н до Інституту, значить, дослідити обставини зникнення Гастрономікона , а там на нього з вулиці Громадянського Шлюбу вискочили неввічливі гобліни у великих кількостях і, інкримінувавши йому якісь невідомі Бруксові, мої тобто, заслуги, заходилися здійснювати над ним насилля. Далі прозвучав короткий опис бойових дій — як Нінка мужньо гамселив значно переважаючі сили ворога, як він майже розкидав по всій вулиці скривавлені тіла необачних нападників, та тут з-за рогу підступно з’явився неприємний тип, який повідомив нікчемним решткам амбалів, що зв’язалися вони не з тим і скомандував відступ.— Ага, а повідомлення про викрадення надійшло на твій пейнджер і ти вирішив, що автор цього незрівнянного літературного твору на древній мові шанувальників громадського харчування — наш непередбачуваний Джаскін?Нінкомпуп похмуро кивнув. Начальство повернулося до мене, зловісно клацаючи нігтями по столу.— То що скажеш, мовознавець?— А що? Що я? Він же сам, — я звинувачувально ткнув пальцем у Нінку, — відмовився від моєї компанії, мовляв, пограбування — його вотчина. А воно, виявилося, якісь прихильники мого таланту вирішили викликати мене на побачення таким ось чином… Оскільки, ймовірно, талант мій надто грандіозний, випереджає свій час, і для смертного невластивий. То й, того, хотіли допомогти мені відійти у вічність молодим і гарним…З кожним словом я вірив собі все більше, тож вирішив змовкнути, аби зовсім себе не переконати. А то якось все виходить надто трагічно.— Диви, он воно як, — з повагою сказав Джаскін.— Гм, — співчутливо мовив Нінка— Прекрасно, — потираючи руки, повідомив Пайба Оліфаг.Ми троє вирячилися на нього в німому зачудуванні.— Та що ви дивитеся на мене, як на схибленого на здоровій дієті вурдалаку? Кому-кому, а вам уже слід було і звикнути.Пан Оліфаг дістав із шухляди люльку та заходився її набивати. Очевидно, на ненакурену голову бідному Редакторові з нами було тяжко спілкуватися, тож вимагалася додаткова стимуляція. Джаскін зітхнув та, підібгавши мантію, дістав із кишені брюк пом’яту пачку цигарок. Ми з Нінкою заскиглили, мов негодовані цуценята, результатом чого стало те, що невблаганний Джаскін із гірким “ну не паразити?” метнув і нам по цигарці. Якусь хвилинку у кабінеті Редактора “Голосу Совісті” запала мовчанка і чути було лише задоволене зітхання та вихукування отруйного диму.— Отже, — зрештою мовив пан Оліфаг, — я вважаю, що попри деякі побічні ефекти на зразок регулярних фізичних ушкоджень наших співробітників, те, що відбувається, є корисним для справи. Це свідчить про те, що нам вдалося розворушити справу про амфікорумпіни, в нас вірять, і, як наслідок, бояться. А це, по-перше, сприяє збільшенню тиражу, а по-друге, це — єдине, що здатне забезпечити нам таку-сяку безпеку. Не треба свердлити мене закоханими поглядами, панове! Треба дати їм зрозуміти, що ми маємо більше інформації, і у випадку чого, ну, ви розумієте. Ти нічого не накопав, а, Брукс? А то в тебе оченята підозріло блищать.— Я, ну, лише встиг побувати на чорному базарі, а потім зазирнув до Установи. Ми ж, — я кивнув до Нінки, — намагалися розшукати пана Портфеллера.Колеги вирішили присвятити мені дещицю своєї уваги. Власне, на мене тепер дивилися три пари очей з професіональним зацікавленням психіатрів, які зіштовхнулися із феноменом розладу удаваного маніакально-депресивного психозу.— Чорний, значить, базар. Ага, — першим прийшов до тями Редактор, — Установа. Ну, могло бути і гірше. Наприклад, витверезник, а Джаскін?