А-П

П-Я

А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  A-Z


 

Генрі Лайон Олді
Обитель героїв

Том перший
Реттія

Для багатьох відкриття простого факту, що чорне й біле – всього лише слова, а зовсім не протилежні об'єкти в моралі, етиці й буденності, – величезна цінність, покликана підтвердити їхню велемудрість.
Так дитина хвалиться матері пійманою жужелицею, у якій для малої втілена вся краса світобудови, і викликає в найкращому разі поблажливу посмішку.
Розпечене до білого залізо, торкаючись зіниць, дарує вічну чорноту.
Із чорних хмар падає білий сніг.
Тіні личить темне, а імені – світле, хоч буває й навпаки.
Ну і що? Ви хочете сказати мені, що тут криється якась таємниця?
Із записів Нихона Сивочола
Люди не знають тіньового боку речей, а проте саме в тіні, у півмороку, у глибині й криється те, що надає гостроти нашим почуттям. У глибині вашої душі – я.
Е. Шварц, «Тінь»
PROLOGUS

Рип-рип-рип-рип, рип-рип-рип-рип…
Гарний початок великого шляху.
Стратег Герман пройшовся з кутка в куток, спритно підхопивши зі столу кубок з вином. Нові бежевого кольору ботфорти при ходьбі ледь порипували в такт крокам. Так, звісно, Заповіт велів лицарям Ранкової Зорі берегти білими честь, помисли, одяг та взуття. Проте на час квесту дозволялися винятки. Надто вже гарний подарунок стрільцям Чорного Аспіда – білосніжні постаті на обвугленій і вкритій попелом землі навколо Цитаделі. У цьому разі Заповіт лише м'яко рекомендував «по можливості, світлі тони», але не наполягав категорично.
Молодий стратег дотримувався рекомендацій: бежеві ботфорти, вершково-кремові лосини, новомодний, завужений у талії камзол із блідо-блакитного сукна, два ряди срібних ґудзиків… Втім, у змінному гардеробі було вбрання й темніших барв. Командор зобов'язаний передбачити все, нехай навіть подібний дріб'язок і не належить до сфери стратегії чи тактики. Пригадується, гранд-професор Люгель Двоголовий з кафедри фунстрату повсякчас повторював на лекціях: «Перемога починається не з флангового прориву кавалерії, а із запасних гетрів у багажі барабанщика!»
Герман мимоволі посміхнувся, згадавши старого з його афоризмами, але одразу потамував усмішку.
Не місце й не час.
Хвилину-дві він вивчав барельєф над каміном. На відміну від незграбних полотен, розвішаних у готелі на кожному кроці, барельєф був зроблений надзвичайно майстерно. Не те що мазанина найманих живописців-батальєрів! Одухотворені обличчя лицарів, що тнули мерзенних слуг Чорного Аспіда сталлю й чарами, здавалося, світилися зсередини. Начебто Світло, якому вони служили, наповнило душі до країв і тепер вихлюпувалося назовні.
Відблиски полум'я каміна?
Чи тут не обійшлося без дещиці мани?
Сам Герман, не будучи магом, цього визначити не міг, а відволікати Кристофера заради такої дурниці вважав безглуздим і нетактовним.
Він ковтнув емурійського мускату, оцінив витонченість букета й неквапно обернувся. Чіпким поглядом окинув Білу залу й вірних соратників, немов оцінював військо та диспозицію перед майбутнім боєм. Яскраво горіли свічки в шандалах і канделябрах – під стелею, на стінах, на ломберному столику в центрі. Наближалася північ, але тут полум'я не залишало місця пітьмі, виганяючи її з найвіддаленіших закутків. Символічно. У присутності тих, хто тут зібрався, так само, як і в їхніх серцях, можливий тільки найчистіший, найяскравіший, найжиттєдайніший вогонь, без найменших домішок диму чи кіптяви.
Пафос? Звісно.
Але пафос – це страждання людини під дією сильної пристрасті.
А серед нас нема тих, хто сміється зі страждань і зневажає пристрасть.
Склад квесторів і справді був доволі вдалий. Герман не полінувався ознайомитися з архівами Ордену і з задоволенням переконався: його загін унікальний. У високосний похід до Цитаделі вирушали благородні майстри меча, бойові маги й волхви-піклувальники; часом – вправні мисливці та слідопити, що вирішили присвятити себе ідеалам Рівноваги. Але досі не бувало випадку, щоб квест очолив випускник факультету фундаментальної стратегії, який з відзнакою закінчив магістратуру університету в Браваллі! І ніколи ще під орудою дипломованого стратега-універсала не збиралося воїнство таких виняткових чеснот.
Ось, приміром, Кристофер Форзац. Стоїть біля вікна спиною до всіх, у незмінній сірій хламиді, схожий на велетенську свічку, увінчану світлим полум'ям чуприни. Налаштовує кришталеву кулю-обсервер, що лежить на підвіконні. Обличчя Кріса не видно, але запевне він беззвучно ворушить губами, бурмочучи закляття. Він часто ворушить губами, навіть коли не чаклує, а просто задумається. Тонкі пальці музиканта ласкаво погладжують кулю, наче кошеня. Волхв-піклувальник? Віщун-люміносернер? Бери вище! У його віці – вправний некромант-вербувальник, рік тому блискуче захистив дисертат, залюбки склав кандидатський практикум з розверзання могил! І попри це – переконаний прихильник Ранкової Зорі. Ну скажіть, коли і де некрот боровся проти Зорі Вечірньої?
