Ідея Іванівна била по головах міліціонерів своїм ридикюлем, Тетяна Горошко дряпала спину одному з чолов'яг, а дядечко Ґіві давав своєю короткою, проте також кремезною ніжкою підзадники. Однак їхні зусилля були такими мізерними порівняно з кільцем чоловічих спин, що це виглядало просто смішно. А Павло Іванович з молодечою спритністю і кмітливістю побіг до телецентру за підтримкою, внаслідок чого на вулиці опинилася група молодих репортерів – стажерів із столичного Інституту журналістики, які, «не відходячи від каси», стали відразу ж знімати все на камеру.
Нахабних стажерів-журналістів оточила та сама група кремезних чоловіків-нападників і стала чемно переконувати віддати камеру. Молодих столичних стажерів переконати було неможливо. Вони, відкрито насміхаючись над місцевою мафією, безстрашно відгавкувалися на своєму жаргоні і не здавалися. Вони збилися в тісну купку і сховали камеру поміж себе. Кільце кремезних чоловіків навколо молодих студентів-журналістів безжально звужувалося.
Молодим безстрашним борцям за свободу слова і демократію таки довелося б віддати камеру, якби зненацька не почувся різкий скрегіт гальм. Білий мерседес дядечка Ґіві різко загальмував впритул біля самісінького м'якого місця одного із кремезних чоловіків. Нападники обернулися. Грузинський джигіт засліпив їх фарами і гукнув на повний голос:
– Эй, тэлэвизиёнщики! Бистра в машину!
Стажери, скориставшись ситуацією, швидко завалили в мере, а дядечко Ґіві майстерно розвернувся майже на місці і рвонув у напрямку до столиці…
Ви розумієте, дорогі мої читачі, що запахло паленим.
Однак, – хочу вас запевнити, – запах паленого – це не найгірший запах у цьому житті. Мабуть, багато хто з вас, дорогі мої друзі, полюбляє запах шашличка або шкірочку з сала зі смаком паленої соломки чи ще щось на зразок цього. Так само екстремалам, якими ми можемо сміливо назвати всіх, хто бере участь у виборах, до вподоби запах паленого. Цей запах належить до порядку адреналіномістких.
Коли Васнєцова-Паваротті друзі садовили в малинову «Победу», він був далеко не пригніченим. Якраз навпаки. У
нього був стан, неначе він щойно покатався на американських гірках у луна-парку. Визначний співак кричав «Сволочи!». Проте ці, як на нас, грубі слова не змогли замаскувати його радості. Він отримав моральне і, як не дивно, фізичне задоволення від пригоди. Є такий тип людей. А вас, дорогі мої друзі, ніколи не відвідувало відчуття дикої насолоди через те, що ви допекли комусь до гарячого? Мене, наприклад, ні. Тому мені дивно, чому так радіє цілком інтелігентний чоловік, улюблений співак і взагалі красень-мужчина.
Кремезні чолов'яги, які, як нам видається, були працівниками певних органів, тим часом викликали когось по рації і передавали номер та інші прикмети білого мерседеса дядечка Ґіві. Однак, як з'ясується пізніше, природна грузинська кмітливість спрацює і тут: дядечко Ґіві повезе студентів-журналістів на вокзал і купить їм квитки в СВ, а не буде ризикувати їхнім і своїм життям на трасі до столиці, де їх на кожному кроці зупинятиме ДАІ.
Наші друзі на малиновій «Побєді» поїхали у своє провінційне містечко зализувати рани. Васнєцову-Паваротті наклали шви і привезли до дружини. І у хаті Варфоломійовича почав розігруватися спектакаль, за сценарієм якого молодий (ну, може, не надто молодий, однак іще цілком соковитий) поранений герой із благородною сивиною на скронях закохується у дівчину (ну, може, і не дівчину, а високошановну пані у розквіті сил), яка його доглядає; любов виявляється взаємною; однак вони любляться в секреті від її суворих батьків, які, проте, не настільки дурні, щоб про це не здогадатися.
