І в тарадайці напирають – тут у травестії вживається слово «тарадайка», так само як раніше бендюги, замість того, щоб сказати «бойова колісниця».
Як задавав Еней затьоруВсім супостатам на заказ,Як всіх калічив без розборуІ убивав по десять враз:Лігар з Лукуллом поспішаютьІ в тарадайці напираютьЕнея кіньми потоптать.Но тут їх доля зла наспіла,І душі сих братів із тілаПішли к Плутону погулять. [58] Так наш Еней тут управлявсяІ стан свій чистив од врагів;Прогнавши супостат, зближавсяДо города свого валів.Трояне, вилазку зробивши,Латинян к чорту протуривши,З Енеєм вкупу ізійшлись.Здоровкалися, обнімались,Розпитовались, ціловались,А деякі пить прийнялись. [59] Іул як комендант ісправнийЕнеєві лепорт подав,Як війська ватажок начальнийПро все дрібненько розказав.Еней Іула вихваляє,Потім до серця прижимає;Цілуєть люб’язно в уста.Енея серце трепетало,Воно о сині віщовало,Що він надежда не пуста. [60] В се врем’я Юпітер, підпивши,З нудьги до жінки підмощавсь,І морду на плече склонивши,Як блазень, чмокавсь та лизавсь;Щоб більше ж угодить коханці,Сказав: «Дивися, як троянціОд Турна врозтіч всі летять;Венера пас перед тобою:Од неї краща ти собою,До тебе всі лапки мостять. [61] Моє безсмертіє ярує,Розкошних ласк твоїх бажа;Тебе Олімп і світ шанує,Юпітеру ти госпожа.Захоч – і вродиться все зразу,Все в світі ждеть твого приказу,За твій смачний і ласий цмок…»Сказавши, стиснув так Юнону,Що трохи не скотились з трону,А тілько Зевс набив висок. [62] Юнона, козир-молодиця,Юпітеру не піддалась;Бо знала, що стара лисицяНа всякі штуки удалась,Сказала: «О, очей всіх світе,Старий олімпський єзуїте!З медовими річми сховайсь.Уже мене давно не любиш,А тільки п’яний і голубиш.Одсунься геть – не підсипайсь. [63] Чого передо мной лукавиш,Не дівочка я в двадцять літ,І теревені-вені правиш,Щоб тільки заморочить світ.Нехай все буде по-твоєму;Дай тілько Турнові моємуХоть трохи на світі пожить;Щоб міг він з батьком повидатьсяІ перед смертю попрощаться;Нехай – не буду більш просить». Юнона в котика з ним грала – дитяча гра «в котика й мишки»: мишка втікає, котик її доганяє.
Сказавши, в Йовиша вп’яласяІ обняла за поперек,І так натужно простяглася,Що світ в очах обох померк.Розм’як Зевес, як після пару,І вижлуктив підпінка чару,На все ізвол Юноні дав.Юнона в котика з ним грала,А в мишки так залескотала,Що аж Юпітер задрімав. [65] Олімпськії во всяку поруІ грім пускающий їх панХодили голі без зазору,Без сорома, на кшталт циган.Юнона, з неба увильнувши,І гола, як долоня, бувши,По-паруб’ячу одяглась;Кликнувши ж в поміч Асмодея,Взяла на себе вид Енея,До Турна просто понеслась. В кереї бідного Сихея – тобто в киреї чоловіка Дідони, убитого її братом Пігмаліоном. Лише один раз І. Котляревський називає покійного чоловіка Дідони по імені.
Тогді пан Турн зіло гнівивсяІ приступу к собі не мав,Що у троян не пожививсяІ тьху Енеєві не дав.Як ось мара в лиці Енея,В кереї бідного Сіхея,Явилась Турна задирать:«Ану лиш, лицарю мізерний,Злиденний, витязю нікчемний,Виходь сто лих покуштовать». Не гречі – нечемно, не ґречно.
