А-П

П-Я

А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  A-Z

 


OCRBusya
«Джонатан Сафран Фоер «Все ясно»»: видаництво "ФАКТ"; Київ; 2005
Аннотация
У цьому життєствердному романі поєднано все, що тільки можливо: подорож двадцятирічного американця сучасною Україною, історію єврейського містечка, знищеного під час голокосту, листи не дуже грамотного юного одесита-перекладача про наше сучасне життя (як його собі уявляє автор-американець). З пожовклою фотографією в руках головний герой роману вирушає до далекої, незнаної України, аби знайти людину, яка врятувала його дідуся в роки другої світової війни. Його супутники — ровесник з Одеси, «сліпий» дідусь та пес Семмі Дейвіс Молодший-Молодший. Ця феєрична та непердбачувана подорож обертається на шлях до себе, на пошук відповіді на одвічні питання.
Джонатан Сафран Фоер
Все ясно

За сприяння Відділу преси, освіти та культури Посольства США в Україні
Переклад з англійської здійснено за виданням Foer, Jonathan Safran. Everything is Illuminated: A novel. — Penguin Books, 2002.
Згідно з угодою з автором
Перекладач — Ростислав Семків

ПРОСТО Й НЕМОЖЛИВО:
Присвячую своїй сім'ї

Увертюра перед початком дуже жорсткої подорожі
За паспортом я — Олександр Перцов. Але всі другани кличуть мене просто Алекс, бо так набагато легше вимовити моє законне ім'я. Мама мене називає «Льоша-не-нервуй-мене», бо я постійно дію їй на нерви. Якшо хочете знати, чому я так її нервую — то це тому, шо вічно десь лажу з друзями й сію направо-наліво грошовими знаками та роблю ше багато такого, шо може її нервувати. Батя взяв собі за звичку кликати мене «Шапка» — через мою песцеву вушанку, яку я носив би навіть літом. Ну, тепер він уже мене так не називає, бо я його наполегливо попросив перестати. Таке прізвисько здавалося мені якимось дуже вже дитячим, а я звик вважати себе крутим і креативним пацаном. У мене є купа дівчат, можете мені повірити, і кожна з них називає мене якось особливо. Одна каже «Манюня». Це не тому, шо я малий, просто вона дуже про мене піклується. Інша називає мене «Ніч-без-сну». Доганяєте чому? Є ше одна дівчинка, яка кличе мене «Грошзнак». Бо я постійно сиплю перед нею фінансовими асигнаціями.
За це вона на задніх лапках бігає. Ше маю молодшого брата, який називає мене просто «Алік». Це мене не дуже вставляє, але сам брат — класний, і тому все о'кей — я дозволяю йому так на мене казати. Його самого звати Ігорчик, але Батя кличе його «Роззява», бо той вічно у шось улізе. Пару днів тому поставив собі під оком фінгал — невдало пікірував біля стіни. Ше вам може бути цікаво, як звати мою сучку, її собаче ім'я — Семмі Дейвіс Молодший-Молодший, оскільки Семмі Дейвіс Молодший — улюблений співак мого Дєда, а це сучка-поводир, і вона не моя, а Дєдова — це він вважає себе сліпим, не я.
Мене привели на світ 1977 року, як і героя цієї історії. Якшо чесно, то життя моє — нормальне собі життя. Як я вже казав, викидаю багато приколів сам і з іншими; але все це стандартні фішки. Мене вставляють американські фільми. Вставляють нефи, особливо Майкл Джексон. Вставляє сипати бабками в центрових нічних клубах Одеси-мами. Мені подобаються машини типу «ламборджині кунташ» і капучіно. Багато дівчаток хотіли б мати зі мною плотські справи в різних хороших тусовках, у «Ромашці», «Веселих горках» чи в «Бодігарді». Хочете знати, чому стільки дівчат за мною вмирають — через мою унікальну персону. Я простий і страшенно прикольний — а все це забойні речі. Але я знаю купу людей, які тащаться від швидкісних машин і нічних клубів. А тих, хто любить Легкий Ненав'язливий Флірт (який завжди закінчується липкою підстилкою) не порахуєш і на всіх пальцях рук і ніг. Багатьох сьогодні звуть
Алексами. Тільки в моєму домі таких ше троє! Тому я з таким запалом підхопив ідею поїхати в Луцьк у ролі перекладача для Джонатана Сафрана Фоера. То була суперова можливість.
