нші деталі поєдинку, відправляє їх, як було прийнято, спеціальними гінцями. Але тут же автор поеми бурлескне обігрує прийнятий серед людей «благородного званія» ритуал. Достойна зброя для дворянського поєдинку – пістолети, шпаги, шаблі. А князь Турн пропонує князеві Енею битися «хоть на киї, хоть кулаками». Пригадаймо борців Дареса і Ентелла з другої частини «Енеїди».
Драгоман – у первісному значенні: перекладач при посольстві, дипломатичній місії, також гінець у дипломатичних справах; потім – просто гінець, посильний.
І зараз лист послав к Енею,Щоб вийшов битись сам на сам,Помірявсь силою своєю,Достав од Турна по усам;Хоть на киї, хоть кулакамиПоштурхатись попід боками,Або побитись і на смерть.А также пхнув він драгоманаІ до латинського султана,Щоб і сьому мордаси втерть. [73] Яхидна фурія раденька,Що по її все діло йшло;До людських бід вона швиденька,І горе мило їй було.Махнула швидко до троянців,Щоб сих латинських постоянцівПо-своєму осатанить.Тогді троянці всі з хортамиЗбирались їхать за зайцями,Князька свого повеселить. Но «горе грішникові сущу…» – початок поширеного духовного вірша. Тут маємо вказівку на те, що він був у репертуарі мандрованих дяків, студентів Києво-Могилянської академії. Крім «Енеїди», І. Котляревський використав ще раз цей духовний вірш у водевілі «Москаль-чарівник» (написаний 1818 – 1819). У заключній сцені водевіля викритий і присоромлений невдаха-залицяльник, «городський писар» Финтик, каючись, співає:
О, горе мне, грешнику сущу!
Ко оправданню ответа не имущу,
Како й чем могу вас ублажити?
Ей, от сего часа буду честно жити!
Но «горе грішникові сущу, –Так київський скубент сказав, –Благих діл вовся не імущу!»Хто божії судьби пізнав?Хто де не дума – там ночує,Хотів де бігти – там гальмує.Так грішними судьба вертить!Троянці сами то пізнали,З малої речі пострадали,Як то читатель сам уздрить. Чинш – податок, плата хазяїнові за користування його землею.
Поблизь троянська кочованняБув на одльоті хуторок,Було в нім щупле будовання,Ставок був, гребля і садок.Жила Аматина там нянька,Не знаю – жінка чи панянка,А знаю, що була стара,Скупа, і зла, і воркотуха,Наушниця і щебетуха,Давала чиншу до двора: Лавинії к Петру мандрик – «…коржі з сиру з мукою та яйцями… називаються «мандрики» (Маркевич. – С. 15).
Три хунти воску на ставник – фунт – давня, ще з часів Київської Русі міра ваги у східних слов'ян, дорівнює 409,5 грама. Ставних – підсвічник у церкві, так називали і свічки для церковного підсвічника.
Льняної пряжі три півмітки – щоб уяснити, що таке півміток, треба мати уявлення, як вели рахунок пряжі. Готові до виробництва, намотані з шпульки на мотовило нитки пряжі рахували в таких одиницях: чисниця – 3 нитки, пасмо – 10 чисниць, півміток – 20 – 30 пасом.
Серпанків вісім на намітки – з серпанку – легкої прозорої тканини (подібної до нинішньої марлі) – готували намітки, якими пов'язували поверх очіпка голову заміжні жінки. Кінці намітки, покриваючи фігуру жінки з спини, спускалися мало не до землі.
І двісті валяних ґнотів – ґноти для свічок, каганців, ламп. Дослідник творчості І. Котляревського П. Волинський про коментовану строфу писав: «Цією «статистичною довідкою» поет відтворює характерну картину економічних відносин кріпосницького часу. Чинш складають в основному вироби натурального господарства, але з обов'язковою наявністю певної кількості грошей, яких особливо потребувало панське господарство кінця XVIII – початку XIX ст., коли все більше розвивались товарно-грошові відносини» (Волинський П. К. Іван Котляревський: Життя і творчість. – К., 1969. – С. 143). Треба тільки пам'ятати, що економічна реальність доби тут бурлескне обіграна, постає в гумористичному освітленні. Поряд з пряжею і воском (у неспіврозмірно малій кількості) фігурують розраховані на комічний ефект мандрики «к Петру» Лависі, а плата грошима за хутір, де «ставок був, гребля і садок», сміхотворно мала – в тиждень по алтину, тобто по три копійки.
