ю, мов кити планктон — пропускаючи водичку крізь зуби.— … це стало необхідним через те… о-оте ко-отре, — жрець хитнувся, насилу втримавшись за трибуну; до нього підскочив ведучий, обмахуючи його матеріалами доповіді, — ми з’ясували, що якість їхньої продукції не відповідає споживчим стандартам: викликає порушення обміну речовин на фондовому ринку, податкову імпотенцію, посадово-фінансове звикання та певні симптоми валютної шизофренії… еніі…нії…іїї.Жрець видохнув останні слова і видовищно беркицьнувся на підлогу. Журналісти зашуміли, обурюючись. Одна з ходових версій, як я дізнався пізніше, повідомляла, що державні мужі, яким доводиться проходити процедуру упередженого допиту, розробили стратегію власного порятунку з пазурів інфо-вампірів. Кажуть, що штатний дорадник Дон Хуаненко вчить нещасних миттєво входити в транс; іноді, як це сталося зараз, суспільні діячі просто втрачали свідомість, стаючи недосяжними для журналістської допитливості, а іноді — починали верзти екстатичні репортажі з астралу, розказуючи про райдужні перспективи, що нібито видніються зовсім поряд.— Онде, — прошепотів Нінка, — сидить Фелікс Нунчак. Він і є тим підступним мерзотником, який жить не може, не зіпсувавши репутацію “Голосу Совісті” на сніданок і перед сном. Ну, пішли, притиснемо беззахисного до стінки?— Авжеж, — я кровожерливо ошкірився, — ти будеш тримати, а я лупцювати!— Тримай кишеню! Я сам давно чекав цієї нагоди!Похмурі і невблаганні, ми рушили до приреченого на тісне з нами спілкування, Нунчака маленького чоловічка із блискучою від довгого використання лисиною. Той, побачивши нас на горизонті свого безхмарного існування, швидко зметикував, що йому загрожує, і не відкладаючи на потім, почав сновигати залою, підвиваючи від жаху. Ми його, звісно, швидко виловили і випхали з приміщення.— Ну, Нунчак, що маєш сказати на свій захист? — Нінка навис над нещасним, погрозливо накопиливши губи, вирячивши баньки та притиснувши кулака до носа Нунчака, аби той оцінив його ніжний аромат.— Е-ек… — Нунчак висловив своє здебільшого підсвідоме обурення поведінкою Долі.— Суд визнає підозрюваного винним! — урочисто мовив Нінкомпуп, — Тепер слід визначитися із мірою покарання. Що пропонує шановне журі?— Образа і наклеп — це злочини проти особистості, який потерпіла особистість може розглядати як підставу для самовільної розправи в особливо жорстокій формі з обтяжуючими обставинами, — радісно відгукнувся я, — Нагодуємо усім вранішнім тиражем “Вісника”! Скинемо його з дуба на кактус! Втопимо в Хайнекені!— Зізнавайся, паскуда! — рикнув Нінка з такою щирою люттю, наче всю ніч жер мухомори, аби повести варварський авангард у битву.Фелікс Нунчак прохрипів щось у намаганні зомліти, та Нінка, ввійшовши в стан бойового безумства, вліпив йому ляпас. Нунчак очманіло хитнув головою і проскиглив:— В чому ж зізнаватися, добродії?Нінка розреготався, оцінивши комізм звертання.— Хто тебе напоумив написати таку дотепну статтю про парламентарів, колего? — раптом здогадався я.Той, підтвердивши мою здогадку, знітився і з переляканим виглядом роззирнувся навколо.— Я не можу цього сказати, — прошепотів він.— Можеш-можеш, слід вірити у власні сили, — переконливо порадив Нінка, беручи розгін для наступного ляпасу.— Повірте мені, — зіщулився Нунчак, — клянусь найсвятішим, клянусь акредитацією до парламентських кулуарів! Якщо я скажу, хто був замовником матеріалу, я просто зни…— Де він? — вискнув Нінка, обурено тицяючи пальцем туди, де секунду тому перебував Фелікс Нунчак.— Страмна халепа… — вражено прошепотів я.Фелікс Нунчак таки вчинив обіцяне “просто зни…” — від підступного обмовника навіть ріжок з ніжками не лишилося. Нінка, однак, оговтався навдивовижу швидко.— Отак буде з усіма, хто пише хрінові статті, — повчально мовив він, чомусь підозріло косячись на мене.— Ага, дезінтеграція — найщиріша форма самокритики, — погодився я, — Але Нінка, ти нам ще потрібен! В тебе є маса інших достоїнств!Бігти довелося швидко, адже Нінкомпуп в гніві — видовище жаске, як не глянь.
