куди небезпечніша річ, ніж камінь; отже,
хто вибіг наперед, мусив вертатися назад до гурту, а Нао міг повагом відст
упати. Вони весь час ішли за Нао, тримаючись оддалеки, і коли хто починав в
ипереджувати інших, Нао грізно гукав і націлявся на нього своєю зброєю. Т
аким чином, вороги зрозуміли, що розпорошуватись їм небезпечніше, ніж бу
ти вкупі, а Нао, досягши цієї мети, міг іти далі вже спокійніше.
Так уламри тікали більшу частину для; вони опинилися на відпочинок, коли
рудих карликів давно вже не
було видно. Хмари подерлися, і сонце світило на степові простори через бл
акитні щілини. Твердий суцільний грунт перейшов у грузький, що інколи ха
пав за ноги і затягав, ніби в провалля. На горбочках плазували великі ящір
ки; полискували зелені й жовті гадюки, плигали, скрекочучи, жаби; полохлив
о тікали довгоногі птахи і тремтячих, наче листя осики, крилах.
Мисливці похапцем попоїли. Боячись різних несподіванок від цієї неприв
ітної місцевості, вони одразу ж почали шукати виходу з неї. Інколи вони вж
е думали, що досяглії цього. Грунт твердішав; буки й сикомори з папороттю з
аступали місце верб, тополь та болотяної трави. Але незабаром знову почи
налися болота, знову оточував їх лукавий і зрадницький грунт, і марно про
падали зусилля.
Надходила ніч. Криваве сонце лягло на грузькі торфовища і провалилося в
болото.
Уламрам доводилось тепер покластися лише на свою мужність та інстинкт. В
опи йшли, поки стало зовсім темно. Тоді мисливці спинилися на відпочинок;
перед ними лежав степ, а позаду якась похмура місцевість з плямами невир
азного світла на ній.
Наламавши гілляк та скотивши докупи кілька валунів, вони пов'язали все ц
е ліанами й лозою, забезпечивши себе від раптового нічного нападу. Але во
ни не зважилися розпалити вогнище і лише підгодували вогонь в напівсхов
аних у землю клітках, чекаючи на появу всіляких незрозумілих їм сил, що ін
коли загрожують людському життю, а інколи й рятують його.

Розділ другий
НА ГРАНІТНОМУ ВИСТУПІ

Ніч минула. Під зоряним світлом ні Нам, ні Гав, ні ватажок ні разу не поміти
ли людської постаті. Вони чули тільки вологий вітер, болотяних звіряток
та хижих птахів з волохатими крильми. Коли, наче срібна пара, попливло ран
кове світло, вони побачили перед собою невиразний болотяний луг понад ши
рокою річкою з багатьма острівцями з намулу.
Коли б уламри пішли від берега, вони б знову опинилися перед рудими карли
ками. Шукаючи виходу, треба було отже, йти межею лугу й болота. Кращого шля
ху не було видно, тут же їм загрожувало принаймні менше небезпек. Спочатк
у йти було добре. Аж до самого берега тяглася досить тверда земля, вкрита н
евисокою травою та невеличкими калюжами. Опівдні почали траплятися кущ
ики й кволі деревця, і треба було повсякчас поглядати на вузьку смугу обр
ію. Але Нао не думав, щоб руді карлики були близько. Коли вони не покинули г
натися, то, мабуть, ішли слідом уламрів, тож мусили дуже затриматися.
У мисливців скінчилися харчі. Вони пішли до берега, де водилося багато ди
чини. Тут вони сполохали дрохву, що втекла від них на острівець. Гав зловив
невеличкого ляща, Нао влучив дротиком у деркача, а Нам витяг кілька вугрі
в. Розпаливши багаття з сухої трави та верболозу, вони жадібно втягали в с
ебе дух смаженого м'яса. Життя здавалося їм розкішним, молоді сили буяли в
грудях, вони були певні, що позбулися вже рудих карликів, і весело кінчали
обгризати кістки деркача, коли несподівано через чагарник стрімголов з
аплигали звірі. Нао зміркував, що це вони тікають од дужого ворога. Він під
вівся і встиг помітити, як між кущами полохливо майнула знайома постать.