Ковбас десятків з три Латину,Лавинії к Петру мандрик,Аматі в тиждень по алтину,Три хунти воску на ставник;Льняної пряжі три півмітки,Серпанків вісім на наміткиІ двісті валяних гнотів.Латин од няньки наживався,Зате ж за няньку і вступався,За няньку хоть на ніж готів. Муцик – мопс, взагалі маленька собачка.
Поноска – ошийник.
Тімениця – кірка з відмерлих часточок шкіри і бруду на довго немитому тім'ї малої дитини, а то й дорослого.
У няньки був біленький цуцик,Її він завжди забавляв:Не дуже простий – родом муцик,Носив поноску, танцьовав,І панії лизав од скукиЧастенько ноги скрізь і руки,І тімениці вигризав.Царівна часто з ним ігралась,Сама цариця любовалась,А цар то часто годував. Стременний – тут: слуга, який на полюванні пильнує собак; у потрібний момент він спускає їх з поводків на звіра. Під час виїзду на полювання мусив постійно бути біля свого пана, при стремені, звідки й походить назва.
Троянці, в роги затрубивши,Пустили гончих в чагарі,Кругом болото обступивши,Бичами ляскали псарі;Як тілько гончі заганяли,Загавкали, заскавучали,То муцик, вирвавшись надвір,На голос гончих одізвався,Чмихнув, завив, до них помчався.Стременний думав, що то звір. [79] «Атю його! гуджга!» – і крикнув,І з свори поспускав хортів;Тут муцик до землі прилипнувІ дух від ляку затаїв;Но пси, донюхавшись, доспіли,Шарпнули муцика, із’їлиІ посмоктали кісточки.Як вість така дойшла до няньки,То очі вип’яла, як баньки,А з носа спали і очки. Асафета , або ще асафетида («вонюча камедь») – лікувальний екстракт,куди входив сік рослин з домішкою смоли, сірки, фосфору, різних солей.Рекомендувалася асафета при різних захворюваннях, у тому числі при розладах нервової системи.
Сервета – салфетка.
Іще клістир з ромну дали – клістир – клізма. Ромен (Маtricarіа discoideае) – ще народні назви: ромашка пахуча, ромашка дика, маточна трава, ромашка без'язикова, романець – лікувальна трава; настій з неї вживають як потогінний та протизапальний засіб.
Осатаніла вража бабаІ крикнула, як на живіт,Зробилась зараз дуже слаба,Холодний показався піт,Порвали маточні припадки,Істерика і лихорадки,І спазми жили потягли;Під ніс їй клали асафету,І теплую на пуп сервету,Іще клістир з ромну дали. [81] Як тілько к пам’яті вернулась,То зараз галас підняла;До неї челядь вся сунуласьДля дива, як ввесь світ кляла;Потім, схвативши головешкуІ вибравшись на добру стежку,Чкурнула просто до троян;Всі курені їх попалити,Енея заколоть, побитиІ всіх троянських бусурман. Чаплія – кухарське знаряддя, з допомогою якого переносять гарячу сковороду, залізний гачок з дерев'яним держалном.
Рубель – дерев'яний валик з ручкою і поперечними зарубками, яким розкачували намотану на качалку білизну.
Ричка – керівниця (К.); доярка.
Гуменний – токовий, старший, що організовував роботу на току. Зображена звичайна для феодально-кріпосницької епохи сцена сутички між ворогуючими сусідами-поміщиками. Як правило, у таких сутичках брала участь двірська челядь, а то й усі піддані.