– Германе, пора! Я готовий!
– Ти завжди готовий, Джеймсе. Не поспішай, настане і твій час…
Молодший нащадок древнього, хоча й зубожілого роду, геніальний боєць, найкращий учень маестро Франтішка Челліні – Джеймс Рівердейл вписувався в загін, як віртуоз-скрипаль у камерний оркестр. Саме на таких людях і тримається Рівновага. Із Джеймсом стратег близько зійшовся ще під час вступних випробувань і тепер несказанно радів блискучому союзникові. Радість – це добре. Радість – запорука перемоги. «Бо радість надихає на подвиги, додає сили та відваги, ведучи прямісінько до катастрофи задумів Чорного Аспіда», – сказано в Заповіті.
Джеймс перехопив погляд Германа – легко, заввиграшки, як перехоплював чужий клинок на випаді – й відкинувши з чола русяве волосся, підморгнув другові. Годі, мовляв, хвилюватися, ми приречені на успіх! Якби успіх задуманої авантюри залежав тільки від Рівердейла, командор був би спокійніший за надгробну плиту… Сьорбнувши ще раз вина, Герман дорікнув собі за недоречне порівняння; і знову дорікнув – за кумедну забобонність. Але ж не даремно спливло, не випадково. Свою місію стратега він на першому етапі виконав із честю; тепер черга за тактиками – Джеймсом і Кристофером, воїном і магом.
– Про що задумався, красивий?
Грайливе контральто, сповнене м'яких обертонів, з ледь помітною хрипинкою на денці. Від голосу Агнешки командора пробирав солодкий трепет, і перед цією слабістю пасував навіть «золотий» диплом магістра з відзнакою.
Стидовисько.
На мить увійшовши в смислотранс, Герман повернув душі спокій і обернувся до Агнешки. Виявив, що красуня-перевертень, нітрохи не бентежачись, сидить на колінах у Санчеса, а злодій обіймає її за стан. Спокій миттю вивітрився, а сам стратег безнадійно почервонів. Ні, він не хлопчисько, він доросла людина і все чудово розуміє – любов, пристрасть, нарешті, банальне кокетування! – але ж існують якісь межі пристойності!
– Я думаю про нашу спільну справу. І всім би радив зібратися з думками.
– Навіщо наперед загадувати? – щиро здивувалася Агнешка, намотуючи на палець білявий локон. – Я, либонь, серед вас одна дівка незаміжня, мені й ворожити: на судженого-рядженого, на подарунок-посаг. От як почнеться веремія, отут уже мені краще ґав не ловити, берегти честь замолоду. Ти головний, твій і клопіт – заздалегідь розраховувати-прикидати.
І з несподіваною теплотою посміхнулася Германові:
– Не бійся, командоре, не схибимо. Вчуємо, виманимо й горло вирвемо. По-нашому, по-дівочому.
Посмішкою у відповідь Герман подякував дівчині за добре слово. Зараз кожне підбадьорливе слово на вагу золота. Адже це перша справжня кампанія стратега. Він за будь-яку ціну зобов'язаний домогтися успіху! І не тільки тому, що квестори довірили йому свої життя. Є дещо незрівнянно значиміше! Чотирирічний цикл добіг кінця, і тепер від них залежить: чи впаде Цитадель, чи прийде кінець тиранії Чорного Аспіда? О, у мріях Герман уже бачив, як, немов зачаровані, біліють вугільно-чорні стіни Цитаделі, як злітає над вежею переможний прапор Ранкової Зорі, а вранішнє сонце щедро золотить прапор переможців і крізь знівечену, обпалену, розтріскану землю пробивається перша зелена парость.
Ось мета, гідна дворянина й патріота!
І нехай сміються циніки, тицяють пальцями дурні, глузують обивателі, проклинаючи «мзду на рівновагу» і прагнучи позбутися безглуздих, за їхніми куцими мірками, витрат – не їм, нудним і гідним жалю, судилися високе життя й велика честь!
– Тривога, пані та панове… Овал Небес! До бою!
Кристофер не змінив пози, залишився біля вікна. Але руки некроманта ожили, зарухалися в таємничих пасах, а плечі під хламидою поширшали, здійнялись горбами м'язів, рідко властивими магам його профілю, що не визнають «Нихонової школи». Некрот ще тільки почав говорити, а Агнешка вже вислизнула з обіймів злодія і тепер виверталася із сукні; а здавалося – із самої себе. Як блискавичний Джеймс опинився біля дверей з рапірою та дволезною дагою в руках, командор не встежив.
– Овал Небес! – встиг повторити маг, перш ніж гримнуло по-справжньому.
Із тріском вилетіла віконна рама, обсипала некроманта дощем гострих, як лезо, скалок. У кожній з них палало багряне полум'я. Порив вітру промчав по залі, гасячи свічки. Герман рвучко пригнувся; наступної миті арбалетний болт, глухо ухнувши, зніс зі стіни шандал над головою стратега. З долонь Кристофера зірвалося ґроно зеленавих виноградин, віялом розсипалось у нічній пітьмі; майже одразу некрот охнув і купою ганчір'я осів на підлогу. Агнешка загарчала. Хижий силует виник у вікні, зупинив стрибок вовкулаки, і обоє покотилися по битому склі.
Двері вивалилися, і Джеймс Рівердейл, засміявшись, зустрів гостей сталлю.

