А-П

П-Я

А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  A-Z

 

Здесь выложена электронная книга Ги-ги-и автора по имени Винничук Юрий. На этой вкладке сайта web-lit.net вы можете скачать бесплатно или прочитать онлайн электронную книгу Винничук Юрий - Ги-ги-и.

Размер архива с книгой Ги-ги-и равняется 206.7 KB

Ги-ги-и - Винничук Юрий => скачать бесплатную электронную книгу






Юрий Винничук: «Ги-ги-и»

Юрий Винничук
Ги-ги-и



OCR Busya
«Юрій Винничук "Ги-ги-и"»: литературна агенція "Пірамида"; Львів; 2007

ISBN 978-966-441-039-4 Аннотация Перед вами книжка, яка складається здебільшого з творів написаних у жанрі чорного гумору й абсурду. Писалися вони переважно у 70-80-х роках і не призначалися для публікації. Проте гуляли по руках без зазначення авторства у самвидаві, потрапляли у руки КҐБ, викликаючи у недремних працівників невидимого фронту жвавий інтерес і спроби за будь-якої ціни здобути ще й їхнього автора.Можливо, у тих читачів, які були захоплені «Вікнами застиглого часу» та «Місцем для Дракона», ці твори Юрія Винничука, якого справедливо називають «батьком чорного гумору», викличуть роздратування, але цей «чорний» період його творчості перекреслити неможливо бодай тому, що багато з цих оповідань і досі перебувають на руках та мандрують в інтернеті. Це інша література і творилася вона як своєрідний протест проти постулатів соцреалізму, проти безпросвітності брєжнєвської епохи, а в окремих зразках це відверта антисовєтчина, яка дивом залишилась непокараною. Юрій ВинничукГи-ги-и Маленький вступ від видавця Ця книга – сюрприз не тільки для читачів, але й частково для самого автора. Уже коли видання макетувалося, до нас несподівано звернувся колишній працівник КҐБ і запитав, чи цікавлять нас… невідомі твори Юрія Винничука. Ми були щиро здивовані пропозицією придбати у нього цілу папку. Нам відомо було, що це вже не перший подібний прецедент. Таким самим чином були викуплені конфісковані рукописи Бориса Антоненка-Давидовича, чим ще раз підтвердилася відома сентенція про те, що рукописи не горять. Що ж – старі кадри, вочевидь, у багатстві не купаються.Отже, коли ми поцікавилися вмістом папки, то не вагаючись, викупили її.Папка містила здебільшого твори, які раніше ніколи не публікувалися. Частину небезпечних рукописів автор, за його словами, зберігав у знайомих. Та під час одного з обшуків вони були конфісковані і зникли безслідно. Працівник КҐБ розповів, що їм щойно наприкінці 1986 року вдалося ідентифікувати автора, але уже набрала обертів Перестройка, і справу закрили.Таким чином читачі тепер мають змогу ознайомитися з творами, які сам Винничук вважав безнадійно втраченими. Це такі речі як «Святе сімейство», «Завжди напоготові», «Око», «Арканумський борщ», «Газети», оповідання з циклу «Прекрасна Емма Зунц» («Сюрприз», «Парк культури і відпочинку»). їх ми долучили до цієї книги без відома автора і в тому ж вигляді, в якому вони ходили у самвидаві й дратували пильне око церберів.Інші новознайдені рукописи суттєво доповнять фантазійну книгу «Арканум» та книгу віршів і поем, які ми плануємо видати ближчим часом. Ги-Ги-и Ги-ги-и 1 Було мені, либонь, зо п'ятнадцять років, а братові Максові – шість, коли наш татуньо виграв на довічне володіння дерев'яну садибу, єдиною незручністю якої було те, що там можна було тільки лежати і знаходилася вона на глибині двох метрів під землею. А влаштував він собі мандрівку в ліпший світ тим робом, що упав напідпитку з кладки в струмок, де й води було жабі по коліна. Так вдало беркицьнути з кладки, може, таткові хтось і поміг, але нам про це нічого невідомо.