За нею челядь покотила,Схвативши хто що запопав:Кухарка чаплію вхопила,Лакей тарілками шпурляв;З рублем там прачка храбровала,З дійницей ричка наступала,Гуменний з ціпом скрізь совавсь;Тут рота косарів з гребцямиЙшли битись з косами, з граблями,Ніхто од бою не цуравсь. [83] Но у троянського народуЗа шаг алтина не проси;Хто москаля об’їхав зроду?А займеш – ноги унеси.Завзятого троянці кшталту,Не струсять нічийого ґвалтуІ носа хоть кому утруть;І няньчину всю рать розбили,Скалічили, розпотрошилиІ всіх в тісний загнали кут. Як умивалося мазкой – мазка – кров з розбитого обличчя, носа.
В сіє-то нещасливе врем’яІ в самий штурхобочний бой,Троянське і латинське плем’яЯк умивалося мазкой,Прибіг гінець з письмом к Латину,Нерадосну привіз новину,Князь Турн йому війну писав;Не в пир, бач, запрошав напитись,А в поле визивав побитись;Гінець і на словах додав: [85] «Царю Латине неправдивий!Ти слово царськеє зламав;Зате узол дружелюбивийНавіки з Турном розірвав.Од Турна шмат той однімаєшІ в рот Енеєві соваєш,Що Турнові сам обіщав.Виходь же завтра навкулачки,Відтіль полізеш, мабуть, рачки,Бодай і лунь щоб не злизав». Коли пан возний позов дасть – возний – службовець при суді в часи чинності Литовського статуту (див. коментар: III, 97). В обов'язки возного входило подавати позов до суду, свідчити наявність збитків у потерпілої сторони, вводити у власність та ін.
Не так розсердиться добродій,Коли пан возний позов дасть;Не так лютує голий злодій,Коли немає що украсть;Як наш Латин тут розгнівивсяІ на гінця сього озлився,Що губи з серця покусав.І тілько одповідь мав датиІ гнів царський свій показати,Посол щоб Турнові сказав; [87] Як виглянув в вікно зненацька,Прийшов Латин в великий страх;Побачив люду скрізь багацькоПо улицях і всіх кутках.Латинці перлися товпами,Шпурляли вгору всі шапками,Кричали вголос на ввесь рот:«Війна! Війна! против троянців,Ми всіх Енеєвих поганцівПоб’єм – іскореним їх род». [88] Латин старий був не рубакаІ воюватись не любив,Од слова смерть він, неборака,Був без душі і мов не жив.Він стичку тілько мав на ліжку,Аматі як не грав під ніжку,І то тогді, як підтоптавсь;Без того ж завжди був тихенький,Як всякий дід старий, слабенький,В чужеє діло не мішавсь. Ківната, кімната – у панських будинках і взагалі у великих хатах – покої, жилі приміщення, на відміну від світлиці – парадної кімнати для прийому гостей. Пор. у народній пісні:
У вдовиці дві світлиці,
Ще й третя кімната,
А у тебе одна хата,
Та й та не прибрата.
Тут хата – жиле приміщення, яке служить і світлицею, і кімнатою, і кухнею.
Латин, і серцем, і душеюДалекий бувши од війни,Зібравшись з мудростю своєю,Щоб не попастись в кайдани,Зізвав к собі панів вельможних,Старих, чиновних і заможних,Которих ради слухав сам;І виславши геть-преч Амату,Завів їх всіх в свою ківнату,Таку сказав річ старшинам: [90] «Чи ви од чаду, чи з похмілля?Чи чорт за душу удряпнув?Чи напились дурного зілля,Чи глузд за розум завернув?Скажіть – з чого війна взялася?З чого ся мисль вам приплелася?Коли я тішився війной?Не звір я – людську кров пролити,І не харциз, людей щоб бити,Для мене гидкий всякий бой. І як війну вести без збруї – збруя – вся воїнська зброя, обладунок, у кінноті сюди входило також спорядження для коня.
Провіянтмейстер – у російській армії генерал, який відав постачанням (відповідає сучасній інтендантській службі). Посада введена Петром І у 1718 р., скасована у 1864 р.
Кригсцальмєйстер – чиновник при війську, що вів фінансові справи, здійснював контроль, займався також постачанням армії.
