А-П

П-Я

А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  A-Z

 


– Я розгляну цю пропозицію. – Вхопивши сумочку, я підійшла до вхідних дверей. – Зачиниш, як будеш виходити. Замок автоматичний.
– Ти не даси мені ключів?
– І не мрій!
«І ходили землею мадярів циганські племена. Багато племен. Торгували кіньми, підробляли на ярмарках, ворожили, час від часу, бувало, на розбій ішли. Але було серед них одне таємниче, темне плем'я. Мало хто його бачив. Якщо й бачив, то здалеку: дивні кострища у вигляді вогняних кіл у найглухіших ущелинах, незрозумілі споруди на верхівках неприступних скель, чорні силуети в молоці непроглядного туману. Ще дід мого діда свідчив, що ті люди й не цигани, а зовсім іншого походження. Чужого звичайним людям. Рідного землі мадярській, бо народжувалися вони начебто з граніту найгостріших скель і темряви найчорнішої ночі. Стародавнє, прадавнє плем'я. Перевесник сивої землі. Чутки ходили, що кожний з цього племені – чаклун і силою своєю може піднімати величезні кам'яні брили і закидати їх на високі гори».
Так. Чи споруджувати з них високі будинки. Я перегорнула сторінку. Тут нічого такого. Тут теж. І тут. Раптом на очі потрапило слово «ктарх».
Руки вже тремтять. Я перегорнула сторінку назад. Тут нічого. Ще одну. Ось воно.
«Мадярська легенда розповідає про стародавнє плем'я, яке начебто мандрувало їхньою землею, видаючи себе за звичайних циган. Звалися вони ктархами і були могутніми чаклунами. Ніхто не знав, звідки вони прийшли. Здавалося, вони існували вічно, як каміння в землі, вода в озерах, зірки на небі, були добрими, мудрими і величними, недарма люди шепотіли, що «ктарх» означає «князь». Так і називали їх – князями. Селяни ж боялися і люто ненавиділи їх, бо вклонялося те плем'я нечистій Богині – зірці кохання Венері. Зірці блуду і розпусти, як казали прості люди, проте князів не чіпали. Боялися, а ще бачили, що повільно вмирає сивий народ. Вироджується, щезає з землі, а з ним – його велична мудрість і магія. Настав час і залишилася від таємничого племені купка одинаків. Справжні князі не відмовилися від своєї погорди, сховалися в найтемніших лісах і забрали своє знання з собою, яке, як відомо, лише сум. Та були серед них і виродки, плоди повільного занепаду племені впродовж багатьох століть. Вони злякалися своєї долі і, намагаючись утекти від смерти, приєдналися до бродячих банд, змішуючись з місцевим населенням. Свіжа кров не зупинила їхнього занепаду, вона лише подарувала їм трохи часу. Одне чи два століття, впродовж яких вони грабували і вбивали людей, крали дітей і жінок, зурочували, проклинали силою свого повільного розкладу і сіяли зло. Вони перетворили свою віру на жорстокий кривавий культ. їхня Венера була Вавилонською блудницею, а її кохання – брудом і попелом. Вони вже не були князями, проте й не стали іншими. Мертві душі, які вбивали від огиди до самих себе. Вбивали, бо, крім себе, нікого не бачили. Вони називали себе катулами. Ніхто не знав, що означало це слово. Та й навіщо? Люди назвали їх – «падлом».
Кінець. Я закрила книжку. Майже десята. Треба поспішати, бо ще спізнюся.
Знаєте, в Америці є таке свято – День подяки, а вигадала для себе інше свято – День вибачення.
