гії. Найважливіший злочин – богохульство, за ним – образа святині, зрив богослужіння, єресь, відступництво, святотатство, лжеприсяга і т. д. Всього цього немає в І. Котляревського.
Еней там бачив щось немалоКип’ящих мучениць в смолі,Як з кабанів топилось сало,Так шкварилися сі в огні;Були і світські, і черниці,Були дівки і молодиці,Були і паньї, й панночки;Були в свитках, були в охвотах,Були в дульєтах і в капотах,Були всі грішні жіночки. З пекла Еней з Сівіллою попадають в чистилище, де душі померлих очищаються від гріхів перед тим, як потрапити до раю, або, згідно з іншими релігійними уявленнями, де зважують їхні добрі й благі, праведні й грішні земні діла, щоб відправити у рай чи в пекло.
Но се були все осужденні,Які померли не тепер;Без суду ж не палив пекельнийОгонь, недавно хто умер;Сі всі були в другім загоні,Як би лошата або коні,Не знали попадуть куда;Еней, на перших подивившисьІ о бідах їх пожурившись,Пішов в другії ворота. Як між гадюки чорний уж – чорний уж – під такою назвою автор, мабуть, мав на увазі або поширений і зараз у степовій зоні України вуж водяний (Nаtrіх tessellatа), який, на відміну від звичайного вужа, часто на тім'ї має чорну пляму, або неотруйну вужеподібну змію мідянку (Соronella аustriacа), що теж водиться на Україні і через подібний колір шкіри дуже схожа на чорну гадюку.
Еней, ввійшовши в сю кошару,Побачив там багацько душ,Вмішавшися між сю отару,Як між гадюки чорний уж.Тут розні душі походжали,Все думали та все гадали,Куди-то за гріхи їх впруть.Чи в рай їх пустять веселитись,Чи, може, в пекло пошмалитисьІ за гріхи їм носа втруть. [96] Було їм вільно розмовлятиПро всякії свої діла,І думати, і мізковати –Яка душа, де, як жила;Багатий тут на смерть гнівився,Що він з грішми не розлічився,Кому і кілько треба дать;Скупий же тосковав, нудився,Що він на світі не наживсяІ що не вспів і погулять. Статут, Литовський статут – кодекс законів Великого князівства Литовського, до складу якого з XIV – до другої половини XVI ст. входили українські землі. «Статут» мав три редакції (1529, 1566, 1588), кожна з яких збільшувала привілеї панства, шляхти і урізувала права селянства. На Україні Литовський статут діяв і за часів Речі Посполитої, і після приєднання Лівобережної, потім Правобережної України до Росії. За царювання Катерини II на українські землі було поширене загальноросійське законодавство. Одначе на практиці Литовський статут діяв до 1840 р. Недарма І. Котляревський пише «наш Статут». Окремі положення Статуту (про «межеві суди») залишалися в силі на землях історичної Гетьманщини – Чернігівщині і Полтавщині – до 1917 р.
І толковав якихсь монадів – монада (від грец. одиниця) – найпростіша неподільна єдність, самосуща духовна субстанція, яка лежить в основі Всесвіту, будь-якого буття. Поняття монади є основним у філософській системі німецького вченого Лейбніца (1646 – 1716), викладеної у його «Монадології», «філософському лексиконі» та інших працях. Філософські ідеї Лейбніца були відомі на Україні.
Сутяга толковав укази,І що то значить наш Статут,Розказовав свої прокази,На світі що робив сей плут.Мудрець же фізику провадив,І толковав якихсь монадів,І думав, відкіль взявся світ?А мартопляс кричав, сміявся,Розказовав і дивовався,Як добре знав жінок дурить. Що з ґудзиками за мундир – з часів Петра І чиновники різних цивільних відомств, в тому числі юристи, носили встановлену форму одягу – мундир. Тому одержати мундир судді, наприклад, значило бути затвердженим на урядовій посаді згідно з «Табелем про ранги». На Україні кінця XVIII ст. доживали віку старі судові установи та посади, пов'язані з полковим устроєм і давніми традиціями самоврядування. За умов витіснення старих судових інституцій і впровадження централізованої судової системи одержати мундир для юриста – значило увійти в нові штати.
