ка недовірливо глипає на мене.
– Дурний, чи шо? – питається, хоча дізнатися про мої звички ще не встигла.
На спині в мене наколка у вигляді монади Джона Ді – ще з часів, коли ми з друзями захоплювалися не тільки прогресивною алхімією, але й творчістю гурту Coil. Приблизно тоді ж я пробив собі губу. Сам. Дома, під трамадолом. Циркулем.
Пропоную попити чогось теплого. Ставлю на вогонь казанок із водою. На небі сходить зірка.
– І все одно. Ти не схожий, – каже Віка.
– Шо?
– Ти не схожий на суїцида. Ти старший. Ти схожий на координатора. Покажи анкету.
Байдуже знизую плечима і дістаю з кишені «паспорт самогубця».
– «Ге-си…» ой, «Ге-ра-си-мов Гер-ман Іва-но-вич», – читає Віка вголос по складах, як мала дитина. Спочатку я вирішую, що це жарт, але майже відразу втямлюю, що таки ні.
– Oro! Тобі вже тридцять три! – озивається вона, не відриваючи носа від аркуша. – Так, так… «Місце прожи-ван-ня – місто Одеса». Oro, і я колись в Одесі жила! Як там зараз?
Знизую плечима.
– Нормально, – кажу. – Так, як всюди.
Ми п'ємо каву.
Віка просить розказати щось про себе. А в мене якраз настрій вигнати на-гора пару муль. В мене з'являється бажання помститися цій дівчині – незрозуміло за що, правда. Може, за те, що назвала мене дурним?
– Я лікар, – кажу. – Лікар-гінеколог.
Бачу, Віка такого не чекала. Дивиться на мене вже іншими очима. Мабуть, перебудовує зараз свої перші враження.
– У мене щось не в порядку з головою.
– Це я помітила, – без іронії каже Віка.
– Розумієш, я не хотів бути гінекологом. Я хотів стати ендокринологом, – додаю поволі. – Ендокринологом, Віка. Лікувати стидливих гермафродитів, притулятися фонендоскопом до страждаючих ожирінням підлітків… Милуватися потворними криптохорами-мутантами з піськами, як скам'янілі слимачки.
– Фу-у… ти в натурі хворий, – майже схвально зауважує дівчина.
– От і я кажу: хворий на всю голову. Тому ендокринологія – це моє. Моє. А доля відправила мене на гінекологію. Теж начебто мальовнича професія. Нічого не скажу, попервах я був задоволений. Інколи таке траплялося побачити, уночі весь в поту зривався. Поки молодий був, цікаво було. Був ентузіазм, розумієш? А потім попустився. Запалу не стало.
Я ж бо чекав, коли мене відправлять на медогляди. У вузи, у технікуми. Ось що мене манило. Ставити вагінальні клізми ніжним красуням. Витирати губки їхніх «ротиків» марлевими тампонами. А гачечки? Шпателі? Пінцети?! Натомість я мав справу із сорокарічними закомплексованими прихожанками місцевої православної церкви. їх навіть спринцювання не розбудить.
Мене відправили на периферію, в районну лікарню. Моя професія духовно старить людину. І так то вже ця робота влаштована, що до найцікавішого ти зможеш отримати доступ тільки тоді, коли воно вже стане абсолютно непривабливим. Мої очі постарілися на цій роботі, а серце замулилось. І що з того, що тепер я мав і клізми старшокласницям, і аборти пенсіонеркам? Нічого.
Віка міряє мене поглядом і з розумінням киває.
– А потім… знаєш… потім зовсім іншими очима подивився на свою професію. Зовсім іншими. Я уявив собі, ніби я кухар і маю справу з молюсками. Без гидливості, без ажіотажу – але й без паніки. Моя професія міняє людину.
Зітхаю, і Віка ніби відчуває всю вагу хреста, що його несуть гінекологи.