Турн зирк – і бачить пред собоюПрисяжного свого врага,Що так не гречі кличе к боюІ явно в труси пострига.Осатанів і затрусився,Холодним потом ввесь облився,Од гніву сумно застогнав.Напер мару – мара виляє,Еней од Турна утікає!І Турн вдогонку поскакав. [68] Той не втече, сей не догонить,От тілько-тілько не вшпигне;Зикратого мечем супонить,Та ба! мари не підстьобне.«Та не втечеш, – кричить, – паничу!Ось зараз я тебе підтичу,Се не в кукли з Лависей грать;Тебе я швидко повінчаюІ воронів потішу стаю,Коли начнуть твій труп клювать». [69] Мара Енеєва, примчавшисьДо моря, де стояв байдак,Нітрохи не остановлявшись(Щоб показать великий ляк),Стрибнула в нього, щоб спастися;Тут без числа Турн осліпився,Туди ж в байдак і сам стрибнув,Щоб там з Енея поглумиться,Убить його, мазки напиться;Тогді б Турн первий лицар був! Таку Юнона зливши кулю – злити кулю – вчинити несподіванку, фокус, хвацько обернутися.
Перевернувшися в зозулю – зозуля, поряд з павою, вважалася священним птахом Юнони.
Тут вмиг байдак заворушивсяІ сам, одчаливши, поплив;А Турн скрізь бігав і храбривсяІ тішивсь, що врага настиг.Таку Юнона зливши кулю,Перевернувшися в зозулю,Махнула в вирій навпростець.Турн глядь, аж він уже средь моря,Трохи не луснув з серця, з горя,Та мусив плить, де жив отець. У Вергілія названі тут Оре, Парфен, Пальм не рутульці, а троянці (Вергілій. – Кн. 10. – Ряд. 750 – 832), отже, їх Еней убити не міг. Пальма убив етруський цар Мезентій; Оре і Парфен загинули від руки мезентійського воїна Рапона. Лутаг і Лавз – воїни з рутульського стану.
Витерти ворсу – тут у значенні: дати прочуханки, побити.
Юнона з Турном як шутила,Еней про теє ні гу-гу;Бо на його туман пустила,Що був невидим нікому;І сам нікого тож не бачив,Но послі як прозрів, кулачивРутулян і других врагів:Убив Лутага, Лавза, Орсу,Парфену, Палму витер ворсу,Згубив багацько ватажків. [72] Мезентій, ватажок тірренський,Одважно дуже підступивІ закричав по-бусурменськи,Що тілько пан Еней і жив!«Виходь! – кричить, – тичка подмімо,Нікого в поміч не просімо,Годящі парні: ти і я,Ану!» – і сильно так стовкнулись,Що трохи в’язи не звихнулись,Мезентій же упав з коня. [73] Еней, не милуя чванливих,В Мезентія всадив палаш;Дух вискочив в словах лайливих,Пішов до чорта на шабаш.Еней побідой утішався,Зо всіми добре частовався,Олімпським жертви закурив.Пили до ночі та гулялиІ п’яні спати полягали,Еней був п’яний, єлє жив. Варяниця, варениця – виготовлений для вареників, розкачаний на коржик шматочок тіста, зварений без начинки разом з варениками і разом з ними поданий на стіл.
Уже світовая зірницяБула на небі, як п’ятак,Або пшенична варяниця,І небо рділося, мов мак.Еней троянців в гурт ззиваєІ з смутним видом об’являє,Що мертвих треба поховать;Щоб зараз прийнялися дружно,Братерськи і єдинодушно,Троян убитих зволікать. [75] Потім Мезентія доспіхиНа пень високий насадив,І се робив не для потіхи,А Марса щоб удоволив,Шишак, панцир і меч булатний;Спис з прапором, щит дуже знатний;І пень, мов лицар, в збруї був.Тогді до війська обернувся,Прокашлявся і раз смаркнувся,І річ таку їм уджигнув: [76] «Козацтво! лицарі! трояне!Храбруйте! наша, бач, бере;Оце опудало поганеЛатинів город одіпре.Но перше чим начнем ми битись,Для мертвих треба потрудитись,Зробить їх душам упокой;Імення лицарів прославить,Палланта к батькові одправить,Що наложив тут головой». Підкоморій – дворецький, наглядач і розпорядник при королівському дворі у Польщі.
Любистком мухи обганяв – на Україні любисток – перше зілля, яким обкладають покійника.
Гайстер – айстра.