Щоправда, того вечора матінка веліла нам із братиком перетягти кладочку мотузкою і ледь-ледь підпиляти поруччя. Вона не пояснила для чого, то я й досі в здогадах. Коли ж уранці знайдено трупа, то мотузки, звісно, вже не було. Матінка одразу в плач:– Ой горе ж мені! Ой лишенько! На кого ж ти нас зоставив?Та гріх було нарікати, бо зосталася наша ненька в незлих руках своїх кавалерів, котрі ще за життя татуньового утоптали до нас стежечку і платили незлецькі гроші, віддаючи належне матусиним привабам.В такий ото час мама нас виганяла з хати, але ми були не в тім'я биті і, підкравшись до віконця, усе любенько бачили. Меншенького я підносив на руках, щоб і він поглянув, як то наша мамуня йдуть гопки з дядьком на ліжкові.Всіх її гостей ми знали добре з вигляду і завше ґречно віталися, дуже їх любили і шанували, бо ж приносили нам цукерки та інші солодощі.Лише одного жевжика терпіти не могли. То був такий пузатий кнуряка, що ледве до хати влазив. Ото він, щоб не увередити нашу матінку, не на неї вибирався, а клав її зверху. Це ж, було, бідна матінка ґецкають та ґецкають, аж рясним потом сходять, а він лежить, мов колодисько, та й сопе тіко.Га, псяюха, то ти так! Заставимо ж ми і тебе поґецкати. Перед самим його приходом узяли та перцю щедро посипали в ліжко під простирадло. Самі причаїлися за вікном і чекаємо.Приходе наш любасик і зараз із матінкою порозбиралися – та й бух у ліжко. От мама почали своє робити, а він, хоч-не-хоч, і терне задком, перець йому – й туди. Ех, як не почне він кидатися та підкидатися, що матуся наші, мов горобчик, злітали то вгору, то так швидко додолу гепцяли, що ми вже забідкалися, аби не беркицьнула вона на підлогу. Але Бог милував. Зате ж наш кнуряка після тієї скачки безперестанку сахарницю свою чухав. І вдягається вже, бісова намога, а чухається!А то якось нас дідуньо під вікном застукали, та як галайкнуть:– А що ви тут, шибеники, робите, га? Ми ж йому:– Цитьте, діду! Клієнта сполохаєте!– Якого ще в біса клієнта?– А ходіть-но лишень погляньте!Та з тих пір і дідуньо наш учащати почали під вікна. Усе нам, було, наказують:– Дивіться, не забудьте й мене покликати, коли там теє… Бо візьму ломаку, то ноги поперебиваю! Ич, лобуряки!Не минуло року по татовій смерти, а наша матуся з'їздилася на ніц. Куди й кавалери пропали – наче вітром здуло.Як на зло, ще й з дідом пригода. Дідуньо, бачте, займалися тим, що перевіряли сусідські курники. Вони всюди любили порядок.– Я, – каже, – чужого не беру, а беру зайве. Ото як почну курей рахувати, бачу – непарна рахуба, то й кажу собі: не буде пари – з'їдять татари. І забираю одну курку. А як нарахую парне число, то вже одну візьмеш – пару розіб'єш. Беру дві.Одної нещасливої години прилапано було нашого дідуня в курнику саме як вони парній курочці голівоньку скручували. Дідуньо, звичайно, пробували пояснити, що його діяльність спрямована винятково на користь господарства, але кийки на ці апеляції не зважили і справно вирахували парність дідових ребер. Так що ні в кого вже сумніву не було, що дід зайвого ребра не мав.Після такої рахуби небіжчик з ліжка вже не вставали. Але нам вже було добре відомо, що порода наша живучіша за котячу, і дідуньо бозна ще скільки літ валятимуться в ліжку, доки надумають Бозі духа віддати. А що це нам було й зовсім не до речі, то не дуже- - сьмо жалували, коли якось уночі дідо задихнулися під периною, котрою накрилися з головою. А щоби тая перина не сповзла, і наші дідуньо, не дай Боже, не застудилися, ми з матінкою сіли зверху.