– Так, гінекологія міняє людей, особливо чоловіків. Як правило, у не зовсім хороший бік. Це як радіація. Спочатку весело – лічильник тріщить, серденько калатає, а потім бац – і відвалилось. І ніде ніщо не ворухнеться, не затріпоче. Ну, ти розумієш, про що я. В жінок цього немає, у вас усе по-іншому. Я ж бо знаю…
– Замість того, – продовжую, – щоби возлюбити дівчат всією душею і серцем, я навпаки, замкнувся. Став відлюдьком, перестав мити голову. Я знав: у кожної дами між ногами живе молюск. І, дивлячись на контури жіночого обличчя, на розріз губ, на форму вилиць, на ніс, на підборіддя, я у деталях міг спрогнозувати, якою буде мантія в молюска. Передчував, ясним чи темним буде його глибоководний погляд, а також чи схильна дама до грибкових захворювань.
– Ну ти, дядя, псих… Майже як мій Вітас, – із повагою впереміш із відразою накидає вона.
– А ти думала, у нас життя – малина? Життя гінеколога – це суп-молочниця з немитих молюсків.
– Буе-е-е!
– Слухай-но, що далі було. Це ж не смішно, це мій біль! У мене почались параноїдальні стани. Тому я пив. А з бодуна знову опинявся в компанії мешканців солоних вод, які дихали мені в лице трясовиною та йодом. Я торкався їх липких поверхонь, пальпував живіт, брав мазки із самих глибин їх драговиння! Проолієними пальцями я проникав у їх сухі земляні нірки на предмет потовщень на внутрішній стінці матки. Я на цьому гастрит заробив!
Переводжу подих. Я ніби переключив канал у своєму бодуні й випускав його (бодуна) через ці фантазії.
– І ще, знаєш? Нікель. Чи хром. Чорт, це повна шиза. Мої інструменти були з лискучого нікелю. Нє, ти просто не шариш, наскільки це антигуманно! Гінекологія – це фашизм у мініатюрі. Шпателі, щипці, люстерка. Здавлені зойки, надламана сором'язливість і загнана в підсвідомість травма на все життя. Це наруга над жіночою гідністю. В гінекологію йдуть душі, котрі в минулих життях були ідеологами тоталітаризму.
– Це точно, – погоджується Віка задумливо. – О, згадала! Throbbing Gristle! – раптом вигукує вона, ніби знайшла рішення. – Ти би послухав Throbbing Gristle і все зрозумів!
Я не можу допетрати, про що вона говорить, хоча Throbbing Gristle слухав, навіть задуже. Віка пояснює:
– Throbbing Gristle – це така музика. Називається індастріал. Я їх фанатка, я тобі про них ше розкажу. Але якби ти їх почув, то подивився б на свою болячку зовсім по-іншому.
– Чому ти так думаєш?
Від балаканки про Throbbing Gristle очі у Віки загорілися.
– Розумієш, вони фашисти ! Вони садисти ! Хворі на всю башку. Вони… блін, вони такі, як ти!
– То це комплімент?
– А ти сам розкумекай! Але, дядя, ти дійсно на всю башку порваний. Мене, може, теж не з консерваторії випустили, але ти – номер один. Правильно робиш, що голову голиш, раз тобі хоч від цього легше.
– О так. Воістину легше. Але ж найскорботніше ти не почула. Я категорично не міг.
– Чого не міг?
– Нічого не міг. Взагалі. І не хотів, головне. Навіть кинув пити. Хотів усе поміняти. Захоплювався фіточаями, робив припарки з урини і дзьобав проростки пшениці, а на вихідних в'язав гачком і слухав гурт Coil… І доля наче посміхнулася мені. Одного дня в моєму житті з'явилася Вона. Надія Кирилівна. Освічена, інтелігента особа, вийшла на пенсію, але продовжувала працювати лікарем-андрологом на півставки. Можна сказати, моя половинка. Добра. Привітна. Ще цілком квітуча. Ех… Ми з нею знаєш шо робили? У лікарні на Новий рік двома сніжинками переодягнулися! Ото вже веселощів було… Любилися, одне слово. Та щастя не тривало довго. Поповзли поліклінікою чутки. А вона, голубонька, була такою тонкою душею! – Тут я починаю істерично бити себе в груди. – Вона повісилася, Віко, рибонько, взяла і повісилась! Ти чуєш? Я не вибачив цього людям! І відтоді, – я вмикаю завершальну інтонацію, – відтоді, теоретично і практично, я готовий до останнього, рішучого кроку… – роблю рух, наче затягую собі на шиї удавку. – І, ніби невипадково, до мене в електронну скриньку прислали з нашого форуму листа про цей ото фестиваль. От така от оказія.
