І правильно зробили. Під час дуелі з квізиторами краще обійтися без зайвих свідків. Від ганьби це не рятує, але бодай зменшує її розміри… Втім, як вам буде завгодно. Ми захопилися. Починаймо.
Акуратно відклавши шаблі вбік, барон заходився роздягатися. Не кваплячись, згорнув плащ із каптуром; поверх склав камзол, слідкуючи, щоб не пом'ялися розрізні, із застібками, рукави. Купку прикрасили пояс, формений трикутний капелюх і перука. Відразу стало прохолодно. Правда, спину зігрівав погляд корнета, що палав люттю. Сам Лефевр, нітрохи не дбаючи про збереження майна, накидав одяг неохайною купою. Залишившись у батистовій сорочці з мереживним коміром, він картинно розминав плечі, змахуючи то правою рукою, то лівою.
Прапорщики аплодували.
Схоже, корнет був улюбленцем полкової молоді.
– Довго мені чекати, добродію?
– Ідіот, – констатувала шабля, яку барон саме витяг з піхов. – Ще й нетерплячий. Конні, знеслав дурня, і ходімо звідси. В арсеналі вечірка, ми із Брюнхільдою не хочемо спізнюватися.
Обличчя корнета торкнулася задума. Він зробив глибокий випад, продемонструвавши, що й розтруби халяв чобіт теж обшиті в нього мереживом, потім випростався й обережно взяв у руки другу шаблю.
Потримав.
Потягнув клинок назовні.
– Давай, давай, – підбадьорила Лефевра шабля, блиснувши муаровим візерунком. – Чи не пам'ятаєш, за який кінець мене тримають?
Оплески прапорщиків виродилися в обережне поплескування. Здавалося, у панів офіцерів змерзли долоні. От, мовляв, гріємося, як уміємо.
– Дивіться, юначе… Щоб потім не казали, що я вас не попередив. Сподіваюся, ви пам'ятаєте, чим караються тілесні ушкодження, завдані співробітникові Всевидющого Приказу? Нам навіть руки на себе накласти не можна – з того світу повернуть і покарають з усією суворістю закону…
Різко змахнувши шаблею, барон навскоси рубонув себе по передпліччю. Корнет сіпнувся, хотів був скрикнути, але захлинувся й закашлявся. Замість рани, крові та інших жахів пролунав безглуздий, кумедний звук. «Ляп!» або «хлюп!..», щось схоже на це.
– Неабияк ляпнуто, – хихикнула корнетова шабля-торохтілка. – Кримхільдо, зізнайся: тобі сподобалося?
Кримхільда відмовчувалася. Зате здригнувся на траві стилос, підповз до таблетона, торкнувся воску вістрям і завмер, чекаючи наказу. Прапорщики, як по команді, перестали ляскати, боязко косуючи на балакучі шаблі та бадьорий стилос. Мабуть, новоспечені офіцери пожалкували через необачне рішення бути секундантами.
– Ось таким чином, – підсумував барон, стаючи в позицію. – Не турбуйтеся, ваша честь одержить повне й остаточне задоволення. Без побоювань бути покараним з боку влади. Почнемо?
– Почнемо! – сіпнувся корнет, втрачаючи залишки холоднокровності. – Якщо ви думаєте, що чин укупі з цими дурними шаблями допоможуть вам…
Не витрачаючи часу на розвідку, він кинувся вперед, молотячи шаблею, як ціпом. Барон відступав, тримаючи дистанцію. Лише двічі він прийняв клинок на клинок, відводячи атаку вбік. Дзенькіт, іскри від удару металу об метал ще більше розохотили юного Лефевра. Корнет вирішив, що весь попередній спектакль було розіграно, аби заморочити йому голову й змусити відмовитися від дуелі з цим маленьким фанфароном. Нічого, зараз ми покажемо, хто тут мильна булька, нишпірка нещасна, а хто – гордість легкої кавалерії…
Ось, значить, вам, добродію, з розмаху – «голуб сідає на праве плече».
А ось, значить, вам, добрордію, «голуб сідає на ліве плече».
А ось, добродію, «мама цілує в чоло». Коротко, від ліктя.
З «чолом» вийшла неув'язочка. Коли корнетовим «голубкам» не вдалося загидити плечі барона, Конрад зробив короткий крок назад і вбік, переводячи шаблю по дузі вістрям до землі. У Кримхільди на хрестовині зсередини кріпився «палюх» – пласке кільце з металу, розкуте в щиток, що захищав великий палець. Ця конструкція давала змогу зручніше тримати зброю і з більшою ефективністю використати інерцію важкого клинка при закручуванні удару. Ось як зараз, наприклад.
– Ляпсус! – вдоволено прорекла шабля, смачно припечатавши знизу зап'ястя корнета. – Маємо честь повідомити про незаперечний факт. Овідію, записуй: наша світлість осоромила корнета Франца Лефевра один раз!
