А-П

П-Я

А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  A-Z

 


Новий кадр: літак стоїть серед талого снігу, крізь який продираються тисячі дрібних струмочків. Сніг зникає на очах.
З темного мокрого грунту швидко виростають низькі рослинки. У них немає стовбурів, листя та квітів, як у наших рослин. Це скорше кульки, нанизані на химерно вигнуті дротинки.
Чи живуть тут тварини? Так, і навіть таким чудним життям, що на Землі й не знайдеш схожого на нього. Деякі з них нагадують довгоногого павука, інші — богомола… Чи небезпечні вони для наших вчених? Анітрохи, бо ці тварини є, власне, ходячими рослинами. Вони мають такий же зелено-блакитний колір, як і рослини, а цей колір свідчить про наявність хлорофілу в їхньому організмі. При ближчому вивченні було встановлено, що вони, так само, як рослини, сприймають енергію безпосередньо від сонця, а матеріал на побудову свого тіла беруть з грунту… Чому рослини тут ходячі? Зі зміною пори року і появою снігу ці створіння відступають до теплішої смуги…
Але Северсону того разу так і не вдалось додивитись фільм до кінця: примчав Вроцлавський і, не пояснюючи, в чому справа, потягнув друзів до обсерваторії міжзоряного корабля. Там уже зібрались усі члени екіпажу.
— Ну, друзі, а зараз, прошу, погляньте! — Вроцлавський ввімкнув астротелевізор і показав на екран.
Картина справді була приголомшуюча: на чорному, глибокому тлі неба яскравим червоним світлом палахкотів Сатурн. Ще кілька хвилин тому він сяяв спокійно і тьмяно, а зараз на ньому буяло полум'я.
Що спричинилось до такого незвичайного освітлення щільної запони хмар над планетою?
Вроцлавський ввімкнув астрорадіолокатор, і за кілька секунд на екрані з'явився захоплюючий краєвид: грунг планети ніби розірвався в тисячах місць. З глибин Сатурна виривались, здіймаючись угору, незліченні пасма вогню.
— Вулкани… — тихо сказав Вроцлавський. — Та ще й які вулкани! Таких Земля, мабуть, не знала і в найбурх-ливішу свою епоху!
З наказу Навратіла майже всі члени екіпажу взялись до вивчення вулканічної діяльності Сатурна. Але зореліт уже віддалявся від цієї планети; Сатурн меншав і даленів.
«Промінь» перетнув орбіту Урана й Нептуна так, що вчені їх не бачили зблизька. Тільки аж на межі сонячної системи зустрілися з останньою планетою, Плутоном. Він пропливав одвічною темрявою, наче забутий всіма сирота.
Майже кожного з членів екіпажу «Променя» ця зустріч схвилювала, змусила замислитись, засумувати: адже корабель виходить в міжзоряний простір. Але коли інші могли побороти підсвідомий неспокій, то у Дітріхсона він поступово перетворювався на справжній страх.
Цятки зірок у темряві — і більш нічого. Сонце, те Сонце, яке вранці зазирало до тебе в вікно, в сяйві якого розвивалось життя, давно вже втратило свою зеленкувату корону. Тепер воно сяє не яскравіше за вранішню зорю на земному небі, його світло летить в цю частину сонячної системи понад п'ять годин!.. Землю ж звідси не побачиш, навіть коли б мав орлиний зір. Вона загубилась десь у нескінченному Всесвіті… Куди ж, куди летить корабель?! Ось уже подаленів і Плутон. Попереду — порожнеча на мільярди кілометрів.
Весь зореліт раптом задвигтів. Ні, це не був страх, що перебіг тілом міжзоряного велетня. Навпаки, це свідчило про величезну відвагу його володарів: було ввімкнуто додаткові двигуни, щоб збільшити швидкість. Тепер вже немає ніяких перепон, отже, вперед, на змагання зі світлом! Недарма корабель носить назву «Промінь»!
Лежачи на ліжку в своїй крихітній каюті, Дітріхсон намагався заснути. Він хотів переспати найважчі хвилини польоту, розлуку з сонячною системою. Але сон тікав від його очей. Нерви напружились до краю; вуха прислухались до кожного звуку. Як там?.. Що там?..
Раптом постіль під Дітріхсоном смикнулась назад; ремені, якими він був припнутий до ліжка, стиснули йому грудну клітку. Вибухи реакторів замовкли, запала тиша.
«Що трапилось?.. Пошкоджено атомну електростанцію?» Дітріхсон підхопився, намацав вимикач, клацнув… Ні, електрична мережа ціла. Чому ж не працюють двигуни?.. Чи, може, відмовились працювати реактори?