Ланцет – хірургічний ніж, гострий з обох боків.
Спермацет – витоплене з мозку кита-кашалота сало, відповідним чином препароване. В медицині застосовується для лікування виразок на шкірі.
Суддя там признавався сміло,Що з гудзиками за мундирТаке переоначив діло,Що, може б, навістив Сибір;Та смерть ізбавила косою,Що кат легенькою рукоюПлечей йому не покропив.А лікар скрізь ходив з ланцетом,З слабительним і спермацетомІ чванивсь, як людей морив. Фертик – вертун, франт (ферт – стара назва літери Ф – в боки взялася).
Ласощохлисти походжали,Всі фертики і паничі,На пальцях ногтики кусали,Розприндившись, як павичі;Все очі вгору піднімали,По світу нашому вздихали,Що рано їх побрала смерть;Що трохи слави учинили,Не всіх на світі подурили,Не всім успіли морду втерть. Це строфа про дворову челядь при панських маєтках, яка заслужено мала в народі лиху славу осередка розбещеності, моральної зіпсованості.
Скороход – слуга, що біг перед панським екіпажем, звільняючи йому дорогу; також гінець, посильний.
І як з кишень платки тягли – в народному побуті хустка мала важливе ритуальне значення (див. також коментар: І, 33). Дівчина дарувала вишиту власноручно хустку тому, кого покохає. Отже, викрадення хустки – не просто жарт, а образа дівочої честі, посягання на її добре ім'я.
Моти, картьожники, п’янюгиІ весь проворний чесний род;Лакеї, конюхи і слуги,Всі кухарі і скороход,Побравшись за руки, ходилиІ все о плутнях говорили,Які робили, як жили,Як паней і панів дурили,Як по шинках вночі ходилиІ як з кишень платки тягли. Які ж дівок охочі бить – йдеться про жінок, які мали служанок, наймичок. Серед них рукоприкладство, знущання з дівчат-кріпачок було звичайним явищем. Пригадаймо повість Марка Вовчка «Інститутка».
Там придзигльованки журились,Що нікому вже підморгнуть,За ними більш не волочились,Тут їх заклекотіла путь;Баби тут більш не ворожилиІ простодушних не дурили.Які ж дівок охочі бить,Зубами з серця скреготали,Що наймички їх не вважалиІ не хотіли їм годить. [102] Еней уздрів свою Дідону,Ошмалену, мов головня,Якраз по нашому законуПред нею шапочку ізняв:«Здорова! – глянь… де ти взялася?І ти, сердешна, приплеласяІз Карфагена аж сюда?Якого біса ти спеклася,Хіба на світі нажилася?Чорт мав тобі десь і стида. [103] Така смачная молодиця,І глянь! умерла залюбки…Рум’яна, повна, білолиця,Хто гляне, то лизне губки;Тепер з тебе яка утіха?Ніхто не гляне і для сміха,Навік тепер пропала ти!Я, далебі, в тім не виною,Що так роз’їхався з тобою,Мені приказано втекти. Закурім – загуляймо.