LIBER I
Конрад фон Шмуц, обер-квізитор всевидющого приказу

CAPUT I
«А в цьому готелі з підлоги до стелі – весь шлях від землі до небес…[1]»

– Дозвольте вашу ручку! Вашу дорогоцінну! Сюди, сюди, на подушечку…
– Тримайте. Пальці розпарилися?
– Дивовижні пальчики! Чудові! Як нігтик робимо? Лопаткою, списиком?
– «Гусячим яєчком». Кутикулу не видаляти, зсунути кипарисовим шпателем. І край нігтя по обідку – білим лаком.
– О, ваш смак, як завжди, бездоганний! Основний лак – «Палевий перл»?
– Ні, «Перлистий іній».
– Чудово! Почнемо, почнемо…
Поки досвідчений цирульник-нігтяр займався його пальцями, барон Конрад фон Шмуц уважно, не сказати б прискіпливо стежив за другим цирульником – стригунцем, що обслуговував службову перуку барона. Майстер скінчив завивати буклі, легко закріпив косу на золотому дроті й зараз, вправно орудуючи шпильками та обручем, надавав перуці форми. Поруч чекали своєї черги пудрениця, помада для волосся, зварена з ведмежого жиру з геліотропом, та срібна брошка – самка грифона розпростерла крила над гніздовищем.
Суворий погляд барона потеплішав і пом'якшав.
Цирульня «Іридхар Чиллал», заснована однойменним куафером, втікачем із Ла-Ланга, засудженим на батьківщині до зміїної ями довічно за спотворення вигляду царствуючої особи, славилася на всю Реттію. Працювали тут віртуози, здебільшого нелегали. Хазяїн, вихований у східній суворості, регулярно нагадував працівникам про принади зміїних ям і вічну правоту клієнтів, тож скаржитися не доводилося.
А яка тут водилася огіркова олія!
А яких п'явок ставили до скронь і на зап'ястки!
Думка про п'явок дивовижним чином нагадала баронові про призначену на сьогодні дуель із зухвалим корнетиком Лефевром, названим сином полку кінних пращників. Шмаркач, молоко на губах, ріденькі вусики, а туди ж! Уголос, в офіцерських зборах, розмірковувати про переваги та недоліки працівників Всевидющого Приказу, применшуючи перші й без міри перебільшуючи другі… Нахаба зволив зневажливо відгукнутися про розкриття «Справи мокрого виродка», за яку Конрад, обер-квізитор огульно знеславлюваного Приказу, одержав перший ранг і подяку від прокуратора Вільгельма Цимбала. Мовляв, буйного маніяка, спійманого на гарячому, при вчиненні опору, зарубає кожен бовдур! А якщо ти не бовдур, як більшість Всевидющих, то будь ласкав узяти живцем і кинути до буцегарні! Рубати ми всі вміємо…
І корнет багатозначно опустив долоню на ефес шаблі.
«Хлопче! – сказав йому барон, не звертаючи уваги на шум зборів, які почасти поділяли сміховинні погляди шмаркача. Падіння моралі давно не дивувало Конрада фон Шмуца. – Коли наступного разу я братиму маніяка, я неодмінно звернуся до вас за порадою. Оскільки сам у теорії не мастак, бо віддаю перевагу сухій практиці. А от вам, як і вашим товаришам по службі, котрих минулої осені неабияк відколошматили ятричанські кожум'яки, я б рекомендував якомога рідше розмірковувати про чиюсь компетентність…»
Шкода, наступні пасажі, справжні перли красномовства, так і не пролунали. Корнет збуряковів, пожбурив у голову барона кухоль із грогом, промахнувся й довів справу до дуелі. А оскільки нанесення тілесних ушкоджень працівникам Всевидющого Приказу каралося стратою через заморожування, баронові довелося відіслати посланця до спецарсеналу – замовити «секундантів». Шаблі-торохтілки, єдина зброя, з якою квізиторам усіх рангів дозволялося виходити на поєдинки честі, без попереднього замовлення на руки не видавалися.