Небіжчик і кавкнути не зміг, бо наша матінка була вже на ту пору дебеленькою жіночкою і, хоч мала гузно в добрих два обійми, то все ж, певно, їй холерно дідова голівка намуляла, а особливо довгий з горбиком ніс.Ото як дідуньо, царство їм небесне, ґеґнули, то зосталися ми на бобах. Патент на безгучне проникання в курники втратив свою актуальність від часу, як його авторство стало відоме всім, кого він обслуговував. То й не диво, що наша матінка якось і каже:– Ну, ви вже повиростали, пора й за діло братися. Бо я не збираюся дармоїдів тримати.А що це святісінька правда, ми на дідуньові переконалися, і щоб убезпечити себе від різних несподіванок, на які наша мама була дуже спритна, удалися до цілком пристойного діла: де що не так, або ж не там, де слід, лежало, відразу волокли у хату.Малий Макс був на диво кебетним хлопчиною, але занадто вже верескливим. Якось мені той вереск так допік, що я не втерпів:– Цить, – кажу, – а то вухо відріжу!Куди там – не перестає. Я свого братчика дуже любив, але обіцянки треба дотримувати. От я беру ножика, чирк-чирк – і вуха нема.Макс умить занімів; де й сльози поділися. То капотіло, як з ринви, а то, мов корова злизала. Дивиться на мене вибалушеними очима, аж рот роззявив, а з вуха тихо-тихенько – дзюрр та дзюрр.– Дурню! – не витримав я. – Ти хоч би долонею прикрив!А він ані мур-мур. Стоїть, як вкопаний. Чи довго б це тяглося, але виходить мама і питає:– Що таке сталося, що він вже не плаче? То верещав, як недорізаний, а то замовк і ні шелесть. Що ти йому зробив?– Та нічого. Ото тіко вухо відчикрижив, бо занадто вже він заходився.– А ти ж хоч помив йому вухо перед тим, як відчикрижити?– Ні, а що?– А те, що міг інфекцію занести. Господи, що мені з вами робити? Ніколи в старших не спитаються, самі все вирішують. Ходи, Максе, в хату. Заліплю тобі рану тістом. Чи ти ба, як воно юшить! Хоч би долонею прикрив чи що, а то вилупило баньки, як жабеня!Те вухо я сховав у сірникове пуделочко, вимостивши його ватою, і Макс уже з ним не розлучався, його вухо набавом стало предметом заздрощів усіх вуличних хлопчаків, ба навіть із передмістя приходила дітвора, щоб хоч одним оком глянути. А Макс із гордістю показував своє вухо і пояснював:– Це Влодзьо мені втяв, коли я кричав, як недорізаний.І тоді всі звертали на мене погляди, повні пошани і заздрощів: оце братик – перша кляса!На щастя, я одразу зорієнтувався, що на демонстрації відтятого органа можна незле заробити, і став брати від кожного глядача п'ятачок. І лише в рідкісних випадках, коли глядач був надто малим, аби володіти бодай дрібною копійчиною, плата замінювалася якими-небудь цінними предметами. Це могли бути кольорові скельця, ґудзики, здохла миша, якийсь дивовижний жучок або навіть цукерка.Мама не могла нами натішитися:– Я завше казала: у вас грає моя кров.Про кров нашого татуся ніколи не згадувала, оскільки й сама гаразд не відала, хто з безлічі її кавалерів міг бути нашим татом.Але все має свій кінець. Коли забракло охочих милуватися відтятим вухом, наш ґешефт занепав. Бідолашний Макс не міг цього пережити. Він зі слізьми на очах благав мене, щоб я відрізав йому і друге вухо, але я добре розумів, що це вже ледве когось знову зацікавить.І тоді ми почали розмірковувати, що б таке ще в Макса можна було відрізати. Довго ми думали, доки врешті Макс не повідомив з таємничим виглядом, що в нього є одна дивна штучка, яка йому зовсім не потрібна, і він би з радістю її позбувся. Та коли він мені показав тую штучку, то я не захотів брати на себе такого тяжкого гріха.