Тепер же, коли хоч, злигаймосьІ нумо жить так, як жили,Тут закурім, заженихаймось,Не розлучаймось ніколи;Ходи, тебе я помилую,Прижму до серця – поцілую…»Йому ж Дідона наодрізСказала: «К чорту убирайся,На мене більш не женихайся…Не лізь! Бо розіб’ю і ніс!» [105] Сказавши, чортзна-де пропала,Еней не знав, що і робить,Коли б яга не закричала,Що довго годі говорить,То, може б, там і застоявсяІ, може, той пори дождався,Щоб хто і ребра полічив:Щоб з вдовами не женихався,Над мертвими не наглумлявся,Жінок любов’ю не морив. [106] Еней з Сівіллою попхавсяВ пекельную подалі глуш;Як на дорозі повстрічавсяЗ громадою знакомих душ.Тут всі з Енеєм обнімались,Чоломкались і ціловались,Побачивши князька свого;Тут всяк сміявся, реготався,Еней до всіх їх доглядався,Знайшов з троянців ось кого: Простонародна, мужицька строфа. В усій «Енеїді» не зустрінемо строфи, до якої б так пасувала ця назва. Суцільний перелік характерних для народного середовища імен, причому більшість – у знижено-зменшувальній формі (не Терентій, а Терешко, не Федір – Федько, не Захар – Харько і т. д.). У добу феодалізму в стосунках між вищими і нижчими станами, а то й у самому простонародному середовищі такі форми імен сприймалися як нормальне явище. Але як випрямляється «сірісінький сіряк» протягом строфи! Перші п'ять рядків (половина строфи) – підкреслено вахлацькі імена, і тільки в п'ятому рядку якось непомітно, на останньому, – перехід до повних, без знижено-зменшувальних суфіксів, імен (після Стецька, Ониська – Опанас). Дальші два рядки – повні, «за паспортом», імена. А заключний рядок зроблено ще на вищому рівні – тут не тільки ім'я, а й прізвище. В давні часи на Україні по-батькові не було звичаю називати. Часто про батька і взагалі про рід, походження говорило прізвище (Петренко – син Петра, Мірошниченко – син мірошника тощо). За іменами стоїть головне, що несла епоха занепаду феодалізму посполитим, сіромі, – емансипація особи, зрівняння селянина з іншими станами.
Тут був Вернигора Мусій – за свідченням сучасників І. Котляревського, житель Полтави, швець, що потонув у Ворсклі.
Педька, Терешка, Шеліфона,Панька, Охріма і Харка,Леська, Олешка і Сізьона,Пархома, Їська і Феська,Стецька, Ониська, Опанаса,Свирида, Лазаря, Тараса,Були Денис, Остап, ОвсійІ всі троянці, що втопились,Як на човнах з ним волочились,Тут був Вернигора Мусій. [108] Жидівська школа завелася,Великий крик всі підняли,І реготня де не взялася,Тут всяку всячину верзли;Згадали чорт знає колишнє,Балакали уже і лишнє,І сам Еней тут розходивсь;Щось балагурили довгенько,Хоть ізійшлися і раненько,Та пан Еней наш опізнивсь. Сивиллі се не показалось – тут у значенні: не сподобалось.
Пахолок – хлопчина.
Сівіллі се не показалось,Що так пахолок застоявсь,Що дитятко так розбрехалось,Уже і о світі не знавсь;На його грізно закричала,Залаяла, запорощала,Що аж Еней ввесь затрусивсь.Троянці также всі здригнулиІ врозтіч, хто куди, махнули,Еней за бабою пустивсь. [110] Ішли, і як би не збрехати,Трохи не з пару добрих гін,Як ось побачили і хати,І ввесь Плутонів царський дім.Сівілла пальцем указалаІ так Енеєві сказала:«Ось тут і пан Плутон живеІз Прозерпіною своєю,До їх-то на поклон з гіллеюТепер я поведу тебе». Баба бридка, криворота – перед палацом бога підземного царства Плутона стояла на варті фурія, богиня прокляття, помсти і кари Тезіфона. Вона з наказу судді підземного царства Еака мучила всіх грішників, які не спокутували на землі своїх гріхів. Тезіфону уявляли страшною бабою, оповитою гадюками, на голові в неї замість волосся теж клубочилися гадюки. Коли Еней прибуде в латинську землю, Тезіфона з намови Юнони вселить у серце цариці Амати і рутульського царя Турна ненависть до Енея, що прискорить війну між троянцями й ругульцями.
Клепало , або калатало, стукачка – дерев'яний молоток, яким нічний сторож стукає в дощечку, щоб показати свою присутність.
І тілько що прийшли к воротамІ в двір пустилися чвалать,Як баба бридка, криворота:«Хто йде?» – їх стала окликать.Мерзенне чудо се стоялоІ било під двором в клепало,Як в панських водиться дворах;Обмотана вся ланцюгами,Гадюки вилися клубкамиНа голові і на плечах. Ремнями драла, мов биків – певне, тут треба розуміти: била їх ремнями (ремінними батогами), як биків.