Кораблем прокотився глухий гуркіт; Дітріхсона шпурнуло вперед.
«Ну, все гаразд!» — зітхнув він з полегшенням. Але радість його тривала недовго: реактори замовкли знову.
Страшенно переляканий, Дітріхсон судорожно ухопився за ремені і заплющив очі. Йому здавалось, що міжзоряний корабель падає, — падає у незміряне темне провалля безмежного Всесвіту.
Реактори ще коли-не-коли відгукувались, але то були тільки окремі вибухи з неправильними інтервалами.
— Кінець… кінець… — шепотів Дітріхсон, схопившись за голову. — Навіщо?.. Куди?.. В ім'я чого?.. Прокляття!
Розділ XXIV
Чорний пасажир
Академік Хотенков зайшов до кабінету президента Всесвітньої Академії наук з сяючим обличчям.
— У вас народився син? — пожартував президент.
— Так, прекрасний чорнявий син, товаришу президент! — підхопив з посмішкою Хотенков. — Хлопчина хоч куди!
— В такому разі од щирого серця вітаю вас!
— Син у мене народився, але… — Хотенков примружив очі і зітхнув. — Але, сказати правду, він не мій…
— Цікаво! А чий же він тоді?
— 3 таким самим успіхом міг би бути й вашим.
— Ви жартуєте? — закліпав очима президент. Він, правда, відчував каверзу: Хотенков полюбляє встругнути якусь штуку. Але цього разу в нього дуже серйозний вигляд.
— Справді, ви теж винні, що син не мій! — так само серйозно продовжував академік. — Поясню вам це пізніше… Скажіть-но мені, прошу, — запитав він, показуючи на велику схему сонячної системи. — Як ви гадаєте, ця карта — правильна?
— Сподіваюсь, що так. Інакше б ми її тут не почепили.
— Незважаючи на це, дозволяю собі стверджувати, що вона — хибна.
— Цього не може бути. Схема не знати скільки разів перевірена старанними спостереженнями… Ви сьогодні говорите самими загадками. Не інтригуйте, а краще кажіть прямо, що замислили.
— Гаразд. Тоді повернемось до мого новонародженого. Хочете бачити його фотографії?.. — Хотєнков видобув з кишені кілька знімків і поклав їх на стіл навмисне перевернутими.
Президент обережно перевернув їх і спантеличено зупинився. Однак одразу ж засміявся:
— Це добре, це добре! Кажете — син?.. — за хвилину
він став серйозним. — Ви відкрили ще один супутник Плутона?
— Це не супутник, а планета.
— Отже, дочка!.. Постривайте, що це ви говорите? Тільки зараз я усвідомив… Планета?.. І в нашій сонячній системі?.. Адже ви стверджували хвилину тому, що карта — хибна?
— Так, я це стверджував. А доказ того, що я правий, лежить перед вами.
— Отже, десята планета?.. Неймовірно!.. Як вона могла так довго ховатись від наших досконалих приладів?.. Може, ви хочете мені сказати, що ми, виявивши планети біля Сіріуса, були настільки сліпі, що не зуміли розгледіти Чорного пасажира, який ховався майже на відстані руки?
— Чорний пасажир! Так, це добре сказано. Ви влучили прямо в яблучко! — засміявся Хотенков. — Щойно відкриту планету так і слід назвати.
— Хто ж її відкрив?
— Важко сказати. Їх було багато: Молодінова, Вроц-лавський, Мадараш, Навратіл…
— Екіпаж «Променя»!.. Це дивовижно! Двічі ми облетіли сонячну систему — і нічого… Прошу вас, не інтригуйте мене більше, розповідайте все, що ви про це знаєте.
— Поки що небагато. Я дістав повідомлення з «Променя» десять хвилин тому, і ще неповне. Воно летіло до нас приблизно шість годин — отже, близько семи годин тому «Промінь» зустрів космічне тіло, яке замалим не спричинилося до катастрофи. Чорний пасажир дістав своє ім'я не випадково. Планета справді, в прямому розумінні слова, чорна. Абсолютно без атмосфери, як наш Місяць, і приблизно така ж на розмір. Її поверхня має дивовижну властивість, яка захистила її від пильних очей астрономів. Вона поглинає сонячне світло. Мабуть, містить в собі великий процент вуглецю і має, найскорше, пилувату структуру. Тому не дивно, що цей Чорний пасажир так довго ховався від нас.
— Я не дивуюсь, що ми його не виявили з наших обсерваторій на Землі та на Місяці, але як могло статись, що його не знайшли навіть наші дослідницькі експедиції? Але чому його не зрадили гравітаційні сили?