Стилос швидко застрочив по таблетону. Написані рядки, виникаючи на воску, спалахували темним полум'ям і зникали невідомо куди, залишаючи чисту поверхню.
Прапорщики дружно позадкували, творячи знаки від пристріту.
– Досить? – запитав барон, дивуючись, звідки шабля знає ім'я запального корнета. Поінформованість спецарсеналу в найрізноманітніших питаннях давно була темою для розмов у середовищі квізиторов. – Пропоную вважати дуель закінченою…
– Нізащо! – видихнув Лефевр і кинувся в бій.
По краю галявини з акацій облітало рябе листя, байдуже до дуелянтів.
* * *
Карету барон перед початком дуелі відпустив, про що тепер добряче жалкував. На околиці не те що агітатора – звичайного візника не піймати. А до «Притулку героїв» з півгодини тупати доведеться.
Смерком.
По вибоїнах.
День видався важким. Обер-квізитор втомився, як гонча, що загнала дюжину лисиць. З тією лише різницею, що він ще нікого не загнав. Ну хіба що сім разів знеславив зухвалого корнета проти одного-єдиного непрямого сорому в гомілку. Вивернулося-таки, щеня. Та нехай. Ідеали недосяжні, не варто даремно терзати печінку.
Хотілося дістатися до готелю, впасти в ліжко і провалитися в сон.
– Ану геть, голото! Краще покажіть мені дорогу до готелю, і я готовий буду вам заплатити…
Знайомий голос. Деренчливий високий тенорок. Здається, зараз візьме й почне викладати «Повість про дім Рівердейлів» знову, з самого початку.
Відповіддю графові ле Бреттен послужив молодецький регіт у три горлянки.
– Провідники в столиці недешеві, дідуню. Грошенят вистачить? Ану покажи!
– Що ви собі дозволяєте, добродію!
Різко додавши ходу, Конрад з'явився з-за рогу якраз вчасно, немов Добрий Геній у фіналі трагедії Томаса Біннорі «Зоря». Саме в цей момент один представник «голоти» схопив обуреного графа за петельки, а другий відважив старому ляпаса. Легкого – з поваги до похилих літ, для остраху. Сцена відбувалася під масляним ліхтарем – усе як на долоні. Двох розбійників барон бачив уперше. Третій, дрібний крисюк з розпухлим, як вареник, вухом, був знайомий.
Жертва стряпчого Терца, він ліз із ножем до пояса Ернеста Рівердейла, наміряючись зрізати гаманець.
«Даремно я звелів відпустити мерзотника…», – заднім числом дорікнув собі Конрад.
– Всевидющий Приказ! Всім стояти! Імена, прізвища, стан?
Якщо втомився і марудитися із затриманням не хочеться, кричи саме так. У розбійників відразу прокидається почуття протиріччя: їм – «стояти!», вони – навтьоки. Мовчки й моторно. Але спритна трійця чи то розгубилася, а чи дурне молодецтво в голову вдарило. Старого графа вони, щоправда, відпустили, і тепер мружилися, вдивляючись у темряву.
– Здоровенькі були! – вищирився майстер ляпасів, коли обер-квізитор виник у колі жовтого світла. – Та маленькі виросли! Герой-недомірок? Витязь у віслючій шкурі?!
– Агов, полурослику! – підтримав приятеля знавець чужих петельок. – Печи звідси!
А крисюк вищирився й захихотів.
Дуже добре, що трійця не втекла. Просто дуже добре.
Чудово.
Дві шаблі з вереском полишили піхви, а піхви полетіли в голови хамів. Скипівши від гніву, барон зовсім забув, що під пахвою в нього – не бойова зброя, а дуельні торохтілки, що вже змирилися із втратою вечірки в арсеналі. Втім, з першим ударом обидві шаблі зрозуміли, що вечірка – так чи інакше, там або тут, – вдалася.
– Теофіль Стомачек, він же Гвоздило, він же Куцопердий! – радісно зарепетувала Брюнхільда. – Ляпсус! Зганьблено один раз, у ділянку ключиці! Пиши, Овідію!
– Сика Пайдар, він же Фрегат, він же Яцек Малява! – підтримала товаришку Кримхільда. – Дві ганьби, щока та лівий бік! Овідію, чого спиш?!
У планшеті, кинутому під ліхтар, старанно зашурхотів стилос. Відблиски темного полум'я пробилися назовні, огорнувши планшет. Грабіжник на прізвисько Гвоздило з жаху позадкував, хапаючись за груди й очікуючи, що руки його зараз відчують кров. Однак крові не було, що викликало в грабіжника моторошні підозри.
– Чаклу-у-у-ун!!! – відчайдушно завив він, діставши Кримхільдою по шиї.
– Драпаємо! – охоче відгукнувся напарник, зганьблений додатково, навідліг по тім'ячку.