Вона без всякого обмануІ щиро без обиняківРобила грішним добру шану,Ремнями драла, мов биків;Кусала, гризла, бичовала,Кришила, шкварила, щипала,Топтала, дряпала, пекла,Порола, корчила, пиляла,Вертіла, рвала, шпиговалаІ кров із тіла їх пила. Що в пеклі є суддя Еак – герой старогрецьких міфів, син Зевса, Еак правив островом Егіна. Прославився праведним життям та справедливістю, за що після смерті був призначений богами суддею у підземному царстві.
Еней, бідняжка, ізлякавсяІ ввесь, як крейда, побілів,І зараз у яги спитався,Хто їй так мучити велів?Вона йому все розказалаТак, як сама здорова знала,Що в пеклі є суддя Еак;Хоть він на смерть не осуждає,Та мучити повеліває,І як звелить – і мучать так. [114] Ворота сами одчинились,Не смів ніхто їх задержать,Еней з Сівіллою пустились,Щоб Прозерпіні честь оддать;І піднесли їй на болячкуТу суто золоту гіллячку,Що сильно так вона бажа.Но к ній Енея не пустили,Прогнали, трохи і не били,Бо хиріла їх госпожа. Ні гич – нічого; гариль – маленька порошиночка. Нар.: А не гаріля. Ні цури, ні пилинки (Номис. – С. 39).
Цвяховані стіни – стіни, оббиті гвіздками для міцності й для краси.
Шумиха – сухозлотиця, фальшива позолота.
А далі вперлися в будинкиПідземного сього царя,Ні гич, ні гариля пилинки,Було все чисто, як зоря;Цвяховані були там стіниІ вікна всі з морської піни;Шумиха, оливо, свинець,Блищали міді там і криці,Всі убрані були світлиці;По правді, панський був дворець. [116] Еней з ягою розглядалиВсі дива там, які були,Роти свої пороззявлялиІ очі на лоби п’яли;Проміж собою все зглядались –Всьому дивились, осміхались,Еней то цмокав, то свистав.От тут-то душі ликовали,Що праведно в миру живали,Еней і сих тут навіщав. Тютюнкова горілка – настояна на тютюні, через те від неї швидше п'яніють.
Настояную на бодян – бодян – ароматична вічнозелена рослина.
Під челюстями запікану – челюсті – вихід хатньої печі у вигляді арки між припічком і внутрішньою частиною печі. До челюстей зручно досягти рукою, тут можна щось розігрівати, смажити та ін.
І з ганусом, і до калгану – ганусівка – наливка, настояна на анісі (ганусі), трав'янистій ефіроносній рослині. Калганівка – настояна на калгані, корінь якого також використовують для лікування шлункових хвороб.
Шафран, шапран (Сгосus) – у давнину особливо цінна привозна спеція. Має надзвичайно сильний пряний запах, настойкам надає оранжево-червоного кольору.
Сиділи, руки поскладавши,Для них все празники були;Люльки курили, полягавши,Або горілочку пили,Не тютюнкову і не пінну,Но третьопробну, перегінну,Настояную на бодян;Під челюстями запікану,І з ганусом, і до калгану,В ній був і перець, і шапран. Перелік ласощів, які споживають праведники в раю, починається видами печива, яке звичайно продавали на ярмарках.
Сластьони – пряжені на маслі або олії млинці з пшеничного борошна. Г. Квітка-Основ'яненко в «Салдацькому патреті» в жартівливо-утрируваному тоні малює «сластьонницю з грубкою» у ярмарковому ряду: «…Тільки спитай, на скільки тобі треба сластьоних, так живо підніме пелену та й зніме стару онучу (слово «онуча» тут ужите в первісному значенні – кусок тканини, ганчірка), що нею горщик з тістом накритий, щоб, знаєте, тісто на холоді не простивало, і затим під пеленою у себе держить; от пальці послине, щоб тісто не приставало, то й вщипне тіста, та на сковороду ув олію – аж шкварчить! – та зараз і пряжеть, і подає, а вже на олію не скупиться, бо так з пальців і тече, тільки, знай, обсмоктує» (Квітка-Основ'яненко Г. Твори: В 2 т. – К., 1978. – Т. 1.– С. 30).
Стовпці – печиво з гречаного борошна на олії, що формою своєю нагадує перевернутий стаканчик з вузьким денцем, усічений конус. Готувалося в особливих формочках-стаканчиках.