– Максе, – сказав я, – ти ще занадто малий і не можеш гаразд оцінити вартість цієї штучки. Коли ж підростеш, вона тобі деколи буде дуже потрібна.Словом, хоч-не-хоч, а довелося шукати іншого зарібку. 2 На ту саму пору забрів на наше подвір'я п'яничка і заснув, а наша свиня підкралася і перекусила йому горлянку. А що вона, як рідко яка свиня, скупою не була, то ще й кабанчика покликала і давай собі ласувати.Зачувши надто голосне хрюкання та цьмакання, вибігли ми з матінкою і відігнали жирунів. Та було надто пізно, п'яничка одійшов у кращий світ. І в тую мить посивілу голівоньку нашої неньки навідала смілива ідея: аби добро не пропадало та поки м'ясце не засмерділося, напекти з останків цього п'янички шницлів.Довго не думаючи, затягли ми його в льох і хутко розтяли від пецьки до тецьки.Оскільки шкура вже була пошкоджена, ми її закопали, а м'ясо, відділивши від кісток, перепустили через м'ясорубку.Наступного дня над дверима нашого будиночка закрасувалася вивіска: ПІД ЗЕЛЕНИМ ПСОМТут молена смачно пообідати і переночувати в товаристві незрівнянної Лоліти. Незрівнянною Лолітою, звичайно, була наша мама. Вона придбала собі чорну кудлату перуку і зовсім незле виглядала, хоч її форм вже не стримували жодні гумки і жодні корсети.Таким чином, наша робота полягала в тому, що нічліжан годувалося найрізноманітнішими м'ясними делікатесами, щедро присмаченими цикутою. Коли ж гості розходилися по виділених покоях, то одразу цікавилися незрівнянною Лолітою. Яке ж було їхнє збентеження, коли виявлялося, що це наша мама. Але не було іншої ради – незрівнянна Лоліта заходила в кожну кімнату по черзі і примушувала до злягання, поєднуючи корисне з приємним.На світанку жоден із клієнтів уже не дихав, і тоді для нас із Максом починалася справжня робота. Хоч і часто заходили відвідувачі «Під зеленого пса», та все ж м'яса лишалося стільки, що довелося виносити його на ринок. А тут ще й кісток до біса назбиралося, що увесь льох було ними захаращено.– А чому б нам не почати варити з них мило? – поцікавився я у матінки.Її ця ідея неабияк зворохобила.– А що – і справді! Не пропадати ж добру.Роботи навалило стільки, що ми ухекалися не на жарт.Одного вечора ми після довгої наради вирішили, що Макс буде дбати про городину, бо увесь город ми засіяли цикутою і блекотою, щоб була приправа до м'яса, а також стежити за котлами, в яких виварювалися кістки і тлущ. На мене лягла вся різницька робота, а на маму – кухня і роля незрівнянної Лоліти.Проте й далі ми не встигали за всім, і тоді мама запропонувала залучити до компанії свого брата, а мого стрийка. 3 Стрийко мешкав за містом на хуторі, і було в нього донька Рузя та три дебелих підсвинки: мій ровесник Бодьо та два близнюки – Мілько і Філько.Стрийко займався теж непоганим ґешефтом: ловив котів і собак та виварював мило, котре, звичайно, не могло конкурувати з нашим. Стрийна шила з котячих і псячих шкурок норкові й лисячі хутра, які надто підозріло пахли, і їхні власники дуже нарікали на те, що за ними по вулицях бігло щонайменше з десяток котів і псів, мабуть, родичів лисячого хутра.Отже, мене виряджено було на переговори. Про всяк випадок прихопив я сокирку і сховав за поясом під курткою.На хуторі панував затишок. Осінній вітер розважався нещасним листям. Стрийна сиділа на порозі й товкла масло. Ледве чи воно було коров'яче.Я чемно привітався і запитав, чи є стрийко.– Є, є, піди за хату – він там хазяйнує.