Я розпрекрасно закінчив другий рік англійської філології в універі, шо дивно, бо мозок мого прєпода був переповнений всяким лайном. Мама так пишалася мною, навіть сказала: «Льоша-не-нервуй-мене! Я така рада за тебе». Я зразу спитав її, чи не купить вона мені за це справжні шкіряні штани, але вона скривилася: «Оці колготки?! Ніколи!» Батя теж пижив-ся. Він зразу: «ШАПКА!», — а я йому, — «не називай мене так», — а він мені, — «Алекс, мама так тобою пишається».
Моя мама дуже скромна жінка. Дуже-дуже скромна. Вона паше в маленькому кафе, годину їзди від нашого дому. Подає клієнтам їсти й пити. Каже мені: «Я теліпаюся годину автобусом, шоб весь день робити те, шо ненавиджу. Знаєш нашо? Заради тебе, Льоша-не-нервуй-мене! Колись і ти будеш робити для мене те, шо ненавидиш. Це й називається сім'я». Єдине, шо вона ше не просікла, так це те, шо я вже давно роблю для неї багато того, шо ненавиджу. Слухаю, як вона до мене говорить. Не нарікаю на свої мінімальні кишенькові. А я казав, шо й близько не нервую її так, як би мені хотілося? Нє-а. Не роблю всього цього, бо ми — одна сім'я. Стараюся дотримуватися decencies. Так казати я навчився від героя цієї книжки. Не роблю цього, бо я не big fucking asshole. Ше одна фраза, якої він мене навчив.
Мій Батя вкалує на туристичну агенцію «Дорогами предків», її створили для євреїв, таких, як наш герой, що мають палке бажання покинути благословенну країну Америку й відвідати провінційні містечка Польщі й України. Батіна агенція пропонує послуги перекладачів, гідів і водіїв тим євреям, які хочуть відвідати місця, де колись жили їхні предки. О'кей, от тільки справжнього єврея до тієї поїздки я взагалі не бачив. Але то була їхня, а не моя проблема, бо я весь час хотів і був дуже навіть не проти побачити хоча б одного з них. Чесно кажучи, до тієї поїздки я був упевнений, шо у всіх євреїв повна голова лайна. А як інакше про них думати, якшо вони пересилали моєму Баті дуже конкретні суми валюти, шоб приїхати з Америки в Україну? Та потім я зустрів Джонатана Сафрана Фоера і, правду кажучи, у його голові не помітив ніякого лайна. А він — натуральний єврей.
Ну, а шодо мого братика Роззяви (я, до речі, ніколи його так не називаю, тільки «Ігорчик»), то він — просто класний пацан. Я вже бачу, шо скоро він стане крутим і креативним мужиком, і в його мозку буде багато звивин. Ми ніколи не говоримо на підвищених тонах, бо він тихоня, але я впевнений, шо ми і так з ним добрі другани; я не збрешу, коли напишу, шо ми просто суперові другани. Ігорчика я вчив бути світським чуваком. Наприклад, три дні тому показав йому один журнальчик, шоб він міг оцінити, у яких позах я займався серйозними чоловічими справами. «Оце — шістдесят дев'ять», — сказав я, розкривши перед ним порнографічний журнальчик.