Той розреготався, Нінка замріяно заусміхався, а мені не залишилося нічого окрім як оглядати їх з невимовним докором— Та не лякайся, Бруксе, — мовив Редактор, — це у Джаскіна в часи його буремної юності був такий метод: береш об’єкт інтерв’ю за барки, доставляєш його у найближчий питний заклад і заливаєш істотною кількістю алкогольних напоїв, аби нещасний не надто пручався. Цілу філософію склав, підступний, називалася вона “Метод та істина” — правильно, Панчі? — з натяком на вміст алкогольних сполук, та навернув у свою віру значну кількість співробітників. В результаті я починав свій ранок з регулярного прочісування Дрободанських витверезників на предмет кореспондентів ГС. Це було звичайно, дуже весело, однак одного ранку, коли в Редакції мене зустріла негостинна тиша, я вирішив покласти цьому край. Це була титанічна праця, та мені вдалося досягти — відносного — успіху.— Он воно що, — зітхнув я, — невчасно, значить, потрапив я до вас, шановні, не застав золотої доби Редакції. Шкода… Але який красивий метод, пане Джаскін!Той улещено зашарівся.— Пробач колего, — винувато всміхнувся Пайба Оліфаг, — що доводиться тобі працювати у похмурий вік панування людської розважливості, однак зроби старому послугу, напиши статейку. Тобі ж неважко, правда? Ти працюєш позанормово, я неймовірно тішуся. Примітивна залежність, але так надихає!— Але про що писати? — розгубився я.— Про ринок, про чорненький. Огляд товарів зробиш, викладеш свої унікальні враження на папері. Це ж така можливість для самовираження! Ну, згоден?— Спробуй не погодитися! — з повагою повив я, — Ви й мене пиячити відучите, як-от моїх нещасних колег. Тоді моє життя втратить будь який сенс!— Який він мудрий, страшно глянути, — кивнув на мене Джаскін, — нарешті, Пайба, ти знайшов ідеального працівника. Нам з Нінкою можна йти на заслужений відпочинок.— Ага, відпо-шинок, хіба що. Знаю я вас, ледве з Редакції, відразу ж у питний заклад аби зняти стрес, який спричиняє кропітка праця. Гаразд, митці, — мовив пан Оліфаг, піднімаючись з-за столу, — Вже по сьомій, я відчуваю докори сумління з призводу того, що досі сиджу сидьма на службі замість культурно збагачуватися в хорошому товаристві.— Звичайно, ми не тягнемо! — зрадів Джаскін, підхоплюючись, — Нінка, ходи, складеш мені компанію, я йду до “Гелікону”.— Я буду скаржитися на долю, а ви будете мені співчувати та підливати міцних напоїв у склянку?— Ой, може, щось оригінальніше вигадаєш, а то вже набридати починає.— Гаразд, — поважно мовив той, — на цей раз я сам наливатиму. Слід поважати побажання безпосереднього начальства, особливо, коли воно пригощає. Ну, Бруксе, не сумуй. Може й тебе колись відлупцюють, і Редактор на радощах пляшку виставить!— Іди геть, не заважай мені скорботно оплакувати загибель прекрасних планів на сьогоднішній вечір.Мені всі хором поспівчували і залишили у гордій самотності. Я побрів до власного відділу, де взяв до рук перо й замислився. Після години зітхань, стогонів та почісувань потилиці на папір посипалися перші слова статті, а потім я так захопився, що, коли жирна крапка увінчала останнє речення, над Дрободаном сходив місяць, що безапеляційно вказувало на настання ночі. Виснажений, але у шаленому захваті від власної звитяги, я побрів додому з наміром здійснити найбільш доречну для цієї пори справу.
***
Як можна здогадатись, навіть не надто напружуючись, це мені не вдалося. Моя нервова система, навантажена різноманітними враженнями, почала перетворюватись на щось принципово нове. Якось Нінкомпуп оповів мені страшну історію про те, що споживання інформації змінює не тільки психологію, а й саму фізіологію споживача. Тоді я покивав, повідомивши, що тепер мені було зрозуміло, чому йому так добре вдається домовлятися з жінками: інтеракції з мутантами так збагачують досвід! Тепер, однак, це стає мені більш зрозумілим — формуються нові потреби надзвичайної сили, збудження викликають неприродні речі, органи чуттів перелаштовуються