А-П

П-Я

А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  A-Z

 

задумалась.– Ну, добре, – встряв я. – На стрийну маєте право. Тримайте її винятково для своїх дрібновласницьких куркульських потреб. Бийте в писок і нюхайте, чи дихає. А я хлоп сучасний, в мене мораль не засмічена буржуйськими забобонами. Я свою кохану жіночку віддаю на спільне діло.Рузя, як те зачула, спалахнула, мов жар, і очка опустила. Відразу видно, що мою пожертву оцінила вона, як найвищий дар своєї долі. Нарешті вона скине із себе важкі ланцюги невинності і наситить спраглу плоть.Всі решта важко перетравлювали мою пропозицію, гарячково підраховуючи свої відсотки. Аби полегшити тії підрахунки, я продовжив:– Оскільки я – її повновладний власник, то вимагаю для себе сорок відсотків із прибутку.Я знав, що кажу. Стрийко, зачувши про гроші, відразу забув, що йдеться про доньку, і кинувся торгуватися, збиваючи ціну. Стрийна і своє вставила:– А мені скільки перепаде? То ж я її родила. Дев'ять місяців носила, аж мені поперек ломило! Прошу мені заплатити за кожен місяць.– Не дев'ять, а сім, – сказала моя матінка. – Я добре пам'ятаю. Через те воно таке худюще і вродилося.– Як то сім? – насторожився стрийко. – Я добре рахував. І знав, що роблю. Все йшло за планом. Сім бути не може, бо мене до войська забрали відразу по весіллю. То було в листопаді, а Рузя ся вродила на початку серпня. Себто якраз через дев'ять місяців.– Так, на початку серпня, але вродилася на сьомому місяці, а не на дев'ятому. Так жи твоя жіночка через два місяця після шлюбу мусила мати з кимось контакт близького ступеня.Стрийна сиділа з очима в стелю і зовсім біла.– Як-як? Якого ступеня? – морщив чоло Стрийко.Потім поволі повернувся до стрийни, подивився уважно, мовби прицілюючись, і, не довго думаючи, заїхав так в зуби, що стрийна гугупнула разом із кріслом, розкинувши руки і ноги. В лівій руці вона стискала свою щелепу, котру перед хвилею встигла вийняти.– Так то є з бабами, – похитав головою стрийко і всмалив собі десять дека шпагатівки, не закусуючи. – Двадцять п'ять і ні відсотка більше.– Добре, – погодився я.Рузя про свою долю навіть не мрукнула, бо ж дістала все, про що тільки могла мріяти – кожної ночі по п'ять-шість хлопів, а то й більше. Не життя, а рай. Сам би заздрив, якби був кобітою.Але на тім проблема не закінчувалася, а щойно починалася, бо коли екс-Лоліта переймалася лише тим, як стримати розкішні форми, що рвалися з одежі, то в Лоліти новоспеченої, навпаки, ребра випиналися, як у драбини.Щоб добре дослідити, які саме місця її тіла потребують руки майстра, матінка звеліла Рузі розібратися наголяса. На ту пору вже стрийна очуняла, діставши від стрийка ще два ляпаси по писку і горнятко води на голову. Вона вставила собі щелепу і теж взялася до ціла. Обоє з матінкою кружляли, мов джмелі, довкола Рузі та радилися, що з цим скарбом робити.– Цицьки я зроблю з паклі, – сказала матінка. – Обшию їх марлею, аби купи трималися, коли їх клієнт буде мняцкати. А ти, Рузю, аби моцно стогнала, бо то воно, хоч і пакля, але як кобіту хтось лапає за цицьку, то мусить вона стогнати і очима вивертати. Такий порядок. Але що робити з ребрами? На них можна марша грати. Дивуюся тобі, сину, як ще ти об неї не потовкся.– Може, тістом замастити, аби не так випирали? – спитав стрийко, пережовуючи шкуринку солонини.Стрийна взяла зі столу ложку і постукала себе по лобі, дивлячись при цьому стрийкові просто в очі. Але стрийко, певно, не зрозумів її прозорого натяку, бо потягся за квашеним огірком, а не заременем.– Іншої ради нема, – сказала мама. – Треба буде її кілька днів поїти псячим салом. Так вона раз-два поправиться.– Не хочу псячого са-ала-ла! – заскиглила Рузя.– До псячого розтопленого сальця треба ще додати трохи меду, горшки і збитих яєць. – долала матінка. – То є муровий припис, коли хтось хоче притьмом поситнішати. І не таке то вже гидке, як ти собі гадаєш. Я пила, і нічо.