І як війну вести без збруї,Без війська, хліба, без гармат,Без грошей?.. Голови ви буї!Який вас обезглуздив кат?Хто буде з вас провіянтмейстер,Або хто буде кригсцальмейстер,Кому казну повірю я?Не дуже хочете ви битись,А тілько хочете нажитись,І буде все біда моя. [92] Коли сверблять із вас у когоЧи спина, ребра, чи боки,Нащо просити вам чужого?Мої великі кулакиПочешуть ребра вам і спину;Коли ж то мало, я дубинуГотов на ребрах сокрушить.Служить вам рад малахаями,Різками, кнуттям і киями,Щоб жар воєнний потушить. Покиньте ж се дурне юнацтво – юнацтво – тут у значенні: нерозважлива молодеча хоробрість, завзяття.
Покиньте ж се дурне юнацтвоІ розійдіться по домах,Панове виборне боярство;А про війну і в головахСобі ніколи не кладіте,А мовчки в запічках сидіте,Розгадуйте, що їсть і пить.Хто ж о війні проговоритьсяАбо кому війна присниться,Тому дам чортзна-що робить». [94] Сказавши се, махнув рукоюІ зараз сам пішов з ківнатБундючно-грізною ходою,Що всякий був собі не рад.Пристиджені його вельможіНа йолопів були похожі,Ніхто з уст пари не пустив.Не швидко бідні схаменулисьІ в ратуш підтюпцем сунулись,Уже як вечір наступив. Щоб некрут зараз набирать – тобто оголосити примусовий набір у армію рекрутів-новобранців.
Боярські гроші шафовать – шафовать – витрачати, використовувати.
Тут думу довгую держали,І всяк компоновав своє,І вголос грімко закричали,Що на Латина всяк плюєІ на грозьбу не уважає,Війну з Енеєм начинае,Щоб некрут зараз набирать;І не просить щоб у ЛатинаЗ казни його ані алтина,Боярські гроші шафовать. Таким обрізать ніс і уха – в кінці XVIII – на початку XIX ст. тілесні покарання з відрізанням носа, вух, інших частин тіла ще мали місце в багатьох країнах, в тому числі й Росії. Законодавством передбачалося відрізати вуха або ніс за бунт проти влади. Існував також звичай перед стратою через повішення відрізати ніс та вуха і прибивати їх до шибениці. До відрізання вух офіцінно перестали вдаватися у першій половині XVIII ст., відрізання носа, як засіб покарання, затрималося довше, особливого розмаху набуло, поряд з відрубуванням руки, їіальців, язика, під час розправи над учасниками селянської війни під проводом Пугачова. Для вельмож подібна кара була особливо принизливою, бо тілесним покаранням підлягав тільки простий люд.
І так Латинь заворушилась,Задумав всяк побить троян;Відкіль та храбрість уродиласьПротив Енеєвих прочан?Вельможі царство збунтовали,Против царя всіх наущали;Вельможі! лихо буде вам.Вельможі! хто царя не слуха,Таким обрізать ніс і ухаІ в руки всіх оддать катам. О музо, панночко парнаська!.. – у перших чотирьох рядках строфи обігране узвичаєне в поезії доби класицизму звертання до муз, покровительок мистецтва і науки, дочок Зевса й богині пам'яті Мнемозіни. Муз було дев'ять; тут, з огляду на жанр «Енеїди», звертання до Калліопи – музи епічної поезії. Слід відзначити явний перегук цього місця з вступом до поезії Т. Шевченка «Царі», де поет визначає своє художнє завдання («штилем високим розмалюю помазаних») і водночас пародіює тогочасну запобігливу цареславну поезію.
О музо, панночко парнаська!Спустись до мене на часок;Нехай твоя научить ласка,Нехай твій шепчеть голосок,Латинь к війні як знаряжалась,Як армія їх набиралась,Який порядок в війську був;Всі опиши мундири, збруюІ казку мні скажи такую,Якой іще ніхто не чув. В описі приготувань латинського і троянського воїнства до війни, екіпіровки, забезпечення продовольством, боєприпасами і т. ін., безумовно, відбилося добре знання І. Котляревським як українського козацького військового устрою, що порівняно недавно (у 80-х роках XVIII ст.) був ліквідований, так і армії свого часу, військової справи взагалі. Адже він майже тринадцять років (з квітня 1796 р. по січень 1808 р.) перебував на військовій службі.