Я показав на картинку двома пальцями, щоб він її не пропустив. «А чому це шістдесят дев'ять?» — запитав він, бо ше з народження був страшенною чомучкою. «Цю позу придумали в 1969 році. Мій друг Гріша навіть знає друга племінника автора цього винаходу». «А що робили до 1969 року?» «Просто брали в рот і облизували, але не одночасно». Раз я взявся за братика, то скоро він у цій справі стане справжнім пацаном.
Звідси й починається моя історія…
Але спочатку я просто не можу не описати свою привабливу зовнішність, шоб ви її оцінили. Я однозначно високий. Нема такої жінки, яка була би вищою за мене. Всі ті вищі за мене жінки, яких я знаю, — лесбіянки, і 1969 рік, звичайно, відкрив для них широкі горизонти. У мене шикарне волосся, з проділом посередині. Це тому, шо Мама, як я був ше дуже маленький, завжди робила мені проділ збоку, а я, шоб її понервувати, став зачісуватися інакше. «Льоша-не-нервуй-мене! — казала вона тоді, — з такою зачіскою ти виглядаєш розумово відсталим». Це вона не спеціально, сто процентів. Мама часто говорить те, чого зовсім не має на увазі. У мене аристократична усмішка, і я люблю підколювати людей. Мій торс виглядає суперкрутим, хоча зараз йому трохи бракує м'язової активності. Мій Батя — товстий, і Мама теж огрядна. Але це мене не хвилює, бо я тільки виглядаю набитим, насправді це м'язи. Ше лишилося описати мої очі, і можна починати розповідь. Очі в мене голубі з блиском. Тепер почну розповідати.
Одного разу Баті подзвонили з американського офісу агенції «Дорогами предків», їм
потрібен був водій, гід і перекладач для хлопця, який приїде в Луцьк на початку липня. Це була проблема, бо в липні [Всі фактологічні дані подано за оригіналом. ] Україна готувалася святкувати першу річницю своєї ультрасучасної Конституції, що переповнювало всіх нас патріотичними почуттями, а тому багато хто планував на ці канікули рвонути за кордон. Через це гідів та інших знайти було неможливо, як і тоді, коли в 1984-му відбувалася Олімпіада. Але Батя в мене всіх тримає під каблуком і завжди домагається чого хоче. «ШАПКА! — сказав він мені по телефону, коли я сидів удома й дивився найкрутіший з усіх документальних фільмів „Зйомки тріллера", — яку це ти мову вчив цього року в університеті?» Я відповів: «Не називай мене ШАПКА!!!» «Олександре, — сказав він, — яку мову ти вивчав цього року в університеті?» «Англійську», — відповів я. «Успішно?» — запитав він. «Розмовляю вільно», — сказав я, передбачаючи, шо він буде пишатися цим і таки купить накидки на крісла із зебрової шкури, про які я так давно мріяв. «Прекрасно, ШАПКА», — сказав він. «Не називай мене так!» — ше раз сказав я. «Прекрасно, Алексе! Прекрасно! Ти мусиш скасувати всі свої плани на перший тиждень липня». «У мене немає ніяких планів», — відповів я. «Вже є», — пояснив він.
