заними пеленамиСтояли хльорки наголо.І панночок фільтіфікетних,Лакеїв гарних і дотепних,Багацько дуже щось було. Діти гуртові – тобто позашлюбні діти, незаконнонароджені. Тут у значенні: діти, яких матері-грішниці погубили зразу після народження.
І молодиці молоденькі,Що вийшли заміж за старих,Що всякий час були раденькіПотішить парнів молодих;І ті тут молодці стояли,Що недотепним помагалиДля них сімейку розплодить;А діти гуртові кричали,Своїх паньматок проклинали,Що не дали на світі жить. Охляп – без сідла.
Дерга – плахта з товстої і грубої вовняної тканини чорного кольору, яку носили старі жінки.
Еней хоть сильно тут дививсяТакій великій новині,Та вже од страху так трусився,Мов сидя охляп на коні.Побачивши ж іще іздалі,Які там дива плазовалиКругом, куди ні поглядиш,Злякавсь, к Сівіллі прихилився.Хватавсь за дергу і тулився,Мов од кота в коморі миш. Баскаличитися – опиратися, противитися, артачитись.
Стікс – за античною міфологією, річка в підземному царстві.
Сівілла в дальший путь таскала,Не баскаличивсь би та йшов;І так швиденько поспішала,Еней не чув аж підошов,Хватаючися за ягою;Як ось уздріли пред собоюЧрез річку в пекло перевіз.Ся річка Стіксом називалась,Сюди ватага душ збиралась,Щоб хто на той бік перевіз. Цера – обличчя (К.); колір обличчя.
Ковтуни – зваляне в боруб'яхи волосся на голові. Франко це слово пояснює так: «Ковтун. Мова про довге волосся, що нечесане збивається в ковтун» (Франко. Приповідки. – Т. 3. – С. 459).
Повстка – повсть – виготовлений із вовни способом валяння цупкий матеріал.
Скомшитися – збитися в грудку.
І перевізчик тут явився,Як циган, смуглой цери був,Од сонця ввесь він попаливсяІ губи, як арап, оддув;Очища в лоб позападали,Сметаною позапливали,А голова вся в ковтунах;Із рота слина все котилась,Як повстка, борода скомшилась,Всім задавав собою страх. [54] Сорочка, зв’язана узлами,Держалась всилу на плечах,Попричепляна мотузками,Як решето, була в дірках;Замазана була на палець,Засалена, аж капав смалець,Обутий в драні постоли;Із дір онучі волочились,Зовсім, хоть вижми, помочились,Пошарпані штани були. З крючком весельцем погрібався – весло, на протилежній, тильній стороні якого є крючок.
За пояс лико одвічало,На йому висів гаманець;Тютюн, і люлька, і кресало,Лежали губка, кремінець.Хароном перевізник звався,Собою дуже величався,Бо і не в шутку був божок:З крючком весельцем погрібався,По Стіксові, як стрілка, мчався,Був човен легкий, як пушок. Красний торг – торг, багатий товарами.
Миряни – всі люди, які не мають духовного звання і не належать до духовного сану.
На ярмарку як слобожанеАбо на красному торгуДо риби товпляться миряне,Було на сьому так лугу.Душа товкала душу в боки,І скрекотали, мов сороки;Той пхавсь, той сунувсь, інший ліз:Всі м’ялися, перебирались,Кричали, спорили і рвались,І всяк хотів, його щоб віз. Каюк – невеликий човен-плоскодонка з двома веслами.
Як гуща в сирівці іграє,Шиплять, як кваснуть, буряки,Як против сонця рій гуляє,Гули сі так небораки,Харона, плачучи, прохали,До його руки простягали,Щоб взяв з собою на каюк;Но сей того плачу байдуже,На просьби уважав не дуже:Злий з сина був старий дундук. [58] І знай, що все веслом махаєІ в морду тиче хоч кому,Од каюка всіх одганяє,А по вибору своємуПотрошечку в човен саджає,І зараз човен одпихає,На другий перевозить бік;Кого не візьме, як затнеться,Тому сидіти доведеться,Гляди – і цілий, може, вік. Кагал – єврейська громада, тут у значенні: зборище, галаслива юрба.