Кілька хвилин Віка сидить і дихає ледве-ледве. Бридкий нашийник, з якого я впродовж усієї історії черпав натхнення, заважає їй нормально ковтати. Можу закластися, зараз Віка шкодує, що прийшла до невідомого «дяді» на вечірню каву.
Аж тут я справді здивувався: Віка нахилилася до мене і поплескала розрадливо по руці.
А мені навіть не соромно. Мені жахливо фуйово. Який же я поц. Навіщо отаке було розказувати? Я згадав тісну, задушливу кабінку, де я продавав поповнення на мобільні телефони у нічну зміну. Згадав пекучу гіркоту трамадолу, коли розсмоктуєш желатинову капсулу. Ніч для мене досі має гіркий присмак трамадолу. Чому, щойно мене питають про моє особисте життя, я починаю вибріхувати щось на кшталт оцього?
Довкола Сіріє, повітря заповнюється таємничим сріблястим блиском. З наметів починають вилазити намолені растамани та інші істоти, котрим яскраве проміння різало зіниці. Ці висохлі створіння рухалися, мов паралітики на морозі, притому в них вистачало сил обмінюватися захопленими репліками про довколишні красоти й дивовижну свіжість повітря.
– Повечеряєш зі мною? – питаюся у Віки.
Та ствердно киває, і я відправляю її по миску й ложку.
Запарюю в окропі три пачки «Мівіни». Віка приносить із собою трохи розчинної кави в бляшанці. Небо всипається зорями. Знизу, де всі лагідні й нелагідні відпочиваючі збираються біля загального вогнища, доносяться радісні голоси та бадьористі акорди гітари. Стрекотять тамтами й бубни. Там радість і свято. Тут їдять кару небесну швидкого приготування. Сидить понура дівка з нашийником (любить, коли її прив'язують?) і лисий суб'єкт без слідів паспортних даних на лиці – ненадійний компаньйон на вечір. На поголеній потилиці в мене теж татуювання. Воно означає алхімічний знак «сульфур».
Ех, шкварчати мені за діла мої в пеклі.
Втім, я не вірю в пекло.
Відомо, що «Мівіну» можна споживати як першу страву і як гарнір. Ми зупинилися на «першій страві». Я навалюю плутані клуби вермішелі собі до пащеки і невдовзі відчуваю сите задоволення. Скинув черевики і грію босі п'яти біля вогню. Вітер дме з долини, задуває дим до очей. Баньки сльозяться. На ранок будуть, як розварені галушки.
Закурюю і пригощаю сигаретою Віку. Я взяв із собою цілий блок сигарет з фільтром. У роздріб вони коштують одна гривня за пачку. В колі моїх друзів (якщо цих уродів так можна назвати) це вважається особливим «протестним» пафосом. Вони не знають, що я курю ці сигарети з міркувань прагматичніших. Без шкарпет я часто ходжу теж не через ідеологію.
Долиною повзе прохолодний сутінковий спокій. У лісі пожвавлюється пташиний переспів. Трохи зимнішає – не настільки, щоби турбуватися про якусь одежину. Віка, відзначу, повернулася зі своїми ложкою й горнятком і вже одягнута у байкову сорочку.
Нарешті дівчина наїлася. При світлі багаття її риси, трохи м'якшають. У помірних дозах нею навіть можна милуватися. Знову ставлю на вогонь казанок із водою. Я придумав гарний держак для казанка. Замість того щоби пердолитися з рогачками, котрі треба міцно вбити в землю, я зв'язав докупи три палиці. Триногу, в центрі якої над вогнищем висить на шнурі казанок, легко регулювати. Конструкція міцна й проста – перлина «зеленого» хайтеку.
Віка закурює. Вона постійно курить, і навіть коли видихає, цигарку тримає тут же, біля вуст. Хапається ротом за фільтр, мов за кисневу трубку. її шкіра зраджує у ній великого друга нікотину. Віка палить і задивляється на вогонь.