За сим пішов в курінь просторий,Де труп царевича лежав,Над ним аркадський підкоморій Любистком мухи обганяв.Троянські плакси тут ридали,Як на завійницю кричали,Еней зарюмсав басом сам:«Гай, гай! – сказав, – ув’яв мій гайстер!Який то був до бою майстер.Угодно, бачу, так богам!» Запхнули за щоку п'ятак – у статті невідомого автора про українські похоронні обряди і повір'я в журналі «Киевская старина» читаємо: «Що стосується монети, то інколи її вкладають в рот покійникові за ліву щоку, а інколи зав'язують в платок і кладуть за пазуху, теж з лівого боку. Відносно мети цього обряду я там чув (у селі Краснопілля в десяти верстах від Коропа. – О. С.), між іншим від людини грамотної, буквальне повторення класичного вірування, що вона потрібна для плати за переїзд через річку на паромі» (К. с. – 1890. – Т. 30. – Кн. 8. – С. 332 – 333).
Звелів носилки з верболозуІ з очерету балдахинЗготовить тіла для виносу,Щоб в них Паллант, Евандрів син,Вельможна, панськая персонаЯвилася перед ПлутонаНе як абиякий харпак.Жінки покійника обмили,Нове убрання наложили,Запхнули за щоку п’ятак. Тогді якийсь їх филозоп – тобто бурсак, студент вищого, останнього, класу (з дворічним, інколи трирічним строком навчання) в духовних школах. Іван Франко до примовки «фільозоф: обутий, а сліди босі за ним» дає таку примітку: «В давніх школах студенти двох найвищих клас… Такі філософи дуже часто не кінчали науки, пускалися на мандрівку, робилися дяками або писарями, бували іноді душею корчемних компаній, які забавлялися своїми фіглями, але при тім бували також предметом насміху для багатших господарів» (Франко. Приповідки. – Т. 3. – С. 250). Образ такого дяка Галушкинського, під явним впливом «Енеїди», та пародію на його надгробне слово дає Григорій Квітка-Основ'яненко в повісті «Пан Халявський» (1840).
Як все уже було готово,Тогді якийсь їх филозопХотів сказать надгробне слово,Та збився і почухав лоб;Сказав: «Се мертвий і не дишеть,Не видить, то єсть і не слишить,Єй, єй! Уви! он мертв, амінь!»Народ від річі умилився,І гірко-гірко прослезився,І мурмотав: «Паноче, згинь». Паллантей. – столиця царя Евандра.
Потім Палланта покадили,К носилкам винесли надвір;Під балдахином положили,Еней тут убивавсь без мір.Накривши гарним покривалом,Либонь, тим самим одіялом,Що од Дідони взяв Еней;Взмостили воїни на плечіІ помаленьку, по-старечиНесли в містечко Паллантей . [81] Як вибрались на чисте поле,Еней з покійником прощавсь,Сказав: «О жизнь! бурливе море,Хто цілий на тобі оставсь?Прости, приятелю любезний,Оддячу я за вид сей слезний,І Турн получить з баришком».Потім Палланту уклонився,Облобизав і прослезився,Додому почвалав тишком. І всі асесорського чина – тобто згідно з «Табелем про ранги», введеного Петром І для всіх, хто перебував на державній цивільній і воєнній службі, чину колежського асесора. «Табель про ранги» поділяв усіх чиновників на чотирнадцять класів, від найнижчого (колежського регістратора) до найвищого (у цивільній службі – канцлера, у воєнній – генерал-фельдмаршала). Колежський асесор, рахуючи від найвищого, – восьмий клас, у армії йому відповідав чин капітана. Для основної маси служилого люду, який, згідно з положенням того ж «Табеля», починав службу з найнижчого щабля, чин колежського асесора був вершиною кар'єри. Вище піднімалися одиниці. Це були якраз ті винятки, що підтверджують правило. Піднявшись до восьмого класу, одержували потомствене дворянство (було ще особисте дворянство).
Драгоман – перекладач при дипломатичній місії, посольстві.
К господі тілько що вернувсяНаш смутний лицар, пан Еней,Уже в присінках і наткнувсяНа присланих к нему гостей:Були посли се од Латина,І всі асесорського чина,Один армейський копитан;Сей скрізь по світу волочився,І по-фрігійську научився,В посольстві був як драгоман. Не ворог, хто уже дублений – тобто мертвий, задубілий.
Латинець старший по породіК Енею рацію начав,І в нашім, значить, переводіБуцімто ось він що сказав:«Не ворог, хто уже дублений,Не супостат, чий труп нікчемнийНа полі без душі лежить.Позволь тіла убитой раті,Як водиться, землі предати;Нехай князь милость сю явить». Ще один зразок макаронічної мови на бурсацький лад. Подаємо підрядковий переклад промови Енея перед латинськими послами:
Латин цар єсть невгомонний,
А Турн найгірший дурак.