А тим часом Павло Іванович Печеніг після тривалих наполягань своєї улюбленої матінки і лекцій про те, що найкращим допінгом на будь-яких перегонах є саме природний допінг, поїхав ночувати не до Варфоломійовича в землянку, а до Тетяни Горошко. Якраз на те саме металеве ліжко із сіткою, з вишитими хрестиком рожами, на високі подушки, на м'які перини, до лебедів, до Ромео і Джульєтти…
Оце, дорогі мої, треба було б у цьому місці описати, як усе відбувалося. Але мені, чесно кажучи, якось невдобно. Чи то слів бракує, чи аскетичне виховання не дозволяє. Так що
знову ж таки, як казав незабутній дідусь Панас, вмощуйтеся зручненько, заплющуйте очки і самі уявляйте, як усе було. А щоб вам було легше фантазувати, накину кілька штрихів.
Ідея Іванівна пішла у велику кімнату із зеленою скатертиною і зеленим абажуром і ввімкнула на повний голос відеозапис телепередачі зустрічі кандидатів у депутати, здійснений тьотею Розою і дядею Борею. Природно, вона про все здогадувалася.
А ось хвацький дідусь, здається, теж про все здогадався. Він приставляв до стінки фонендоскоп, намагаючись почути звуки із сусідньої кімнати. Аж надто примітивний засіб до підслуховування, очевидно, не дав ніяких результатів, позаяк дідусь вийшов у коридор і став заглядати у шпарину. Йому зовсім не сподобалося побачене. Він увірвався у велику кімнату із зеленою скатертиною і зеленим абажуром і, трясучись, заверещав:
– А ви знаєте?… Поки ви тут ось теє, вони там теє…
– Ну хай собі теє… – награно байдуже сказала Ідея Іванівна.
– Ні! Ви навіть не уявляєте!… – пирснув слиною дідусь.
– Я якраз добре уявляю…! – сердито сказала Ідея Іванівна.
– Ні! Якраз ви не уявляєте! Вони теє… – не здавався дідусь.
– Послухайте, Антоне Петровичу! Вашій онучці стільки років, що вам треба було б радіти з цього приводу… – двозначно сказала мама нашого молодого героя.
– А що я вам кажу: вони ж там у тетрис грають!!!
– Що? – підскочила на місці, мов обпечена, Ідея Іванівна. – Я їм зараз покажу тетрис! – гнівно вигукнула вона і побігла прямісінько до дверей Тетяни Горошко і шарпнула їх з усієї сили.
На порозі вона закам'яніла, потихеньку прикрила двері й навшпиньки пішла геть.
– Ну й дєдушка, – крізь зуби процідила вона. – Тетрис йому вже ввижається… Сідайте на своє місце, Антоне Петровичу, будемо на нашого Пашку милуватися! – і силою посадила його на крісло-гойдалку.
Тьотя Роза і дядя Боря, звичайно, все зрозуміли. Однак як люди дуже виховані, вони не подали й знаку. Вони продовжували дивитися запис прямого ефіру і коментувати його.
– Ой! Ваш Павлик, Ідеєчко, так красіво говорить, правда, Борю?
– Правда, Розочко!
– Як по писаному! Такий розумний наш Павлик, правда, Боречко?
– Правда, Розочко!
– А мова, мова! Так і ллється. Ви, Ідеєчко, – щаслива мати! До речі, а тетрис у вас з музикою? – немовби між іншим поцікавилася тьотя Роза.
– З музикою, – неначе не зрозуміла натяку Ідея Іванівна.
– Ага, з музикою, – кивнула тьотя Роза. – 3 музикою – це добре. Ой, подивись, Боречко, як він гарно посміхнувся! Куколка ти моя! До речі, Ідеєчко, а скільки швидкостей в цьому тетрисі?
– Не рахувала, Розочко!
– Ви маєте рацію, Ідеєчко! Шо його рахувати! Ні, ти тільки подивись, Борю, який наглючий цей ведучий!
– Бачу, Розочко!
– Яка безпардонність! Фі! У нас в Ізраїлі до такого б не допустили! До речі, Ідеєчко, чого вони там так довго грають у тетрис?
– Загралися, Розочко.