Задивлятися – це щось унікальне. Коли несподівано, неочікувано погляд раптом завмирає. Затримавшись на якійсь точці, людина впивається в неї очима. Недоречно казати в таких випадках «задумався», бо, коли задивляєшся, насправді не думаєш, а тільки по-особливому дивишся. Кажуть, не можна людину відривати від того, на що вона задивилася, бо тоді щось їй там в голові може заскочити, вона кинеться на тебе і покусає голодними очима.
Тому я вирішив не турбувати Віку, а сам задивився на малиновий жар. Із тонших гілок зібралося достатньо розпеченого приску, щоби зайнялася товста колода. Я додав полінце зі своїх запасів за спиною.
Змалку люблю сидіти біля багаття і маю в цій справі чималий досвід. Саму ватру я, по можливості, обкладаю камінням. Якщо цього не зробити, в один непрекрасний момент (часто, саме коли ти задрімаєш) трава, підсушена жаром, спалахне і вогонь розлетиться димним кільцем, пожираючи тебе, і твій дешевий поліестеровий спальник, й не менш благенький намет. Це одна з можливостей, яких я намагаюся не допустити. Тому, ще раз кажу, завжди обкладаю багаття камінням.
Найцікавіше за вогнем спостерігати, звісно, вночі. Для цього бажано підготувати якусь колоду, щоб на ній було зручно сидіти. На голій землі в горах довго не посидиш, навіть улітку. Щоби робити менше рухів, я акуратним чином організовую простір довкола свого місця для сидіння. Складаю дрова на такій відстані, щоби до них можна було дотягнутися без напрягу. Краще тримати дрова за спиною, подалі від вогню, знову ж таки, щоб не спалити себе разом із полониною. Якщо дрова мокрі, їх варто викладати акуратними конструкціями довкола жару. Так вони потроху підсихатимуть.
Типовою справою є сушити на ніч шкарпетки. Особливо, коли ввечері налазишся по полонині – вся трава вкрита рясною росою, і ноги промокають разом зі штанами аж по коліна. З досвіду знаю: сушити шкарпетки краще, попередньо знявши їх із ніг. Хіба що, хто має охоту зробити зі своїх стіп печеню в синтетичній упаковці. Такі трапляються нечасто, та коли вже трапляються, їх оригінальні бажання на цьому не закінчуються. Часто ці люди залишають на ніч просто неба черевики. Либонь, ці професіонали виживання знайомі з техніками спецслужб по добуванню води в посушливих місцевостях, бо на ранок із взуття воду можна пити, як із глечика.
Такі самі туристи подеколи демонструють безпричинну любов до дрібних гризунів. Забігаючи наперед, скажу: на мій погляд, нечесно бавитися в піддавалки. Навіщо залишати навстіж розкритий наплічник? Мишки і так прогризуть його, причому там, де їм потрібно. І не тільки наплічника, а й спальник, і стінку намету. І людина, котра в припадку сентиментальності щойно пропонувала мишці-полівці дружбу і всі сухарики, а також руку й серце, тільки-но побачивши діри у дні наплічника, волатиме: «Сука! Сука!»
Я добув із гармонізованого простору за спиною ще важкеньке полінце (ліси довкола Шипота букові), поклав поверх уже нагромадженої деревини.
Ми замішали собі кави.
– Ти коли сюди приїхала?
– Позавчора. Прилізаю, дивлюся – а тут свої люди. Я з тернопільськими в Криму познайомилася. Я ж без палатки приїхала, бо й так знала, шо в когось впишуся.
Вписатися – означає втертися до когось під дах. Можна сказати, вступити у зносини з хазяями намету (колись – – у благородному, а в наш час – у будь-якому сенсі).
– І вони тебе вписали?
– Та. Ми з ними на «Рейваху» класно відірвалися минулого літа. Я їх у печери водила. Я ж у Криму народилася, у мене бабка татарка.
– Он як. А шо, потім із батьками переїхала?
– Та, до Мукачева. – Віка задумується. – А у мене в Стрию пацан жив. Ну, і я до нього на квартиру вже вписалася.
– Шо, з дому втекла?
– Та чого втекла. Так, пішла собі. В мене старі крейзануті.
– Ясно. А нормальний хоч який був? Цей пацан?
– Жартуєш? Афіґєнний! Ми з ним стопом всюди їздили, у Болгарії навіть були… Але він був трохи з цими… зі странностями.
– Наприклад?