Ц Руді карлики знову тут! Ц сказав він.
Небезпека була грізніша, ніж досі. Тепер руді карлики могли йти лугом, хов
аючись і повсякчас влаштовуючи засідки.
Між болотом і чагарником тяглася майже гола та зручна до втечі смуга зем
лі. Уламри похапцем навантажилися клітками, зброєю і залишками харчів. Н
іщо не перешкоджало їм тікати. Якби ворог погнався за ними чагарником, ві
н спізнився б, бо взагалі не міг так бігати, як уламри, та й кущі б його затри
мували. Смуга сухої землі стала ширшати, та потім почала звужуватись: дер
ева, кущі і висока трава вкривали її. Все ж грунт був твердий, і Нао перекон
ався, що він обов'язково втече від рудих карликів, якщо не стане йому на до
розі якась прикра перешкода.
Та перешкоди з'явились. Болото знову простигло до них свої пастки Ц глиб
окі ями, калюжі з болотяною травою та намулом. Незабаром утікачі побачил
и, що їм іти вже нікуди: доводилось обминати, ухилятись, а той просто верта
тися назад. Нарешті вони опинилися на гранітному плато, праворуч лежали
безмежні простори води, а ліворуч Ц залита осінньою повіддю низька місц
евість. Гранітний виступ поволі знижувався і зникав у воді. Вода оточува
ла уламрів з трьох боків, і їм доводилось або йти назад, або здатися на вол
ю невблаганної долі.
Це була надзвичайпо прикра хвилина. Якби руді карлики з'явилися біля вис
тупу, тоді втеча стала б зовсім неможливою. Нао щиро пошкодував, що розлуч
ився з мамонтами. Він занепав духом, був у розпачі. Але жвавість і хитрість
незабаром повернулися до нього, і він уже думав лише про те, як врятуватис
я. Вболівання й жаль за минулим зникли. Вся увага скупчилася на останній х
вилипі, а та хвилина вимагала напруження всіх сил.
Мисливці негайно заходилися шукати виходу. Недалеко видно було якусь ру
ду масу, що могла бути і островом, і продовженням гранітного виступу. Гав і
Нао спробували знайти брід, але не знайшли нічого, крім глибокої води та з
радницького намулу.
Отже, останнім порятунком було повернення пазад. Вони вирішили це не гаю
чись і притьмом побігли. Так пробігли вони дві тисячі ліктів і вже опинил
ися поза болотом перед чагарником з галявками низької трави, коли Нам, що
біг перший, раптом спинився і сказав:
Ц Руді карлики там!
Нао, щоб краще впевнитися в цьому, ухопив кілька каменюк і пошпурив їх туд
и, куди показував Нам, Ц тихе, але властиве людям шарудіння викрило ворог
ів.
Тепер уже тікати справді було нікуди, треба було ставати до бою. Але тут мі
сцевість не сприяла б улам-рам, бо дозволяла ворогам оточити їх; краще бул
о розташуватись на виступі, де світло Вогню забезпечило б їх од несподів
анок.
Нао, Нам і Гав зняли войовничий галас. Трясучи своєю зброєю, Нао загукав:
Ц Руді карлики чинять нерозумно, женучись за уламрами! Уламри дужі, як ве
дмеді, і прудкі, як сайгаки. Коли карлики нападуть на них, вони втратять ба
гато своїх воїнів! Нао один заб'є десятеро їх… Нам і Гав теж битимуть їх. Не
вже ж вони хочуть втратити стільки чоловік, аби лише знищити трьох уламр
ів?
У відповідь на це в кущах і високій траві знявся галас. Син Леопарда зрозу
мів, що карлики хочуть війни. Це його не здивувало. Хіба ж і уламри не знищу
вали так само чужих людей, захопивши їх біля свого племені? Нао не зваживс
я б убивати рудих карликів, коли б вони дали йому дорогу. Він добре розумів
також, що вороги його бояться.
Кров його запалала гнівом, і син Леопарда кинувся до чагарника, голосно в
икликаючи ворогів на бій. Засвистіли тонесенькі списи, і жоден не долеті
в до нього. Нао дико зареготав:
Ц У рудих карликів кволі руки!.. Це Ц дитячі руки!.. За кожним замахом Нао в
биватиме одного києм, одного Ц сокирою…
З-поміж листу дикого винограду майнула руда голова, майже невидна па тлі
червонувато-жовтого листя, але Нао помітив блиск її очей. Ще раз схотів ві
н показати свою силу, не вдаючись до зброї: його каменюка протнула листя, і
звідти почувся пронизливий лемент.
Ц Ось! Ось сила Нао… Гострим списом він проб'є кожного рудого.
Лише тепер він почав відступати серед неймовірного галасу ворогів.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18