А ус в півлокоть би тирчав – вислів походить від старої міри довжини «лікоть» – ві
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
Драгоман – у первісному значенні: перекладач при посольстві, дипломатичній місії, також гінець у дипломатичних справах; потім – просто гінець, посильний.
І зараз лист послав к Енею,Щоб вийшов битись сам на сам,Помірявсь силою своєю,Достав од Турна по усам;Хоть на киї, хоть кулакамиПоштурхатись попід боками,Або побитись і на смерть.А также пхнув він драгоманаІ до латинського султана,Щоб і сьому мордаси втерть. [73] Яхидна фурія раденька,Що по її все діло йшло;До людських бід вона швиденька,І горе мило їй було.Махнула швидко до троянців,Щоб сих латинських постоянцівПо-своєму осатанить.Тогді троянці всі з хортамиЗбирались їхать за зайцями,Князька свого повеселить. Но «горе грішникові сущу…» – початок поширеного духовного вірша. Тут маємо вказівку на те, що він був у репертуарі мандрованих дяків, студентів Києво-Могилянської академії. Крім «Енеїди», І. Котляревський використав ще раз цей духовний вірш у водевілі «Москаль-чарівник» (написаний 1818 – 1819). У заключній сцені водевіля викритий і присоромлений невдаха-залицяльник, «городський писар» Финтик, каючись, співає:
О, горе мне, грешнику сущу!
Ко оправданню ответа не имущу,
Како й чем могу вас ублажити?
Ей, от сего часа буду честно жити!
Но «горе грішникові сущу, –Так київський скубент сказав, –Благих діл вовся не імущу!»Хто божії судьби пізнав?Хто де не дума – там ночує,Хотів де бігти – там гальмує.Так грішними судьба вертить!Троянці сами то пізнали,З малої речі пострадали,Як то читатель сам уздрить. Чинш – податок, плата хазяїнові за користування його землею.
Поблизь троянська кочованняБув на одльоті хуторок,Було в нім щупле будовання,Ставок був, гребля і садок.Жила Аматина там нянька,Не знаю – жінка чи панянка,А знаю, що була стара,Скупа, і зла, і воркотуха,Наушниця і щебетуха,Давала чиншу до двора: Лавинії к Петру мандрик – «…коржі з сиру з мукою та яйцями… називаються «мандрики» (Маркевич. – С. 15).
Три хунти воску на ставник – фунт – давня, ще з часів Київської Русі міра ваги у східних слов'ян, дорівнює 409,5 грама. Ставних – підсвічник у церкві, так називали і свічки для церковного підсвічника.
Льняної пряжі три півмітки – щоб уяснити, що таке півміток, треба мати уявлення, як вели рахунок пряжі. Готові до виробництва, намотані з шпульки на мотовило нитки пряжі рахували в таких одиницях: чисниця – 3 нитки, пасмо – 10 чисниць, півміток – 20 – 30 пасом.
Серпанків вісім на намітки – з серпанку – легкої прозорої тканини (подібної до нинішньої марлі) – готували намітки, якими пов'язували поверх очіпка голову заміжні жінки. Кінці намітки, покриваючи фігуру жінки з спини, спускалися мало не до землі.
І двісті валяних ґнотів – ґноти для свічок, каганців, ламп. Дослідник творчості І. Котляревського П. Волинський про коментовану строфу писав: «Цією «статистичною довідкою» поет відтворює характерну картину економічних відносин кріпосницького часу. Чинш складають в основному вироби натурального господарства, але з обов'язковою наявністю певної кількості грошей, яких особливо потребувало панське господарство кінця XVIII – початку XIX ст., коли все більше розвивались товарно-грошові відносини» (Волинський П. К. Іван Котляревський: Життя і творчість. – К., 1969. – С. 143). Треба тільки пам'ятати, що економічна реальність доби тут бурлескне обіграна, постає в гумористичному освітленні. Поряд з пряжею і воском (у неспіврозмірно малій кількості) фігурують розраховані на комічний ефект мандрики «к Петру» Лависі, а плата грошима за хутір, де «ставок був, гребля і садок», сміхотворно мала – в тиждень по алтину, тобто по три копійки.