І навіщо воювать вам зі мною?
Латина вважаю за сліпого,
А вас, сенатори, без ума;
Латину рад мир дати,
Дозволю мертвих поховати,
І злості на вас нема.
Один єсть Турн ворог мій,
Сам, отже, повинен воювать;
Велить так доля, щоб Еней
Вам був цар, Аматі зять.
Щоб привести до кінця війну,
Ми зробим з Турном поєдинок,
Про що всім кров проливать?
Чи Турн буде, чи Еней
Латинським скіпетром управлять –
Укажеть меч або бог.
Еней, к добру з натури склонний,Сказав послам латинським так:« Латинус рекс єсть невгомонний,А Турнус пессімус дурак.І кваре воювать вам мекум ? Латинуса буть путо цекум ,А вас, сеньйорес , без ума; Латинусу рад пацем даре , Пермітто мертвих поховаре ,І злості корам вас нема, [85] Один єсть Турнус ворог меус ,Сам, ерго , дебет воювать;Велять так фата , ут Енеус Вам буде рекс , Аматі зять.Щоб привести ад фінем беллюм ,Ми зробим з Турнусом дуеллюм ,Про що всіх сангвіс проливать?Чи Турнус буде, чи Енеус ,Укажеть глядіус , вель деус ,Латинським сцептро управлять». Дрансес – у Вергілія Драк, рутулець, вороже настроєний проти Турна.
Латинськії посли ззиркнулись,По серцю їм ся річ була;Знечев’я трохи схаменулись,Дрансеса смілость тут взяла:«О князю, – крикнув, – пресловутий!Великим ти родився бути!Ми все в Латинові устаВнесем, дрібнесенько розкажемІ щиро, щиро те докажем,Що з Турном дружба єсть пуста». [87] І мировую тут зробилиНа тиждень, два або і три,І в договорі положили,Щоб теслі і другі майстриЛатинські помогли троянам,Сим ланцям, голякам, прочанам,Достроїть новий городок;Щоб нарубать дали соснини,Кленків, дубків і берестини,На крокви годних осичок. [88] За сим тут началось гуляння,І чарочка пішла кругом;Розкази, сміхи, обнімання,Ділились дружно тютюном.Які пили, які трудилисьІ над убитими возились;В лісах же страшна стукотня.В коротке мировеє врем’яЛатинське і троянське плем’яБуло як близькая рідня. [89] Тепер би треба описатиЕвандра батьківську печальІ хлипання все розказати,І крик, і охання, і жаль.Та ба! не всякий так змудрує,Як сам Вергілій намалює,А я ж до жалю не мастак;Я сліз і охання боюсяІ сам ніколи не журюся;Нехай собі се піде так. Трахон – у Вергілія Тархон, воєначальник етруських загонів, що виступали на боці Енея. Разом з Енеєм підійшов на допомогу оточеним у фортеці троянцям.
Як тілько світова зірницяНа небі зачала моргать,То вся троянськая станицяВзялася мертвих зволікать.Еней з Трахоном роз’їзжає,К трудам дружину понуждає,Кладуть із мертвих тіл костри;Соломой їх обволікають,Олію з дьогтем поливаютьНа всякий зруб разів по три. У стародавніх римлян існував звичай спалювати трупи на вогнищі. При цьому прийнято було кидати у вогонь різні речі, які могли згодитися небіжчикові у загробному житті. Чим ціннішу річ кидали у вогнище, тим більшу шану віддавали покійному.
Келеп – бойова палиця з булавою або металевим тягарем якоїсь іншої форми.
Трохи, тороки – ремені коло задньої луки (вигину) сідла для закріплення сумок, одягу, зброї та ін.
Волоки – мотузки чи ремінці, якими зав'язують постоли та обв'язують онучі на нозі.