– Не інакше, як сподобалося. Правда, Борю?
– Правда, Розочко.
– Ідеєчко, – загадково промовила тьотя Роза, – тільки, будь ласка, не ображайтесь. Я хочу Вас спитати: а Ви з Ґіві граєте у тетрис?
Тут Ідея Іванівна не витримала і голосно розреготалася:
– Граємо, Розочко, граємо!
– А часто, Ідеєчко?
– Як коли, – ухилилася від точної відповіді Ідея Іванівна. Тьотя Роза замислилася, а потім сказала:
– Ви ж не образитеся, Ідеєчко, якщо я Вас іще щось спитаю?
– Питайте, Розочко!
– А грузини так само грають у тетрис, як і ми?
– Хто ми?
– Ну, ви і ми…
– Так само! Тільки трохи темпераментніше. Розочка повернулася до Борі:
– Бачиш, Борю, як люди грають у тетрис! Дядя Боря промовчав.
– Ідеєчко, підіть на кухню і підсмажте молодим курочку! Мій Боря, коли награється у тетрис, то так їсти хоче. Я йому завжди курочку смажу!
– Гарна ідея! – сказала Ідея Іванівна, і дві жінки, сміючись, пішли на кухню готувати курочку.
Незабаром прийшов дядечко Ґіві – веселий і дотепний. Він налив собі шампанського. Трохи випив, а решту вилив собі на голову і розсміявся.
Але цього йому виявилося мало. Він закрив рукою пляшку, збовтав її і полив шампанським Ідею Іванівну і тьотю Розу.
– Ти що, зовсім…? – обурилася Ідея Іванівна. І не від того, що стояла вся мокра. – Ти хочеш наврочити?
– Нэт, нэ хачу!
– Не можна радіти напередодні такого відповідального дня!
– А что мне дэлать, а?
– Что мне дэлать, что мне дэлать! – перекривила його Ідея Іванівна. – Сядь на місце і переживай!
– Понял, дарагая! – слухняно сказав дядечко Ґіві й зібрався був вийти, як тут у кухню увійшов наш молодий герой.
На нього прискіпливо втупилися три пари очей.
– Що таке? – засоромився той. – Чого ви всі на мене так дивитесь?
– їсти хочеш? – обережно спитала Ідея Іванівна.
– Хочу, – сказав наш молодий герой.
– Курочку будеш? – так само обережно перепитала мама.
– Буду! – згодився син.
Тут дядечко Ґіві, який не підозрював про те, що відбулося з його улюбленим Павликом, обурився:
– Павлык, кушать на ночь очэнь врэдно!
Ідея Іванівна стала настирливо виштовхувати дядечка Ґіві з кухні.
– Что такое, дарагая?
– Іди собі, іди. На добраніч, спати час!
– Что такое, ти пачему мэня виганяешь?
– Іди, – я сказала! – гаркнула вона таким тоном, що дядечко Ґіві поспішив дати задній хід.
– Ухажу, ухажу, толка нэ пэрэживай! – позадкував із кухні дядечко Ґіві.
Ідея Іванівна і тьотя Роза замилувано дивилися на те, як їхній улюбленець поїдає, можна сказати, пожирає курочку. І тут Ідея Іванівна з жахом згадала:
– А як же Тетяна? Може… Може, вона хоче курочки?
– Нє-а! – з повним ротом відмовив Павло. – Вона вже спить!
Ідея Іванівна з тьотею Розою навшпиньки прокралися до кімнатки з металевим ліжком і червоними рожами і заглянули в неї.
Дорогі мої читачі! Як би це вам популярніше пояснити?…
Вам не доводилося спостерігати за тим, як плавно пливе риба поміж водоростями… Ні, не так. Ви бачили коли-небудь щойно витягнену кісточку з авокадо? А не пробували її кинути у склянку з водою?… Ще не те… Можливо, так: ви коли-небудь бачили, як гойдається на хвилях буйок із чайкою нагорі?… Ні, краще так: ви бачили знамениті «текучі» годинники Сальвадора Далі?… Га? Так ось.