– А яйця чиї? – спитала стрийна. – Курячі?– Ні. Котячі, – відказала матінка.– Ве-е-е, – скривилася Рузя.– Цить, – урвала її стрийна. – Як тра, то тра. Яйця маєм, чого жаліти?– Ще би їй дулу трохи роздмухати, – сказала мама, – бо це якась грудочка, а не дупа. Як вона, бідачисько, сидить на ній? Ану,нагнися.Рузя слухняно нагнулася, наставивши на нас твердий, як коліно, афедрон, від вигляду якого стрийко тяжко зітхнув і хутенько ликнув ще десять дека.Того таки дня бідолашну Рузю прив'язали до ліжка і стали щогодини поїти коктейлем із псячого смальцю і збитих котячих яєць. А щоб товщ насичував тіло і якнайменше витрачався, Рузя вже з ліжка не вставала, аби жирів своїх не розгоцкати. Надвечір ціла родина збиралася коло її ліжка і уважно обстежувала наслідки матусиної дієти.Писок Рузі аж виблискував від смальцю, але погляд її був сумний і пригнічений. Поволі тіло й справді бралося товщем, а надлишки його навіть виходили всіма порами, і тіло в притьмареній кімнаті аж світилося. Густо пахло псятиною і збитими котячими яйцями.Як не чаклували матінка зі стрийною, але за тиждень Рузя набрала в тілі ще недостатньо, аби її запустити до клієнтів, і довелося сеанси ожиріння продовжити. Ще за тиждень Рузя виглядала так пишно, що мені самому капнула слинка і захотілося спробувати цього смаколика, але, згадавши, якими його спеціями начинювано, хутко втратив апетит.Рузя тепер стала пухкою і круглою всюди, де досі випинали самі квадрати. Ребра щезли, натомість з'явилися такі складки сала, що навіть на грудях вигулькнуло два пампухи і при кожному кроці весело підстрибували. Матінка навчила її ще й ходити так, щоб задок випирав якомога красномовніше, і ось уже моя Рузя перетворилася на таку кобилку, на котрій ледве хто й відмовиться погарцювати.Так воно й сталося. Рузя користувалася незмінним успіхом, і діло наше розквітло всіма барвами. 7 Коли наше обійстя оточила поліція, ми були зовсім не підготовлені до оборони.Стрийко зі стрийною займалися своїми котами, Макс варив у казані мило, Рузя нагорі, в покої, бавила чергового клієнта, а матуся з котячих кишок готувала мисливську ковбаску. Я в цей час пиляв дрова для вудження шинок, а мої стриєчні братове гнали свою улюблену кізяківку.І от у такий мирний час, коли небо над головою розливалося прозорою блакиттю, а сонячні промені грайливо лоскотали вуха, несподівано завищали сирени і гальма, заклацали цинглі на карабінах і десятками голосів пролунала команда підняти руки й здаватися по одному.– Краще смерть, як неволя! – вигукнула моя матуся, і за лічені секунди ми сховалися в будинку.Кожен озброївся, чим міг. Стрийко виставив у вікно свою стару дубельтівку, з якою полював на котів, а стрийна випорпала на стриху австріяцького кулемета, котрий востаннє стріляв ще в бою на Маківці.Згори збігли Рузя з клієнтом, зовсім голі. Клієнт кричав, що він тут випадково і зараз піде здаватися.– Добре, – сказав стрийко. – Дорога вільна.Рузя зробила йому цьомпа, і клієнт вискочив на подвір'я, вигукуючи:– Я свій! Я свій!Може, якби він підібрав інше гасло, все обійшлось би, але поліція в цьому вигуку відчула сильну образу своєї честі. Автоматні черги прошили його повздовж, а потім впоперек.Після цього поліція рушила в наступ. На стриху загарчав кулемет. Кулі стрибали то по деревах, то по парканах, а стрийна кляла на чім світ поліцію і, думаю, ці прокльони дошкуляли їм більше, аніж кулеметні кулі. Тим часом десь із підвалу три братчики витягли гармату, пофарбовану помаранчевою фарбою. Гармата виглядала не так грізно, як смішно.Стрийко зосереджено лякав поліцію своєю дубельтівкою, важко сопучи при цьому бараболястим носом.Макс із матінкою взяли вила і зайняли оборону біля дверей.Я за той час поскидав у підвал все, що може свідчити проти нас, і щедро полив бензином. В будь-яку хвилину досить кинути туди запалений сірник, і поліція втратить одним махом усі докази.