Еней в кагал сей як убрався,Щоб зближитися к порому,То з Палінуром повстрічався,Штурмановав що при йому.Тут Палінур пред ним заплакав,Про долю злу свою балакав,Що через річку не везуть;Но баба зараз розлучила,Енею в батька загвоздила,Щоб довго не базікав тут. [60] Попхались к берегу поближче,Прийшли на самий перевіз,Де засмальцьований дідищеВередовав, як в греблі біс;Кричав буцімто навіжений,І кобенив народ хрещений,Як водиться в шинках у нас;Досталось родичам сердешним,Не дуже лаяв словом гречним,Нехай же зносять в добрий час. Оскілками дивитись – дивитися вороже, неприязно.
Харон, таких гостей уздрівши,Оскілками на їх дививсь,Як бик скажений заревівши,Запінивсь дуже і озливсь:«Відкіль такії се мандрьохи,І так уже вас тут не трохи,Якого чорта ви прийшли?Вас треба хати холодити!Вас треба так опроводити,Щоб ви і місця не найшли. Гиряві – у значенні: миршаві, злиденні, нужденні,
Геть, преч, вбирайтесь відсіль к чорту,Я вам потиличника дам;Поб’ю всю пику, зуби, морду,Аж не пізна вас дідько сам;Ійон же як захрабровали,Живі сюди примандровали,Бач, гиряві, чого хотять!Не дуже я на вас покваплюсь,Тут з мертвими ось не управлюсь,Що так над шиєю стоять». [63] Сівілла бачить, що не шутка,Бо дуже сердиться Харон,Еней же був собі плохутка,Дала стариганю поклон:«Та ну, на нас лиш придивися, –Сказала, – дуже не гнівися,Не сами ми прийшли сюди;Хіба ж мене ти не пізнаєш,Що так кричиш, на нас гукаєш –Оце невидані біди! [64] Ось глянься, що оце такеє!Утихомирся, не бурчи;Ось деревце, бач, золотеє,Тепер же, коли хоч, мовчи».Потім все дрібно розказала,Кого до пекла проводжала,До кого, як, про що, за чим.Харон же зараз схаменувся,Разів з чотири погребнувсяІ з каючком причалив к ним. [65] Еней з Сівіллою своєюНе мішкавши в човен ввійшли;Кальною річкою сієюНа той бік в пекло поплили;Вода в розколини лилася,Що аж Сівілла піднялася,Еней боявсь, щоб не втонуть,Но пан Харон наш потрудився,На той бік так перехопився.Що нільзя оком ізмигнуть. Півалтина – монета в півтори копійки. Уже в часи І. Котляревського старовинна, востаннє чеканилась при Катерині І (роки царювання 1725 – 1727). Назва грошової одиниці походить від татарського алти – шість.
Гони – дуже давня міра відстані, в різні часи в різних місцевостях її числове значення не було сталим. Означала довжину від 60 до 120 сажнів (сажень – 2,134 метра).
У бур'яні бровко муругий – триголовий пес Цербер, який охороняв вхід до підземного царства. Муругий – сірої масті зі смугами темнішого кольору.
Приставши, висадив на землю;Взяв пів-алтина за труди,За працьовиту свою греблю,І ще сказав, іти куди.Пройшовши відсіль гонів з двоє,Побравшись за руки обоє,Побачили, що ось лежавУ бур’яні бровко муругий,Три голови мав пес сей мурий,Він на Енея загарчав. [67] Загавкав грізно в три язики,Уже був кинувсь і кусать,Еней підняв тут крик великий,Хотів чимдуж назад втікать.Аж баба хліб бровку шпурнулаІ горло глевтяком заткнула,То він за кормом і погнавсь;Еней же з бабою старою,То сяк, то так, попід рукою,Тихенько од бровка убравсь. [68] Тепер Еней убрався в пекло,Прийшов зовсім на інший світ;Там все поблідло і поблекло,Нема ні місяця, ні звізд,Там тілько тумани великі,Там чутні жалобнії крики,Там мука грішним не мала.Еней з Сівіллою гляділи,Якії муки тут терпіли,Якая кара всім була. [69] Смола там в пеклі клекотілаІ грілася все в казанах,Живиця, сірка, нефть кипіла;Палав огонь, великий страх!В смолі сій грішники сиділиІ на огні пеклись, горіли,Хто, як, за віщо заслужив.Пером не можна написати,Не можна і в казках сказати,Яких було багацько див! Син свого часу, І. Котляревський у період написання перших трьох частин «Енеїди» обстоював гуманне ставлення до кріпаків, але не засуджував кріпацтво в цілому як систему. Звичайно, не треба забувати й того, що публічне засудження кріпацтва каралося законом. В урядових актах кріпаки – тільки «піддані», власність поміщиків, а не рівноправні громадяни держави. Кріпацтво, як у центрі Росії, так і на її околицях, переживало апогей, хоча разом з тим уже втрачало свою історично-економічну доцільність.