З кав яром буханці – спосіб приготування: «Відварюють яловичину з сі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
Еней там бачив щось немалоКип’ящих мучениць в смолі,Як з кабанів топилось сало,Так шкварилися сі в огні;Були і світські, і черниці,Були дівки і молодиці,Були і паньї, й панночки;Були в свитках, були в охвотах,Були в дульєтах і в капотах,Були всі грішні жіночки. З пекла Еней з Сівіллою попадають в чистилище, де душі померлих очищаються від гріхів перед тим, як потрапити до раю, або, згідно з іншими релігійними уявленнями, де зважують їхні добрі й благі, праведні й грішні земні діла, щоб відправити у рай чи в пекло.
Но се були все осужденні,Які померли не тепер;Без суду ж не палив пекельнийОгонь, недавно хто умер;Сі всі були в другім загоні,Як би лошата або коні,Не знали попадуть куда;Еней, на перших подивившисьІ о бідах їх пожурившись,Пішов в другії ворота. Як між гадюки чорний уж – чорний уж – під такою назвою автор, мабуть, мав на увазі або поширений і зараз у степовій зоні України вуж водяний (Nаtrіх tessellatа), який, на відміну від звичайного вужа, часто на тім'ї має чорну пляму, або неотруйну вужеподібну змію мідянку (Соronella аustriacа), що теж водиться на Україні і через подібний колір шкіри дуже схожа на чорну гадюку.
Еней, ввійшовши в сю кошару,Побачив там багацько душ,Вмішавшися між сю отару,Як між гадюки чорний уж.Тут розні душі походжали,Все думали та все гадали,Куди-то за гріхи їх впруть.Чи в рай їх пустять веселитись,Чи, може, в пекло пошмалитисьІ за гріхи їм носа втруть. [96] Було їм вільно розмовлятиПро всякії свої діла,І думати, і мізковати –Яка душа, де, як жила;Багатий тут на смерть гнівився,Що він з грішми не розлічився,Кому і кілько треба дать;Скупий же тосковав, нудився,Що він на світі не наживсяІ що не вспів і погулять. Статут, Литовський статут – кодекс законів Великого князівства Литовського, до складу якого з XIV – до другої половини XVI ст. входили українські землі. «Статут» мав три редакції (1529, 1566, 1588), кожна з яких збільшувала привілеї панства, шляхти і урізувала права селянства. На Україні Литовський статут діяв і за часів Речі Посполитої, і після приєднання Лівобережної, потім Правобережної України до Росії. За царювання Катерини II на українські землі було поширене загальноросійське законодавство. Одначе на практиці Литовський статут діяв до 1840 р. Недарма І. Котляревський пише «наш Статут». Окремі положення Статуту (про «межеві суди») залишалися в силі на землях історичної Гетьманщини – Чернігівщині і Полтавщині – до 1917 р.
І толковав якихсь монадів – монада (від грец. одиниця) – найпростіша неподільна єдність, самосуща духовна субстанція, яка лежить в основі Всесвіту, будь-якого буття. Поняття монади є основним у філософській системі німецького вченого Лейбніца (1646 – 1716), викладеної у його «Монадології», «філософському лексиконі» та інших працях. Філософські ідеї Лейбніца були відомі на Україні.
Сутяга толковав укази,І що то значить наш Статут,Розказовав свої прокази,На світі що робив сей плут.Мудрець же фізику провадив,І толковав якихсь монадів,І думав, відкіль взявся світ?А мартопляс кричав, сміявся,Розказовав і дивовався,Як добре знав жінок дурить. Що з ґудзиками за мундир – з часів Петра І чиновники різних цивільних відомств, в тому числі юристи, носили встановлену форму одягу – мундир. Тому одержати мундир судді, наприклад, значило бути затвердженим на урядовій посаді згідно з «Табелем про ранги». На Україні кінця XVIII ст. доживали віку старі судові установи та посади, пов'язані з полковим устроєм і давніми традиціями самоврядування. За умов витіснення старих судових інституцій і впровадження централізованої судової системи одержати мундир для юриста – значило увійти в нові штати.
Ланцет – хірургічний ніж, гострий з обох боків.