Нарешті гармату наладували і, відчинивши двері, спрямували люфу в нападників. Поліція, побачивши таке чудо, миттю залягла на землю.Бодьо запалив паклю, підніс її до дзюрки і гукнув:– Вогонь!Як вам описати те, що відбулося? Пролунав оглушливий вибух, аж цілий будинок ходором заходив. І все довкола заволік чорний ядучий дим. Не знаю, як вони цілилися в поліцію, що одним пострілом висадили всі вікна разом із рамами, двері з одвірками та ще й чомусь за нашими спинами, якраз навпроти дверей, ядро вибило в стіні другі двері. Певно, люфа не в той бік стріляла.Коли дим розвіявся, я побачив дві відірвані голови. Близнюки чесно виконали свій обов'язок. Бодьові повезло більше – йому лише відірвало руку.Стрийко тяжко кашляв.Матуся і Макс трясли головами і били себе по вухах.Стрийна тим часом вилізла вже на дах, бо зі стриху мала обмежений круговид, і гукала нам:– Льондзю!– Гов! – хрипів старий.– Ти живий? – Живий!– А кого забило?– Близнюків!– Я з них ніколи потіхи не мала. Навіть в такий день мене нервують.А за хвилю:– Льондзю!– Гов!– Скажи Рузі, най вбере майтки, бо вже знов поліція наступає. Після цього закалатав кулемет, і Рузя кинулася шукати свої майталеси.Я зрозумів, що нам небагато зосталося.Бодьо одною рукою вперто ладував гармату. Тепер вже було по цимбалах, куди вона стрелить, бо поліція перла зі всіх сторін. Матінка з Максом вистромляли свої вила то у вікна, то в двері, щоби вороги знали, яка їх грізна зброя чекає.Стрийко спитав:– Бодю, будеш стрілєв?– Буду.– Ну, то бувай здоров.Гармата гугупнула так, що на протилежній стіні з'явилися ще одні двері, а одна поліцейська машина радісно спалахнула. Шкода, що Бодьо того вже не побачив.На даху пролунав гуркіт, а потім голос стрийни сповістив:– Льондзю! – Гов!– Я вже полетіла!– Царство тобі небесне, – перехрестився стрий, коли стрийна важко хляпнула на подвір'я.Від гарматного пострілу ми всі мали чорні писки і виглядали на ангельських повстанців.Рузя нарешті вбрала майтки і полізла на дах до кулемета.Макс спитав:– 1 що ми їм зробили поганого?– Загинемо, як герої, – відповіла матуся.Нагорі знову залунало тарахкання кулеметних черг. Я міг пишатися своєю жінкою. І дивна річ: жодного разу з нею так і не переспавши, я саме у цю вирішальну хвилину відчув до неї такий непереборний потяг, що готовий був мчати на дах і там під кулями кохатися з нею на зло ворогам.І, може, я б так і вчинив, але у цю хвилю пролунав гуркіт на даху і голос Рузі:– Тату!– Гов!»– Я лечу!– Царство і тобі небесне. Рузя впала разом із кулеметом.Стрийко повернув повільно свою голову від вікна, і я побачив у його роті повно крові. Тіло його важко осіло на підлогу.Я підхопив дубельтівку і збив якомусь поліцаєві кашкета. На більше, видно, ця зброя і не претендувала.У дверях мужньо боронилися моя матінка з Максом, але сили були нерівні. Поліція дуже хотіла хоча б частину нас захопити живими і стріляла понад голови. Та коли матінка наштрикнула одного, мов галушку, на вила, розлючені поліцейські розпанахали їй кулями живота.– Бандити! – щиро обурився Макс і кинувся в атаку з вилами. Кінець вже було видно. Я хутенько відскочив од вікна, чиркнувсірником, і в підвалі бехнуло полум'я.Знадвору пролунав передсмертний крик Макса.Я підняв з підлоги поліно і зі всієї сили гаратнув себе в чоло. 8 Що було далі, я дізнався на суді.Судили, звичайно, тільки мене, бо я один і вижив. Докази згоріли дотла, і я вперто грав вар'ята, вдаючи, що не розумію, чого від мене хочуть.Я свого домігся. Мене визнали хворим і відправили в божевільню на Кульпаркові.Зараз я сиджу коло вікна і милуюся зимовим парком. Падає дрібненький сніжок, каркають ворони, на мені чиста піжама, а на колінах – тарілка з манною кашею. Життя прекрасне.