Ковбас десятків з три Латину,Лавинії к Петру мандрик,Аматі в тиждень по алтину,Три хунти воску на ставник;Льняної пряжі три півмітки,Серпанків вісім на наміткиІ двісті валяних гнотів.Латин од няньки наживався,Зате ж за няньку і вступався,За няньку хоть на ніж готів. Муцик – мопс, взагалі маленька собачка.
Поноска – ошийник.
Тімениця – кірка з відмерлих часточок шкіри і бруду на довго немитому тім'ї малої дитини, а то й дорослого.
У няньки був біленький цуцик,Її він завжди забавляв:Не дуже простий – родом муцик,Носив поноску, танцьовав,І панії лизав од скукиЧастенько ноги скрізь і руки,І тімениці вигризав.Царівна часто з ним ігралась,Сама цариця любовалась,А цар то часто годував. Стременний – тут: слуга, який на полюванні пильнує собак; у потрібний момент він спускає їх з поводків на звіра. Під час виїзду на полювання мусив постійно бути біля свого пана, при стремені, звідки й походить назва.
Троянці, в роги затрубивши,Пустили гончих в чагарі,Кругом болото обступивши,Бичами ляскали псарі;Як тілько гончі заганяли,Загавкали, заскавучали,То муцик, вирвавшись надвір,На голос гончих одізвався,Чмихнув, завив, до них помчався.Стременний думав, що то звір. [79] «Атю його! гуджга!» – і крикнув,І з свори поспускав хортів;Тут муцик до землі прилипнувІ дух від ляку затаїв;Но пси, донюхавшись, доспіли,Шарпнули муцика, із’їлиІ посмоктали кісточки.Як вість така дойшла до няньки,То очі вип’яла, як баньки,А з носа спали і очки. Асафета , або ще асафетида («вонюча камедь») – лікувальний екстракт,куди входив сік рослин з домішкою смоли, сірки, фосфору, різних солей.Рекомендувалася асафета при різних захворюваннях, у тому числі при розладах нервової системи.
Сервета – салфетка.
Іще клістир з ромну дали – клістир – клізма. Ромен (Маtricarіа discoideае) – ще народні назви: ромашка пахуча, ромашка дика, маточна трава, ромашка без'язикова, романець – лікувальна трава; настій з неї вживають як потогінний та протизапальний засіб.
Осатаніла вража бабаІ крикнула, як на живіт,Зробилась зараз дуже слаба,Холодний показався піт,Порвали маточні припадки,Істерика і лихорадки,І спазми жили потягли;Під ніс їй клали асафету,І теплую на пуп сервету,Іще клістир з ромну дали. [81] Як тілько к пам’яті вернулась,То зараз галас підняла;До неї челядь вся сунуласьДля дива, як ввесь світ кляла;Потім, схвативши головешкуІ вибравшись на добру стежку,Чкурнула просто до троян;Всі курені їх попалити,Енея заколоть, побитиІ всіх троянських бусурман. Чаплія – кухарське знаряддя, з допомогою якого переносять гарячу сковороду, залізний гачок з дерев'яним держалном.
Рубель – дерев'яний валик з ручкою і поперечними зарубками, яким розкачували намотану на качалку білизну.
Ричка – керівниця (К.); доярка.
Гуменний – токовий, старший, що організовував роботу на току. Зображена звичайна для феодально-кріпосницької епохи сцена сутички між ворогуючими сусідами-поміщиками. Як правило, у таких сутичках брала участь двірська челядь, а то й усі піддані.
За нею челядь покотила,Схвативши хто що запопав:Кухарка чаплію вхопила,Лакей тарілками шпурляв;З рублем там прачка храбровала,З дійницей ричка наступала,Гуменний з ціпом скрізь совавсь;Тут рота косарів з гребцямиЙшли битись з косами, з граблями,Ніхто од бою не цуравсь. [83] Но у троянського народуЗа шаг алтина не проси;Хто москаля об’їхав зроду?А займеш – ноги унеси.Завзятого троянці кшталту,Не струсять нічийого ґвалтуІ носа хоть кому утруть;І няньчину всю рать розбили,Скалічили, розпотрошилиІ всіх в тісний загнали кут. Як умивалося мазкой – мазка – кров з розбитого обличчя, носа.