Спермацет – витоплене з мозку кита-кашалота сало, відповідним чином препароване. В медицині застосовується для лікування виразок на шкірі.
Суддя там признавався сміло,Що з гудзиками за мундирТаке переоначив діло,Що, може б, навістив Сибір;Та смерть ізбавила косою,Що кат легенькою рукоюПлечей йому не покропив.А лікар скрізь ходив з ланцетом,З слабительним і спермацетомІ чванивсь, як людей морив. Фертик – вертун, франт (ферт – стара назва літери Ф – в боки взялася).
Ласощохлисти походжали,Всі фертики і паничі,На пальцях ногтики кусали,Розприндившись, як павичі;Все очі вгору піднімали,По світу нашому вздихали,Що рано їх побрала смерть;Що трохи слави учинили,Не всіх на світі подурили,Не всім успіли морду втерть. Це строфа про дворову челядь при панських маєтках, яка заслужено мала в народі лиху славу осередка розбещеності, моральної зіпсованості.
Скороход – слуга, що біг перед панським екіпажем, звільняючи йому дорогу; також гінець, посильний.
І як з кишень платки тягли – в народному побуті хустка мала важливе ритуальне значення (див. також коментар: І, 33). Дівчина дарувала вишиту власноручно хустку тому, кого покохає. Отже, викрадення хустки – не просто жарт, а образа дівочої честі, посягання на її добре ім'я.
Моти, картьожники, п’янюгиІ весь проворний чесний род;Лакеї, конюхи і слуги,Всі кухарі і скороход,Побравшись за руки, ходилиІ все о плутнях говорили,Які робили, як жили,Як паней і панів дурили,Як по шинках вночі ходилиІ як з кишень платки тягли. Які ж дівок охочі бить – йдеться про жінок, які мали служанок, наймичок. Серед них рукоприкладство, знущання з дівчат-кріпачок було звичайним явищем. Пригадаймо повість Марка Вовчка «Інститутка».
Там придзигльованки журились,Що нікому вже підморгнуть,За ними більш не волочились,Тут їх заклекотіла путь;Баби тут більш не ворожилиІ простодушних не дурили.Які ж дівок охочі бить,Зубами з серця скреготали,Що наймички їх не вважалиІ не хотіли їм годить. [102] Еней уздрів свою Дідону,Ошмалену, мов головня,Якраз по нашому законуПред нею шапочку ізняв:«Здорова! – глянь… де ти взялася?І ти, сердешна, приплеласяІз Карфагена аж сюда?Якого біса ти спеклася,Хіба на світі нажилася?Чорт мав тобі десь і стида. [103] Така смачная молодиця,І глянь! умерла залюбки…Рум’яна, повна, білолиця,Хто гляне, то лизне губки;Тепер з тебе яка утіха?Ніхто не гляне і для сміха,Навік тепер пропала ти!Я, далебі, в тім не виною,Що так роз’їхався з тобою,Мені приказано втекти. Закурім – загуляймо.
Тепер же, коли хоч, злигаймосьІ нумо жить так, як жили,Тут закурім, заженихаймось,Не розлучаймось ніколи;Ходи, тебе я помилую,Прижму до серця – поцілую…»Йому ж Дідона наодрізСказала: «К чорту убирайся,На мене більш не женихайся…Не лізь! Бо розіб’ю і ніс!» [105] Сказавши, чортзна-де пропала,Еней не знав, що і робить,Коли б яга не закричала,Що довго годі говорить,То, може б, там і застоявсяІ, може, той пори дождався,Щоб хто і ребра полічив:Щоб з вдовами не женихався,Над мертвими не наглумлявся,Жінок любов’ю не морив. [106] Еней з Сівіллою попхавсяВ пекельную подалі глуш;Як на дорозі повстрічавсяЗ громадою знакомих душ.Тут всі з Енеєм обнімались,Чоломкались і ціловались,Побачивши князька свого;Тут всяк сміявся, реготався,Еней до всіх їх доглядався,Знайшов з троянців ось кого: Простонародна, мужицька строфа. В усій «Енеїді» не зустрінемо строфи, до якої б так пасувала ця назва. Суцільний перелік характерних для народного середовища імен, причому більшість – у знижено-зменшувальній формі (не Терентій, а Терешко, не Федір – Федько, не Захар – Харько і т. д.). У добу феодалізму в стосунках між вищими і нижчими станами, а то й у самому простонародному середовищі такі форми імен сприймалися як нормальне явище. Але як випрямляється «сірісінький сіряк» протягом строфи! Перші п'ять рядків (половина строфи) – підкреслено вахлацькі імена, і тільки в п'ятому рядку якось непомітно, на останньому, – перехід до повних, без знижено-зменшувальних суфіксів, імен (після Стецька, Ониська – Опанас). Дальші два рядки – повні, «за паспортом», імена. А заключний рядок зроблено ще на вищому рівні – тут не тільки ім'я, а й прізвище. В давні часи на Україні по-батькові не було звичаю називати. Часто про батька і взагалі про рід, походження говорило прізвище (Петренко – син Петра, Мірошниченко – син мірошника тощо). За іменами стоїть головне, що несла епоха занепаду феодалізму посполитим, сіромі, – емансипація особи, зрівняння селянина з іншими станами.