Коли розвесніє, я попрошу санітарочку Олю вивести мене на прогулянку в сад. Я поводжу себе так чемно, що весь персонал не може надивуватися, як я міг раніше чинити такі страшні злочини. Дехто навіть каже, що я страждаю тільки тому, що зостався живий, от на мене одного й спихнули все.Санітарочка Оля приносить мені цукерки, гладить по голові – та приказує:– Такий молодий, такий гарний, а тяжко хворий!Я пробую лизьнути її в руку, а вона ховає її за спину і сміється.Санітарочка Оля скаже: «Він заслужив,» – і виведе мене навесні прогулятися. На той час у мене під піжамою сховані будуть штани і сорочка, щоб перебратися.– Дивися, щоб головний не помітив, – усміхнеться старша сестра до санітарочки Олі і відімкне двері.Ми будемо йти повільно, дуже повільно, адже я за рік і ходити відвик. Санітарочка Оля триматиме мене попід руку і приказуватиме:– Обережно, ямка… обережно, горбик…Там, в глибині саду, за густими кущами я усміхнуся санітарочці Олі, візьму її обома руками за горло. Шийка у неї тоненька, лебедина. Хрящики легенько так хруснуть, і тіло її, маленьке і тендітне, повисне мені на руках.Може, я поцілую її на прощання, а може, ні.Хутенько перевдягнуся і, зіп'явшись на розлогу липу, опинюся на мурі. Прощальний погляд на дім вар'ятів і – вітай мене, воле!А поки що – зима. Я чемно жую свою кашу, а коли санітарочка Оля питає про добавку, я спритно лизькаю її долоню й кажу:– Ги-ги-и! Кульпарків або Ги-ги-и-2 1 Якщо вам ніколи не доводилося бувати в лікарні для божевільних на Кульпаркові, ви не можете вважати, що знаєте Львів. Бо Львів – то не тільки Кайзервальд, Личаків, Кривчиці, Погулянка, Замарстинів, Клепарів, Голоско. Це ще й Кульпарків. І якими ж мали бути львівські язики, що зуміли перемолоти давню назву цієї місцини Ґольдбергоф на… Кульпарків!Коли я починаю замислюватися, чому санаторій для вар'ятів ще з 1875 року збудували саме тут, а не на Клепарові, де заклад для людей без одної клепки був би якраз на місці, то все ж таки бачу глибоку у всьому цьому закономірність. Уже сам Пауль Ґольдберґ, який 1425 року заснував це поселення, мав щось у голові не в порядку поскладано. Але, що цікаво, ознаки свого божевілля він став проявляти саме з тієї пори, коли тут поселився. А спричинилися до цього величні дубові ліси, звідки цілими днями линуло меланхолійне кування зозуль. Хтось би його сприйняв так само байдуже, як і цокання дзиґаря, але пан Ґольдберґ чомусь у тім куванні почав уловлювати якісь дивні сигнали. Азбуки Морзе тоді ще не існувало, але вже давньоєгипетські в'язні знали азбуку перестукування. Тому пан Ґольдберґ узяв чистий папір і почав старанно записувати кожне «ку-ку».Стос паперів із записами невпинно ріс, а пан Ґольдберґ уже не встигав їх розшифровувати. Врешті змусив своїх слуг займатися кодуванням сигналів, а сам присвятився лише тлумаченню. Як на те, дурні слуги не могли збагнути своєї історичної місії і виконували, повинність недбало. Пан Ґольдберґ відразу помітив, що розшифровані тексти втрачають свою залізну логіку, і одного дня порозганяв усю службу. Дружина з дітьми самі втекли. І зостався великий учений наодинці з зозулями.Коли йому забракло паперу, почав писати на стінах, далі на книгах, на тарілках, на меблях, на яєчній шкаралупі, на пелюстках рожі, на крильцях метеликів, на піску, на камінцях, на воді, ба навіть коли нічого не мав під рукою, писав на ногах, на животі… А зозулі кували й кували невпинно, вмовкаючи пізно восени, аби дати можливість єдиному посередникові між ними і людством розшифрувати дорогоцінні послання.Так його, бідачку, і знайшли серед безлічі записів у геть побазграній хаті. Останні свої нотатки він робив уже кров'ю, коли чорнила забракло. А коли скінчився й червоний атрамент, Пауль Ґольдберґ віддав Богові душу.З тих ото пір ві Львові кажуть на вар'ята «кукунамуні», оскільки «муня» – це мозок у говірці вуличних бенькартів.