Вийшовши з бібліотеки, я зрозуміла, що забула свій читацький квиток. Довелося повертатися, знову здавати сумочку в гардероб і вибачатися перед бібліотекарем, який обмежився кількахвилинною лекцією про неуважність сучасної молоді. Хороша людина, і, головне, – все розуміє. В гардеробі я зовсім випадково взяла не свою сумочку. Добре, що одразу помітила. Довелося знову вибачатися. На вулиці мало не збила з ніг якогось літнього чоловіка. Вибачилася. В метро мій жетончик не спрацював. Вибачилася перед черговими. На ескалаторі я, замислившись, незумисне штовхнула дівчину років тринадцяти, яка на моє швидке «вибачте» так само швидко відповіла відбірним матом високої лінгвістичної цінности. На роботі я розбила вазу з квітами, чашку з кавою і свій годинник…
Кожна розбита річ – купка жалібних «вибачте». У випадку з годинником я вибачалася перед самою собою. Проте рекордну кількість вибачень того дня отримав від мене пупсик. На початку робочого дня я випадково придавила йому руку дверима, потім так само випадково наступила на ногу (високим і гострим підбором, повірте, це боляче), а під час перерви геть випадково відірвала ґудзик з рукава його бездоганного піджака. Знаєте, він дуже розлютився. Може, через те, що кава з тої чашки, яку я розбила наприкінці робочого дня, потрапила йому на штани? Я вибачилась перед ним разів двадцять, проте це його чомусь не ощасливило.
Додому я поверталася в глибокому нокауті. Хоч, якщо розмірковувати логічно, цього дня ближні постраждали від мене більше, ніж я від них. Витягнувши ключі з кишені, я звично спробувала одімкнути двері і здивовано помітила, що мій ключ не підходить до замка. Нічого не розуміючи, я спробувала ще раз. Що за чортівня? Він навіть не входив у замкову щілину. Я нахилилася і уважно придивилася до замка. Може, щось зламалося? Ні, здається, все гаразд. І з першим замком, і з другим. Що? З яким другим? У мене був лише один.
Почуваючись повною ідіоткою, я розігнулася і постукала у свої власні двері. Навіть не знаю, на що я очікувала. Що сама собі їх відчиню? Чи, може, це зробить Алі, який перелякано нявкав по той бік дверей?
Двері відчинив Костянтин. Не встигла я й слова сказати, як він затягнув мене у квартиру і поцілував так палко, що не відповісти було неможливо. Розумієте, я не залізна. І поруч з Костянтином це відчувалося гостро, як ніколи.
– Крихітко, як же я за тобою скучив! Ти й не уявляєш, яким божевільним був день.
– Ну чому ж? Уявляю. З усіма подробицями. Костянтин провів пальцем по моєму обличчі.
– Марго-о-о-о… Яка ж ти в мене гарна. Моя маленька дівчинка, моя доросла жінка.
– Костю, я не змогла одімкнути двері. Що з замком?
– Ах, це! – Він махнув рукою. – Я замінив замок. Твій нікуди не годився. Мій знайомий урізав найкращі – один механічний, другий з електронною карткою. Ось! – Він простягнув мені комплект ключів.
Цікаво, ще один лежить в його кишені? – Не запитуй дурного, Марго!
Я пройшла до вітальні. Боже мій, який розгардіяш! Нічого не розумію. Нові меблі, згорнуті килими, запакований телевізор, п'ять величезних ваз з декоративного скла… Я повернулася до Костянтина:
– Що тут таке?
Він задоволено всміхнувся:
– Сюрприз! Я вирішив не розставляти меблі. Завтра переїдеш до нової квартири, там і влаштуєшся, як слід. Ця халупа не для тебе. Спершу я хотів запропонувати тобі переїхати до мене, але ж подумав, що дівчинка ти самостійна, таке собі кошеня, що гуляє саме собою, та ще ж…
Не дослухавши, я повернулася і мовчки вийшла.
– Марго!
На щастя, Костянтин у запалі забув замкнути двері, я вийшла на сходи.
– Марго! Повернися! Що сталося? Я почала спускатися сходами вниз.
– Марго, чорт тебе забирай, що ти робиш??!
Він наздогнав мене на третьому поверсі і різким рухом розвернув до себе.
– Що з тобою? Що, до біса, на тебе найшло? Куди ти йдеш?