Настав момент згадати мого Дєда, який теж товстий і навіть товстіший, ніж мої батьки. О'кей, розповім і про нього. У Дєда золоті зуби й густа рослинність на обличчі — кожного дня з самого ранку він довго розчісує своє пишне волосся. Майже п'ятдесят років він горбатився на різних роботах, найбільше — у колгоспі, а потім став водієм. Нарешті його найняли у «Дорогами предків», де він почав пахати ще в 1950-х і працював аж донедавна. Зараз він пішов на заслужений відпочинок і живе недалеко на нашій вулиці. Моя бабка померла два роки тому від раку мозку, і Дєд після того впав у депресію і парить всім, шо він сліпий. Мій Батя не вірить, але все одно купив йому Семмі Дейвіса Молод-шого-Молодшого, бо сука-поводир згодиться не тільки сліпому, а й тому, хто страждає від самотності. (Не треба було писати «купив», бо Батя не купував її, а просто взяв із притулку для неуважних псів. Це не тільки несправжня сука-поводир, а ше й розумово відстала.) Дєд транжирить більшу частину дня в нас удома перед телевізором. Він часто вичитує мене. «Саша! — кричить він, — Саша, не будь таким гниляком! Не будь таким порожнім! Роби шо-небудь! Роби шо-небудь корисне!» Я ніколи не перечу йому й навіть ніколи спеціально його не нервую, але я не розумію, шо може стати зараз таким уже корисним? Поки бабка була жива, він не мав тої страшної звички рипіти на мене чи на Ігорчика. Ми розуміємо, шо це він не навмисно, і вибачаємо йому. Одного разу я з'ясував, шо Дєд часом плаче перед телевізором. (Ця частина розповіді про мого Дєда, Джонатан, залишиться між нами, о'кей?) Якраз транслювали прогноз погоди, тож плакав він явно не через якусь депресивну передачу. Я ж ввічливий і завжди прикидаюся, шо нічого не помічаю.
Мого Дєда також звати Олександр. Як і мого Батю. Ми були первістками в наших сім'ях і пишаємося тим не менше, ніж бейсболом, який (всі це знають) придумали в нас, в Україні. Я теж назву свого первістка Олександром. Як-шо хочете знати, шо буде, якшо в мене народиться дівка, то я вам поясню. Мій первісток дівкою не буде. Мого Дєда привели на світ в Одесі 1918 року. З України він не виїжджав. Найдалі він був у Києві, бо там мій дядько одружився з однією коровою. Коли я ше був паца-ном, Дєд, бувало, повчав мене, шо Одеса — це найкраще місто на світі, бо тут дешева горілка й дешеві жінки. Він всяко приколювався з моєї бабки, коли та ше жила, і натякав, як любив інших бабів. Але бабка знала, шо то були порожні приколи, і голосно реготала. Він казав: «Ганю, я планую одружити он ту, в розовому капелюшку». А вона питала: «З ким ти плануєш її одружити?» А він відповідав: «З собою». Я в цей час тішився на задньому сидінні, а вона казала: «Але ти ж не батюшка». А він: «На сьогодні ним стану». А вона йому: «Ти сьогодні увірував у Бога?» А він їй: «Сьогодні я вірую в любов». Батя просив ніколи не нагадувати Дєду про бабку. Він говорив так: «Це заганяє його в депресію, ШАПКА». А я йому: «Не називай мене так». Тоді він: «Це заганяє його в депресію, Алекс. І заставляє його думати, шо він ше більше сліпий. Хай краще все забуде». Тому я ніколи про неї йому не нагадую, бо якшо я нічого не маю проти, то роблю все так, як каже мій Батя. А ше він крутий в кулачному бою.
Подзвонивши мені, Батя набрав Дєда і сказав, шо фрахтує його водієм для нашої поїздки. І якшо ви хочете знати, хто буде гідом, то я вам скажу, шо гіда не буде взагалі. Батя сказав, шо ніякого гіда не передбачаєтся, бо Дєд наш і так дуже натасканий у краєзнавчому матеріалі за всі роки роботи у «Дорогами предків». Батя назвав його експертом. (Коли він це казав, це звучало переконливо. А зараз, Джонатан, як тобі здається, у контексті всього, шо з нами сталося?)
Коли ми всі троє мужчин на ім'я Алекс зібралися в Батіному домі того вечора обговорити справу, яка на нас навалилася, Дєд сказав: «Я не хочу. Я пішов на відпочинок не для того, шоб витворяти такі гімняні речі. З мене досить». «Мені все одно, шо ти думаєш», — сказав йому Батя. Тоді Дєд зі всьої дурі гримнув рукою по столі й закричав: «Не забувай, хто є хто!» Я подумав, шо розмова на цьому обірветься. Але тут Батя мене шокірував. він сказав: «Прошу тебе», а далі ше дивніше, «Тату». Мушу зізнатися, шо я в це так і не в'їхав. Дєд повернувся і сказав: «Останній раз. Більше я того робити не буду».