Панів за те там мордовалиІ жарили зо всіх боків,Що людям льготи не давалиІ ставили їх за скотів.За те вони дрова возили,В болотах очерет косили,Носили в пекло на підпал.Чорти за ними приглядали,Залізним пруттям підганяли,Коли який з них приставав. Мужчир – тут у значенні: ступка (див. також коментар: IV, 54).
Огненним пруттям оддиралиКругом на спину і живіт,Себе що сами убивали,Яким остив наш білий світ,Гарячим дьогтем заливали,Ножами під боки штрикали,Щоб не хапались умирать.Робили рознії їм муки,Товкли у мужчирях їм руки,Не важились щоб убивать. «Чим тіло грішило, тим приймає муки за гріх» – ця сентенція лежить в основі давніх народних уявлень про пекельні муки.
Багатим та скупим вливалиРозтопленеє срібло в рот,А брехунів там заставлялиЛизать гарячих сковород;Які ж ізроду не женились,Та по чужим куткам живились,Такі повішані на крюк,Зачеплені за теє тіло,На світі що грішило смілоІ не боялося сих мук. Хльору дать – дати чосу (К.), нагонку; всипати.
Цехмістер – старшина цеху. Цехами звалися в містах об'єднання ремісників однієї або кількох близьких спеціальностей.
Ратман (нім. Ratmann) – радник; член міського магістрату, ратуші.
Бургомістр (нім. Вьrgermeister) – міський голова. В часи Котляревського так звали старших членів міської ради. У старі часи в міському житті цехи відігравали першорядну роль, тому перелік міських урядовців відкривають цехмістри. Син канцеляриста міського магістрату, І. Котляревський двадцятирічним юнаком сам починав службу в канцелярії і прекрасно знав «чиновну братію». Недарма через кілька років він залишив губернську канцелярію в Полтаві заради дуже нелегкого хліба домашнього вчителя в поміщицьких родинах. Досить сказати, що в ті часи поміщик міг записати неімущого вчителя своїх дітей у кріпаки. Можливо, саме це було причиною, чи однією з причин, що Котляревський через три роки залишив учителювання і поступив на військову службу. В усякому разі чиновникам у пеклі відведено друге місце – по табелю, так би мовити, суспільних гріхів – після панів, «що людям льготи не давали». Третіми в цій ієрархії побачимо осіб духовного сану вкупі з «розумними филозопами», до яких письменник теж немилосердний.
Всім старшинам тут без розбору,Панам, підпанкам і слугамДавали в пеклі добру хльору,Всім по заслузі, як котам.Тут всякії були цехмістри,І ратмани, і бургомістри,Судді, підсудки, писарі,Які по правді не судилиТа тілько грошики лупилиІ одбирали хабарі. І всі розумні филозопи – тут цілком природне для давніх часів поєднання вчених і осіб духовного звання – поняття зливалися. Далі в строфі переплетені гріхи духовенства супроти доброчесності і «гріхи» вчених супроти традиційних уявлень про світ.
Крутопопи – перекручене на комічний лад протопопи (від грецького «протопапас» – старший батько) – старший духовний сан у православній церкві. Дане слово вийшло з ужитку ще на початку XIX ст., коли осіб у такому званні стали звати протоієреями.