За хатою старий кендюх стрийко і його троє бовдурів саме білували котів.– Боже помагай! – привітався я.– О, хто до нас прийшов! – вигукнув стрийко, вдаючи, ніби дуже втішений, а вся трійця його вишпортків порозтягала писки від вуха до вуха, оголюючи жовті ріденькі зуби. – Яким тебе вітром занесло?– Тим вітром, що мете грошима.Почувши про гроші, стрийко зацікавлено глянув на мене, тоді витер скривавлені руки об траву і підступив ближче.– Ну що ж, поговоримо. Але хай спочатку мої хлопчики подивляться, чи нема в тебе за пазухою якої-небудь дурнички, котра може пальчик поранити.При тих словах троє бенькартів метнулися до мене, скалячи зуби, і вже хотіли виконати веління свого татуся, але я вчасно перепинив цей порив, пригостивши найстаршого обушком по голівці.– Е-е, – заметушився стрийко, – я пожартував.– Прибережіть такі жарти для роботи, яку я вам збираюся підкинути.На Бодя вилили відро дощівки, і він очуняв. Сіли ми під деревом на траву, і я їм почав розповідати.– Отож, діло таке. Відкрили ми з матінкою шинок «Під зеленим псом», куди чимало гостей заходе, але ніхто не бачив, аби вони звідси виходили.Стрийко значуще перезирнувся зі своїми гавриками, а я продовжував:– Частуємо їх м'ясцем, а залишки м'ясця продаємо на ринку. А ще ж виварюємо мило з дуже доброякісних кісток і тлущу. Може, чулисьте про мило «Китайський помаранч»?– Чого ж не чув. Це найліпше мило, яке є. Я й сам часто ним користуюсь.– Так ото ми його й варимо. Хоча, правда, не користуємося.– То ви його варите з тих кісток, що відділяєте від того м'яса?– Еге ж.– А м'ясо у вас з'являється після того, як кудись пропадають нічліжани?– Маєте рацію.– А нічліжан годуєте м'ясом, яке з'явилося після того, як звільнилося місце після їхніх попередників?– І які ж бо ви, стрийку, дотепні! – вигукнув я захоплено.Стрийко задумався. Троє лайдацюр і собі наморщили свої приплюснуті чола, вдаючи, що сильно думки їх пригнітили.– Гм-м… – нарешті промимрив стрийко. – То ти хочеш мені запропонувати спілку?– Ви, стрийку, так якби мої думки читали.– А не боїшся, що я продам вас?– Нє-а.Стрийко здивовано підняв брови:– Чому?– Бо ми з Максом неповнолітні, і суд вирішить, що то нас матуся збила з праведного шляху. Але й матінка до цюпи не попаде, бо занадто мудра. Зачинять її в палаці культури для вар'ятів, а нас випустять на всі штири сторони. А тоді, дорогенький стрийку, зачнуться для вас судні дні. Тлущу на вас багацько, мило буде люксусове.Стрийко скривився.– Ну, добре. Я згоден. А ви, мої любі діточки?Любі діточки одразу ж закивали головами. Мені сподобалась їхня маломовність. Ми потиснули одне одному руки, і стрийко мовив:– Ну, таке діло не зашкодить і обмити. Ходімо до хати.Стрийна накрила на стіл. Стрийко видобув з креденса якусь мохом порослу плящчину і розлив по келишках. В житті ще не доводилося мені пити бридкішого трійла. Певне, що й покійник скривився б, якби хто хлюпнув йому тієї зарази на губи. Закусив я квашеним огірком, бо ті вареники з м'ясом, що з'явилися на столі, довіри в мене не викликали. 4 Відтоді пішло наше діло так вдатно, що заробили ми доволі грошенят і стали вже обмислювати, як нам розширити виробництво. Не обходилося, правда, і без сварок, бо і стрийко, і наша матінка ніколи не обминали нагоди, щоби одне одного в дурні не пошити.Одного разу мама й кажуть стрийкові:– Слухай, Льондзю, а чому б нам не породичатися?І прийшла оце якраз черга, аби я мовив пару слів за стрийкову доню, котра мала вже сімнадцять літ і вважалася на виданні. Звали її Рузя. То було придуркувате від народження створіння, котре годилося б тримати на темнім стриху, аби вона порядних людей не полохала.