— І на це запитання екіпаж «Променя» дав нам відповідь. Чорний пасажир віддалений від орбіти Плутона майже на дві світлові години. Коли наша перша експедиція перетнула орбіту Плутона, десята планета, мабуть, перебувала на протилежному боці сонячної системи. Подібне до цього сталося і під час другої експедиції. Що ж до гравітаційних сил, то вони, через незначні розміри Чорного пасажира, надто малі, щоб мати будь-який вплив на рух Плутона.
Президент Академії знову уважно переглянув знімки десятої планети:
— Отже, треба сердечно привітати нового сусіду й виправити наші недосконалі карти… — сказав він задумливо. — Шкода, що не знаємо його краще. Можливо, він нам розповість дещо з тієї таємниці, якою окутано виникнення нашої сонячної системи. Зрештою не слід виключати тієї гіпотези, що він і є тією відсутньою ланкою в менделєєв-ській таблиці астрономів, яка дасть нам можливість точно визначити закони руху і склад небесних тіл. Коли б ми мали таку таблицю, як хіміки, досить було б виявити біля якогось світила хоча б три планети — то для решти ми могли б з абсолютною певністю лишити вільні віконця, в яких було б точно визначено вагу, швидкість обертання і склад невідомих планет. Нічого не можу вдіяти з собою, — мене раз у раз переслідує думка, що сонячна система і атом мають багато спільного.
— Ви хочете сказати, що наша Земля є звичайним електроном у якомусь гігантському атомі? — посміхнувся Хотенков.
— Цього я не кажу. Але не можна забути й того, що вивчення зоряних систем вже багато разів відкривало нам очі саме в галузі атомної фізики.
***
Десята планета змусила екіпаж «Променя» помітно змінити план подорожі. Після такої неприємної зустрічі довелось збільшувати швидкість польоту далеко повільніше, аніж це передбачалося раніше. Незабаром виявилось, що обережність була цілком виправдана: кількома днями пізніше «Промінь» зустрівся з подальшим мешканцем Всесвіту. Він блукав один-єдиний у нескінченному просторі. Проте цього разу то була не планета, а комета-заброда. Вона з'явилась зовсім несподівано. Її легеньке, майже нематеріальне тіло заясніло на зоряному небі блакитнуватим сяйвом і зникло з поля зору, не лишивши по собі ніяких слідів.
Астрорадіолокатори та астротелевізори безперервно обмацували простір перед собою. Їх повідомлення були такі ж стислі, як і зазначки астрогравіметра: «Шлях вільний!»
Атомні реактори почали працювати на повну потужність. Швидкість польоту весь час наростала, а разом з тим повідомлення з Землі запізнювались щораз дужче.
— Хай я стану першим возом на Чумацькому Шляху, якщо мені не урветься скоро терпець від цієї швидкості світла! — гарячився інженер Фратев. — Роби що хочеш і як хочеш, а оцих проклятущих триста тисяч кілометрів на секунду не перестрибнеш. Од цього можна сказитись! Радіохвилі повзуть, як слимаки. В нашій сонячній системі ще так-сяк, але куди з ними тепер?.. Привітаєшся до приятеля з Альфи Центавра: «Здоров!» — а тоді чекай понад вісім років, доки почуєш його: «Моє шануваннячко!» Що ж буде, коли ми зазирнемо до протилежного боку Галактики?.. Тільки через сто років дізнаєшся, що в тебе народився син! Ще добре, що ми навчились продовжувати людині життя, інакше про сторічне немовля й не дізнався б!
Внаслідок дивної випадковості Фратеву відповів не Навратіл, який уже відкрив рот, щоб щось сказати, а передавач з Землі:
— Важливе повідомлення для «Променя»… Важливе повідомлення для «Променя»… — повторив кілька разів диктор. — Повідомляємо, що братіславський учений доктор Заяц, винахідник астрогравіметра, заявив Всесвітній Академії наук, що він намагається здійснити новий спосіб зв'язку з допомогою гравітаційного поля. Оскільки гравітація поширюється набагато швидше, ніж світло, це означало б, що так само прискориться космічний зв'язок. Просимо один з астрогравіметрів «Променя» повсякчас скеровувати в напрямку Землі та регулярно стежити за його контрольними записами. В разі, якщо припущення Заяца ствердиться, наше перше повідомлення з допомогою гравітації надішлемо телеграфними знаками.
Ця звістка викликала в екіпажу «Променя» бурхливу радість. Та й не дивно: кожна радіограма з Землі на Проксиму нині мандрує понад чотири роки; кому ж не хочеться, щоб звістки надходили швидше?