Та знали церков щоб одну – вираз треба розуміти не в тому значенні, що особи духовного сану не повинні займатися гріховними земними справами, а лише пильнувати церковні діла. Тут маються на увазі священнослужителі, які відходили від православної церкви до католицької. Україна, в першу чергу Правобережна, протягом століть служила ареною конфронтації православ'я і католицизму.
Ксьондзи до баб щоб не іржали – спочатку в І. Котляревського було «ченці», потім замінено на «ксьондзи». Вжитий письменником вираз широко побутував у народній творчості, в численних анекдотах, примовках, оповідках про гріховні діла ченців і попів. Так, у поемі М. Некрасова «Кому на Русі жити добре» священик, зустрівшись із мужиками і завівши розмову про їхнє зневажливе ставлення до духовенства, найперше дорікає, що вони обзивають попів «породою жереб'ячою», складають «солоні приказки, Бридкі казки та співанки І всяку там хулу» (Некрасов М. О. Кому на Русі жити добре. – К., 1955. – С. 16). Для ксьондзів католицької церкви обов'язкова безшлюбність – целібат. У православній церкві целібату дотримується лише чорне духовенство (ченці) та вищі представники білого духовенства. Рядовий православний священик міг одружуватися, але в разі смерті дружини вдруге одружуватися не мав права.
І всі розумні филозопи,Що в світі вчились мудровать;Ченці, попи і крутопопи,Мирян щоб знали научать;Щоб не ганялись за гривнями,Щоб не возились з попадями,Та знали церков щоб одну;Ксьондзи до баб щоб не іржали,А мудрі звізд щоб не знімали –Були в огні на самім дну. Приданки – весільні гості з боку молодої, супроводжують її в господу молодого. В приданки беруть молодиць з сусідів і рідних молодої. Відома народна приказка: «Коня в позику не давай, а жінку в приданки не пускай». Її зустрічаємо серед інших українських народних приказок, записаних І. Котляревським і переданих російському фольклористові І. Снєгірьову для включення до збірки «Русские в своих пословицах» (1831).
Жінок своїх що не держалиВ руках, а волю їм дали,По весіллях їх одпускали,Щоб часто в приданках булиІ до півночі там гуляли,І в гречку деколи скакали,Такі сиділи всі в шапках,І з превеликими рогами,З зажмуреними всі очами,В кип’ячих сіркой казанах. Найважливіша заповідь патріархальної народної моралі: батьком є повну владу над сином, але й повністю відповідає за нього. Ця заповідь знайшла вияв у народному прислів'ї, яке зустрічається далі в «Енеїді»: «Ледачий син – то батьків гріх» (V, 35).
Батьки, які синів не вчили,А гладили по головах,І тілько знай що їх хвалили,Кипіли в нефті в казанах;Що через їх синки в ледащоПустилися, пішли в нінащо,А послі чубили батьків,І всею силою бажали,Батьки щоб швидче умирали,Щоб їм прийнятись до замків. [77] І ті були там лагоминці,Піддурювали що дівок,Що в вікна дрались по драбинціПід темний, тихий вечерок;Що будуть сватать їх, брехали,Підманювали, улещали,Поки добрались до кінця;Поки дівки од перечосуДо самого товстіли носу,Що сором послі до вінця. Це «ярмаркова» строфа. Доба феодалізму – доба стійких соціальних перегородок, жорсткої градації між соціальними верствами та всередині них. Маємо непоодинокі приклади того, як це відбилося в «Енеїді». Один з них – перед нами. В пеклі, як і в земному житті, торговий люд розміщений по низхідній – від значніших до дрібніших. Першими в ряду названі власники крамниць, крамарі. В них предметом торгівлі були товари фабричного виробництва, як тоді говорили – крам. Яке місце займали крамниці в торгівлі, видно з того, що крамарям виділено мало не половину «ярмаркової» строфи – з десяти рядків чотири. За крамарями тісняться інші, які жили з торгівлі. І між ними градація низхідна, від перекупки до продавця збитню (див. далі). Слово «крамар» і замикає строфу, на цей раз у широкому значенні – торговці взагалі.