Крисюк з розпухлим вухом упустив графський гаманець.
– Теофіль Стомачек, він же Міхаль Ловчик, втікач-нелегал з Бадандена! Будинок номер вісім по вулиці Другого Помилування, співмешканка – Брихта Ялова, злодійка на довірі… зганьблений двічі… тричі!.. Чотири рази!.. Записуй!
– Юне ледащо Фелікс Шахрай на прізвисько Гнилий В'юн зганьблений один раз!.. Двічі! Овідію, ворушися!
– Дядьку, не треба-а-а!!!
– Зганьблений! Зганьблений!
– Ганьба в сідницю! Двічі!
Клинки блискавками металися в тьмяному світлі ліхтаря, вражаючи невтомно. Старенький граф несподівано спритно відскочив до стіни, намагаючись не заважати. Доволі розумно з його боку, бо обер-квізитор розійшовся не на жарт. Видовище репетуючих і до смерті переляканих грабіжників дало йому більше задоволення, ніж вигляд порубаних на кавалки тіл. Кроків сорок барон гнав волаючу трійцю провулком, натхненно виконуючи «метеликове віяло Сет-Раббі» і смугуючи втікачів по філейних частинах. Врешті горе-бандити відірвалися від переслідувача і зникли в темряві.
Трохи захеканий Конрад повернув назад.
– Уклінно дякую вам, бароне! Ваші відвага та доблесть…
– Годі вам, графе! Будь-яка чесна людина на моєму місці…
– Чесна і мужня, бароне! Мужня! А це в наші часи не надто поширене поєднання, на жаль.
– Ви мені лестите… – Конрад, як і більшість його сучасників, був доволі чутливий до фіміаму лестощів, проте, постарався перевести розмову на іншу тему. – До речі, графе… Що привело вас у ці нетрі проти ночі?
– Ви не повірите, друже мій! Я заблукав! Вийшов прогулятися перед сном – і не зміг знайти дорогу назад. У вас у столиці надто заплутане планування. Особливо на околицях. І надто зухвалі розбійники. У моєму графстві всяка потолоч не ризикує нападати на людей шляхетного стану.
У останніх словах Рівердейла обер-квізитор вчув натяк на погану роботу Всевидющого Приказу. І знову поквапився змінити тему:
– Я проведу вас до готелю, графе. Нам по дорозі.
– Кличте мене просто, без церемоній – Ернест. Я перед вами в боргу. І не сперечайтеся, будь ласка! О, вибачте, я наступив на ваш планшет…
– Гаразд, не сперечаюсь, – жартівливо підняв руки барон. – Але тоді й ви називайте мене Конрадом.
– Ходімо, друже мій Конраде. Без вас я б, напевне, до ранку шукав дорогу. До речі, як ваша дуель? Сподіваюся, все пройшло добре?
Конрад дозволив собі посміхнутися:
– Цілком. Не гірше, ніж у провулку.
– Від душі поздоровляю! «Віяло Сет-Раббі» у вашому виконанні було чудове! Зважте: це не комплімент, а оцінка знавця. Хоча з лівої… Вам корисно трохи розслабити плече. А кисть при відтяжці, навпаки, закріплювати жорсткіше. Це дозволить скоротити амплітуду без втрати сили. А щодо решти – чудово! Хоч у підручник поміщай.
Слухаючи міркування графа, барон час від часу ствердно кивав, визнаючи зауваження Рівердейла справедливими. Дивно, щоправда, вислуховувати подібні сентенції від ексцентричного старого, врятованого з лабет грабіжників. Але це зайвий раз підтверджувало правильність висновків. Граф ле Бреттен – видатний теоретик ратної справи.
Що стосується практики, то не всім же бути універсалами.
* * *
– …це називається готель?! Це називається столиця?! Мені, жінці похилого віку, жити у вугільному ящику?! Та там же чорно, як у дракона в задниці! І за цей склеп – півбінара в день?! Що? їжа? Я ще подивлюся, що у вас за їжа! Ще понюхаю! Скуштую на смак! Либонь, помиї такі, що й свині гидуватимуть!
Біля конторки, за якою ховався зіщулений Трепчик-молодший, лементувала стара карга. Найбільше карга скидалася на пірата в спідниці. Вірніше, у багатьох спідницях, що гамузом стирчали одна з-під одної. Голова пов'язана криваво-червоною хусткою, але не по-жіночому, а з вузлом на потилиці та двома хвостами, що спадали на широченні плечі; сиві пасма повибивалися назовні. Обличчя черепахи, усе в зморшках, ніс гачком. Ліве око закрите пов'язкою, праве, глибоко посаджене, хижо зблискує. Рукави плетеної кофти закочені по лікоть; пальці на жилавих руках ворушаться врізнобій.
І голос хрипкий, як у голодної ворони.