Уявіть собі худющу, позеленілу, а на додаток того всього замало, ще й вусату баберу. І ото на такій немитій мармизі мене зібралися обкрутити. Я вперся руками й ногами:– Та ж вона страшна, як світ соціалізму! Коли я її бачу, у мене все опускається і гикавка бере.– Сину мій! – сказала матуся. – Наше діло потребує жертв. І коли ти не даси згоди, то мені доведеться вдатися до крайнощів.Вона так промовисто подивилася на мене, що я відчув себе одною ногою вже там, де і мій коханий татусь. 5 Весілля закотили на всю губу. У місті помітно поменшало блудних котів і собак, а що вже ворон упольовано – то й ліку нема. Стрийна напекла таких курчат у сметані, що гості мало пальці не попроковтували, не здогадуючись, що ще вчора ці курчата каркали на деревах. Не кажу вже про тушковану крілятину з котів і печеню з псів. Стрийна доклала весь свій кухарський талант, аби навіть найзаповзятливіший смакоша не засумнівався у натуральності ковбас, паштетів і шинок.Я сидів із квасною міною на обличчі, а поруч стирчала, мов шило з мішка, моя Рузя. Вусата усмішка сяяла від вуха до вуха. Довгий час я намагався не зиркати у її бік, щоби не зіпсувати собі апетиту, й сумлінно спожити тих кілька натуральних канапок, які мені мама запхала до кишені. Але оті пуцьверінки, її пришиблені братчики, зчинили страшенний вереск – мовляв, горілка гірка (а хіба вона може бути солодка, якщо її з кізяків гнали?), і пити вони, бач, не будуть, поки молоді не засолодять.Я зблід і відчув, як мурашки повзуть мені по спині. Куди там, вража мати, до солодощів! Такій штахеті хіба чоботи дай цілувати, то, може, заблищать від її губ, як від дьогтю. А ті іроди не вгавають, лементують так, що аж їхні пики збуряковіли від потуги.Рузя тим часом тулиться до мене, мов собача, і я чую, як щось у неї бурчить в животі, наче там хтось під гору тачку цегли пхає.Звівся я на ноги з важким серцем. Рузя мені рийку свою тиць та й обслинила всього так, що мало носа не відгризла. Присмокталася тая кляча, мов п'явка, думав, що й душу з мене висмокче, бо вже почув, як в шлунку моєму буйні соки зануртували і піднялися до горла. Ледве відірвав її від себе і впав на лаву. Писок аж блищав мені від слини, а витертися ніяк не пасує, то я вхопив кусень короваю і дарма, що його спечено було з тирси, набив ним рота, щоб хоч так якось витравити смак Рузиних вуст.Тим часом родичі чомусь вирішили, що я палаю страшним бажанням усамітнитися з молодою і, підхопивши нас попід руки, заштовхали в покій та зачинили на ключ.Моя жіночка, уся червона від невтомної жаги, переповнена бажанням нарешті знищити залізобетонну лінію Мажіно своєї невинності, умить поскидала з себе усеньке манаття, усе, що приховувало від людського ока її кістляві форми, і стала переді мною гола-голісінька, як її дурнувата матуся породила.Мій сумний погляд проїхався по гладенькій поверхні відсутніх грудей, провалився в запалий із синіми прожилками живіт, на котрому можна було б цвяхи випрямляти, і з жахом заплутався в чорній куделі, що стирчала з-під живота. Ця жахлива мітла приголомшила мене своєю непропорційністю до решти тіла, і я відразу запідозрив талановиту рученьку стрийни.Зловтішно посміхаючись, я шарпнув за теє гніздо. Рузя скрикнула. А в руках у мене опинилася звичайнісінька перука, не без майстерності пристосована для виконання зовсім інших функцій. А на місці, де щойно чорніли непролазні хащі, руділа тепер несмілива хошимінівська борідка, яку Рузя цілком доречно вирішила цнотливо прикрити кістлявою ручкою.