Тетяна спала й усміхалася. Без подушки. А велика подушка з вишиваною вставкою лежала на підлозі. Молода жінка мала вигляд точнісінько як текучий годинник Сальвадора Далі.
Ідея Іванівна змахнула сльозу з очей і з почуттям виконаного материнського обов'язку пішла до своєї кімнатки. До дядечка Ґіві. Можливо, щоб також пограти в тетрис, щоб потім з таким самим обличчям заснути. Але про це ніхто не знає напевне. Бо за нею ніхто не підглядав у шпарину.
Народжувалася передвиборча субота. Коли не можна агітувати. Вирішили відіспатися. На обід зібралися за великим столом у домі Варфоломійовича. Його дружина зготувала смачний обід. Коли сіли за стіл парочками, відразу виникла підозра, що цієї ночі всі, ну, принаймні, майже всі грали у тетрис. З одного боку стола сиділа пара голубків, що ніжно схилили голівки докупки. Це був Васнєцов-Паваротті і Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна. Павло Іванович Печеніг з Тетяною Горошко сиділи трохи поодаль, мов засватані, немов соромлячись того, що сталося цієї ночі. Дядечко Ґіві час від часу душив в обіймах Ідею Іванівну, публічність цього вияву любові її трохи бентежила, тож вона активно боронилася. Дядя Боря тримав в одній руці руку тьоті Рози, а другою погладжував її руку згори. Словом, ідилія та й годі. Один Варфоломійович, здається, не грав у тетрис цієї ночі, а напружено обмірковував ситуацію.
Час від часу дзеленчав телефон, Варфоломійович підскакував до нього, мов ошпарений і нервово обговорював різні новини. Дзвонили активісти виборчого штабу і переповідали плітки. Кожна плітка викликала в ньому масу негативних емоцій, які він намагався вилити на обідаючих. Проте мирна обстановка за столом якось дисонансувала зі специфічним збудженням довіреної особи Павла Івановича Печеніга. Ніхто всерйоз не сприймав інформацію про те, що Разін справив глибокий вплив на робітників найбільшого в області підприємства; про те, що групка пенсіонерів відкололася від прихильників Печеніга і приєдналася до групи підтримки Смирнова; про те, що Колосальний якось активізувався після того, як на округ приїхав голова найчисленнішої правої партії агітувати за нього, і багато-багато інших речей. Знаєте, мої любі читачі, той стан утоми, коли стає все байдужим? Ось приблизно в такому стані й перебували члени виборчого штабу Павла Івановича Печеніга.
Розмова за столом відійшла далеко від теми виборів. Щоправда, двічі і їм довелося понервувати. Однак зовсім недовго. Перший раз тоді, коли з'ясувалося, що, виявляється, треба було б на кожній виборчій дільниці поставити двох спостерігачів. Недосвідчені політики-аматори якось і не здогадалися про це, поки не подзвонила одна активістка й не запропонувала свої послуги. Група підтримки спершу
перелякалася, що не врахувала такий важливий момент, проте згодом, продискутувавши не більше двадцяти хвилин, заспокоїлася, дійшовши висновку, що представники двох уламків двох опозиційних партій будуть наглядати за підрахунками й один за одним з особливою ревністю.
Удруге переполох знявся, коли ще одна активістка подзвонила й повідомила, що М. Разіна сьогодні бачили на базарі. Він бесідував з народом.
Що робити? Писати кляузу у виборчу комісію за порушення закону про вибори? Однак чи то настрій був не той, чи зрозуміло було, що в окружній комісії зроблять усе, щоб не дати розголосу цій справі, вирішили не заїдатися і не псувати собі настрій. Проголосували всі «за», один Варфоломійович – «проти». Його умовляли не нервуватися, а спокійно перетравити чудовий обід. А Ідея Іванівна взагалі подала ідею відключити телефон. Слава богу, вона додумалася подати цю ідею не Варфоломійовичу, а його дружині на вушко. Що було виконано з глибокою конспіративною майстерністю.