– Не турбуйтеся, пані! Зараз запалимо свічки! За рахунок закладу! І годують у нас пречудово, не сумнівайтеся! От їх сіятельство з їх світлістю – добрий вечір, панове! – підтвердять. Я вас особисто проведу, щоб не спіткнулися, борони Вічний Мандрівцю! Ось, я вже й канделябр узяв… Чого ж ви проти ночі приїхали, пані? Ви б зраночку, завидна…
– Коли треба, тоді й приїхала! – каркнула бабця. – Ранком йому, костоїду! Може, взагалі не треба було приїжджати? Та й інших дурнів віднадити?! То я можу…
Здорове її око з підозрою косувало на «сіятельство зі світлістю», що ввійшли в хол. Мабуть, пройдисвіти залітні! – читалося в погляді.
– Що ви! Як можна! Я не те хотів сказати… Дозвольте, я прислужу…
Трепчик не сумнівався в умінні гості віднадити кого завгодно. Така і Вічного Мандрівця з неба зживе. Вхопивши один з вузлів карги, хазяїн крекнув від натуги. Але впорався і, насилу втримуючи канделябр із трьома свічками, кинувся до входу на чорну половину готелю. У цей момент граф, на подив Конрада, рішуче рушив до карги. Майже не спіткнувшись і нічого не перекинувши, зупинився за два кроки.
З достоїнством вклонився:
– Дозвольте відрекомендуватися, пані. Ернест Рівердейл, граф ле Бреттен. Ми, мабуть, будемо сусідами.
Карга витріщилася на графа, і раптом відносно спритно зобразила реверанс.
– Аглая Вертенна. З нетитулованих нобілітів Альгамбри, твоє сіятельство.
– Барон фон Шмуц, – миттєво опинився поруч Конрад. – Даруйте мою цікавість, пані… Чи не родичка ви Лайзі Вертенні?
– Внучка вона моя… А чому ви запитуєте? Ви її знаєте, Лайзочку?
– На жаль, не маємо честі, – граф перехопив ініціативу. – Але, здається, всіх нас привели сюди схожі обставини. Ви, пані, теж одержали листа?
– А ви звідки знаєте?
Барон двозначно розвів руками.
Найкраща відповідь у його становищі.
У номері на Конрада чекала депеша. Глава Всевидющого Приказу, прокуратор Вільгельм Цимбал запрошував барона завтра, на восьму ранку, на чашку гарячого молока. І не в Приказ, а на приватну заміську віллу. Карету мали подати до входу в готель на початку восьмої.
«Ось тобі, бабусю, й вихідний!» – подумав барон, невлад згадавши пані Аглаю Вертенну.
* * *
Вілла прокуратора Цимбала була збудована у стилі еклект-класицизму. Знавці захоплювалися, естети цокали язиками, «доброзичливці» підраховували, скільки бінаров з державної скарбниці… Але підраховували нишком: Вільгельм Цимбал не заохочував увагу суспільства до свого приватного життя. Запитання, що починаються сакраментальним «А чи може чесна людина…», повинні враховувати головний аргумент: якщо другого короля підряд влаштовує прокураторське уявлення про честь і можливості людини, значить, так і мусить бути.
Далі – тиша.
Колеса карети зашелестіли по гравію доріжки. Об'їхавши газон, над яким третє століття підряд трудилися кращі стригалі Реттії – віллу Цимбал перекупив у Гнея Лукулла Костреця, вельможі, що розорився, багато в чому заради цього газону – агітатор осадив коней біля парадного під'їзду.
– Приїхали, ваша світлосте!
Тротуар облямовували кущі самшиту й розмарину. Від квітника, розбитого перед криптопортиком, долинав аромат пізніх фіалок. У супроводі дворецького, вишуканого, як кручені вежі Чуриха, і загадкового анітрохи не менш, Конрад зійшов мармуровими сходами, оминув простий, зі смаком обставлений атріум і рушив круглим коридором, що оперізував віллу. Праворуч коридор обгороджувала колонада. Потрійні пучки тонких гладких колон зі скульптурними капітелями, з яких проростали нервюри підпружних арок і риштовань напівциркульних склепінь перекриття, завжди викликали в барона замилування. Ні, не пишнотою тутешньої архітектури, а власною працьовитістю – розкриття широко відомої «Справи про зодчого Труцидаторе і кривавий шнурок» багато в чому завдячувало годинам, проведеним у скрипторіях Ліги Махінаторів. Нудило від усіх цих пілонів, пілястрів і архівольтів, а «облямівка зубчаста прорізна орнаментальна» викликала внутрішнє здригання.
– Сюди, прошу вас…
Дворецький вказав на вхід до терм, розміщених у прибудові – окремому будинку, увінчаному куполом.