Щоб якось розвіяти напружену атмосферу, Рузя хихикнула і, беркицьнувши в ліжко, жваво розкинула ніженьки, аби я хоч зараз не засумнівався в наявності того місця, на якому мене, дурного, вженили. Я дійсно побачив, що там усе в порядку і не чигає на мене замаскований міксер, адже від моїх родичів усього можна було сподіватися.Та-ак, думаю собі, коли зараз її не навчу розуму, то коли ж учити? І, скинувши ременяку, підступаю до неї, а воно, звісно, дурне – шкіриться та потягується, мов кішка. Ухопив я подушку, мордяку її накрив та ну ж хрестити по чім попало. Вона, як зміюка, звивається та кидається, аж кості торохтять, а я не вгаваю – хресть-навхресть, аж ремінь до шкіри прилипає.Одвів я душу, сів біля неї та й кажу:– Оце писни кому – порішу на місці. Я такий. Втямила?– Умгу, – крізь сльози.– І щоб більше я тебе голою не бачив. Твої божественні форми діють на мене, як на кота скипидар. 6 Після того родичання може б ми й жили собі, як пироги в маслі, але наша матуся уже зовсім занепала на силах і, яко незрівнянна Лоліта, могла тепер задовольнити хіба такого хлопа, що п'ятнадцять літ в криміналі відсидів, та ще перед тим добряче його підпоївши.Зібралася всенька наша родина за квадратним столом і почала розмірковувати, як же тут виплутатися з тяжкої ситуації.От я й кажу:– Коли наша матінка вже не теє, то я пропоную до цього діла залучити або стрийну, або мою любу жіночку.Ех, що зі стрийком зробилося! Як не зірветься на свої кривулі та як не загамселить кулаками по столу:– Не дозволю! Не дам! – і таке інше, присмачене перченими слівцями.А його одоробали і собі за ножі та виделки схопилися, мовби сплутали мене з печеним гиндиком.– Ага, – кажу я, – то це як ваша сестра, а моя матінка надуживала сил задля спільної кишені, то ви ні гу-гу, а як черга до ваших дійшла, то ви зараз гальма тиснете?!– Я слаба для такої роботи, – сказала стрийна.– Вона дуже слаба, – підтвердив стрийко. – Ми з нею тепер не частіше, як раз на два дні борюкаємось, та й то чух-чух, аби скорше.– І то хіба, як від него по зубах дістану, – зітхнула стрийна. – Бо для мене і раз на два дні затяжко. Добре, жи я на ніч щелепу виймаю, бо був би мені весь писок погаратав.– Ті хлопи – то всі якісь бузувіри, – похитала головою моя матінка. – Колись до мене один такий приходив, що все хотів мені кавалок дупи врізати. Казав, жи як баче її, то зара йому слина тече і хоче жерти. Як-єм тото зачула, то більше він мене без майталесів не видів.– А як же він тоє?… – поцікавилася стрийна, але мама, кивнувши на дітей, зашептала їй на вухо.Стрийна сказала:– Ага, – і

Ги-ги-и - Винничук Юрий => читать онлайн электронную книгу дальше


Было бы хорошо, чтобы книга Ги-ги-и автора Винничук Юрий дала бы вам то, что вы хотите!
Отзывы и коментарии к книге Ги-ги-и у нас на сайте не предусмотрены. Если так и окажется, тогда вы можете порекомендовать эту книгу Ги-ги-и своим друзьям, проставив гиперссылку на данную страницу с книгой: Винничук Юрий - Ги-ги-и.
Если после завершения чтения книги Ги-ги-и вы захотите почитать и другие книги Винничук Юрий, тогда зайдите на страницу писателя Винничук Юрий - возможно там есть книги, которые вас заинтересуют. Если вы хотите узнать больше о книге Ги-ги-и, то воспользуйтесь поисковой системой или же зайдите в Википедию.
Биографии автора Винничук Юрий, написавшего книгу Ги-ги-и, к сожалению, на данном сайте нет. Ключевые слова страницы: Ги-ги-и; Винничук Юрий, скачать, бесплатно, читать, книга, электронная, онлайн