Потім солому підпалили,І плам’я трупи обняло,І вічну пам’ять заквилили,Аж сумно слухати було.Тут кость, і плоть, і жир шкварчали,Тут інші смалець істочали,У інших репався живіт;Смрад, чад і дим кругом носились,Жерці найбільше тут трудились,Ісконє бє халтурний рід. [92] Други, товариші і кревні,Батьки, сини, куми, свати,На віки вічні незабвенні,А може, хто із суєти,В огонь шпурляли різну збрую,Одежу, обув дорогую,Шаблі, ладунки, келепи,Шапки, свитки, кульбаки, троки,Онучі, постоли, волокиШпурлялись, як на тік снопи. Лаврент – місто в Лаці
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
Як задавав Еней затьоруВсім супостатам на заказ,Як всіх калічив без розборуІ убивав по десять враз:Лігар з Лукуллом поспішаютьІ в тарадайці напираютьЕнея кіньми потоптать.Но тут їх доля зла наспіла,І душі сих братів із тілаПішли к Плутону погулять. [58] Так наш Еней тут управлявсяІ стан свій чистив од врагів;Прогнавши супостат, зближавсяДо города свого валів.Трояне, вилазку зробивши,Латинян к чорту протуривши,З Енеєм вкупу ізійшлись.Здоровкалися, обнімались,Розпитовались, ціловались,А деякі пить прийнялись. [59] Іул як комендант ісправнийЕнеєві лепорт подав,Як війська ватажок начальнийПро все дрібненько розказав.Еней Іула вихваляє,Потім до серця прижимає;Цілуєть люб’язно в уста.Енея серце трепетало,Воно о сині віщовало,Що він надежда не пуста. [60] В се врем’я Юпітер, підпивши,З нудьги до жінки підмощавсь,І морду на плече склонивши,Як блазень, чмокавсь та лизавсь;Щоб більше ж угодить коханці,Сказав: «Дивися, як троянціОд Турна врозтіч всі летять;Венера пас перед тобою:Од неї краща ти собою,До тебе всі лапки мостять. [61] Моє безсмертіє ярує,Розкошних ласк твоїх бажа;Тебе Олімп і світ шанує,Юпітеру ти госпожа.Захоч – і вродиться все зразу,Все в світі ждеть твого приказу,За твій смачний і ласий цмок…»Сказавши, стиснув так Юнону,Що трохи не скотились з трону,А тілько Зевс набив висок. [62] Юнона, козир-молодиця,Юпітеру не піддалась;Бо знала, що стара лисицяНа всякі штуки удалась,Сказала: «О, очей всіх світе,Старий олімпський єзуїте!З медовими річми сховайсь.Уже мене давно не любиш,А тільки п’яний і голубиш.Одсунься геть – не підсипайсь. [63] Чого передо мной лукавиш,Не дівочка я в двадцять літ,І теревені-вені правиш,Щоб тільки заморочить світ.Нехай все буде по-твоєму;Дай тілько Турнові моємуХоть трохи на світі пожить;Щоб міг він з батьком повидатьсяІ перед смертю попрощаться;Нехай – не буду більш просить». Юнона в котика з ним грала – дитяча гра «в котика й мишки»: мишка втікає, котик її доганяє.
Сказавши, в Йовиша вп’яласяІ обняла за поперек,І так натужно простяглася,Що світ в очах обох померк.Розм’як Зевес, як після пару,І вижлуктив підпінка чару,На все ізвол Юноні дав.Юнона в котика з ним грала,А в мишки так залескотала,Що аж Юпітер задрімав. [65] Олімпськії во всяку поруІ грім пускающий їх панХодили голі без зазору,Без сорома, на кшталт циган.Юнона, з неба увильнувши,І гола, як долоня, бувши,По-паруб’ячу одяглась;Кликнувши ж в поміч Асмодея,Взяла на себе вид Енея,До Турна просто понеслась. В кереї бідного Сихея – тобто в киреї чоловіка Дідони, убитого її братом Пігмаліоном. Лише один раз І. Котляревський називає покійного чоловіка Дідони по імені.
Тогді пан Турн зіло гнівивсяІ приступу к собі не мав,Що у троян не пожививсяІ тьху Енеєві не дав.Як ось мара в лиці Енея,В кереї бідного Сіхея,Явилась Турна задирать:«Ану лиш, лицарю мізерний,Злиденний, витязю нікчемний,Виходь сто лих покуштовать». Не гречі – нечемно, не ґречно.
Турн зирк – і бачить пред собоюПрисяжного свого врага,Що так не гречі кличе к боюІ явно в труси пострига.Осатанів і затрусився,Холодним потом ввесь облився,Од гніву сумно застогнав.Напер мару – мара виляє,Еней од Турна утікає!І Турн вдогонку поскакав. [68] Той не втече, сей не догонить,От тілько-тілько не вшпигне;Зикратого мечем супонить,Та ба! мари не підстьобне.«Та не втечеш, – кричить, – паничу!Ось зараз я тебе підтичу,Се не в кукли з Лависей грать;Тебе я швидко повінчаюІ воронів потішу стаю,Коли начнуть твій труп клювать». [69] Мара Енеєва, примчавшисьДо моря, де стояв байдак,Нітрохи не остановлявшись(Щоб показать великий ляк),Стрибнула в нього, щоб спастися;Тут без числа Турн осліпився,Туди ж в байдак і сам стрибнув,Щоб там з Енея поглумиться,Убить його, мазки напиться;Тогді б Турн первий лицар був! Таку Юнона зливши кулю – злити кулю – вчинити несподіванку, фокус, хвацько обернутися.