***
— Зник, кажете? — скептично хитнув головою Пайба Оліфаг, — Так, здається, серед порядних людей чинити не прийнято. Можна ж було просто набрехати — ви, певно, і не помітили б, а то й визначити вас обох нецензурними, та відповідними поняттями і запропонувати піди куди подалі. Так же ж, Гріф? Чи як там робиться у порядних людей? Бо я вже забув, коли востаннє бачив їх живцем.Ми з Нінкою заціпеніли від обурення, тоді як обидва Редактори спостерігали за нами з по-батьківськи жорстокими усмішками.— Хм. Не очікуй від мене неймовірного, добре, Пайба? Звідки ж мені знати? Ну тільки цей, Нунчак, навряд чи належав до цього рідкісного виду, однак, відзначте, встиг дати напрямок пошуку. От хлопці і просять тепер акредитацію до парламентських кулуарів.— Та ясень-пень. Я ж не дурний, розумію, що вони щось від мене хочуть, а не просто прийшли порадувати начальство добрим словом. Отак завжди…— Припини, Пайба, бо зараз заплачу, — суворо мовив пан Реморс, при чому тон його зовсім не відповідав нахабній усмішці, приховати яку він навіть і не намагався.— Та добре вже, спробую якось дати собі раду, — сумно мовив головний Редактор, — тільки натовпу скорботних плакальниць тут мені і не вистачало. Нінка, синку, чом дивишся на мене, мов дружба на дружку? В тебе ж є акредитація.— Ну, — Нінкомпуп сором’язливо опустив очі, — вона закінчилася ще того року. Коли мене випхали з кулуарів за бійку в буфеті…— Крхм, — Пайба Оліфаг подивився на підлеглого з непевним виразом, властивим суворій матінці, чий синочок розбив вікно батьковій коханці, — Ну, фах з тобою, давай її сюди.Нінка подав начальству медальйон з якимись затертими позначками. Головний Редактор покрутив її в руках, намагаючись щось згадати.— Так, Гріф, я забув десь свого ритуального ножика. Мабуть відкривав консервативи в секретаріаті. Не позичиш?— Та чого б і ні? — Гріф Реморс покопирсався в кишені просторих штанів і витяг на світ божий невеличкий обсидіановий ножичок. Він всміхнувся, мабуть пригадавши якісь приємні моменти пов’язані з ним, і, перехилившись через широкий начальницький стіл, подав його Пайбі Оліфагу.Головний Редактор, отримавши ніж, пробубнів щось, кваліфіковане мною як побажання кошмарним підлеглим наглої страмної халепи, і встромив цю грізну зброю в палець. Звідти, не зволікаючи, покотилася крапля крові, яку перекривлений від приємних відчуттів, Редактор помістив на медальйон, від чого, здавалося, візерунки стали більш яскравими. Після чого пан Оліфаг передав освячений медальйон Нінкомпупу, який аж засвітився від гордості.— А от щодо тебе, — протягнув Редактор, — це трохи важче. У нас обмежена кількість акредитацій і, щоби отримати ще одну, потрібно вбити трохи часу. А… хоча, я можу віддати тобі й свою, — він хитро примружився, занурив травмовану кінцівку в шухляду і витяг звідти медальйон, схожий на Нінчин, — мені вона вже навряд чи знадобиться. Застарий я для таких речей. Так, ну що сидиш, телепню?— А що ж накажете?— На коліна!— Ви певні, що хочете це побачити?— Це — ритуал, хлопче. Процедура, розумієш?При цьому Гріф Реморс і Нінкомпуп заледве не вдавилися стримуваним, та цілком гомеричним реготом.— Ну, чого чекаєш?Я звісно, гупнув на підлогу, схилившись у земному поклоні і забормотів щось нечленоподільне.— Помилуй-владико-не-накажи-стратити-бо-діти-підуть-жебрати-а-вдова-нагло-скурвиться…— Заткнув би ти пельку, га?! Отже, — він зітхнув, торкаючись ножичком мого плеча, — Володій цією акредитацією з честю, не зловживай нею з метою окозамилювання і словоблуду більше п’ятьох раз на день, будь вірним сюзерену-Редактору та утопічним ідеалам вільної преси. Ну що там ще… в карти не програвай, не обмінюй менш як на три пляшки пива, зберігай конфіденційність інформації, отриманою за допомогою цієї акредитації, в сухому та темному місці. Клянешся?