на сприйняття сумнівного і несподіваного. Зараз же, замість відпочивати, я почав думати, і цей нехитрий процес довів мене до стану такої екзальтації, як не зміг би ніякий автоеротизм. Я зірвався з ліжка, як кришка з банки із бродячою консервацією, і закрокував по кімнаті, перечіпаючись через меблі, капці та власні нижні кінцівки. Я відчував, що ось-ось повинна статися якась неприємність. “Якщо я не припиню шпортатись, — скептично зауважив я до себе, — то це відбудеться прямо зараз.” Не повірити такому авторитету я, звісно, не міг, тож сів і спробував заспокоїтись. Не допомогло.Архи… Якщо для них так просто знищити якийсь дисфункціональний елемент Системи, то що можна їм протиставити? Не власний же героїзм, хе-хе. Вони вже зробили перший крок, напавши на нещасного Нінкомпупа, метою чого було або моє фізичне знищення або ж — спроба психологічного тиску, гм, до повного психологічного розчавлення. Але що я зробив, власне? Нечемно поводився з бідолахою Фобіусом? Видобув і оприлюднив приховану від громадськості інформацію? Так, але чого їм боятися? Невже це може зашкодити Системі? Якщо це і справді так, то Архи можуть вчинити справді щось кардинальне.Однак, в той момент, коли якийсь зухвалий здогад збирався було утворитися з черева оголеної інтуїції, прикриваючись лише підсвідомо-прозорими аргументами, на сцену подій опустилася завіса. Опустилася, як найліпший вид транквілізаторів — паля охоронця правопорядку — мої очі заплющилися, а тіло надбало горизонтального положення. Не знаю, що спричинило таку неконвенційну поведінку — втручання зловісних сил чи здоровий молодецьких сон — але той факт, що я тимчасово випав із свідомого існування, беззаперечний.Ввижалися мені всю ніч якісь жахи: то за мною бігала розхристана Парабелла, вимагаючи взяти прикуп і вістувати, то чомусь з’являвся пан Фобіус, що сумно награвав на гітарі і мурмотів “мені бгакує твого бюсту, мені бгакує твоїх очей…”, тоді навколо мене здіймалися чорні стіни моторошного храму, ввійти куди можна урочисто, по-громадянськи, по молодості-глупості, тому що всі так роблять і як справжній джентльмен, а вийти — в судовому порядку, через психологічну несумісність або за обопільною згодою. Потім мені ввижалися Джаскін з Нінкою, які розливали по склянках машинне мастило і запрошували бути третім і, зрештою, чувся мені плач жінки, яка копала яму, сумуючи з приводу того, що чоловіка легше поховати, ніж виховати.Прокинувшись, я в жасі відразу ж кинувся до чудесної книги тлумачень сновидінь, автором якої був славетний Комплекс Рейд, де у розділі шлюбофобії знайшов наступне: “Ваша підсвідомість перебуває у стані хворобливого збудження. Поздоровте дружину з днем народження, застрахуйте життя і майно, сплатіть податки і вам відразу ж стане легше.” Це ж треба, таку похабщину в книжках пишуть, безсоромні! Однак, все свідчило про те, що спокійному життю моєму прийшов кінець.На роботу я спізнився. Свідомо і цілеспрямовано. Іноді кажуть: слід з’їсти зранку живу жабу і тоді протягом дня нічого гіршого не трапиться. Вишукана теорія, заснована на законі всесвітнього сприяння. Однак, чомусь ніхто не звернув уваги на мій зухвалий вчинок, начальство лише байдуже кивнуло, зовсім наче не бажаючи розпочати цей чарівний ранок належною дисциплінарною процедурою (це, здається у керівників різного рівня називається “зарядка” — себто, працівника слід зраночку вилаяти аби налаштувати його на робочий настрій). Тоді я пішов по Редакції стріляти цигарки. Навдивовижу, з усіх опитаних нафік мене послало лише 20% колег, тоді як зазвичай цей відсоток складає 70-90; приголомшений, я усвідомив, що встиг зібрати заледве чи не півпачки. Навіть Нінкомпуп, на якого я так розраховував, не сказав нічого гадісного про мій змучений безсонням вигляд, а запропонував ковток — пристойної навіть — кави. Ну ніякої можливості зіпсувати ранок! Отже, все навіть серйозніше, ніж здавалося.