Варфоломійович дуже дивно їв. Тарілка в нього лишалася повною, проте звуки брязкання і скреготання столових приборів об сервіз примушували здригатися навіть тих, хто мав найміцніші нерви. На що Ідея Іванівна як лікар порадила на вушко дружині Варфоломійовича заварити чоловікові заспокійливий чай. Травки довго не діяли на старого ветерана. Ідея Іванівна подумала було, що треба б підсипати в чай щось міцніше, проте десь через годину Варфоломі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20
Нахабних стажерів-журналістів оточила та сама група кремезних чоловіків-нападників і стала чемно переконувати віддати камеру. Молодих столичних стажерів переконати було неможливо. Вони, відкрито насміхаючись над місцевою мафією, безстрашно відгавкувалися на своєму жаргоні і не здавалися. Вони збилися в тісну купку і сховали камеру поміж себе. Кільце кремезних чоловіків навколо молодих студентів-журналістів безжально звужувалося.
Молодим безстрашним борцям за свободу слова і демократію таки довелося б віддати камеру, якби зненацька не почувся різкий скрегіт гальм. Білий мерседес дядечка Ґіві різко загальмував впритул біля самісінького м'якого місця одного із кремезних чоловіків. Нападники обернулися. Грузинський джигіт засліпив їх фарами і гукнув на повний голос:
– Эй, тэлэвизиёнщики! Бистра в машину!
Стажери, скориставшись ситуацією, швидко завалили в мере, а дядечко Ґіві майстерно розвернувся майже на місці і рвонув у напрямку до столиці…
Ви розумієте, дорогі мої читачі, що запахло паленим.
Однак, – хочу вас запевнити, – запах паленого – це не найгірший запах у цьому житті. Мабуть, багато хто з вас, дорогі мої друзі, полюбляє запах шашличка або шкірочку з сала зі смаком паленої соломки чи ще щось на зразок цього. Так само екстремалам, якими ми можемо сміливо назвати всіх, хто бере участь у виборах, до вподоби запах паленого. Цей запах належить до порядку адреналіномістких.
Коли Васнєцова-Паваротті друзі садовили в малинову «Победу», він був далеко не пригніченим. Якраз навпаки. У
нього був стан, неначе він щойно покатався на американських гірках у луна-парку. Визначний співак кричав «Сволочи!». Проте ці, як на нас, грубі слова не змогли замаскувати його радості. Він отримав моральне і, як не дивно, фізичне задоволення від пригоди. Є такий тип людей. А вас, дорогі мої друзі, ніколи не відвідувало відчуття дикої насолоди через те, що ви допекли комусь до гарячого? Мене, наприклад, ні. Тому мені дивно, чому так радіє цілком інтелігентний чоловік, улюблений співак і взагалі красень-мужчина.
Кремезні чолов'яги, які, як нам видається, були працівниками певних органів, тим часом викликали когось по рації і передавали номер та інші прикмети білого мерседеса дядечка Ґіві. Однак, як з'ясується пізніше, природна грузинська кмітливість спрацює і тут: дядечко Ґіві повезе студентів-журналістів на вокзал і купить їм квитки в СВ, а не буде ризикувати їхнім і своїм життям на трасі до столиці, де їх на кожному кроці зупинятиме ДАІ.
Наші друзі на малиновій «Побєді» поїхали у своє провінційне містечко зализувати рани. Васнєцову-Паваротті наклали шви і привезли до дружини. І у хаті Варфоломійовича почав розігруватися спектакаль, за сценарієм якого молодий (ну, може, не надто молодий, однак іще цілком соковитий) поранений герой із благородною сивиною на скронях закохується у дівчину (ну, може, і не дівчину, а високошановну пані у розквіті сил), яка його доглядає; любов виявляється взаємною; однак вони любляться в секреті від її суворих батьків, які, проте, не настільки дурні, щоб про це не здогадатися.