— Клянусь гонораром! — зухвало мовив я.Редактор криво всміхнувся:— Ну, я не певен, чи можна клястися такими міфічними явищами…— Пайба, припини, бо зараз буде пролетарський страйк, — попередив пан Реморс.— Ти ж бач, і те не можна, і то не треба, — гірко мовив Редактор, — І, взагалі, я тут найголовніший! Ну все, геть звідси, плебеї: я в печалі.Ми з Нінкою, від страму подалі, чкурнули геть; Гріф Реморс лишився втішати начальство.— Що це з ним? — поцікавився я, ледве ми випорснули з Редакторського лігва, — Чом це Оліфаг такий злісний?— Та бозна. Може — стан інтоксикації після вчорашніх вливань?— Чи — в Термаганти мігрень? Дме сильний вітер менструаль?Ми перезирнулися: Нінка відтворив гіпотетично-стражденне лице Відповідального Секретаря, а я — розгніване через загально-фізіологічне невдоволення обличчя Головного Редактора. Вийшло настільки правдоподібно, що ми не витримали і розреготалися прямо під священними дверима.— Все, розумнику, пішов я до Джаскіна: треба у рідному відділі відмітитись, а то в них там без мене, певно, вже стіни падають! — Нінка глипнув на мою скептичну фізіономію і всміхнувся, — Ну, чому ти не даєш людині помріяти про свою незамінність? Твою-то відсутність, мабуть, взагалі ніхто не помітив.— Зате зараз помітять мою присутність! — пообіцяв я, агресивно шкірячись.— Хе-хе, — понеслося навздогін.Однак, у мене не виникло жодної необхідності підступно порушувати громадський спокій з метою самоствердження. Ленс і Ешлі зустріли мене одностайно:— Ну?!— Коли це ви мене запрягти встигли? — обурився я, мліючи в променях громадської уваги.— І запрягли, і припахали, — серйозно повідомив Скрайб, — А ти не помітив?— Ага, — радісно кивнув я, — Я тільки-но спілкувався з начхальством. І ось, я тепер в одній упряжі з вами.Я продемонстрував акредитацію, яка зловісно блимнула червоним у напівтемряві відділу гуманітарних проблем.— Е-ет, не в одній… — якимось дивним голосом мовив Ленс.— Як це?— Це ж Редакторська, — змилувавшись, пояснила Ешлі, — Вона, звісно, відкриває більше дверей, та часто затим лише, щоби їми грюкнути позаду.— Ну, це як посвідчення почесного члена клубу “А за наші голови дають скажені бабки”, — додав Фріленс.— Мн-н, дуже весело.— Та не журися, краще вже за “скажені бабки”, як нехитро висловився наш колега, ніж зовсім за безцінь.— Дякую, Ешлі, мені вже значно краще.— Та припиняй сваритися з тією жінкою, то марна справа. Краще скажи, що там було у храмі Спільного Бога? Не знайшли Нунчака?— Знайшли. Ну і… немає вже більше Нунчака, — трагічно мовив я.Всі троє колег дивилися на мене в німому зачудуванні; довелося оповісти, яка халепа спіткала вражого журналіста.— Запроданець, — з відразою вимовив Скрайб, — так я і знав. Звичайний туподур, яким був Нунчак, не міг би так влучно втрапляти по хворих місцях.— А чий?Ленс і Скрайб перезирнулись і загиготіли; Ешлі видала фірмову втомлену посмішку “і от з такими я працюю”.— Ну, ти в нас такий мудрий, от і застосуй якийсь дедуктивний метод. Може полегшає.