Аршин підборний – на аршин (відповідає 0,71 метра) міряли крам при продажу. Підборний, значить фальшивий, коротший ві
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
І молодиці молоденькі,Що вийшли заміж за старих,Що всякий час були раденькіПотішить парнів молодих;І ті тут молодці стояли,Що недотепним помагалиДля них сімейку розплодить;А діти гуртові кричали,Своїх паньматок проклинали,Що не дали на світі жить. Охляп – без сідла.
Дерга – плахта з товстої і грубої вовняної тканини чорного кольору, яку носили старі жінки.
Еней хоть сильно тут дививсяТакій великій новині,Та вже од страху так трусився,Мов сидя охляп на коні.Побачивши ж іще іздалі,Які там дива плазовалиКругом, куди ні поглядиш,Злякавсь, к Сівіллі прихилився.Хватавсь за дергу і тулився,Мов од кота в коморі миш. Баскаличитися – опиратися, противитися, артачитись.
Стікс – за античною міфологією, річка в підземному царстві.
Сівілла в дальший путь таскала,Не баскаличивсь би та йшов;І так швиденько поспішала,Еней не чув аж підошов,Хватаючися за ягою;Як ось уздріли пред собоюЧрез річку в пекло перевіз.Ся річка Стіксом називалась,Сюди ватага душ збиралась,Щоб хто на той бік перевіз. Цера – обличчя (К.); колір обличчя.
Ковтуни – зваляне в боруб'яхи волосся на голові. Франко це слово пояснює так: «Ковтун. Мова про довге волосся, що нечесане збивається в ковтун» (Франко. Приповідки. – Т. 3. – С. 459).
Повстка – повсть – виготовлений із вовни способом валяння цупкий матеріал.
Скомшитися – збитися в грудку.
І перевізчик тут явився,Як циган, смуглой цери був,Од сонця ввесь він попаливсяІ губи, як арап, оддув;Очища в лоб позападали,Сметаною позапливали,А голова вся в ковтунах;Із рота слина все котилась,Як повстка, борода скомшилась,Всім задавав собою страх. [54] Сорочка, зв’язана узлами,Держалась всилу на плечах,Попричепляна мотузками,Як решето, була в дірках;Замазана була на палець,Засалена, аж капав смалець,Обутий в драні постоли;Із дір онучі волочились,Зовсім, хоть вижми, помочились,Пошарпані штани були. З крючком весельцем погрібався – весло, на протилежній, тильній стороні якого є крючок.
За пояс лико одвічало,На йому висів гаманець;Тютюн, і люлька, і кресало,Лежали губка, кремінець.Хароном перевізник звався,Собою дуже величався,Бо і не в шутку був божок:З крючком весельцем погрібався,По Стіксові, як стрілка, мчався,Був човен легкий, як пушок. Красний торг – торг, багатий товарами.
Миряни – всі люди, які не мають духовного звання і не належать до духовного сану.
На ярмарку як слобожанеАбо на красному торгуДо риби товпляться миряне,Було на сьому так лугу.Душа товкала душу в боки,І скрекотали, мов сороки;Той пхавсь, той сунувсь, інший ліз:Всі м’ялися, перебирались,Кричали, спорили і рвались,І всяк хотів, його щоб віз. Каюк – невеликий човен-плоскодонка з двома веслами.
Як гуща в сирівці іграє,Шиплять, як кваснуть, буряки,Як против сонця рій гуляє,Гули сі так небораки,Харона, плачучи, прохали,До його руки простягали,Щоб взяв з собою на каюк;Но сей того плачу байдуже,На просьби уважав не дуже:Злий з сина був старий дундук. [58] І знай, що все веслом махаєІ в морду тиче хоч кому,Од каюка всіх одганяє,А по вибору своємуПотрошечку в човен саджає,І зараз човен одпихає,На другий перевозить бік;Кого не візьме, як затнеться,Тому сидіти доведеться,Гляди – і цілий, може, вік. Кагал – єврейська громада, тут у значенні: зборище, галаслива юрба.