Та що цікаво, ті кляті зозулі продовжували «діставати» й усіх інших власників помістя. Аж поки один дідич у 1588 році не вирубав цілих 600 дубів, щоби таким чином зменшити кількість пташви, що гніздилася там, і в чиїх гніздах вилуплювалися зозулі. Але це мало помогло, бо тепер зозулі кували і в гайках, і в садках. Сміливіші сідали на ґанку, на даху, ба навіть на підвіконні. Зранку до вечора бідний дідич тільки й чув, що оте знавісніле кування, а вночі у снах йому ввижалися велетенські зозулі з кривавими дзьобами і довгими зміїними язиками.З того всього він привіз на підводі до лісу гаківницю, наладував її шротом і бабахнув у розлогі корони дубів. Густа, мов рій мух, зграя пташок з галасом спурхнула в небо і закружляла понад головою. Та ще доки він устиг наладувати гаківницю вдруге, зозулі впали на нього і вкрили собою з голови до ніг.Жалюгідна купка манаття і скарлючений обсмоктаний скелет – усе, що зосталося від дідича. 2 І ось настав такий відповідальний час, що мені довелося вдати зі себе вар'ята, аби уникнути караючої десниці правосуддя й потрапити у цей величезний пансіон. Жодна інша львівська дільниця не може похвалитися будівлею, котра б виросла до символу, і вже сама її назва говорила так багато.Я побачив чудовий парк, у якому проростають тропічні рослини, співають райські птахи і розливають пахощі казкові квіти. А все чому? Та тому, що тут не тільки люди слабі на голову, але і все довкола, піддавшись незбагненним флюїдам психотерапії, на місці чманіє і шаленіє. Вся ця рослинність, беручи заразливий приклад з пацієнтів, котрі вважають себе хто Наполеоном, а хто Юлієм Цезарем, так само не може стримати буйної своєї фантазії, і вже якийсь обшарпаний присохлий каштан починає дутися під баобаба, а рахітична ліщина корчить із себе бамбука, а лопухи виганяють свої стебла і листя до розмірів рододендрона. То як же придуркуватим горобцям не вдавати королівськил папужок, а воронам не спробувати свого таланту в ролі фазанів?Одне слово – Кульпарків. Тут геть усе дуріє з лікарями вкупі.Наприклад, я помітив, що медичні сестри працюють у тих самих відділеннях по багацько років, і їх практично ніколи не переводять до інших. І на мій погляд від цього вони обов'язково повинні в якійсь мірі втрачати свою здорову індивідуальність. Адже за такого порядку речей середній медперсонал і хворі мовби сплавляються в одну велику родину. І людина, котра працює з хворими протягом тривалого часу, сама піддається великому ризикові психічного розладнання.Коли одного разу їхнім пацієнтом став колишній головний лікар Кульпаркова, то ніхто особливо не дивувався. Така вже їхня доля – спочатку лікувати когось, а потім і самим лікуватися.У моїй палаті були крім мене, ще п'ятеро вар'ятів. Старший пан Місько Штунда з'їхав з глузду в час національного здвигу. В патріотичному пориві він записався геть до всіх організацій і партій, пошив собі купу мундирів і видавав себе за ветерана УСС, УПА, «Нахтіґаль» і СС «Галичина» вкупі. Кількість москалів, яких він убив, росла з кожним днем, і я мав підозру, що за кілька років вона перевищить населення Росії.Його постійним опонентом у політичних баталіях був товариш Бураченков, якого потряс той самий національний здвиг. І тоді як Штунда ділився своїми спогадами про особисті зустрічі мало не зі всіма членами Центральної Ради, додаючи при тім нові деталі бою під Крутами, тов. Бураченков згадував Леніна, Крупську і Коллонтай, переконуючи, що з останньою мав роман.Їхні дискусії могли тривати до пізньої ночі, а що я людина аполітична, то впросив, щоб мене перевели в іншу палату, де перебували тихі, але безнадійно хворі. Це мене влаштовувало. Більшість із них взагалі не проявляли жодних звихів. Пан Шопта, наприклад, любив завмирати у позі якого-небудь пам'ятника і стояти так годинами. У цей час йому можна було хоч кілок на голові тесати, а він навіть оком не мругне.