1 2 3 4 5
– Дурний, чи шо? – питається, хоча дізнатися про мої звички ще не встигла.
На спині в мене наколка у вигляді монади Джона Ді – ще з часів, коли ми з друзями захоплювалися не тільки прогресивною алхімією, але й творчістю гурту Coil. Приблизно тоді ж я пробив собі губу. Сам. Дома, під трамадолом. Циркулем.
Пропоную попити чогось теплого. Ставлю на вогонь казанок із водою. На небі сходить зірка.
– І все одно. Ти не схожий, – каже Віка.
– Шо?
– Ти не схожий на суїцида. Ти старший. Ти схожий на координатора. Покажи анкету.
Байдуже знизую плечима і дістаю з кишені «паспорт самогубця».
– «Ге-си…» ой, «Ге-ра-си-мов Гер-ман Іва-но-вич», – читає Віка вголос по складах, як мала дитина. Спочатку я вирішую, що це жарт, але майже відразу втямлюю, що таки ні.
– Oro! Тобі вже тридцять три! – озивається вона, не відриваючи носа від аркуша. – Так, так… «Місце прожи-ван-ня – місто Одеса». Oro, і я колись в Одесі жила! Як там зараз?
Знизую плечима.
– Нормально, – кажу. – Так, як всюди.
Ми п'ємо каву.
Віка просить розказати щось про себе. А в мене якраз настрій вигнати на-гора пару муль. В мене з'являється бажання помститися цій дівчині – незрозуміло за що, правда. Може, за те, що назвала мене дурним?
– Я лікар, – кажу. – Лікар-гінеколог.
Бачу, Віка такого не чекала. Дивиться на мене вже іншими очима. Мабуть, перебудовує зараз свої перші враження.
– У мене щось не в порядку з головою.
– Це я помітила, – без іронії каже Віка.
– Розумієш, я не хотів бути гінекологом. Я хотів стати ендокринологом, – додаю поволі. – Ендокринологом, Віка. Лікувати стидливих гермафродитів, притулятися фонендоскопом до страждаючих ожирінням підлітків… Милуватися потворними криптохорами-мутантами з піськами, як скам'янілі слимачки.
– Фу-у… ти в натурі хворий, – майже схвально зауважує дівчина.
– От і я кажу: хворий на всю голову. Тому ендокринологія – це моє. Моє. А доля відправила мене на гінекологію. Теж начебто мальовнича професія. Нічого не скажу, попервах я був задоволений. Інколи таке траплялося побачити, уночі весь в поту зривався. Поки молодий був, цікаво було. Був ентузіазм, розумієш? А потім попустився. Запалу не стало.
Я ж бо чекав, коли мене відправлять на медогляди. У вузи, у технікуми. Ось що мене манило. Ставити вагінальні клізми ніжним красуням. Витирати губки їхніх «ротиків» марлевими тампонами. А гачечки? Шпателі? Пінцети?! Натомість я мав справу із сорокарічними закомплексованими прихожанками місцевої православної церкви. їх навіть спринцювання не розбудить.
Мене відправили на периферію, в районну лікарню. Моя професія духовно старить людину. І так то вже ця робота влаштована, що до найцікавішого ти зможеш отримати доступ тільки тоді, коли воно вже стане абсолютно непривабливим. Мої очі постарілися на цій роботі, а серце замулилось. І що з того, що тепер я мав і клізми старшокласницям, і аборти пенсіонеркам? Нічого.
Віка міряє мене поглядом і з розумінням киває.
– А потім… знаєш… потім зовсім іншими очима подивився на свою професію. Зовсім іншими. Я уявив собі, ніби я кухар і маю справу з молюсками. Без гидливості, без ажіотажу – але й без паніки. Моя професія міняє людину.
Зітхаю, і Віка ніби відчуває всю вагу хреста, що його несуть гінекологи.