Это ознакомительный отрывок книги. Данная книга защищена авторским правом. Для получения полной версии книги обратитесь к нашему партнеру - распространителю легального контента "ЛитРес":
Полная версия книги ''
1 2 3 4 5 6 7 8 9
Акуратно відклавши шаблі вбік, барон заходився роздягатися. Не кваплячись, згорнув плащ із каптуром; поверх склав камзол, слідкуючи, щоб не пом'ялися розрізні, із застібками, рукави. Купку прикрасили пояс, формений трикутний капелюх і перука. Відразу стало прохолодно. Правда, спину зігрівав погляд корнета, що палав люттю. Сам Лефевр, нітрохи не дбаючи про збереження майна, накидав одяг неохайною купою. Залишившись у батистовій сорочці з мереживним коміром, він картинно розминав плечі, змахуючи то правою рукою, то лівою.
Прапорщики аплодували.
Схоже, корнет був улюбленцем полкової молоді.
– Довго мені чекати, добродію?
– Ідіот, – констатувала шабля, яку барон саме витяг з піхов. – Ще й нетерплячий. Конні, знеслав дурня, і ходімо звідси. В арсеналі вечірка, ми із Брюнхільдою не хочемо спізнюватися.
Обличчя корнета торкнулася задума. Він зробив глибокий випад, продемонструвавши, що й розтруби халяв чобіт теж обшиті в нього мереживом, потім випростався й обережно взяв у руки другу шаблю.
Потримав.
Потягнув клинок назовні.
– Давай, давай, – підбадьорила Лефевра шабля, блиснувши муаровим візерунком. – Чи не пам'ятаєш, за який кінець мене тримають?
Оплески прапорщиків виродилися в обережне поплескування. Здавалося, у панів офіцерів змерзли долоні. От, мовляв, гріємося, як уміємо.
– Дивіться, юначе… Щоб потім не казали, що я вас не попередив. Сподіваюся, ви пам'ятаєте, чим караються тілесні ушкодження, завдані співробітникові Всевидющого Приказу? Нам навіть руки на себе накласти не можна – з того світу повернуть і покарають з усією суворістю закону…
Різко змахнувши шаблею, барон навскоси рубонув себе по передпліччю. Корнет сіпнувся, хотів був скрикнути, але захлинувся й закашлявся. Замість рани, крові та інших жахів пролунав безглуздий, кумедний звук. «Ляп!» або «хлюп!..», щось схоже на це.
– Неабияк ляпнуто, – хихикнула корнетова шабля-торохтілка. – Кримхільдо, зізнайся: тобі сподобалося?
Кримхільда відмовчувалася. Зате здригнувся на траві стилос, підповз до таблетона, торкнувся воску вістрям і завмер, чекаючи наказу. Прапорщики, як по команді, перестали ляскати, боязко косуючи на балакучі шаблі та бадьорий стилос. Мабуть, новоспечені офіцери пожалкували через необачне рішення бути секундантами.
– Ось таким чином, – підсумував барон, стаючи в позицію. – Не турбуйтеся, ваша честь одержить повне й остаточне задоволення. Без побоювань бути покараним з боку влади. Почнемо?
– Почнемо! – сіпнувся корнет, втрачаючи залишки холоднокровності. – Якщо ви думаєте, що чин укупі з цими дурними шаблями допоможуть вам…
Не витрачаючи часу на розвідку, він кинувся вперед, молотячи шаблею, як ціпом. Барон відступав, тримаючи дистанцію. Лише двічі він прийняв клинок на клинок, відводячи атаку вбік. Дзенькіт, іскри від удару металу об метал ще більше розохотили юного Лефевра. Корнет вирішив, що весь попередній спектакль було розіграно, аби заморочити йому голову й змусити відмовитися від дуелі з цим маленьким фанфароном. Нічого, зараз ми покажемо, хто тут мильна булька, нишпірка нещасна, а хто – гордість легкої кавалерії…
Ось, значить, вам, добродію, з розмаху – «голуб сідає на праве плече».
А ось, значить, вам, добрордію, «голуб сідає на ліве плече».
А ось, добродію, «мама цілує в чоло». Коротко, від ліктя.
З «чолом» вийшла неув'язочка. Коли корнетовим «голубкам» не вдалося загидити плечі барона, Конрад зробив короткий крок назад і вбік, переводячи шаблю по дузі вістрям до землі. У Кримхільди на хрестовині зсередини кріпився «палюх» – пласке кільце з металу, розкуте в щиток, що захищав великий палець. Ця конструкція давала змогу зручніше тримати зброю і з більшою ефективністю використати інерцію важкого клинка при закручуванні удару. Ось як зараз, наприклад.
– Ляпсус! – вдоволено прорекла шабля, смачно припечатавши знизу зап'ястя корнета. – Маємо честь повідомити про незаперечний факт. Овідію, записуй: наша світлість осоромила корнета Франца Лефевра один раз!