А тим часом Павло Іванович Печеніг після тривалих наполягань своєї улюбленої матінки і лекцій про те, що найкращим допінгом на будь-яких перегонах є саме природний допінг, поїхав ночувати не до Варфоломійовича в землянку, а до Тетяни Горошко. Якраз на те саме металеве ліжко із сіткою, з вишитими хрестиком рожами, на високі подушки, на м'які перини, до лебедів, до Ромео і Джульєтти…
Оце, дорогі мої, треба було б у цьому місці описати, як усе відбувалося. Але мені, чесно кажучи, якось невдобно. Чи то слів бракує, чи аскетичне виховання не дозволяє. Так що
знову ж таки, як казав незабутній дідусь Панас, вмощуйтеся зручненько, заплющуйте очки і самі уявляйте, як усе було. А щоб вам було легше фантазувати, накину кілька штрихів.
Ідея Іванівна пішла у велику кімнату із зеленою скатертиною і зеленим абажуром і ввімкнула на повний голос відеозапис телепередачі зустрічі кандидатів у депутати, здійснений тьотею Розою і дядею Борею. Природно, вона про все здогадувалася.
А ось хвацький дідусь, здається, теж про все здогадався. Він приставляв до стінки фонендоскоп, намагаючись почути звуки із сусідньої кімнати. Аж надто примітивний засіб до підслуховування, очевидно, не дав ніяких результатів, позаяк дідусь вийшов у коридор і став заглядати у шпарину. Йому зовсім не сподобалося побачене. Він увірвався у велику кімнату із зеленою скатертиною і зеленим абажуром і, трясучись, заверещав:
– А ви знаєте?… Поки ви тут ось теє, вони там теє…
– Ну хай собі теє… – награно байдуже сказала Ідея Іванівна.
– Ні! Ви навіть не уявляєте!… – пирснув слиною дідусь.
– Я якраз добре уявляю…! – сердито сказала Ідея Іванівна.
– Ні! Якраз ви не уявляєте! Вони теє… – не здавався дідусь.
– Послухайте, Антоне Петровичу! Вашій онучці стільки років, що вам треба було б радіти з цього приводу… – двозначно сказала мама нашого молодого героя.
– А що я вам кажу: вони ж там у тетрис грають!!!
– Що? – підскочила на місці, мов обпечена, Ідея Іванівна. – Я їм зараз покажу тетрис! – гнівно вигукнула вона і побігла прямісінько до дверей Тетяни Горошко і шарпнула їх з усієї сили.
На порозі вона закам'яніла, потихеньку прикрила двері й навшпиньки пішла геть.
– Ну й дєдушка, – крізь зуби процідила вона. – Тетрис йому вже ввижається… Сідайте на своє місце, Антоне Петровичу, будемо на нашого Пашку милуватися! – і силою посадила його на крісло-гойдалку.
Тьотя Роза і дядя Боря, звичайно, все зрозуміли. Однак як люди дуже виховані, вони не подали й знаку. Вони продовжували дивитися запис прямого ефіру і коментувати його.
– Ой! Ваш Павлик, Ідеєчко, так красіво говорить, правда, Борю?
– Правда, Розочко!
– Як по писаному! Такий розумний наш Павлик, правда, Боречко?
– Правда, Розочко!
– А мова, мова! Так і ллється. Ви, Ідеєчко, – щаслива мати! До речі, а тетрис у вас з музикою? – немовби між іншим поцікавилася тьотя Роза.
– З музикою, – неначе не зрозуміла натяку Ідея Іванівна.
– Ага, з музикою, – кивнула тьотя Роза. – 3 музикою – це добре. Ой, подивись, Боречко, як він гарно посміхнувся! Куколка ти моя! До речі, Ідеєчко, а скільки швидкостей в цьому тетрисі?
– Не рахувала, Розочко!
– Ви маєте рацію, Ідеєчко! Шо його рахувати! Ні, ти тільки подивись, Борю, який наглючий цей ведучий!
– Бачу, Розочко!
– Яка безпардонність! Фі! У нас в Ізраїлі до такого б не допустили! До речі, Ідеєчко, чого вони там так довго грають у тетрис?
– Загралися, Розочко.
– Не інакше, як сподобалося. Правда, Борю?
– Правда, Розочко.
– Ідеєчко, – загадково промовила тьотя Роза, – тільки, будь ласка, не ображайтесь. Я хочу Вас спитати: а Ви з Ґіві граєте у тетрис?