Еней в кагал сей як убрався,Щоб зближитися к порому,То з Палінуром повстрічався,Штурмановав що при йому.Тут Палінур пред ним заплакав,Про долю злу свою балакав,Що через річку не везуть;Но баба зараз розлучила,Енею в батька загвоздила,Щоб довго не базікав тут. [60] Попхались к берегу поближче,Прийшли на самий перевіз,Де засмальцьований дідищеВередовав, як в греблі біс;Кричав буцімто навіжений,І кобенив народ хрещений,Як водиться в шинках у нас;Досталось родичам сердешним,Не дуже лаяв словом гречним,Нехай же зносять в добрий час. Оскілками дивитись – дивитися вороже, неприязно.
Харон, таких гостей уздрівши,Оскілками на їх дививсь,Як бик скажений заревівши,Запінивсь дуже і озливсь:«Відкіль такії се мандрьохи,І так уже вас тут не трохи,Якого чорта ви прийшли?Вас треба хати холодити!Вас треба так опроводити,Щоб ви і місця не найшли. Гиряві – у значенні: миршаві, злиденні, нужденні,
Геть, преч, вбирайтесь відсіль к чорту,Я вам потиличника дам;Поб’ю всю пику, зуби, морду,Аж не пізна вас дідько сам;Ійон же як захрабровали,Живі сюди примандровали,Бач, гиряві, чого хотять!Не дуже я на вас покваплюсь,Тут з мертвими ось не управлюсь,Що так над шиєю стоять». [63] Сівілла бачить, що не шутка,Бо дуже сердиться Харон,Еней же був собі плохутка,Дала стариганю поклон:«Та ну, на нас лиш придивися, –Сказала, – дуже не гнівися,Не сами ми прийшли сюди;Хіба ж мене ти не пізнаєш,Що так кричиш, на нас гукаєш –Оце невидані біди! [64] Ось глянься, що оце такеє!Утихомирся, не бурчи;Ось деревце, бач, золотеє,Тепер же, коли хоч, мовчи».Потім все дрібно розказала,Кого до пекла проводжала,До кого, як, про що, за чим.Харон же зараз схаменувся,Разів з чотири погребнувсяІ з каючком причалив к ним. [65] Еней з Сівіллою своєюНе мішкавши в човен ввійшли;Кальною річкою сієюНа той бік в пекло поплили;Вода в розколини лилася,Що аж Сівілла піднялася,Еней боявсь, щоб не втонуть,Но пан Харон наш потрудився,На той бік так перехопився.Що нільзя оком ізмигнуть. Півалтина – монета в півтори копійки. Уже в часи І. Котляревського старовинна, востаннє чеканилась при Катерині І (роки царювання 1725 – 1727). Назва грошової одиниці походить від татарського алти – шість.
Гони – дуже давня міра відстані, в різні часи в різних місцевостях її числове значення не було сталим. Означала довжину від 60 до 120 сажнів (сажень – 2,134 метра).
У бур'яні бровко муругий – триголовий пес Цербер, який охороняв вхід до підземного царства. Муругий – сірої масті зі смугами темнішого кольору.
Приставши, висадив на землю;Взяв пів-алтина за труди,За працьовиту свою греблю,І ще сказав, іти куди.Пройшовши відсіль гонів з двоє,Побравшись за руки обоє,Побачили, що ось лежавУ бур’яні бровко муругий,Три голови мав пес сей мурий,Він на Енея загарчав. [67] Загавкав грізно в три язики,Уже був кинувсь і кусать,Еней підняв тут крик великий,Хотів чимдуж назад втікать.Аж баба хліб бровку шпурнулаІ горло глевтяком заткнула,То він за кормом і погнавсь;Еней же з бабою старою,То сяк, то так, попід рукою,Тихенько од бровка убравсь. [68] Тепер Еней убрався в пекло,Прийшов зовсім на інший світ;Там все поблідло і поблекло,Нема ні місяця, ні звізд,Там тілько тумани великі,Там чутні жалобнії крики,Там мука грішним не мала.Еней з Сівіллою гляділи,Якії муки тут терпіли,Якая кара всім була. [69] Смола там в пеклі клекотілаІ грілася все в казанах,Живиця, сірка, нефть кипіла;Палав огонь, великий страх!В смолі сій грішники сиділиІ на огні пеклись, горіли,Хто, як, за віщо заслужив.Пером не можна написати,Не можна і в казках сказати,Яких було багацько див! Син свого часу, І. Котляревський у період написання перших трьох частин «Енеїди» обстоював гуманне ставлення до кріпаків, але не засуджував кріпацтво в цілому як систему. Звичайно, не треба забувати й того, що публічне засудження кріпацтва каралося законом. В урядових актах кріпаки – тільки «піддані», власність поміщиків, а не рівноправні громадяни держави. Кріпацтво, як у центрі Росії, так і на її околицях, переживало апогей, хоча разом з тим уже втрачало свою історично-економічну доцільність.