Одного дня на Кульпаркові зчинився страшенний рейвах. Кинулися мити й чистити геть усе, а хворих повбирали в чисті піжами. Ну, а коли на обід зупа виявилася теплою та ще й з масними плямами на поверхні, сумніви у мене зникли – має приїхати якась груба риба. Так воно й сталося. Кульпарків провідав пан бургомістр. Його супроводжувало парканайцять роззяв з Ратуші.З-поміж хворих вибрано було півтора десятка якнайпристойніших дебілів і запроваджено до кімнати відпочинку. Зайве казати, що до тої славної когорти потрапив і я. Нам видали зовсім новенькі шахи, книжки і сказали, щоб ми розсілися за столами і робили вигляд, буцім то наш улюблений відпочинок.Я й перед тим, заки вар'ятом став, у шахах нічого не тямив, то й зараз не брався. Книжка мене цікавила ще менше, бо називалася вона «Меліорація південних районів Полісся», і я став собі проти вікна, милуючись деревами.Коли пана бургомістра запровадили сюди, то ніхто не кинув у нього шахівницею, ніхто навіть не засміявся. Всі сиділи дуже набурмосені й, насупивши брови, робили вигляд, ніби ніщо на світі їх так не цікавить, як шахи і книжки. Я подумав: якщо так далі піде, то гість не винесе зі своїх відвідин жодних цікавих споминів.Але бургомістр, вислухавши лекцію про перспективи розвитку вітчизняної психіатрії, вирішив поспілкуватися з хворими особисто. Найбільше його зацікавив дідок, що, обхопивши голову руками, наморщивши лоба, вчитувався в арифметику для другої кляси. При цьому він ще закушував губи і голосно сопів.– Як вас звати, прошу пана? – спитав високий гість.Дідок підвів угору напружене обличчя, кольору кабачкової ікри, і випалив:– Місько Штунда, мільдую слухняно.– Дуже приємно. Пане Штунда, чи ви себе вважаєте вар'ятом?– Чому ні? Я є чистої води вар'ят. Але спокійний. Я читав, жи в Україні на кожну сотню людей припадає їден вар'ят. Дивує мене, як вони тото порахували, бо то, видите, часом тєжко є визначити вар'ята. Візьмімо тих депутатів. Нині він чоловік як чоловік, а одного дня як бовкне щось коло мікрофону, то зараз видно, жи не має всіх вдома. Такого наговорит, що аби взяв докупи штирох з Кульпаркова, то так би не потрафили.– Це дуже свідомий хворий, – втрутився головний лікар. – Він слухає всі засідання Верховної Ради і пізнає кожного депутата по голосу.– Чим вас так зацікавила Верховна Рада? – здивувався бургомістр.– То є справжній дім вар'ятів, – відповів дідок, а всі гості аж затряслися від реготу. – 1 я гадаю, аби вони менше пашталакали, треба би їм щодня клізми вставляти. Бо я все після клізми такий розморений і добрий-добрий… Я би тому Симоненкові власноручно двадцять літрів напомпував.– То ви патріот! – похвалив бургомістр.– Аякже. Я вважаю, що кожен мусить Україну будувати на своєму місці. Ви – там, а ми тут – на Кульпаркові.– Чи ви маєте, пане Штунда, якесь прохання, яке б я міг задовольнити?– Чому нє? Маю.Всі лікарі відразу насторожилися і перезирнулися, а дідок вів далі:– Просив би-м пана бургомістра, аби прислали нам синьо-жовті прапори. Бо коли яке свято, то в цілому місті вивішують прапори, тільки в нашім Кульпаркові не вивішують. Та й щоби мене настановили головним прапороносцем на всю лікарню.Бургомістр змахнув сльозу і потис дідові руку.– Ви є щирий українець. Якби всі українці були такими вар'ятами, як ви, пане Штунда, Україна вже була б супердержавою. Але, може б, вам хотілось виписатися звідси, то скажіть.– Ні, пане бургомістр. Тут мені добре. Годують, обпирають. А вдома я навіть радіва не маю, аби Верховну Раду слухати.Готовність бургомістра посприяти, щоб із божевільні виписали, мене зацікавила. Я збагнув, що такого шансу пропускати не можна і, ставши на крісло, почав у повен голос співати національний гімн. Гості й лікарі

Это ознакомительный отрывок книги. Данная книга защищена авторским правом. Для получения полной версии книги обратитесь к нашему партнеру - распространителю легального контента "ЛитРес":
Полная версия книги 'Ги-ги-и'



1 2 3