Тут був Вернигора Мусій – за свідченням сучасників І. Котляревського, житель Полтави, швець, що потонув у Ворсклі.
Педька, Терешка, Шеліфона,Панька, Охріма і Харка,Леська, Олешка і Сізьона,Пархома, Їська і Феська,Стецька, Ониська, Опанаса,Свирида, Лазаря, Тараса,Були Денис, Остап, ОвсійІ всі троянці, що втопились,Як на човнах з ним волочились,Тут був Вернигора Мусій. [108] Жидівська школа завелася,Великий крик всі підняли,І реготня де не взялася,Тут всяку всячину верзли;Згадали чорт знає колишнє,Балакали уже і лишнє,І сам Еней тут розходивсь;Щось балагурили довгенько,Хоть ізійшлися і раненько,Та пан Еней наш опізнивсь. Сивиллі се не показалось – тут у значенні: не сподобалось.
Пахолок – хлопчина.
Сівіллі се не показалось,Що так пахолок застоявсь,Що дитятко так розбрехалось,Уже і о світі не знавсь;На його грізно закричала,Залаяла, запорощала,Що аж Еней ввесь затрусивсь.Троянці также всі здригнулиІ врозтіч, хто куди, махнули,Еней за бабою пустивсь. [110] Ішли, і як би не збрехати,Трохи не з пару добрих гін,Як ось побачили і хати,І ввесь Плутонів царський дім.Сівілла пальцем указалаІ так Енеєві сказала:«Ось тут і пан Плутон живеІз Прозерпіною своєю,До їх-то на поклон з гіллеюТепер я поведу тебе». Баба бридка, криворота – перед палацом бога підземного царства Плутона стояла на варті фурія, богиня прокляття, помсти і кари Тезіфона. Вона з наказу судді підземного царства Еака мучила всіх грішників, які не спокутували на землі своїх гріхів. Тезіфону уявляли страшною бабою, оповитою гадюками, на голові в неї замість волосся теж клубочилися гадюки. Коли Еней прибуде в латинську землю, Тезіфона з намови Юнони вселить у серце цариці Амати і рутульського царя Турна ненависть до Енея, що прискорить війну між троянцями й ругульцями.
Клепало , або калатало, стукачка – дерев'яний молоток, яким нічний сторож стукає в дощечку, щоб показати свою присутність.
І тілько що прийшли к воротамІ в двір пустилися чвалать,Як баба бридка, криворота:«Хто йде?» – їх стала окликать.Мерзенне чудо се стоялоІ било під двором в клепало,Як в панських водиться дворах;Обмотана вся ланцюгами,Гадюки вилися клубкамиНа голові і на плечах. Ремнями драла, мов биків – певне, тут треба розуміти: била їх ремнями (ремінними батогами), як биків.
Вона без всякого обмануІ щиро без обиняківРобила грішним добру шану,Ремнями драла, мов биків;Кусала, гризла, бичовала,Кришила, шкварила, щипала,Топтала, дряпала, пекла,Порола, корчила, пиляла,Вертіла, рвала, шпиговалаІ кров із тіла їх пила. Що в пеклі є суддя Еак – герой старогрецьких міфів, син Зевса, Еак правив островом Егіна. Прославився праведним життям та справедливістю, за що після смерті був призначений богами суддею у підземному царстві.