В сіє-то нещасливе врем’яІ в самий штурхобочний бой,Троянське і латинське плем’яЯк умивалося мазкой,Прибіг гінець з письмом к Латину,Нерадосну привіз новину,Князь Турн йому війну писав;Не в пир, бач, запрошав напитись,А в поле визивав побитись;Гінець і на словах додав: [85] «Царю Латине неправдивий!Ти слово царськеє зламав;Зате узол дружелюбивийНавіки з Турном розірвав.Од Турна шмат той однімаєшІ в рот Енеєві соваєш,Що Турнові сам обіщав.Виходь же завтра навкулачки,Відтіль полізеш, мабуть, рачки,Бодай і лунь щоб не злизав». Коли пан возний позов дасть – возний – службовець при суді в часи чинності Литовського статуту (див. коментар: III, 97). В обов'язки возного входило подавати позов до суду, свідчити наявність збитків у потерпілої сторони, вводити у власність та ін.
Не так розсердиться добродій,Коли пан возний позов дасть;Не так лютує голий злодій,Коли немає що украсть;Як наш Латин тут розгнівивсяІ на гінця сього озлився,Що губи з серця покусав.І тілько одповідь мав датиІ гнів царський свій показати,Посол щоб Турнові сказав; [87] Як виглянув в вікно зненацька,Прийшов Латин в великий страх;Побачив люду скрізь багацькоПо улицях і всіх кутках.Латинці перлися товпами,Шпурляли вгору всі шапками,Кричали вголос на ввесь рот:«Війна! Війна! против троянців,Ми всіх Енеєвих поганцівПоб’єм – іскореним їх род». [88] Латин старий був не рубакаІ воюватись не любив,Од слова смерть він, неборака,Був без душі і мов не жив.Він стичку тілько мав на ліжку,Аматі як не грав під ніжку,І то тогді, як підтоптавсь;Без того ж завжди був тихенький,Як всякий дід старий, слабенький,В чужеє діло не мішавсь. Ківната, кімната – у панських будинках і взагалі у великих хатах – покої, жилі приміщення, на відміну від світлиці – парадної кімнати для прийому гостей. Пор. у народній пісні:
У вдовиці дві світлиці,
Ще й третя кімната,
А у тебе одна хата,
Та й та не прибрата.
Тут хата – жиле приміщення, яке служить і світлицею, і кімнатою, і кухнею.
Латин, і серцем, і душеюДалекий бувши од війни,Зібравшись з мудростю своєю,Щоб не попастись в кайдани,Зізвав к собі панів вельможних,Старих, чиновних і заможних,Которих ради слухав сам;І виславши геть-преч Амату,Завів їх всіх в свою ківнату,Таку сказав річ старшинам: [90] «Чи ви од чаду, чи з похмілля?Чи чорт за душу удряпнув?Чи напились дурного зілля,Чи глузд за розум завернув?Скажіть – з чого війна взялася?З чого ся мисль вам приплелася?Коли я тішився війной?Не звір я – людську кров пролити,І не харциз, людей щоб бити,Для мене гидкий всякий бой. І як війну вести без збруї – збруя – вся воїнська зброя, обладунок, у кінноті сюди входило також спорядження для коня.
Провіянтмейстер – у російській армії генерал, який відав постачанням (відповідає сучасній інтендантській службі). Посада введена Петром І у 1718 р., скасована у 1864 р.
Кригсцальмєйстер – чиновник при війську, що вів фінансові справи, здійснював контроль, займався також постачанням армії.