Перевернувшися в зозулю – зозуля, поряд з павою, вважалася священним птахом Юнони.
Тут вмиг байдак заворушивсяІ сам, одчаливши, поплив;А Турн скрізь бігав і храбривсяІ тішивсь, що врага настиг.Таку Юнона зливши кулю,Перевернувшися в зозулю,Махнула в вирій навпростець.Турн глядь, аж він уже средь моря,Трохи не луснув з серця, з горя,Та мусив плить, де жив отець. У Вергілія названі тут Оре, Парфен, Пальм не рутульці, а троянці (Вергілій. – Кн. 10. – Ряд. 750 – 832), отже, їх Еней убити не міг. Пальма убив етруський цар Мезентій; Оре і Парфен загинули від руки мезентійського воїна Рапона. Лутаг і Лавз – воїни з рутульського стану.
Витерти ворсу – тут у значенні: дати прочуханки, побити.
Юнона з Турном як шутила,Еней про теє ні гу-гу;Бо на його туман пустила,Що був невидим нікому;І сам нікого тож не бачив,Но послі як прозрів, кулачивРутулян і других врагів:Убив Лутага, Лавза, Орсу,Парфену, Палму витер ворсу,Згубив багацько ватажків. [72] Мезентій, ватажок тірренський,Одважно дуже підступивІ закричав по-бусурменськи,Що тілько пан Еней і жив!«Виходь! – кричить, – тичка подмімо,Нікого в поміч не просімо,Годящі парні: ти і я,Ану!» – і сильно так стовкнулись,Що трохи в’язи не звихнулись,Мезентій же упав з коня. [73] Еней, не милуя чванливих,В Мезентія всадив палаш;Дух вискочив в словах лайливих,Пішов до чорта на шабаш.Еней побідой утішався,Зо всіми добре частовався,Олімпським жертви закурив.Пили до ночі та гулялиІ п’яні спати полягали,Еней був п’яний, єлє жив. Варяниця, варениця – виготовлений для вареників, розкачаний на коржик шматочок тіста, зварений без начинки разом з варениками і разом з ними поданий на стіл.
Уже світовая зірницяБула на небі, як п’ятак,Або пшенична варяниця,І небо рділося, мов мак.Еней троянців в гурт ззиваєІ з смутним видом об’являє,Що мертвих треба поховать;Щоб зараз прийнялися дружно,Братерськи і єдинодушно,Троян убитих зволікать. [75] Потім Мезентія доспіхиНа пень високий насадив,І се робив не для потіхи,А Марса щоб удоволив,Шишак, панцир і меч булатний;Спис з прапором, щит дуже знатний;І пень, мов лицар, в збруї був.Тогді до війська обернувся,Прокашлявся і раз смаркнувся,І річ таку їм уджигнув: [76] «Козацтво! лицарі! трояне!Храбруйте! наша, бач, бере;Оце опудало поганеЛатинів город одіпре.Но перше чим начнем ми битись,Для мертвих треба потрудитись,Зробить їх душам упокой;Імення лицарів прославить,Палланта к батькові одправить,Що наложив тут головой». Підкоморій – дворецький, наглядач і розпорядник при королівському дворі у Польщі.
Любистком мухи обганяв – на Україні любисток – перше зілля, яким обкладають покійника.
Гайстер – айстра.
За сим пішов в курінь просторий,Де труп царевича лежав,Над ним аркадський підкоморій Любистком мухи обганяв.Троянські плакси тут ридали,Як на завійницю кричали,Еней зарюмсав басом сам:«Гай, гай! – сказав, – ув’яв мій гайстер!Який то був до бою майстер.Угодно, бачу, так богам!» Запхнули за щоку п'ятак – у статті невідомого автора про українські похоронні обряди і повір'я в журналі «Киевская старина» читаємо: «Що стосується монети, то інколи її вкладають в рот покійникові за ліву щоку, а інколи зав'язують в платок і кладуть за пазуху, теж з лівого боку. Відносно мети цього обряду я там чув (у селі Краснопілля в десяти верстах від Коропа. – О. С.), між іншим від людини грамотної, буквальне повторення класичного вірування, що вона потрібна для плати за переїзд через річку на паромі» (К. с. – 1890. – Т. 30. – Кн. 8. – С. 332 – 333).