– Якнайдалі від тебе. – Мій голос був спокійним і таким утомленим, наче говорила вісімдесятирічна стара. – Я сама, а пам'ять мене не зраджує, впустила тебе в свою квартиру, Костю. Але тобі цього було замало. Тобі треба було вдертися до неї загарбником, виривати замки, врізати нові, пересувати меблі, вносити і виносити речі. Тобі начхати, що це – моя квартира, бо, на мою думку, тобі наплювати на мене. Ти все вирішуєш сам. Ти мене не бачиш, не чуєш, не сприймаєш. І зараз ти мене не слухаєш. А якщо й слухаєш, все одно не розумієш. – Я зітхнула. – Костю, я краще піду.
Він ухопив мене за плечі:
– Стривай, Марго! Куди, ну куди ти підеш?
Я байдуже відмахнулася від нього:
– Шукати нову квартиру. Ця вже не моя. Колись була моєю, тепер ні. Ти зробив з неї казна-що, а тепер ще бажаєш замінити її на іншу квартиру, яка тобі більше до смаку. Тобі, Костю, не мені. Пусти мене, будь ласка.
– Проте… Я ж хотів допомогти. Я хотів купити тобі найкращу квартиру в усьому місті!
– Костю, подивись мені в очі! Ти мене бачиш? Гаразд. Тепер спробуй зрозуміти. Ця, саме ця квартира була для мене найкращою в усьому місті.
Він зневажливо скривився:
– Це не квартира, а кротяча нора!
– Як і кожна квартира. Подивись на будь-який будинок. Що він таке? Невеличкий горбик, де багато кротячих нір. То була моя кротяча нора, і вона мені подобалася. Тихий район, затишний двір, великі вікна, чудовий краєвид…
Костянтин вперто не розумів. Це безнадійно. Він нічогісінько не розуміє.
– Ти заслуговуєш на розкіш.
– Що таке розкіш у твоєму розумінні, Костю? Престижний район, будинок за всіма стандартами, модний дизайн? А мені начхати на стандарти, моду і престиж. Для мене розкіш – це зовнішня краса, внутрішній стиль і цілковита їхня гармонія. Костю, годі говорити! Це безглуздо.
Я втомлено сіла просто на сходи. Костянтин сів поруч. Ми сиділи мовчки і спостерігали через брудне скло, як місто засновують сутінки.
– Як з тобою складно, дівчинко! Я хочу тримати тебе у руках, знати, що ти моя, ти поруч, ти зі мною. А ти, як вода, – просочуєшся крізь пальці. Інколи мені здається, для тебе не існує нічого, крім власної свободи.
– Костянтине, глянь, які сьогодні сутінки! Яка краса! Я обожнюю сутінки. Вони – моя стихія. Ними можна вкутатися, немов теплою шаллю. Вони такі ніжні, Костю, такі м'які. В сутінках межа між реальністю і сном стає тоненькою, як прозора плівка. Здається, можна простягнути руку і торкнутися своєї мрії.
Костянтин обережно пригорнув мене до своїх грудей. Так обережно, немов боявся, що один різкий рух – і я розчинюся в повітрі.
– Пробач, що викинув твої меблі, дівчинко. Я не хотів тебе образити. Сподіваюся, що нові тобі сподобаються. Я замовив твою улюблену гаму – чорний, сірий і рожевий. Якщо ні – поміняємо на інші.
Я мовчала.
– Пішли додому, крихітко. Жінкам не можна сидіти на холодному.
Ми підвелися. Я бачила, що йому важко вимовляти слово «пробач». Це трохи втішало. Значить, залізним чоловікам теж іноді буває важко.
– Мені дуже прикро, що я не порадився з тобою. Я не звик радитися з жінками та ще з такими маленькими дівчатками, як ти. Я те зробив. Прости мені.
Я здивовано глянула на нього. Що це – трюк професійного адвоката чи справжня щирість? Ми піднімалися сходами.
– Проте замок просто необхідно було замінити надійнішим.