Стилос швидко застрочив по таблетону. Написані рядки, виникаючи на воску, спалахували темним полум'ям і зникали невідомо куди, залишаючи чисту поверхню.
Прапорщики дружно позадкували, творячи знаки від пристріту.
– Досить? – запитав барон, дивуючись, звідки шабля знає ім'я запального корнета. Поінформованість спецарсеналу в найрізноманітніших питаннях давно була темою для розмов у середовищі квізиторов. – Пропоную вважати дуель закінченою…
– Нізащо! – видихнув Лефевр і кинувся в бій.
По краю галявини з акацій облітало рябе листя, байдуже до дуелянтів.
* * *
Карету барон перед початком дуелі відпустив, про що тепер добряче жалкував. На околиці не те що агітатора – звичайного візника не піймати. А до «Притулку героїв» з півгодини тупати доведеться.
Смерком.
По вибоїнах.
День видався важким. Обер-квізитор втомився, як гонча, що загнала дюжину лисиць. З тією лише різницею, що він ще нікого не загнав. Ну хіба що сім разів знеславив зухвалого корнета проти одного-єдиного непрямого сорому в гомілку. Вивернулося-таки, щеня. Та нехай. Ідеали недосяжні, не варто даремно терзати печінку.
Хотілося дістатися до готелю, впасти в ліжко і провалитися в сон.
– Ану геть, голото! Краще покажіть мені дорогу до готелю, і я готовий буду вам заплатити…
Знайомий голос. Деренчливий високий тенорок. Здається, зараз візьме й почне викладати «Повість про дім Рівердейлів» знову, з самого початку.
Відповіддю графові ле Бреттен послужив молодецький регіт у три горлянки.
– Провідники в столиці недешеві, дідуню. Грошенят вистачить? Ану покажи!
– Що ви собі дозволяєте, добродію!
Різко додавши ходу, Конрад з'явився з-за рогу якраз вчасно, немов Добрий Геній у фіналі трагедії Томаса Біннорі «Зоря». Саме в цей момент один представник «голоти» схопив обуреного графа за петельки, а другий відважив старому ляпаса. Легкого – з поваги до похилих літ, для остраху. Сцена відбувалася під масляним ліхтарем – усе як на долоні. Двох розбійників барон бачив уперше. Третій, дрібний крисюк з розпухлим, як вареник, вухом, був знайомий.
Жертва стряпчого Терца, він ліз із ножем до пояса Ернеста Рівердейла, наміряючись зрізати гаманець.
«Даремно я звелів відпустити мерзотника…», – заднім числом дорікнув собі Конрад.
– Всевидющий Приказ! Всім стояти! Імена, прізвища, стан?
Якщо втомився і марудитися із затриманням не хочеться, кричи саме так. У розбійників відразу прокидається почуття протиріччя: їм – «стояти!», вони – навтьоки. Мовчки й моторно. Але спритна трійця чи то розгубилася, а чи дурне молодецтво в голову вдарило. Старого графа вони, щоправда, відпустили, і тепер мружилися, вдивляючись у темряву.
– Здоровенькі були! – вищирився майстер ляпасів, коли обер-квізитор виник у колі жовтого світла. – Та маленькі виросли! Герой-недомірок? Витязь у віслючій шкурі?!
– Агов, полурослику! – підтримав приятеля знавець чужих петельок. – Печи звідси!
А крисюк вищирився й захихотів.
Дуже добре, що трійця не втекла. Просто дуже добре.
Чудово.
Дві шаблі з вереском полишили піхви, а піхви полетіли в голови хамів. Скипівши від гніву, барон зовсім забув, що під пахвою в нього – не бойова зброя, а дуельні торохтілки, що вже змирилися із втратою вечірки в арсеналі. Втім, з першим ударом обидві шаблі зрозуміли, що вечірка – так чи інакше, там або тут, – вдалася.
– Теофіль Стомачек, він же Гвоздило, він же Куцопердий! – радісно зарепетувала Брюнхільда. – Ляпсус! Зганьблено один раз, у ділянку ключиці! Пиши, Овідію!
– Сика Пайдар, він же Фрегат, він же Яцек Малява! – підтримала товаришку Кримхільда. – Дві ганьби, щока та лівий бік! Овідію, чого спиш?!
У планшеті, кинутому під ліхтар, старанно зашурхотів стилос. Відблиски темного полум'я пробилися назовні, огорнувши планшет. Грабіжник на прізвисько Гвоздило з жаху позадкував, хапаючись за груди й очікуючи, що руки його зараз відчують кров. Однак крові не було, що викликало в грабіжника моторошні підозри.
– Чаклу-у-у-ун!!! – відчайдушно завив він, діставши Кримхільдою по шиї.
– Драпаємо! – охоче відгукнувся напарник, зганьблений додатково, навідліг по тім'ячку.
Крисюк з розпухлим вухом упустив графський гаманець.