Але піднесення тривало недовго. Гравітаційний передавач лишався тільки мрією. А радіозв'язок з Землею все ускладнювався: відповідно до зростання швидкості необхідно було безперервно змінювати частоту, бо інакше сигнали не сприймалися б зовсім. Запізнення радіограм уже було дошкульним. Дуже прикро впливало на мандрівників явище, яке хоч і передбачалось, але все одно було незвичайним: що швидше мчав «Промінь» Всесвітом, то дужче змінювались зорі перед кораблем та за ним. Їх жовте світло поступово перетворювалось на оранжеве, потім на червоне, темно-фіолетове. Вони сяяли все тьмяніше, аж поки нарешті погасли зовсім. Наше Сонце сховалось за чорною запоною, крізь яку людський зір проникнути не міг.
Сумно було розлучатись з жовтою зірочкою, яка знаменувала життя для всієї Землі. Вона зникла в темряві разом з усім сузір'ям Андромеди, яке її облямовувало. Так само й мета подорожі — Альфа і Проксима Центавра — потопали в темряві. Тільки сузір'я, видимі з бічних вікон велетня, продовжували весело сяяти на небі.
Але там, де людський зір виявлявся безсилим, допомогла наука. Навратіл з Цагеном та Чан-су ще перед вильотом «Променя» сконструювали спеціальні демодулятори, які повертали світлу його видимість.
Зовні це були досить прості інструменти: дві трубки, що нагадували бінокль, прикріплений до них крихітний напівпровідниковий посилювач та пружні паски, якими вчені прикріплювали прилад на голові, щоб не тримати його руками. Такими ж пристроями були забезпечені і телескопи обсерваторії та всі інші апарати, дія яких залежала від світла. Екіпаж міжзоряного корабля не мав права втратити орієнтацію ані на мить.
Минуло кілька днів, а астронавти все ще не могли звикнути до мертвого спокою, який настав після того, як замовкли реактори. Так само важко звикали й до двох великих чорних дірок в небі попереду та ззаду «Променя». Тож тим частіше після служби всі збиралися у клубі, щоб розвіяти тугу і втому.
Тут вчені перетворювались на артистів. З Навратіла вийшов непоганий піаніст, з Мадараша — віртуоз на скрипці та цимбалах. Спочатку їхнє виконання було не дуже досконале: руки в просторі без сили тяжіння не хотіли скорятись; перші спроби з цимбалами були просто сміховинні. Але минуло небагато часу, і в залі пролунали запальний чардаш і чарівна полька.
Вроцлавський незабаром похвалився своїми новими віршами, Цаген — кантатою на честь планети Ікс, а Грубер — фантастичними малюнками. Шайнер дуже шкодував, що не може малювати аквареллю.
— А ви спробуйте! — підступно запропонував Навратіл.
— Гаразд, хай буде всім на сміх, — погодився Шайнер і пішов до своєї кімнати.
Він повернувся з великою палітрою та кількома пензликами. Відкрив опуклу пляшку і рвучким рухом виплеснув з неї трохи води. Вона одразу ж набула форми кулі і попливла в повітрі, немов мильна бульбашка.
Тільки-но новоспечений художник доторкнувся до неї, як вона розтеклась по всій поверхні пензлика і швидко поповзла на руку. Поки пензлик пройшов шлях від фарби до паперу, його щетина стала абсолютно сухою.
— Не смійтесь, прошу! — удавано гнівався Шайнер. — Я ще що-небудь вигадаю і намалюю вам стільки акварелей, що й раді не будете!
Пісні, сміх, жарти, задушевні розмови про Землю… Всі прагнули якомога ближче познайомитись одне з одним. Подорож довга і далека, тож тісніше треба з'єднувати колектив, міцнішою повинна бути дружба.
— Мені здається, що Ватсон ніби нас уникає… — зауважила якось Алена. — За весь час польоту я бачила його тут лише один раз.
— Справді, ви маєте рацію, Алено, — погодився Навратіл. — Тепер я пригадую, що він до клубу не ходить. Коли я з ним хотів поговорити вільної години, то знаходив його або в кабінеті, або в обсерваторії, де він мовчки спостерігав за роботою іншої зміни.
— Може, він невиправний відлюдник? — сказала Алена.
— Справа не в цьому, — заперечив Северсон. — Хто був більшим відлюдником, аніж я колись? Особливо після пробудження. А тепер самотність, мабуть, призвела б мене до божевілля. Хіба може існувати на світі людина, яка б у цій нескінченній ночі не засумувала за людським товариством?.. Коли подумаю, що оце зараз я б летів тут зовсім один, то аж здригаюсь від жаху.
— Ваша правда, Лайфе! — задумливо сказав Навратіл. — Чому ж тоді він нас уникає?.. Можливо, не може забути наших колишніх суперечок? Або не довіряє нам?
— Можливо, побоюється, що ми не довіряємо йому!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45