– Так, гінекологія міняє людей, особливо чоловіків. Як правило, у не зовсім хороший бік. Це як радіація. Спочатку весело – лічильник тріщить, серденько калатає, а потім бац – і відвалилось. І ніде ніщо не ворухнеться, не затріпоче. Ну, ти розумієш, про що я. В жінок цього немає, у вас усе по-іншому. Я ж бо знаю…
– Замість того, – продовжую, – щоби возлюбити дівчат всією душею і серцем, я навпаки, замкнувся. Став відлюдьком, перестав мити голову. Я знав: у кожної дами між ногами живе молюск. І, дивлячись на контури жіночого обличчя, на розріз губ, на форму вилиць, на ніс, на підборіддя, я у деталях міг спрогнозувати, якою буде мантія в молюска. Передчував, ясним чи темним буде його глибоководний погляд, а також чи схильна дама до грибкових захворювань.
– Ну ти, дядя, псих… Майже як мій Вітас, – із повагою впереміш із відразою накидає вона.
– А ти думала, у нас життя – малина? Життя гінеколога – це суп-молочниця з немитих молюсків.
– Буе-е-е!
– Слухай-но, що далі було. Це ж не смішно, це мій біль! У мене почались параноїдальні стани. Тому я пив. А з бодуна знову опинявся в компанії мешканців солоних вод, які дихали мені в лице трясовиною та йодом. Я торкався їх липких поверхонь, пальпував живіт, брав мазки із самих глибин їх драговиння! Проолієними пальцями я проникав у їх сухі земляні нірки на предмет потовщень на внутрішній стінці матки. Я на цьому гастрит заробив!
Переводжу подих. Я ніби переключив канал у своєму бодуні й випускав його (бодуна) через ці фантазії.
– І ще, знаєш? Нікель. Чи хром. Чорт, це повна шиза. Мої інструменти були з лискучого нікелю. Нє, ти просто не шариш, наскільки це антигуманно! Гінекологія – це фашизм у мініатюрі. Шпателі, щипці, люстерка. Здавлені зойки, надламана сором'язливість і загнана в підсвідомість травма на все життя. Це наруга над жіночою гідністю. В гінекологію йдуть душі, котрі в минулих життях були ідеологами тоталітаризму.
– Це точно, – погоджується Віка задумливо. – О, згадала! Throbbing Gristle! – раптом вигукує вона, ніби знайшла рішення. – Ти би послухав Throbbing Gristle і все зрозумів!
Я не можу допетрати, про що вона говорить, хоча Throbbing Gristle слухав, навіть задуже. Віка пояснює:
– Throbbing Gristle – це така музика. Називається індастріал. Я їх фанатка, я тобі про них ше розкажу. Але якби ти їх почув, то подивився б на свою болячку зовсім по-іншому.
– Чому ти так думаєш?
Від балаканки про Throbbing Gristle очі у Віки загорілися.
– Розумієш, вони фашисти ! Вони садисти ! Хворі на всю башку. Вони… блін, вони такі, як ти!
– То це комплімент?
– А ти сам розкумекай! Але, дядя, ти дійсно на всю башку порваний. Мене, може, теж не з консерваторії випустили, але ти – номер один. Правильно робиш, що голову голиш, раз тобі хоч від цього легше.
– О так. Воістину легше. Але ж найскорботніше ти не почула. Я категорично не міг.
– Чого не міг?
– Нічого не міг. Взагалі. І не хотів, головне. Навіть кинув пити. Хотів усе поміняти. Захоплювався фіточаями, робив припарки з урини і дзьобав проростки пшениці, а на вихідних в'язав гачком і слухав гурт Coil… І доля наче посміхнулася мені. Одного дня в моєму житті з'явилася Вона. Надія Кирилівна. Освічена, інтелігента особа, вийшла на пенсію, але продовжувала працювати лікарем-андрологом на півставки. Можна сказати, моя половинка. Добра. Привітна. Ще цілком квітуча. Ех… Ми з нею знаєш шо робили? У лікарні на Новий рік двома сніжинками переодягнулися! Ото вже веселощів було… Любилися, одне слово. Та щастя не тривало довго. Поповзли поліклінікою чутки. А вона, голубонька, була такою тонкою душею! – Тут я починаю істерично бити себе в груди. – Вона повісилася, Віко, рибонько, взяла і повісилась! Ти чуєш? Я не вибачив цього людям! І відтоді, – я вмикаю завершальну інтонацію, – відтоді, теоретично і практично, я готовий до останнього, рішучого кроку… – роблю рух, наче затягую собі на шиї удавку. – І, ніби невипадково, до мене в електронну скриньку прислали з нашого форуму листа про цей ото фестиваль. От така от оказія.