Еней, бідняжка, ізлякавсяІ ввесь, як крейда, побілів,І зараз у яги спитався,Хто їй так мучити велів?Вона йому все розказалаТак, як сама здорова знала,Що в пеклі є суддя Еак;Хоть він на смерть не осуждає,Та мучити повеліває,І як звелить – і мучать так. [114] Ворота сами одчинились,Не смів ніхто їх задержать,Еней з Сівіллою пустились,Щоб Прозерпіні честь оддать;І піднесли їй на болячкуТу суто золоту гіллячку,Що сильно так вона бажа.Но к ній Енея не пустили,Прогнали, трохи і не били,Бо хиріла їх госпожа. Ні гич – нічого; гариль – маленька порошиночка. Нар.: А не гаріля. Ні цури, ні пилинки (Номис. – С. 39).
Цвяховані стіни – стіни, оббиті гвіздками для міцності й для краси.
Шумиха – сухозлотиця, фальшива позолота.
А далі вперлися в будинкиПідземного сього царя,Ні гич, ні гариля пилинки,Було все чисто, як зоря;Цвяховані були там стіниІ вікна всі з морської піни;Шумиха, оливо, свинець,Блищали міді там і криці,Всі убрані були світлиці;По правді, панський був дворець. [116] Еней з ягою розглядалиВсі дива там, які були,Роти свої пороззявлялиІ очі на лоби п’яли;Проміж собою все зглядались –Всьому дивились, осміхались,Еней то цмокав, то свистав.От тут-то душі ликовали,Що праведно в миру живали,Еней і сих тут навіщав. Тютюнкова горілка – настояна на тютюні, через те від неї швидше п'яніють.
Настояную на бодян – бодян – ароматична вічнозелена рослина.
Під челюстями запікану – челюсті – вихід хатньої печі у вигляді арки між припічком і внутрішньою частиною печі. До челюстей зручно досягти рукою, тут можна щось розігрівати, смажити та ін.
І з ганусом, і до калгану – ганусівка – наливка, настояна на анісі (ганусі), трав'янистій ефіроносній рослині. Калганівка – настояна на калгані, корінь якого також використовують для лікування шлункових хвороб.
Шафран, шапран (Сгосus) – у давнину особливо цінна привозна спеція. Має надзвичайно сильний пряний запах, настойкам надає оранжево-червоного кольору.
Сиділи, руки поскладавши,Для них все празники були;Люльки курили, полягавши,Або горілочку пили,Не тютюнкову і не пінну,Но третьопробну, перегінну,Настояную на бодян;Під челюстями запікану,І з ганусом, і до калгану,В ній був і перець, і шапран. Перелік ласощів, які споживають праведники в раю, починається видами печива, яке звичайно продавали на ярмарках.
Сластьони – пряжені на маслі або олії млинці з пшеничного борошна. Г. Квітка-Основ'яненко в «Салдацькому патреті» в жартівливо-утрируваному тоні малює «сластьонницю з грубкою» у ярмарковому ряду: «…Тільки спитай, на скільки тобі треба сластьоних, так живо підніме пелену та й зніме стару онучу (слово «онуча» тут ужите в первісному значенні – кусок тканини, ганчірка), що нею горщик з тістом накритий, щоб, знаєте, тісто на холоді не простивало, і затим під пеленою у себе держить; от пальці послине, щоб тісто не приставало, то й вщипне тіста, та на сковороду ув олію – аж шкварчить! – та зараз і пряжеть, і подає, а вже на олію не скупиться, бо так з пальців і тече, тільки, знай, обсмоктує» (Квітка-Основ'яненко Г. Твори: В 2 т. – К., 1978. – Т. 1.– С. 30).
Стовпці – печиво з гречаного борошна на олії, що формою своєю нагадує перевернутий стаканчик з вузьким денцем, усічений конус. Готувалося в особливих формочках-стаканчиках.
З кав яром буханці – спосіб приготування: «Відварюють яловичину з сі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33