Тут Ідея Іванівна не витримала і голосно розреготалася:
– Граємо, Розочко, граємо!
– А часто, Ідеєчко?
– Як коли, – ухилилася від точної відповіді Ідея Іванівна. Тьотя Роза замислилася, а потім сказала:
– Ви ж не образитеся, Ідеєчко, якщо я Вас іще щось спитаю?
– Питайте, Розочко!
– А грузини так само грають у тетрис, як і ми?
– Хто ми?
– Ну, ви і ми…
– Так само! Тільки трохи темпераментніше. Розочка повернулася до Борі:
– Бачиш, Борю, як люди грають у тетрис! Дядя Боря промовчав.
– Ідеєчко, підіть на кухню і підсмажте молодим курочку! Мій Боря, коли награється у тетрис, то так їсти хоче. Я йому завжди курочку смажу!
– Гарна ідея! – сказала Ідея Іванівна, і дві жінки, сміючись, пішли на кухню готувати курочку.
Незабаром прийшов дядечко Ґіві – веселий і дотепний. Він налив собі шампанського. Трохи випив, а решту вилив собі на голову і розсміявся.
Але цього йому виявилося мало. Він закрив рукою пляшку, збовтав її і полив шампанським Ідею Іванівну і тьотю Розу.
– Ти що, зовсім…? – обурилася Ідея Іванівна. І не від того, що стояла вся мокра. – Ти хочеш наврочити?
– Нэт, нэ хачу!
– Не можна радіти напередодні такого відповідального дня!
– А что мне дэлать, а?
– Что мне дэлать, что мне дэлать! – перекривила його Ідея Іванівна. – Сядь на місце і переживай!
– Понял, дарагая! – слухняно сказав дядечко Ґіві й зібрався був вийти, як тут у кухню увійшов наш молодий герой.
На нього прискіпливо втупилися три пари очей.
– Що таке? – засоромився той. – Чого ви всі на мене так дивитесь?
– їсти хочеш? – обережно спитала Ідея Іванівна.
– Хочу, – сказав наш молодий герой.
– Курочку будеш? – так само обережно перепитала мама.
– Буду! – згодився син.
Тут дядечко Ґіві, який не підозрював про те, що відбулося з його улюбленим Павликом, обурився:
– Павлык, кушать на ночь очэнь врэдно!
Ідея Іванівна стала настирливо виштовхувати дядечка Ґіві з кухні.
– Что такое, дарагая?
– Іди собі, іди. На добраніч, спати час!
– Что такое, ти пачему мэня виганяешь?
– Іди, – я сказала! – гаркнула вона таким тоном, що дядечко Ґіві поспішив дати задній хід.
– Ухажу, ухажу, толка нэ пэрэживай! – позадкував із кухні дядечко Ґіві.
Ідея Іванівна і тьотя Роза замилувано дивилися на те, як їхній улюбленець поїдає, можна сказати, пожирає курочку. І тут Ідея Іванівна з жахом згадала:
– А як же Тетяна? Може… Може, вона хоче курочки?
– Нє-а! – з повним ротом відмовив Павло. – Вона вже спить!
Ідея Іванівна з тьотею Розою навшпиньки прокралися до кімнатки з металевим ліжком і червоними рожами і заглянули в неї.
Дорогі мої читачі! Як би це вам популярніше пояснити?…
Вам не доводилося спостерігати за тим, як плавно пливе риба поміж водоростями… Ні, не так. Ви бачили коли-небудь щойно витягнену кісточку з авокадо? А не пробували її кинути у склянку з водою?… Ще не те… Можливо, так: ви коли-небудь бачили, як гойдається на хвилях буйок із чайкою нагорі?… Ні, краще так: ви бачили знамениті «текучі» годинники Сальвадора Далі?… Га? Так ось.
Тетяна спала й усміхалася. Без подушки. А велика подушка з вишиваною вставкою лежала на підлозі. Молода жінка мала вигляд точнісінько як текучий годинник Сальвадора Далі.
Ідея Іванівна змахнула сльозу з очей і з почуттям виконаного материнського обов'язку пішла до своєї кімнатки. До дядечка Ґіві. Можливо, щоб також пограти в тетрис, щоб потім з таким самим обличчям заснути. Але про це ніхто не знає напевне. Бо за нею ніхто не підглядав у шпарину.