Кілька хвилин Віка сидить і дихає ледве-ледве. Бридкий нашийник, з якого я впродовж усієї історії черпав натхнення, заважає їй нормально ковтати. Можу закластися, зараз Віка шкодує, що прийшла до невідомого «дяді» на вечірню каву.
Аж тут я справді здивувався: Віка нахилилася до мене і поплескала розрадливо по руці.
А мені навіть не соромно. Мені жахливо фуйово. Який же я поц. Навіщо отаке було розказувати? Я згадав тісну, задушливу кабінку, де я продавав поповнення на мобільні телефони у нічну зміну. Згадав пекучу гіркоту трамадолу, коли розсмоктуєш желатинову капсулу. Ніч для мене досі має гіркий присмак трамадолу. Чому, щойно мене питають про моє особисте життя, я починаю вибріхувати щось на кшталт оцього?
Довкола Сіріє, повітря заповнюється таємничим сріблястим блиском. З наметів починають вилазити намолені растамани та інші істоти, котрим яскраве проміння різало зіниці. Ці висохлі створіння рухалися, мов паралітики на морозі, притому в них вистачало сил обмінюватися захопленими репліками про довколишні красоти й дивовижну свіжість повітря.
– Повечеряєш зі мною? – питаюся у Віки.
Та ствердно киває, і я відправляю її по миску й ложку.
Запарюю в окропі три пачки «Мівіни». Віка приносить із собою трохи розчинної кави в бляшанці. Небо всипається зорями. Знизу, де всі лагідні й нелагідні відпочиваючі збираються біля загального вогнища, доносяться радісні голоси та бадьористі акорди гітари. Стрекотять тамтами й бубни. Там радість і свято. Тут їдять кару небесну швидкого приготування. Сидить понура дівка з нашийником (любить, коли її прив'язують?) і лисий суб'єкт без слідів паспортних даних на лиці – ненадійний компаньйон на вечір. На поголеній потилиці в мене теж татуювання. Воно означає алхімічний знак «сульфур».
Ех, шкварчати мені за діла мої в пеклі.
Втім, я не вірю в пекло.
Відомо, що «Мівіну» можна споживати як першу страву і як гарнір. Ми зупинилися на «першій страві». Я навалюю плутані клуби вермішелі собі до пащеки і невдовзі відчуваю сите задоволення. Скинув черевики і грію босі п'яти біля вогню. Вітер дме з долини, задуває дим до очей. Баньки сльозяться. На ранок будуть, як розварені галушки.
Закурюю і пригощаю сигаретою Віку. Я взяв із собою цілий блок сигарет з фільтром. У роздріб вони коштують одна гривня за пачку. В колі моїх друзів (якщо цих уродів так можна назвати) це вважається особливим «протестним» пафосом. Вони не знають, що я курю ці сигарети з міркувань прагматичніших. Без шкарпет я часто ходжу теж не через ідеологію.
Долиною повзе прохолодний сутінковий спокій. У лісі пожвавлюється пташиний переспів. Трохи зимнішає – не настільки, щоби турбуватися про якусь одежину. Віка, відзначу, повернулася зі своїми ложкою й горнятком і вже одягнута у байкову сорочку.
Нарешті дівчина наїлася. При світлі багаття її риси, трохи м'якшають. У помірних дозах нею навіть можна милуватися. Знову ставлю на вогонь казанок із водою. Я придумав гарний держак для казанка. Замість того щоби пердолитися з рогачками, котрі треба міцно вбити в землю, я зв'язав докупи три палиці. Триногу, в центрі якої над вогнищем висить на шнурі казанок, легко регулювати. Конструкція міцна й проста – перлина «зеленого» хайтеку.
Віка закурює. Вона постійно курить, і навіть коли видихає, цигарку тримає тут же, біля вуст. Хапається ротом за фільтр, мов за кисневу трубку. її шкіра зраджує у ній великого друга нікотину. Віка палить і задивляється на вогонь.