Ми розробили план, за яким мали підібрати героя нашої повісті у Львові на вокзалі 2 липня о третій годині. Далі, за планом, два дні мали теліпатися довкола Луцька. «Луцьк? — запитав Дєд. — Ти ж не казав, шо то буде Луцьк». «Так, Луцьк!» — відповів Батя. Дєд потонув у роздумах. «Він шукає, звідки родом його дід, — пояснив Батя, — а ше якусь Августину, яка врятувала цього діда на війні. Хоче написати книжку про село свого діда». «Ага, — сказав я, — то він умний?» «Нє-а, — пояснив Батя, — ум у нього
примітивний. Американський офіс сказав, шо він дзвонить кожен день і ставить сотні дебільних запитань типу, чи знайде він тут нормальну їжу». «Сосиски в нас точно є», — сказав я. «Звичайно! — підтримав Батя. — Так шо він не зовсім умний». І тут я повторю, шо герой якраз виявився навіть дуже нетупим євреєм. «А де це місто?» спитав я. «Воно називається Трохимбрід». «Трохимбрід?» — перепитав Дєд. «Це 50 кілометрів від Луцька, — пояснив Батя, — у нього є карта, і він впевнений, шо він знає розташування. Все має бути чотко».
Батя пішов спати, а ми з Дєдом ше пару годин дивилися тєлік. До нас обох все доходить дуже повільно. (Ледь не написав, шо ми тащи-мося від цього, але то була б неправда.) Ми дивилися американську програму з російськими субтитрами. Показували китайця, який розбирався на гранатометах. Ше ми подивилися погоду. Дядя з екрану сказав нам, шо завтра погода буде несприятлива, але потім нормалізується. Між мною і Дєдом тоді запала така тиша, шо можна було шаблюкою рубати. Дєд заговорив до мене тільки раз, під час реклами гамбургерів з «Макдональдса»; сказав: «Я не хочу трястися десять годин у якесь галіме місто, щоб догодити розбещеному євреєві».
Початок світу настає часто
18 березня 1791 року чотириколісний віз Трохима Б., перевернувшись, притис (а може, й не притис) його до дна річки Брід. Першими побачили уламки возотрощі, які підіймалися на поверхню ріки, малі близнючки В.: у вирі крутилися змійки білих стрічок, подерта вельветова рукавичка з розчепіреними пальцями, порожні котушки з-під ниток, пікантне пенсне, ягоди малини та аґрусу, шматочки лайна, нижня білизна, черепки розтрощеного балона, кровоточні червоні літери на резолюції: «Хай буде…, хай буде…»
Ханна пхинькала. Кана ступила у холодну воду, піднявши над коліньми зав'язки на холошах бриджів, і загрібала до себе уламки потопленого життя, заходячи дедалі глибше. «Гей, що ви там робите?» — волав збезчещений лихвар Янкель Д., кульгаючи до дівчаток і на бігу перечіпаючись об грудки прибережного болота. Однією рукою він схопив Кану, а другою, як завжди, притримував рахівницю, яку за вироком штетля-громади мусив носити на шиї. «Вилізьте з води! Ви поранитесь!»
Чесний торговець свіжою рибою Біцль Біцль Р. спостерігав за цим гармидером зі свого човна, прив'язаного до одного зі своїх ятерів. «І що там таке? — закричав він, обернувшись до берега. — То ти, Янкелю? Що сталося?»
«То близнючки нашого Доброчесного Рабина», — гукнув у відповідь Янкель. «Влізли у воду, ще котрась пораниться!»
«Тут випливають такі чудернацькі речі!» — Кана весело сміялася, плюскаючи водою по багатстві, що множилося довкола неї, як на городі. Вона підхоплювала ручки ляльки, і стрілки прадідівського годинника, і спиці парасольки, і ключ у вигляді скелета.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34