Панів за те там мордовалиІ жарили зо всіх боків,Що людям льготи не давалиІ ставили їх за скотів.За те вони дрова возили,В болотах очерет косили,Носили в пекло на підпал.Чорти за ними приглядали,Залізним пруттям підганяли,Коли який з них приставав. Мужчир – тут у значенні: ступка (див. також коментар: IV, 54).
Огненним пруттям оддиралиКругом на спину і живіт,Себе що сами убивали,Яким остив наш білий світ,Гарячим дьогтем заливали,Ножами під боки штрикали,Щоб не хапались умирать.Робили рознії їм муки,Товкли у мужчирях їм руки,Не важились щоб убивать. «Чим тіло грішило, тим приймає муки за гріх» – ця сентенція лежить в основі давніх народних уявлень про пекельні муки.
Багатим та скупим вливалиРозтопленеє срібло в рот,А брехунів там заставлялиЛизать гарячих сковород;Які ж ізроду не женились,Та по чужим куткам живились,Такі повішані на крюк,Зачеплені за теє тіло,На світі що грішило смілоІ не боялося сих мук. Хльору дать – дати чосу (К.), нагонку; всипати.
Цехмістер – старшина цеху. Цехами звалися в містах об'єднання ремісників однієї або кількох близьких спеціальностей.
Ратман (нім. Ratmann) – радник; член міського магістрату, ратуші.
Бургомістр (нім. Вьrgermeister) – міський голова. В часи Котляревського так звали старших членів міської ради. У старі часи в міському житті цехи відігравали першорядну роль, тому перелік міських урядовців відкривають цехмістри. Син канцеляриста міського магістрату, І. Котляревський двадцятирічним юнаком сам починав службу в канцелярії і прекрасно знав «чиновну братію». Недарма через кілька років він залишив губернську канцелярію в Полтаві заради дуже нелегкого хліба домашнього вчителя в поміщицьких родинах. Досить сказати, що в ті часи поміщик міг записати неімущого вчителя своїх дітей у кріпаки. Можливо, саме це було причиною, чи однією з причин, що Котляревський через три роки залишив учителювання і поступив на військову службу. В усякому разі чиновникам у пеклі відведено друге місце – по табелю, так би мовити, суспільних гріхів – після панів, «що людям льготи не давали». Третіми в цій ієрархії побачимо осіб духовного сану вкупі з «розумними филозопами», до яких письменник теж немилосердний.
Всім старшинам тут без розбору,Панам, підпанкам і слугамДавали в пеклі добру хльору,Всім по заслузі, як котам.Тут всякії були цехмістри,І ратмани, і бургомістри,Судді, підсудки, писарі,Які по правді не судилиТа тілько грошики лупилиІ одбирали хабарі. І всі розумні филозопи – тут цілком природне для давніх часів поєднання вчених і осіб духовного звання – поняття зливалися. Далі в строфі переплетені гріхи духовенства супроти доброчесності і «гріхи» вчених супроти традиційних уявлень про світ.
Крутопопи – перекручене на комічний лад протопопи (від грецького «протопапас» – старший батько) – старший духовний сан у православній церкві. Дане слово вийшло з ужитку ще на початку XIX ст., коли осіб у такому званні стали звати протоієреями.
