Я відповім на всі запитання, — гордо випростався пан Анатоль.
Марта почала швидко, не задумуючись, питати.
— Охоронний розмір судака?
— До сорока сантиметрів, — відповів пан Анатоль.
— А на водах державних рибних господарств?
— Гм, — затнувся пан Анатоль. Марта відповіла не задумуючись:
— Не можна ловити судака вагою менше, як кілограм і завдовжки менше, як п'ятдесят сантиметрів. А охоронний розмір краснопера?
— До п'ятнадцяти сантиметрів. — Плітки?
— До п'ятнадцяти сантиметрів.
— Лина?
— Гм, — занепокоївся лицар спінінгу. Після довгого обдумування невпевнено сказав: — Тридцять сантиметрів.
— Ні. До двадцяти п'яти. Щука?
— Сорок сантиметрів.
— Вугор?
І знову на обличчі пана Анатоля видно нерішучість. Дівчина махнула рукою.
— Облишмо екзамен. Мені здається, що ви не ладнаєте з статутом Польської спілки рибалок.
— Ви мене ображаєте, — розсердився лицар спінінгу.
— А ви назвіть охоронні періоди: судака, щуки, сома, джерельної форелі, харіуса, ряпушки.
Пан Анатоль переступив з ноги на ногу.
— Я завжди ловлю влітку. Але знаю, що судака заборонено ловити до початку червня.
— До тридцять першого травня. А щуку?
— Так само.
— Неправильно. До п'ятнадцятого квітня. Пан Анатоль тупнув ногою.
— Я не дозволю розмовляти зі мною таким тоном. Я досвідчений рибалка, а ви ще надто молода, щоб мене екзаменувати.
Він пішов розгніваний, щось сердито бурмочучи. Проте ми побачили, що він витяг з води одну вудку і вже ловив тільки двома, як годилося за статутом.
— Наука не йде до бука, — розсміялася дівчина. Раптом їй захотілося порибалити.
Вона дістала з човна діряву бляшанку з принадою. Там було кілька пічкурів.
— На щуку, — пояснила Марта.
Запропонувала піти трохи далі, до маленької затоки. Але мені не хотілося ловити рибу. Я помітив рух на білій яхті, мене непокоїло те, що я не знаю долі рибальської карти. Голова в мене йшла обертом від усіляких підозрінь, здавалося, от-от сяйне думка, що розкриє усі таємниці Озерища.
— А що ви збираєтесь робити? — спитала Марта.
— Засмагатиму, — відповів я, роздратований, що вона заважає мені думати.
Вона взяла вудку, принаду й пішла берегом. Я приклав до очей бінокль. Вацек Краватик з Бороданем поставили на палубі яхти тапчани, біла дама лежала на ковдрі на даху кабіни й засмагала. Вацек з Бороданем про щось розмовляли, жваво жестикулюючи. Може, сварилися.
«Я багато дав би, тільки б дізнатися, за що вони сваряться», — подумав я.
Устромив руку у воду. Віяв міцний вітер, було холодно, але вода здавалася теплою. Я роздягнувся, залишившись тільки в плавках. Пірнув і плив під водою до яхти, поки вистачило духу. Потім обережно вистромив голову, щоб ухопити в легені повітря і подивитися, чи не помітили мене з яхти.
Але побоювання були марні. Бо я плив до корми, а Вацек Краватик і Бородань сиділи спереду. Мене могла помітити лише біла дама на даху кабіни, але й вона не дивилася сюди. Здавалося, що її захопила сварка між Вацеком і Бороданем,
Я знову пірнув у воду і виплив уже поблизу яхти. Хвилі були великі, іноді вони ринули над моєю головою і вкривали мене білою піною. Щоб трохи відпочити, я ліг на хвилі, й вони підкинули мене аж до борту. Я вхопився рукою за раму круглого віконця каюти і притулився до слизьких дощок корпусу яхти.
Бородань сердито казав Краватикові:
— Ми витратили купу грошей, а тепер знову марнуємо час. Треба щось робити, розумієш?
Вацек відповідав:
— Хлопчисько обіцяв принести сьогодні карту. Завтра вже заходимось ловити.
— А як не принесе?
— Хіба йому не треба грошей, чи що? Ми дамо йому й п'ять тисяч. Він із шкури вилізе і з-під землі добуде нашу карту.
— А може, повідомити міліцію? — роздумував Бородань. — Міліція скоріше від Франека знайде злодія.
— Міліція? — занепокоївся Краватик.
— А що тут такого? Карта це карта, нам же повертають украдені речі.
— Не про це мова. Мені здається, що в Чорного Франека більше шансів дістати цю карту. Адже він, мабуть, знайомий з усіма розбишаками на озері. І він легко домовиться з ними, надто коли пообіцяє їм трохи грошей. Я вважаю, що слід набратись терпіння. Діяти почнемо завтра.