Я зітхнула:
– Раніше в цьому не було жодної потреби. В мене нічого красти.
– Тепер є.
Боже мій, як я втомилася!
– Костянтине, я хочу їсти.
Він одразу пожвавішав – аякже, з'явилася робота для справжніх чоловіків – годувати зголоднілих дівчаток.
– Це не проблема. Зараз же поїдемо у ресторан. От тільки покажу тобі ще один сюрприз.
Я починала ненавидіти сюрпризи.
– Ще один чудовий сюрприз? Дай-но спробую вгадати… Ти викинув Алі з вікна?
Він усміхнувся.
– Ні. Хоч він на це заслуговує. Я купив тобі сукню. Прекрасну сукню для моєї прекрасної дівчинки.
Я божеволію. Я повільно божеволію. Крок за кроком.
Ми підійшли до дверей моєї (?) квартири.
– Чорний оксамит зі срібним візерунком, так?
Костянтин завмер на порозі, озирнувся і здивовано
подивився на мене.
– Звідки ти знаєш? Ти що, бачила, як я її купував? Ні, неможливо. Проте, як ти…
Я позіхнула і втомлено махнула рукою:
– Дрібниці. Просто здогадалася. Я ж відьма.
За півгодини ми їхали в «Elite».
В задумі я совала біфштекс по тарілці. Розрізала його на шматочки – це кораблі. Кров із напівсирого м'яса – море. Поділивши кораблі на дві флотилії, я згрупувала їх одну навпроти одної. Адміралом однієї призначила Костянтина, Другою керувала сама.
Ну що ж, спробуємо розібратися в ситуації. Я не люблю Цього чоловіка. Швидкий рух виделкою – один із моїх кораблів перемістився на сантиметр вперед. Ні, що я кажу? Не на сантиметр, а… Як вони там називаються? Ага! На одну морську милю. Наступ почався. Він лякає мене – ще один мій корабель напнув вітрила. Він руйнує мене – перший корабель перемістився ще на одну морську милю, і таким чином подолав майже половину відстані до супротивника. Так, мої три ходи зроблено.
Подивимося, як нам відповість Костянтин. Виделка завмерла над шматочком м'яса, перепрошую, кораблем. Він мною захоплюється – на милю вперед. Я його ваблю – той само фрегат… ні, фрегати в мене, Костянтин грає потужнішими фішками, щось важче, скажімо, крейсер, той само крейсер здолав ще одну милю. Я йому потрібна – він щосили врізається в мій фрегат, бере його на абордаж і тягне до моєї флотилії. Він мене не відпустить – до моїх кораблів одна-єдина миля, я наказую відступати, та вже пізно. Крейсер ішов упевнено, розрізаючи гострим носом червону поверхню води (крови). І… і… я його хочу – виделка зашкребла по тарілці. Я його хочу! Крейсер досяг лівого флангу моєї флотилії. Я його хочу!!! Мої кораблі у паніці. Я хочу його!!! Мій флот розбито. Я хочу його!!! Крейсер легко ковзнув краєм миски і шматочком м'яса впав на білу скатертину, де навколо нього відразу розпливлася темно-червона пляма крови.
– Марго! – Костянтин швидко накрив пляму серветкою. Наче труп простирадлом. – Що ти робиш?
– Граю.
Він здивовано глянув на мене і відкинувся на спинку крісла.
– Граєш? У що?
– У морський бій.
Костянтин усміхнувся, лагідно і вибачливо:
– Хіба мама не вчила тебе, що з їжею не бавляться?
Я засміялася.
– Я знаю цю цитату!
– Що?
– Це слова папуги з мультфільму «Цар-лев». Не бачив?
Він хмикнув:
– Я не дивлюся мультфільмів.
– Ах, ну звичайно ж! Такий дорослий дядько і мультфільми. Несерйозно.
– Марго, дівчинко, і тобі ж не п'ять років.
– О-у! А що, вікове обмеження поширюється вже і на мультфільми?? «Після п'яти років заборонено»? Дякую, що попередив. Тепер знатиму, що майже щодня порушую закон.