І як війну вести без збруї,Без війська, хліба, без гармат,Без грошей?.. Голови ви буї!Який вас обезглуздив кат?Хто буде з вас провіянтмейстер,Або хто буде кригсцальмейстер,Кому казну повірю я?Не дуже хочете ви битись,А тілько хочете нажитись,І буде все біда моя. [92] Коли сверблять із вас у когоЧи спина, ребра, чи боки,Нащо просити вам чужого?Мої великі кулакиПочешуть ребра вам і спину;Коли ж то мало, я дубинуГотов на ребрах сокрушить.Служить вам рад малахаями,Різками, кнуттям і киями,Щоб жар воєнний потушить. Покиньте ж се дурне юнацтво – юнацтво – тут у значенні: нерозважлива молодеча хоробрість, завзяття.
Покиньте ж се дурне юнацтвоІ розійдіться по домах,Панове виборне боярство;А про війну і в головахСобі ніколи не кладіте,А мовчки в запічках сидіте,Розгадуйте, що їсть і пить.Хто ж о війні проговоритьсяАбо кому війна присниться,Тому дам чортзна-що робить». [94] Сказавши се, махнув рукоюІ зараз сам пішов з ківнатБундючно-грізною ходою,Що всякий був собі не рад.Пристиджені його вельможіНа йолопів були похожі,Ніхто з уст пари не пустив.Не швидко бідні схаменулисьІ в ратуш підтюпцем сунулись,Уже як вечір наступив. Щоб некрут зараз набирать – тобто оголосити примусовий набір у армію рекрутів-новобранців.
Боярські гроші шафовать – шафовать – витрачати, використовувати.
Тут думу довгую держали,І всяк компоновав своє,І вголос грімко закричали,Що на Латина всяк плюєІ на грозьбу не уважає,Війну з Енеєм начинае,Щоб некрут зараз набирать;І не просить щоб у ЛатинаЗ казни його ані алтина,Боярські гроші шафовать. Таким обрізать ніс і уха – в кінці XVIII – на початку XIX ст. тілесні покарання з відрізанням носа, вух, інших частин тіла ще мали місце в багатьох країнах, в тому числі й Росії. Законодавством передбачалося відрізати вуха або ніс за бунт проти влади. Існував також звичай перед стратою через повішення відрізати ніс та вуха і прибивати їх до шибениці. До відрізання вух офіцінно перестали вдаватися у першій половині XVIII ст., відрізання носа, як засіб покарання, затрималося довше, особливого розмаху набуло, поряд з відрубуванням руки, їіальців, язика, під час розправи над учасниками селянської війни під проводом Пугачова. Для вельмож подібна кара була особливо принизливою, бо тілесним покаранням підлягав тільки простий люд.
І так Латинь заворушилась,Задумав всяк побить троян;Відкіль та храбрість уродиласьПротив Енеєвих прочан?Вельможі царство збунтовали,Против царя всіх наущали;Вельможі! лихо буде вам.Вельможі! хто царя не слуха,Таким обрізать ніс і ухаІ в руки всіх оддать катам. О музо, панночко парнаська!.. – у перших чотирьох рядках строфи обігране узвичаєне в поезії доби класицизму звертання до муз, покровительок мистецтва і науки, дочок Зевса й богині пам'яті Мнемозіни. Муз було дев'ять; тут, з огляду на жанр «Енеїди», звертання до Калліопи – музи епічної поезії. Слід відзначити явний перегук цього місця з вступом до поезії Т. Шевченка «Царі», де поет визначає своє художнє завдання («штилем високим розмалюю помазаних») і водночас пародіює тогочасну запобігливу цареславну поезію.
О музо, панночко парнаська!Спустись до мене на часок;Нехай твоя научить ласка,Нехай твій шепчеть голосок,Латинь к війні як знаряжалась,Як армія їх набиралась,Який порядок в війську був;Всі опиши мундири, збруюІ казку мні скажи такую,Якой іще ніхто не чув. В описі приготувань латинського і троянського воїнства до війни, екіпіровки, забезпечення продовольством, боєприпасами і т. ін., безумовно, відбилося добре знання І. Котляревським як українського козацького військового устрою, що порівняно недавно (у 80-х роках XVIII ст.) був ліквідований, так і армії свого часу, військової справи взагалі. Адже він майже тринадцять років (з квітня 1796 р. по січень 1808 р.) перебував на військовій службі.
А ус в півлокоть би тирчав – вислів походить від старої міри довжини «лікоть» – ві
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33