І ось, нарешті, це сталося. Та не зовсім так, як гадалося. До відділу зайшов Джаскін, крекчучи і притримуючи рукою щоку.— Що це з тобою? — здивовано мовив Гріф Реморс.— А… Це Термаганта. Я лише сказав їй, що вона гарно виглядає, а вона інкримінувала мені якесь дурне сексуальне домагання на робочому місці і дала по пиці. За що питається? Та ще й всучила мені — ось, повідомлення для вашого відділу з Фонду розвитку гуманітарних проблем.— Ну так давай сюди! — збуджено висловив вимогу Редактор відділу, — Це ж, відзнач, останній раз, коли нам надходило повідомлення з Фонду, тоді, гм… секта фанатиків оголосила про ритуальне винищення шаманів та чорнокнижників — заледве не загинуло на вогнищах кілька сот провідних спеціалістів з реклами, піару та виборчих технологій.— Знаю, колего. От того й віддавати не хочу. Я його прочитав.— Ах ти ж паскуда! — лагідно усміхаючись, прошепотів Гріф Реморс, вхопившись за краєчок документа, — Ану віддай!— А фіг тобі! — гордо мовив Джаскін, сіпаючи листок до себе, — і так вашому відділу останнім часом дістається найкраще! Випадок же явно із мистецької сфери!— Панове, — замогильним тоном втрутився я, — дозвольте нагадати, що Нінкомпуп постраждав якраз через те, що чинив опір фатуму та волі начальницькій.Джаскін хмукнув і демонстративно відпустив документ. Гріф Реморс, що не розраховував на таку легку перемогу, впав назад у крісло і забив копчик.— Ах ти ж, страмна халепа, — поскаржився він, — Який винятково хороший початок справи. Ще нічого не почалося, а Редактор вже постраждав. Ну-с, що тут у нас?Він заглибився в читання, і я міг бачити, як обличчя Редактора довшає і набуває приголомшено-блідого відтінку. Дочитавши, він обвів поглядом аудиторію, себто Джаскіна, мене, Ленса та Скрайба, що уважно спостерігали за розвитком подій.— Грк-хх. Хлопці, це, не знаю навіть… Загинув посол Забодянщини, Бухайрі-бель Нірвананіум. Системні розпорядники розробляють версії самогубства на ґрунті інтимно-емоційних проблем у професійній сфері. І, відзначте, умисного вбивства на ґрунті незареєстрованих особистих стосунків. Джаскін, ти хоч розумієш, що це означає? Хтось із вас бачив останнім часом Ешлі? Брукс?!— Я бачив її позавчора і… ну, власне, вночі. А вчора її цілий день не було.— Ну ясно, — Гріф Реморс відкинувся у кріслі і заплющив очі.— Шеф, — тихо мовив Скрайб, — Ну не могла ж вона, справді…— Вона? Вона-то якраз могла. Тільки б навряд чи ризикнула — Ешлі навіть у безвідповідальному стані не стала б наражати всю Редакцію на небезпеку такого скандалу. Швидше за все посла прибрали і, скориставшись нагодою, намагаються уникнути відповідальності.— Анн-воно як, — протягнув я, — Я переконаний, що це продовження, чи то логічне завершення справи з амфікорумпінами.— Дійсно, Брукс, — повільно вимовив Джаскін, — ти ж у нас обізнаний у справах Забодящини. І виходить, що ніхто з нас більше про це не знає. І чому, питається?— Так, але і від мене всі дуже старанно приховували контакти Ешлі із посольством Забодянщини. За такого взаєморозуміння не дивина…— Стоп, колеги, припиніть істерику! — рикнув Гріф Реморс, — і так ситуація — гірше нема куди, тільки взаємних звинувачень не вистачало!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17