Народжувалася передвиборча субота. Коли не можна агітувати. Вирішили відіспатися. На обід зібралися за великим столом у домі Варфоломійовича. Його дружина зготувала смачний обід. Коли сіли за стіл парочками, відразу виникла підозра, що цієї ночі всі, ну, принаймні, майже всі грали у тетрис. З одного боку стола сиділа пара голубків, що ніжно схилили голівки докупки. Це був Васнєцов-Паваротті і Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна. Павло Іванович Печеніг з Тетяною Горошко сиділи трохи поодаль, мов засватані, немов соромлячись того, що сталося цієї ночі. Дядечко Ґіві час від часу душив в обіймах Ідею Іванівну, публічність цього вияву любові її трохи бентежила, тож вона активно боронилася. Дядя Боря тримав в одній руці руку тьоті Рози, а другою погладжував її руку згори. Словом, ідилія та й годі. Один Варфоломійович, здається, не грав у тетрис цієї ночі, а напружено обмірковував ситуацію.
Час від часу дзеленчав телефон, Варфоломійович підскакував до нього, мов ошпарений і нервово обговорював різні новини. Дзвонили активісти виборчого штабу і переповідали плітки. Кожна плітка викликала в ньому масу негативних емоцій, які він намагався вилити на обідаючих. Проте мирна обстановка за столом якось дисонансувала зі специфічним збудженням довіреної особи Павла Івановича Печеніга. Ніхто всерйоз не сприймав інформацію про те, що Разін справив глибокий вплив на робітників найбільшого в області підприємства; про те, що групка пенсіонерів відкололася від прихильників Печеніга і приєдналася до групи підтримки Смирнова; про те, що Колосальний якось активізувався після того, як на округ приїхав голова найчисленнішої правої партії агітувати за нього, і багато-багато інших речей. Знаєте, мої любі читачі, той стан утоми, коли стає все байдужим? Ось приблизно в такому стані й перебували члени виборчого штабу Павла Івановича Печеніга.
Розмова за столом відійшла далеко від теми виборів. Щоправда, двічі і їм довелося понервувати. Однак зовсім недовго. Перший раз тоді, коли з'ясувалося, що, виявляється, треба було б на кожній виборчій дільниці поставити двох спостерігачів. Недосвідчені політики-аматори якось і не здогадалися про це, поки не подзвонила одна активістка й не запропонувала свої послуги. Група підтримки спершу
перелякалася, що не врахувала такий важливий момент, проте згодом, продискутувавши не більше двадцяти хвилин, заспокоїлася, дійшовши висновку, що представники двох уламків двох опозиційних партій будуть наглядати за підрахунками й один за одним з особливою ревністю.
Удруге переполох знявся, коли ще одна активістка подзвонила й повідомила, що М. Разіна сьогодні бачили на базарі. Він бесідував з народом.
Що робити? Писати кляузу у виборчу комісію за порушення закону про вибори? Однак чи то настрій був не той, чи зрозуміло було, що в окружній комісії зроблять усе, щоб не дати розголосу цій справі, вирішили не заїдатися і не псувати собі настрій. Проголосували всі «за», один Варфоломійович – «проти». Його умовляли не нервуватися, а спокійно перетравити чудовий обід. А Ідея Іванівна взагалі подала ідею відключити телефон. Слава богу, вона додумалася подати цю ідею не Варфоломійовичу, а його дружині на вушко. Що було виконано з глибокою конспіративною майстерністю.
Варфоломійович дуже дивно їв. Тарілка в нього лишалася повною, проте звуки брязкання і скреготання столових приборів об сервіз примушували здригатися навіть тих, хто мав найміцніші нерви. На що Ідея Іванівна як лікар порадила на вушко дружині Варфоломійовича заварити чоловікові заспокійливий чай. Травки довго не діяли на старого ветерана. Ідея Іванівна подумала було, що треба б підсипати в чай щось міцніше, проте десь через годину Варфоломі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20