– Теофіль Стомачек, він же Міхаль Ловчик, втікач-нелегал з Бадандена! Будинок номер вісім по вулиці Другого Помилування, співмешканка – Брихта Ялова, злодійка на довірі… зганьблений двічі… тричі!.. Чотири рази!.. Записуй!
– Юне ледащо Фелікс Шахрай на прізвисько Гнилий В'юн зганьблений один раз!.. Двічі! Овідію, ворушися!
– Дядьку, не треба-а-а!!!
– Зганьблений! Зганьблений!
– Ганьба в сідницю! Двічі!
Клинки блискавками металися в тьмяному світлі ліхтаря, вражаючи невтомно. Старенький граф несподівано спритно відскочив до стіни, намагаючись не заважати. Доволі розумно з його боку, бо обер-квізитор розійшовся не на жарт. Видовище репетуючих і до смерті переляканих грабіжників дало йому більше задоволення, ніж вигляд порубаних на кавалки тіл. Кроків сорок барон гнав волаючу трійцю провулком, натхненно виконуючи «метеликове віяло Сет-Раббі» і смугуючи втікачів по філейних частинах. Врешті горе-бандити відірвалися від переслідувача і зникли в темряві.
Трохи захеканий Конрад повернув назад.
– Уклінно дякую вам, бароне! Ваші відвага та доблесть…
– Годі вам, графе! Будь-яка чесна людина на моєму місці…
– Чесна і мужня, бароне! Мужня! А це в наші часи не надто поширене поєднання, на жаль.
– Ви мені лестите… – Конрад, як і більшість його сучасників, був доволі чутливий до фіміаму лестощів, проте, постарався перевести розмову на іншу тему. – До речі, графе… Що привело вас у ці нетрі проти ночі?
– Ви не повірите, друже мій! Я заблукав! Вийшов прогулятися перед сном – і не зміг знайти дорогу назад. У вас у столиці надто заплутане планування. Особливо на околицях. І надто зухвалі розбійники. У моєму графстві всяка потолоч не ризикує нападати на людей шляхетного стану.
У останніх словах Рівердейла обер-квізитор вчув натяк на погану роботу Всевидющого Приказу. І знову поквапився змінити тему:
– Я проведу вас до готелю, графе. Нам по дорозі.
– Кличте мене просто, без церемоній – Ернест. Я перед вами в боргу. І не сперечайтеся, будь ласка! О, вибачте, я наступив на ваш планшет…
– Гаразд, не сперечаюсь, – жартівливо підняв руки барон. – Але тоді й ви називайте мене Конрадом.
– Ходімо, друже мій Конраде. Без вас я б, напевне, до ранку шукав дорогу. До речі, як ваша дуель? Сподіваюся, все пройшло добре?
Конрад дозволив собі посміхнутися:
– Цілком. Не гірше, ніж у провулку.
– Від душі поздоровляю! «Віяло Сет-Раббі» у вашому виконанні було чудове! Зважте: це не комплімент, а оцінка знавця. Хоча з лівої… Вам корисно трохи розслабити плече. А кисть при відтяжці, навпаки, закріплювати жорсткіше. Це дозволить скоротити амплітуду без втрати сили. А щодо решти – чудово! Хоч у підручник поміщай.
Слухаючи міркування графа, барон час від часу ствердно кивав, визнаючи зауваження Рівердейла справедливими. Дивно, щоправда, вислуховувати подібні сентенції від ексцентричного старого, врятованого з лабет грабіжників. Але це зайвий раз підтверджувало правильність висновків. Граф ле Бреттен – видатний теоретик ратної справи.
Що стосується практики, то не всім же бути універсалами.
* * *
– …це називається готель?! Це називається столиця?! Мені, жінці похилого віку, жити у вугільному ящику?! Та там же чорно, як у дракона в задниці! І за цей склеп – півбінара в день?! Що? їжа? Я ще подивлюся, що у вас за їжа! Ще понюхаю! Скуштую на смак! Либонь, помиї такі, що й свині гидуватимуть!
Біля конторки, за якою ховався зіщулений Трепчик-молодший, лементувала стара карга. Найбільше карга скидалася на пірата в спідниці. Вірніше, у багатьох спідницях, що гамузом стирчали одна з-під одної. Голова пов'язана криваво-червоною хусткою, але не по-жіночому, а з вузлом на потилиці та двома хвостами, що спадали на широченні плечі; сиві пасма повибивалися назовні. Обличчя черепахи, усе в зморшках, ніс гачком. Ліве око закрите пов'язкою, праве, глибоко посаджене, хижо зблискує. Рукави плетеної кофти закочені по лікоть; пальці на жилавих руках ворушаться врізнобій.
І голос хрипкий, як у голодної ворони.