Та знали церков щоб одну – вираз треба розуміти не в тому значенні, що особи духовного сану не повинні займатися гріховними земними справами, а лише пильнувати церковні діла. Тут маються на увазі священнослужителі, які відходили від православної церкви до католицької. Україна, в першу чергу Правобережна, протягом століть служила ареною конфронтації православ'я і католицизму.
Ксьондзи до баб щоб не іржали – спочатку в І. Котляревського було «ченці», потім замінено на «ксьондзи». Вжитий письменником вираз широко побутував у народній творчості, в численних анекдотах, примовках, оповідках про гріховні діла ченців і попів. Так, у поемі М. Некрасова «Кому на Русі жити добре» священик, зустрівшись із мужиками і завівши розмову про їхнє зневажливе ставлення до духовенства, найперше дорікає, що вони обзивають попів «породою жереб'ячою», складають «солоні приказки, Бридкі казки та співанки І всяку там хулу» (Некрасов М. О. Кому на Русі жити добре. – К., 1955. – С. 16). Для ксьондзів католицької церкви обов'язкова безшлюбність – целібат. У православній церкві целібату дотримується лише чорне духовенство (ченці) та вищі представники білого духовенства. Рядовий православний священик міг одружуватися, але в разі смерті дружини вдруге одружуватися не мав права.
І всі розумні филозопи,Що в світі вчились мудровать;Ченці, попи і крутопопи,Мирян щоб знали научать;Щоб не ганялись за гривнями,Щоб не возились з попадями,Та знали церков щоб одну;Ксьондзи до баб щоб не іржали,А мудрі звізд щоб не знімали –Були в огні на самім дну. Приданки – весільні гості з боку молодої, супроводжують її в господу молодого. В приданки беруть молодиць з сусідів і рідних молодої. Відома народна приказка: «Коня в позику не давай, а жінку в приданки не пускай». Її зустрічаємо серед інших українських народних приказок, записаних І. Котляревським і переданих російському фольклористові І. Снєгірьову для включення до збірки «Русские в своих пословицах» (1831).
Жінок своїх що не держалиВ руках, а волю їм дали,По весіллях їх одпускали,Щоб часто в приданках булиІ до півночі там гуляли,І в гречку деколи скакали,Такі сиділи всі в шапках,І з превеликими рогами,З зажмуреними всі очами,В кип’ячих сіркой казанах. Найважливіша заповідь патріархальної народної моралі: батьком є повну владу над сином, але й повністю відповідає за нього. Ця заповідь знайшла вияв у народному прислів'ї, яке зустрічається далі в «Енеїді»: «Ледачий син – то батьків гріх» (V, 35).
Батьки, які синів не вчили,А гладили по головах,І тілько знай що їх хвалили,Кипіли в нефті в казанах;Що через їх синки в ледащоПустилися, пішли в нінащо,А послі чубили батьків,І всею силою бажали,Батьки щоб швидче умирали,Щоб їм прийнятись до замків. [77] І ті були там лагоминці,Піддурювали що дівок,Що в вікна дрались по драбинціПід темний, тихий вечерок;Що будуть сватать їх, брехали,Підманювали, улещали,Поки добрались до кінця;Поки дівки од перечосуДо самого товстіли носу,Що сором послі до вінця. Це «ярмаркова» строфа. Доба феодалізму – доба стійких соціальних перегородок, жорсткої градації між соціальними верствами та всередині них. Маємо непоодинокі приклади того, як це відбилося в «Енеїді». Один з них – перед нами. В пеклі, як і в земному житті, торговий люд розміщений по низхідній – від значніших до дрібніших. Першими в ряду названі власники крамниць, крамарі. В них предметом торгівлі були товари фабричного виробництва, як тоді говорили – крам. Яке місце займали крамниці в торгівлі, видно з того, що крамарям виділено мало не половину «ярмаркової» строфи – з десяти рядків чотири. За крамарями тісняться інші, які жили з торгівлі. І між ними градація низхідна, від перекупки до продавця збитню (див. далі). Слово «крамар» і замикає строфу, на цей раз у широкому значенні – торговці взагалі.
Аршин підборний – на аршин (відповідає 0,71 метра) міряли крам при продажу. Підборний, значить фальшивий, коротший ві
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33