Звелів носилки з верболозуІ з очерету балдахинЗготовить тіла для виносу,Щоб в них Паллант, Евандрів син,Вельможна, панськая персонаЯвилася перед ПлутонаНе як абиякий харпак.Жінки покійника обмили,Нове убрання наложили,Запхнули за щоку п’ятак. Тогді якийсь їх филозоп – тобто бурсак, студент вищого, останнього, класу (з дворічним, інколи трирічним строком навчання) в духовних школах. Іван Франко до примовки «фільозоф: обутий, а сліди босі за ним» дає таку примітку: «В давніх школах студенти двох найвищих клас… Такі філософи дуже часто не кінчали науки, пускалися на мандрівку, робилися дяками або писарями, бували іноді душею корчемних компаній, які забавлялися своїми фіглями, але при тім бували також предметом насміху для багатших господарів» (Франко. Приповідки. – Т. 3. – С. 250). Образ такого дяка Галушкинського, під явним впливом «Енеїди», та пародію на його надгробне слово дає Григорій Квітка-Основ'яненко в повісті «Пан Халявський» (1840).
Як все уже було готово,Тогді якийсь їх филозопХотів сказать надгробне слово,Та збився і почухав лоб;Сказав: «Се мертвий і не дишеть,Не видить, то єсть і не слишить,Єй, єй! Уви! он мертв, амінь!»Народ від річі умилився,І гірко-гірко прослезився,І мурмотав: «Паноче, згинь». Паллантей. – столиця царя Евандра.
Потім Палланта покадили,К носилкам винесли надвір;Під балдахином положили,Еней тут убивавсь без мір.Накривши гарним покривалом,Либонь, тим самим одіялом,Що од Дідони взяв Еней;Взмостили воїни на плечіІ помаленьку, по-старечиНесли в містечко Паллантей . [81] Як вибрались на чисте поле,Еней з покійником прощавсь,Сказав: «О жизнь! бурливе море,Хто цілий на тобі оставсь?Прости, приятелю любезний,Оддячу я за вид сей слезний,І Турн получить з баришком».Потім Палланту уклонився,Облобизав і прослезився,Додому почвалав тишком. І всі асесорського чина – тобто згідно з «Табелем про ранги», введеного Петром І для всіх, хто перебував на державній цивільній і воєнній службі, чину колежського асесора. «Табель про ранги» поділяв усіх чиновників на чотирнадцять класів, від найнижчого (колежського регістратора) до найвищого (у цивільній службі – канцлера, у воєнній – генерал-фельдмаршала). Колежський асесор, рахуючи від найвищого, – восьмий клас, у армії йому відповідав чин капітана. Для основної маси служилого люду, який, згідно з положенням того ж «Табеля», починав службу з найнижчого щабля, чин колежського асесора був вершиною кар'єри. Вище піднімалися одиниці. Це були якраз ті винятки, що підтверджують правило. Піднявшись до восьмого класу, одержували потомствене дворянство (було ще особисте дворянство).
Драгоман – перекладач при дипломатичній місії, посольстві.
К господі тілько що вернувсяНаш смутний лицар, пан Еней,Уже в присінках і наткнувсяНа присланих к нему гостей:Були посли се од Латина,І всі асесорського чина,Один армейський копитан;Сей скрізь по світу волочився,І по-фрігійську научився,В посольстві був як драгоман. Не ворог, хто уже дублений – тобто мертвий, задубілий.
Латинець старший по породіК Енею рацію начав,І в нашім, значить, переводіБуцімто ось він що сказав:«Не ворог, хто уже дублений,Не супостат, чий труп нікчемнийНа полі без душі лежить.Позволь тіла убитой раті,Як водиться, землі предати;Нехай князь милость сю явить». Ще один зразок макаронічної мови на бурсацький лад. Подаємо підрядковий переклад промови Енея перед латинськими послами:
Латин цар єсть невгомонний,
А Турн найгірший дурак.
І навіщо воювать вам зі мною?