Костянтин підняв руки жестом – «Здаюся!»
– Тихо, тихо! Заспокойся! Ти неправильно мене зрозуміла. Я не це мав на увазі. Я просто хотів сказати, що…
– Що не такий ти вже старий?
Він примружив очі.
– Марго, ти мене провокуєш? Намагаєшся розлютити? Навіщо?
Я вмочила палець у кров зі своєї тарілки і піднесла його до губів Костянтина.
– А мені подобається гратися з вогнем. Тебе це непокоїть?
– Ні. Мене це збуджує. – Він злизав кров з кінчика мого пальця. Поцілував його, полоскотав зубами, знов поцілував.
– Що ти зі мною робиш, Марго?
Я мовчки дивилася на нього.
– Може, потанцюємо?
Ні. Цей паркет знає мене і Яна. Хай так і залишається.
– Вибач, Костю. Щось не хочеться.
Він спохмурнів.
– Соромишся танцювати зі мною на людях?
Я кинула на нього швидкий погляд:
– Не кажи дурниць! Мені начхати на людей і байдуже, що вони скажуть чи подумають. Ти сам знаєш. – Я обвела приміщення поглядом нудьги. – І взагалі, тут нудно. Я хочу бешкетувати!
Якийсь час я вивчала відвідувачів за сусідніми столиками, доки знайшла підходящу жертву.
– Костю! – Я прихилилася до нього ближче. – Бачиш хлопця за сусіднім столиком? В яскраво-червоній сорочці, схожий на іспанця.
Костянтин кивнув:
– Так, я вже давно за ним спостерігаю. Цей нахаба весь вечір роздягає тебе очима.
Я присунулася до Костянтина і прошепотіла йому над вухом:
– Це неввічливо?
Він завагався:
– В принципі, так.
Я розстебнула верхній ґудзик на його сорочці.
– Тебе це дратує?
В очах Костянтина заграли небезпечні вогники:
– Не уявляєш, як. – Здається, він здогадався, що я збиралася робити.
Я провела пальцем по його шиї, дійшла до губів. Хлопець за сусіднім столиком мало не впав зі стільця, спостерігаючи за нами.
– Покараємо його?
Костянтин усміхнувся:
– Як?
Я потягнулася до його губ:
– Я саме над цим працюю.
Відірвавшись від Костянтина, я глянула на сусідній столик. Хлопець зник. Не витримав, бідолаха! Вибач, хлопче, це був просто жарт. Костянтин швиденько розрахувався з офіціантом і потягнув мене до виходу.
– Костю, ми кудись запізнюємося? Чому ти так поспішаєш?
Він зупинився і повернувся до мене. Його очі палали. Так, Костянтин теж не розуміє жартів. Він поцілував мене, почав знімати бретельки з моїх плечей.
– Костю, припини! Не тут же!
Я вирвалася і поправила сукню. Він знов ухопив мене і притиснув до себе.
– Марго, я хочу тебе. Просто зараз. Тут є непоганий готель. Чудові номери, готичний стиль, королівські ліжка…
Так. І королівські підвіконня теж.
– Ні, Костю. Я не можу тут. Мені тут не подобається, їдьмо додому. Будь ласка.
Не подобається? Брехня! І доволі непрофесійна. Ти не можеш? Ти не хочеш, бо тобі здається, що це неправильно. Тобі здається, що так ти зрадиш Яна? Дурненька! Не місце зраджують, а людину. Яке значення, де ти спиш з Костянтином? Головне, що ти спиш із ним, одержуєш свій ковток насолоди, а потім мучишся від похмілля і мрієш про Яна. Невже тебе не турбує ця ситуація? Не жени мене, Марго! Послухай, хоч раз у житті послухай мене! Інколи я кажу корисні речі.
– Марго, кицю, ти де? – Костянтин зазирав мені у вічі. – Що?
– Ти так замріялася, от я й питаю, де ти. Десь далеко-далеко від мене.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31