«Завтра ввечері, хлопче, – тоном, здатним заморозити вискочку без суду та слідства, кинув обер-квізитор. – У час Бабака, коли сонце сідає; біля обителі Веселих Братів. І прошу не спізнюватися, я вам не дівка на виданні…»
Корнет чекати до завтрашнього вечора не хотів, але його, зв'язавши й кинувши в куток, умовили розумніші товариші по службі. Навряд чи родині Лефевра було б приємно зберігати в родовому склепі крижану статую хлопчиська, щодня стежачи, щоб не розтанула…
– До вас кур'єр, ваша світлосте!
Голос цирульника вивів Конрада із задуми. Є народна прикмета: кур'єр у вихідний – чекай неприємностей. А народ, він даремно не скаже.
– Депеша? Усне послання? – допитувався барон з очевидним роздратуванням.
– Депеша, ваша світлосте.
– Нехай увійде й зачитає.
– Вголос?
– Звісно, вголос.
– А якщо там службові таємниці? – нігтяр розхвилювався й навіть зробив баронові трішки боляче, смикнувши шпателем.
На щастя, шпатель не зачепив службового стигмата, виколотого в улоговинці між великим і вказівним пальцями правої руки Конрада. Звісно, на щастя не для самого барона, а для роззяви-цирульника. Сокира в пучку різок, право карати й страчувати, – емблема Всевидющого Приказу – належала до тих зображень, що цілком здатні самі постояти за себе. Знаючи це й пам'ятаючи про спадкову запальність фон Шмуців, бідолаха-нігтяр побілів, як крейда.
– Пробачте великодушно, ваша світлосте! Ми – люди маленькі…
У душі Конрад не гнівався на цирульника за докучливість. Якби був обер-квізитор на місці не цивільного реттійця, а біженця-нелегала, то й поготів не хотів би виявитися свідком таємниць Приказу. Але брати депешу в розпарені руки, ламати печатку, псуючи все задоволення відвідин цирульні… Мимохіть Конрад помітив, що майстер-стригунець призупинив роботу над перукою і чекає, напружено зіщулившись. Із-за штори, що відокремлювала салон від лабораторії шиньйонів, блиснуло каре око власника цирульні. В оці виразно відбивалася пам'ять про зміїні ями та мінливість вдачі вельможних осіб.
– Гаразд, – змилостивився барон, ідучи на компроміс. – Нехай кур'єр увійде, розгорне депешу й піднесе мені до очей. Я сам прочитаю. Без розголошення, так би мовити, таємниць.
Бравий кур'єр виник як на помах чарівної палички. Сургуч печатки хруснув, аркуш пергаменту розгорнувся із глузливим шурхотом.
«…негайно прибути… – розбирав Конрад знайомий витончений почерк, похмуро усвідомлюючи, що його вихідний день закінчився, не почавшись, – до місця події… провулок Усікновіння Глави, будинок чотири, готель „обитель героїв“… слідчий наряд у складі дюжини лікторів вислано… провести огляд із старанністю… цим завіряю…»
І підпис.
Вільгельм Цимбал, прокуратор Всевидющого Приказу.
Перед відходом, як розраду, барон придбав у раболіпного Іридхара новий набір для манікюру. У гніздах екзотичної
скриньки лежали пилочки нігтьові й полірувальні, паличка для задирок, жезл із апельсинового дерева для зсування кутикули, малі ножиці та п'ять флаконів з лаком.
Обер-квізитор першого рангу, згідно зі Статутом, повинен бути взірцем для наслідування. А відвідування цирульні, самі бачите, не завжди можна довести до логічного кінця.
Конрад фон Шмуц не зважав на забобони. І сміявся, коли йому казали, що стригти нігті в суботу – прикмета або майбутніх втрат, або приходу коханого.
1 2 3 4 5 6 7 8 9