Задивлятися – це щось унікальне. Коли несподівано, неочікувано погляд раптом завмирає. Затримавшись на якійсь точці, людина впивається в неї очима. Недоречно казати в таких випадках «задумався», бо, коли задивляєшся, насправді не думаєш, а тільки по-особливому дивишся. Кажуть, не можна людину відривати від того, на що вона задивилася, бо тоді щось їй там в голові може заскочити, вона кинеться на тебе і покусає голодними очима.
Тому я вирішив не турбувати Віку, а сам задивився на малиновий жар. Із тонших гілок зібралося достатньо розпеченого приску, щоби зайнялася товста колода. Я додав полінце зі своїх запасів за спиною.
Змалку люблю сидіти біля багаття і маю в цій справі чималий досвід. Саму ватру я, по можливості, обкладаю камінням. Якщо цього не зробити, в один непрекрасний момент (часто, саме коли ти задрімаєш) трава, підсушена жаром, спалахне і вогонь розлетиться димним кільцем, пожираючи тебе, і твій дешевий поліестеровий спальник, й не менш благенький намет. Це одна з можливостей, яких я намагаюся не допустити. Тому, ще раз кажу, завжди обкладаю багаття камінням.
Найцікавіше за вогнем спостерігати, звісно, вночі. Для цього бажано підготувати якусь колоду, щоб на ній було зручно сидіти. На голій землі в горах довго не посидиш, навіть улітку. Щоби робити менше рухів, я акуратним чином організовую простір довкола свого місця для сидіння. Складаю дрова на такій відстані, щоби до них можна було дотягнутися без напрягу. Краще тримати дрова за спиною, подалі від вогню, знову ж таки, щоб не спалити себе разом із полониною. Якщо дрова мокрі, їх варто викладати акуратними конструкціями довкола жару. Так вони потроху підсихатимуть.
Типовою справою є сушити на ніч шкарпетки. Особливо, коли ввечері налазишся по полонині – вся трава вкрита рясною росою, і ноги промокають разом зі штанами аж по коліна. З досвіду знаю: сушити шкарпетки краще, попередньо знявши їх із ніг. Хіба що, хто має охоту зробити зі своїх стіп печеню в синтетичній упаковці. Такі трапляються нечасто, та коли вже трапляються, їх оригінальні бажання на цьому не закінчуються. Часто ці люди залишають на ніч просто неба черевики. Либонь, ці професіонали виживання знайомі з техніками спецслужб по добуванню води в посушливих місцевостях, бо на ранок із взуття воду можна пити, як із глечика.
Такі самі туристи подеколи демонструють безпричинну любов до дрібних гризунів. Забігаючи наперед, скажу: на мій погляд, нечесно бавитися в піддавалки. Навіщо залишати навстіж розкритий наплічник? Мишки і так прогризуть його, причому там, де їм потрібно. І не тільки наплічника, а й спальник, і стінку намету. І людина, котра в припадку сентиментальності щойно пропонувала мишці-полівці дружбу і всі сухарики, а також руку й серце, тільки-но побачивши діри у дні наплічника, волатиме: «Сука! Сука!»
Я добув із гармонізованого простору за спиною ще важкеньке полінце (ліси довкола Шипота букові), поклав поверх уже нагромадженої деревини.
Ми замішали собі кави.
– Ти коли сюди приїхала?
– Позавчора. Прилізаю, дивлюся – а тут свої люди. Я з тернопільськими в Криму познайомилася. Я ж без палатки приїхала, бо й так знала, шо в когось впишуся.
Вписатися – означає втертися до когось під дах. Можна сказати, вступити у зносини з хазяями намету (колись – – у благородному, а в наш час – у будь-якому сенсі).
– І вони тебе вписали?
– Та. Ми з ними на «Рейваху» класно відірвалися минулого літа. Я їх у печери водила. Я ж у Криму народилася, у мене бабка татарка.
– Он як. А шо, потім із батьками переїхала?
– Та, до Мукачева. – Віка задумується. – А у мене в Стрию пацан жив. Ну, і я до нього на квартиру вже вписалася.
– Шо, з дому втекла?
– Та чого втекла. Так, пішла собі. В мене старі крейзануті.
– Ясно. А нормальний хоч який був? Цей пацан?
– Жартуєш? Афіґєнний! Ми з ним стопом всюди їздили, у Болгарії навіть були… Але він був трохи з цими… зі странностями.
– Наприклад?
1 2 3 4 5