– Не турбуйтеся, пані! Зараз запалимо свічки! За рахунок закладу! І годують у нас пречудово, не сумнівайтеся! От їх сіятельство з їх світлістю – добрий вечір, панове! – підтвердять. Я вас особисто проведу, щоб не спіткнулися, борони Вічний Мандрівцю! Ось, я вже й канделябр узяв… Чого ж ви проти ночі приїхали, пані? Ви б зраночку, завидна…
– Коли треба, тоді й приїхала! – каркнула бабця. – Ранком йому, костоїду! Може, взагалі не треба було приїжджати? Та й інших дурнів віднадити?! То я можу…
Здорове її око з підозрою косувало на «сіятельство зі світлістю», що ввійшли в хол. Мабуть, пройдисвіти залітні! – читалося в погляді.
– Що ви! Як можна! Я не те хотів сказати… Дозвольте, я прислужу…
Трепчик не сумнівався в умінні гості віднадити кого завгодно. Така і Вічного Мандрівця з неба зживе. Вхопивши один з вузлів карги, хазяїн крекнув від натуги. Але впорався і, насилу втримуючи канделябр із трьома свічками, кинувся до входу на чорну половину готелю. У цей момент граф, на подив Конрада, рішуче рушив до карги. Майже не спіткнувшись і нічого не перекинувши, зупинився за два кроки.
З достоїнством вклонився:
– Дозвольте відрекомендуватися, пані. Ернест Рівердейл, граф ле Бреттен. Ми, мабуть, будемо сусідами.
Карга витріщилася на графа, і раптом відносно спритно зобразила реверанс.
– Аглая Вертенна. З нетитулованих нобілітів Альгамбри, твоє сіятельство.
– Барон фон Шмуц, – миттєво опинився поруч Конрад. – Даруйте мою цікавість, пані… Чи не родичка ви Лайзі Вертенні?
– Внучка вона моя… А чому ви запитуєте? Ви її знаєте, Лайзочку?
– На жаль, не маємо честі, – граф перехопив ініціативу. – Але, здається, всіх нас привели сюди схожі обставини. Ви, пані, теж одержали листа?
– А ви звідки знаєте?
Барон двозначно розвів руками.
Найкраща відповідь у його становищі.
У номері на Конрада чекала депеша. Глава Всевидющого Приказу, прокуратор Вільгельм Цимбал запрошував барона завтра, на восьму ранку, на чашку гарячого молока. І не в Приказ, а на приватну заміську віллу. Карету мали подати до входу в готель на початку восьмої.
«Ось тобі, бабусю, й вихідний!» – подумав барон, невлад згадавши пані Аглаю Вертенну.
* * *
Вілла прокуратора Цимбала була збудована у стилі еклект-класицизму. Знавці захоплювалися, естети цокали язиками, «доброзичливці» підраховували, скільки бінаров з державної скарбниці… Але підраховували нишком: Вільгельм Цимбал не заохочував увагу суспільства до свого приватного життя. Запитання, що починаються сакраментальним «А чи може чесна людина…», повинні враховувати головний аргумент: якщо другого короля підряд влаштовує прокураторське уявлення про честь і можливості людини, значить, так і мусить бути.
Далі – тиша.
Колеса карети зашелестіли по гравію доріжки. Об'їхавши газон, над яким третє століття підряд трудилися кращі стригалі Реттії – віллу Цимбал перекупив у Гнея Лукулла Костреця, вельможі, що розорився, багато в чому заради цього газону – агітатор осадив коней біля парадного під'їзду.
– Приїхали, ваша світлосте!
Тротуар облямовували кущі самшиту й розмарину. Від квітника, розбитого перед криптопортиком, долинав аромат пізніх фіалок. У супроводі дворецького, вишуканого, як кручені вежі Чуриха, і загадкового анітрохи не менш, Конрад зійшов мармуровими сходами, оминув простий, зі смаком обставлений атріум і рушив круглим коридором, що оперізував віллу. Праворуч коридор обгороджувала колонада. Потрійні пучки тонких гладких колон зі скульптурними капітелями, з яких проростали нервюри підпружних арок і риштовань напівциркульних склепінь перекриття, завжди викликали в барона замилування. Ні, не пишнотою тутешньої архітектури, а власною працьовитістю – розкриття широко відомої «Справи про зодчого Труцидаторе і кривавий шнурок» багато в чому завдячувало годинам, проведеним у скрипторіях Ліги Махінаторів. Нудило від усіх цих пілонів, пілястрів і архівольтів, а «облямівка зубчаста прорізна орнаментальна» викликала внутрішнє здригання.
– Сюди, прошу вас…
Дворецький вказав на вхід до терм, розміщених у прибудові – окремому будинку, увінчаному куполом.
Это ознакомительный отрывок книги. Данная книга защищена авторским правом. Для получения полной версии книги обратитесь к нашему партнеру - распространителю легального контента "ЛитРес":
Полная версия книги ''
1 2 3 4 5 6 7 8 9