***
Як можна здогадатись, навіть не надто напружуючись, це мені не вдалося. Моя нервова система, навантажена різноманітними враженнями, почала перетворюватись на щось принципово нове. Якось Нінкомпуп оповів мені страшну історію про те, що споживання інформації змінює не тільки психологію, а й саму фізіологію споживача. Тоді я покивав, повідомивши, що тепер мені було зрозуміло, чому йому так добре вдається домовлятися з жінками: інтеракції з мутантами так збагачують досвід! Тепер, однак, це стає мені більш зрозумілим — формуються нові потреби надзвичайної сили, збудження викликають неприродні речі, органи чуттів перелаштовуються на сприйняття сумнівного і несподіваного. Зараз же, замість відпочивати, я почав думати, і цей нехитрий процес довів мене до стану такої екзальтації, як не зміг би ніякий автоеротизм. Я зірвався з ліжка, як кришка з банки із бродячою консервацією, і закрокував по кімнаті, перечіпаючись через меблі, капці та власні нижні кінцівки. Я відчував, що ось-ось повинна статися якась неприємність. “Якщо я не припиню шпортатись, — скептично зауважив я до себе, — то це відбудеться прямо зараз.” Не повірити такому авторитету я, звісно, не міг, тож сів і спробував заспокоїтись. Не допомогло.Архи… Якщо для них так просто знищити якийсь дисфункціональний елемент Системи, то що можна їм протиставити? Не власний же героїзм, хе-хе. Вони вже зробили перший крок, напавши на нещасного Нінкомпупа, метою чого було або моє фізичне знищення або ж — спроба психологічного тиску, гм, до повного психологічного розчавлення. Але що я зробив, власне? Нечемно поводився з бідолахою Фобіусом? Видобув і оприлюднив приховану від громадськості інформацію? Так, але чого їм боятися? Невже це може зашкодити Системі? Якщо це і справді так, то Архи можуть вчинити справді щось кардинальне.Однак, в той момент, коли якийсь зухвалий здогад збирався було утворитися з черева оголеної інтуїції, прикриваючись лише підсвідомо-прозорими аргументами, на сцену подій опустилася завіса. Опустилася, як найліпший вид транквілізаторів — паля охоронця правопорядку — мої очі заплющилися, а тіло надбало горизонтального положення. Не знаю, що спричинило таку неконвенційну поведінку — втручання зловісних сил чи здоровий молодецьких сон — але той факт, що я тимчасово випав із свідомого існування, беззаперечний.Ввижалися мені всю ніч якісь жахи: то за мною бігала розхристана Парабелла, вимагаючи взяти прикуп і вістувати, то чомусь з’являвся пан Фобіус, що сумно награвав на гітарі і мурмотів “мені бгакує твого бюсту, мені бгакує твоїх очей…”, тоді навколо мене здіймалися чорні стіни моторошного храму, ввійти куди можна урочисто, по-громадянськи, по молодості-глупості, тому що всі так роблять і як справжній джентльмен, а вийти — в судовому порядку, через психологічну несумісність або за обопільною згодою. Потім мені ввижалися Джаскін з Нінкою, які розливали по склянках машинне мастило і запрошували бути третім і, зрештою, чувся мені плач жінки, яка копала яму, сумуючи з приводу того, що чоловіка легше поховати, ніж виховати.Прокинувшись, я в жасі відразу ж кинувся до чудесної книги тлумачень сновидінь, автором якої був славетний Комплекс Рейд, де у розділі шлюбофобії знайшов наступне: “Ваша підсвідомість перебуває у стані хворобливого збудження. Поздоровте дружину з днем народження, застрахуйте життя і майно, сплатіть податки і вам відразу ж стане легше.” Це ж треба, таку похабщину в книжках пишуть, безсоромні! Однак, все свідчило про те, що спокійному життю моєму прийшов кінець.На роботу я спізнився. Свідомо і цілеспрямовано. Іноді кажуть: слід з’їсти зранку живу жабу і тоді протягом дня нічого гіршого не трапиться. Вишукана теорія, заснована на законі всесвітнього сприяння. Однак, чомусь ніхто не звернув уваги на мій зухвалий вчинок, начальство лише байдуже кивнуло, зовсім наче не бажаючи розпочати цей чарівний ранок належною дисциплінарною процедурою (це, здається у керівників різного рівня називається “зарядка” — себто, працівника слід зраночку вилаяти аби налаштувати його на робочий настрій). Тоді я пішов по Редакції стріляти цигарки. Навдивовижу, з усіх опитаних нафік мене послало лише 20% колег, тоді як зазвичай цей відсоток складає 70-90; приголомшений, я усвідомив, що встиг зібрати заледве чи не півпачки. Навіть Нінкомпуп, на якого я так розраховував, не сказав нічого гадісного про мій змучений безсонням вигляд, а запропонував ковток — пристойної навіть — кави. Ну ніякої можливості зіпсувати ранок! Отже, все навіть серйозніше, ніж здавалося.