— Ну… — кріпко замислився я, — По-пеше, проблема Нунчака була у парламентарях, що споживали амфікорумпіни. По-друге, у Храмі, де ми його і застукали, виступав старший жрець із зовнішніх стосунків. І мова, здається, йшла про затримання видання дипломатичній місії Забодянщини дозволу на торгівлю тими самими наркотичними речовинами…— Затримання дозволу? — Ешлі підхопилася зі свого місця. Я з подивом відзначив, що вона зблідла, — А втім…Вона сіла і замислилась, при чому її обличчя, яке було повеселішало в процесі знущання над колегами, знов надбало похмуро-депресивного відтінку.— Я що, яким лихим дивом, вгадав, чи як?— Ти ж маєш акредитацію. Будеш розумним, може, дізнаєшся, — дещо різко кинув Скрайб.— Та не переймайся, — додав Ленс, — ми справді не знаємо. Точніше, не певні.— Знов, значить, ця весела Забодянщина! — промовив я з істеричною ноткою в голосі, — Чим далі, тим підозріліше!Колеги оглянули мою загадкову персону із належним здивуванням. Моя примітивна провокація, здається, спрацювала: Ешлі зиркнула на мене роздратовано, та я певен — з пересторогою. Вона акуратно згребла папери, кілька секунд поколивалася перед тим, як змести їх до сміттєвої корзини, а потім задумливо піднялася й вийшла, не промовивши ні доброго слова, ні лихої лайки. Знав би я, до чого це призведе!
***
— Нінка, можеш мені розказати, що це таке з Ешлі? — звернувся я до Нінкомпупа дорогою додому.— А що, — хмукнув той, — хочеш її втішити?— Я, е-е, той… Та ні, тобто не те. В неї депресія має досить предметний характер. І колеги, здається, покривають її небажання розголошувати інтимну таємницю.— Ну… в неї був якийсь-такий невдалий роман з якимсь-таким іноземцем.— Яким саме? — підозріло поцікавився я.— Ой вибач, — злісно всміхнувся Нінка, — забув вдома її досьє з фотокартками, а то б потішив тебе коміксами із приватного життя фотокореспондента “Голосу Совісті”.— І що ж мені робить тепер, забудько? З горя вішатись, чи топитись, що порадиш? — звернувся я по розраду до товариша.— Як на мене, то хоч лусни…Аж тут ми мусили зупинитися із роззявленими від несподіванки пащеками. Нам назустріч йшла — об’єкт і першопричина дружньої сварки — панна Ешлі. На плечі в неї гойдався осоружний фотокор системи Маузер, а на обличчі розміщувалася контрастна доброзичлива посмішка.— Що, хлопці, додому прямуєте чи напиватись?— Ага, — радісно кивнули ми.— Я тут… живу неподалечку і, так сталося, навіть можу дозволити собі розкіш запросити голодних колег на вечерю.Своєю пропозицією Ешлі вмить отримала владу над нашими страмними тілами і безсмертними душами. Аби їй заманулося зараз вигукнути “Хто любить мене, за мною!” і повести на штурм бастіонів здорового глузду, ми переможним маршем полізли б на неминучу загибель.— Вечерю… — ламким шепотом простогнав Нінкомпуп.Я глянув на нього і по хворобливому блиску нінчиних очей зрозумів, що він цілком поділяє моє захоплення. Страмна халепа, коли ж я востаннє їв? Я з жахом усвідомив, що просто не можу цього згадати. Ось іще одна з пікантних особливостей журналістського існування: як де на фуршеті не підгодуєшся, так можна і зовсім забути про потреби організму — на це немає ні часу, ні фінансів. Так, іноді, коли такий собі професіонал мчить на крилах ентузіазму та на межі голодної нестями, то з його кривої стежки змітає усіх випадкових перехожих: адже в його очах палахкотить крижаний морок апокаліпсису.— Ось тут, ми майже прийшли, — вказала Ешлі на вузьку триповерхову будівлю, що розташовувалася на березі одного з мілких канальчиків Дрободану.Ми, шпортаючись, видерлися сходами, не помічаючи нічого навколо через раптове усвідомлення потреби вдовольнити примітивний інстинкт. Ешлі гостинно прочинила двері до свого помешкання; звідти заклично пахтіла якась смаженя і
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17