Латина вважаю за сліпого,
А вас, сенатори, без ума;
Латину рад мир дати,
Дозволю мертвих поховати,
І злості на вас нема.
Один єсть Турн ворог мій,
Сам, отже, повинен воювать;
Велить так доля, щоб Еней
Вам був цар, Аматі зять.
Щоб привести до кінця війну,
Ми зробим з Турном поєдинок,
Про що всім кров проливать?
Чи Турн буде, чи Еней
Латинським скіпетром управлять –
Укажеть меч або бог.
Еней, к добру з натури склонний,Сказав послам латинським так:« Латинус рекс єсть невгомонний,А Турнус пессімус дурак.І кваре воювать вам мекум ? Латинуса буть путо цекум ,А вас, сеньйорес , без ума; Латинусу рад пацем даре , Пермітто мертвих поховаре ,І злості корам вас нема, [85] Один єсть Турнус ворог меус ,Сам, ерго , дебет воювать;Велять так фата , ут Енеус Вам буде рекс , Аматі зять.Щоб привести ад фінем беллюм ,Ми зробим з Турнусом дуеллюм ,Про що всіх сангвіс проливать?Чи Турнус буде, чи Енеус ,Укажеть глядіус , вель деус ,Латинським сцептро управлять». Дрансес – у Вергілія Драк, рутулець, вороже настроєний проти Турна.
Латинськії посли ззиркнулись,По серцю їм ся річ була;Знечев’я трохи схаменулись,Дрансеса смілость тут взяла:«О князю, – крикнув, – пресловутий!Великим ти родився бути!Ми все в Латинові устаВнесем, дрібнесенько розкажемІ щиро, щиро те докажем,Що з Турном дружба єсть пуста». [87] І мировую тут зробилиНа тиждень, два або і три,І в договорі положили,Щоб теслі і другі майстриЛатинські помогли троянам,Сим ланцям, голякам, прочанам,Достроїть новий городок;Щоб нарубать дали соснини,Кленків, дубків і берестини,На крокви годних осичок. [88] За сим тут началось гуляння,І чарочка пішла кругом;Розкази, сміхи, обнімання,Ділились дружно тютюном.Які пили, які трудилисьІ над убитими возились;В лісах же страшна стукотня.В коротке мировеє врем’яЛатинське і троянське плем’яБуло як близькая рідня. [89] Тепер би треба описатиЕвандра батьківську печальІ хлипання все розказати,І крик, і охання, і жаль.Та ба! не всякий так змудрує,Як сам Вергілій намалює,А я ж до жалю не мастак;Я сліз і охання боюсяІ сам ніколи не журюся;Нехай собі се піде так. Трахон – у Вергілія Тархон, воєначальник етруських загонів, що виступали на боці Енея. Разом з Енеєм підійшов на допомогу оточеним у фортеці троянцям.
Як тілько світова зірницяНа небі зачала моргать,То вся троянськая станицяВзялася мертвих зволікать.Еней з Трахоном роз’їзжає,К трудам дружину понуждає,Кладуть із мертвих тіл костри;Соломой їх обволікають,Олію з дьогтем поливаютьНа всякий зруб разів по три. У стародавніх римлян існував звичай спалювати трупи на вогнищі. При цьому прийнято було кидати у вогонь різні речі, які могли згодитися небіжчикові у загробному житті. Чим ціннішу річ кидали у вогнище, тим більшу шану віддавали покійному.
Келеп – бойова палиця з булавою або металевим тягарем якоїсь іншої форми.
Трохи, тороки – ремені коло задньої луки (вигину) сідла для закріплення сумок, одягу, зброї та ін.
Волоки – мотузки чи ремінці, якими зав'язують постоли та обв'язують онучі на нозі.
Потім солому підпалили,І плам’я трупи обняло,І вічну пам’ять заквилили,Аж сумно слухати було.Тут кость, і плоть, і жир шкварчали,Тут інші смалець істочали,У інших репався живіт;Смрад, чад і дим кругом носились,Жерці найбільше тут трудились,Ісконє бє халтурний рід. [92] Други, товариші і кревні,Батьки, сини, куми, свати,На віки вічні незабвенні,А може, хто із суєти,В огонь шпурляли різну збрую,Одежу, обув дорогую,Шаблі, ладунки, келепи,Шапки, свитки, кульбаки, троки,Онучі, постоли, волокиШпурлялись, як на тік снопи. Лаврент – місто в Лаці
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33