І ось, нарешті, це сталося. Та не зовсім так, як гадалося. До відділу зайшов Джаскін, крекчучи і притримуючи рукою щоку.— Що це з тобою? — здивовано мовив Гріф Реморс.— А… Це Термаганта. Я лише сказав їй, що вона гарно виглядає, а вона інкримінувала мені якесь дурне сексуальне домагання на робочому місці і дала по пиці. За що питається? Та ще й всучила мені — ось, повідомлення для вашого відділу з Фонду розвитку гуманітарних проблем.— Ну так давай сюди! — збуджено висловив вимогу Редактор відділу, — Це ж, відзнач, останній раз, коли нам надходило повідомлення з Фонду, тоді, гм… секта фанатиків оголосила про ритуальне винищення шаманів та чорнокнижників — заледве не загинуло на вогнищах кілька сот провідних спеціалістів з реклами, піару та виборчих технологій.— Знаю, колего. От того й віддавати не хочу. Я його прочитав.— Ах ти ж паскуда! — лагідно усміхаючись, прошепотів Гріф Реморс, вхопившись за краєчок документа, — Ану віддай!— А фіг тобі! — гордо мовив Джаскін, сіпаючи листок до себе, — і так вашому відділу останнім часом дістається найкраще! Випадок же явно із мистецької сфери!— Панове, — замогильним тоном втрутився я, — дозвольте нагадати, що Нінкомпуп постраждав якраз через те, що чинив опір фатуму та волі начальницькій.Джаскін хмукнув і демонстративно відпустив документ. Гріф Реморс, що не розраховував на таку легку перемогу, впав назад у крісло і забив копчик.— Ах ти ж, страмна халепа, — поскаржився він, — Який винятково хороший початок справи. Ще нічого не почалося, а Редактор вже постраждав. Ну-с, що тут у нас?Він заглибився в читання, і я міг бачити, як обличчя Редактора довшає і набуває приголомшено-блідого відтінку. Дочитавши, він обвів поглядом аудиторію, себто Джаскіна, мене, Ленса та Скрайба, що уважно спостерігали за розвитком подій.— Грк-хх. Хлопці, це, не знаю навіть… Загинув посол Забодянщини, Бухайрі-бель Нірвананіум. Системні розпорядники розробляють версії самогубства на ґрунті інтимно-емоційних проблем у професійній сфері. І, відзначте, умисного вбивства на ґрунті незареєстрованих особистих стосунків. Джаскін, ти хоч розумієш, що це означає? Хтось із вас бачив останнім часом Ешлі? Брукс?!— Я бачив її позавчора і… ну, власне, вночі. А вчора її цілий день не було.— Ну ясно, — Гріф Реморс відкинувся у кріслі і заплющив очі.— Шеф, — тихо мовив Скрайб, — Ну не могла ж вона, справді…— Вона? Вона-то якраз могла. Тільки б навряд чи ризикнула — Ешлі навіть у безвідповідальному стані не стала б наражати всю Редакцію на небезпеку такого скандалу. Швидше за все посла прибрали і, скориставшись нагодою, намагаються уникнути відповідальності.— Анн-воно як, — протягнув я, — Я переконаний, що це продовження, чи то логічне завершення справи з амфікорумпінами.— Дійсно, Брукс, — повільно вимовив Джаскін, — ти ж у нас обізнаний у справах Забодящини. І виходить, що ніхто з нас більше про це не знає. І чому, питається?— Так, але і від мене всі дуже старанно приховували контакти Ешлі із посольством Забодянщини. За такого взаєморозуміння не дивина…— Стоп, колеги, припиніть істерику! — рикнув Гріф Реморс, — і так ситуація — гірше нема куди, тільки взаємних звинувачень не вистачало!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17