У цю мить Вацек Краватик устав з тапчана.
— Поглянь! — закричав до Бороданя. — Якась велика туша пливе під водою.
Він перехилився через борт, стежачи за тінню риби в озері. І побачив, що я притулився до корпусу.
— Що ви тут робите? — вереснув він. — Ви підслуховуєте нас? Чи, може, хочете нас обікрасти?
У мене язик прилип до піднебіння.
— Відпочиваю, — пробелькотів я.
— Як це відпочиваєте? Тут?
— Я плавав. Але велика хвиля, і я знесилів. І вхопився за яхту, щоб відпочити. Зараз попливу до берега.
З палуби вихилилась і Едіта.
— Добрий день, — привіталась вона. — Будь ласка, може, вийдете до нас на палубу? Мабуть, ви змерзли? Вип'єте чогось гарячого?
Вона була дуже мила. А це викликало підозру в Бороданя.
— Звідки ти знаєш цього добродія? — гостро спитав він.
Вона не встигла пояснити, як втрутився Вацек.
— Чи не про цього типа розповідав нам Чорний Франек? Зажди-но, як його прозивають? Самоходик чи щось таке…
Біла дама й далі була дуже мила. Вона простягла до мене руку й знову запропонувала:
— Може, ви все-таки зайдете до нас на гарячий чай або на сигаретку?
Я випустив з рук вікно кабіни, ногами відштовхнувся від корпусу.
— Хай іншим разом! — гукнув я.
Щосили вимахуючи руками, я плив до берега, а вони стояли на палубі й підозріливо дивилися на мене.
На мисі Судака сиділа Марта й тримала в руках мій бінокль.
— Спіймалися, — сказала вона мстиво. — Дуже негарно підслуховувати.
Повіяв вітер, і я аж затрусився від холоду. Цокотячи зубами, схопив одяг і заліз у кущі. Коли повернувся на берег, усе ще тремтів, а дівчина дивилась на мене майже з задоволенням.
— У вас буде нежить, — сказала вона. А потім сердито тупнула ногою. — Ви послали мене по рибу, а самі…
— Що «самі»? — прикинувся я здивованим. — Хіба вже мені заборонено купатися в озері? І хіба я посилав вас по рибу?
Вона похитала головою.
— Ви купалися? На такому холодному вітрі? Мені відразу здалося щось не так, коли ви не пішли зі мною по рибу. Я вернулася з півдороги і дивлюсь, а ви вже коло яхти. Поглянула в бінокль і побачила, як ви причаїлись під бортом. Ну, вже і обличчя були в Краватика й Бороданя, коли вони вас помітили. То про що ж вони розмовляли? — спитала вона серйозно.
Не було сенсу гратися з нею в «куцу бабу».
— Чорний Франек ще не приніс їм карти. Вони починають нервуватися.
Марта на мить замислилась.
— Та карта справді дуже потрібна вам?
— Може, і я хочу стати князем спінінгу?.. .
— Я покажу вам місця, де найкраще ловиться щука, короп, плітка, краснопір, вугор. Чи й після цього вас цікавитиме карта Вацека Краватика?
— На жаль, так.
— Ви не скажете мені, чому?
— Ні.
— Мені перехотілося рибалити. Повертаймося, — сказала вона ображено.
Я слухняно сів у човен. Дівчина не обізвалася до мене й словом, поки ми пливли на той берег. Навіть коли я вистрибнув поблизу свого намету, вона не сказала, чи ще колись відвідає мене. Тільки махнула рукою на прощання.
Однак у мене було передчуття, що ми ще не раз зустрінемося і, мабуть, за цікавих обставин.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Чи повинні існувати мандрівні лицарі. Брончине признання. Зустріч на мисі Судака. Зрада. Ми в пастці. Втеча. Голос зачарованої дудки. Порятунок. Несправжній чи справжній орнітолог?
Бронка повернулась аж увечері. Вона була дуже голодна і здавалася стривоженою, хоч намагалась приховати це від мене. Я не набридав їй запитаннями і поклав мовчки чекати, поки вона сама схоче про все мені розповісти.
Вітер стих, озеро поволі заспокоювалось. Але вечірнє повітря було холодне. Щоб не змерзнути, я мусив натягти грубого светра. Подумав, що й дівчині, певно, холодно, і дав їй свою шкіряну куртку.
Замість подякувати, вона глузливо сказала:
— І де ж та ваша чудова пригода?
Спершу я хотів був пустити повз вуха цю її відверту зачіпку. Однак відповів:
— Мені здається, що тобі сьогодні не бракувало пригод. Я ліг на ковдрі поблизу намету й дивився на озеро.
Того вечора у моїх сусідів був радісний настрій. Уперше пан Анатоль із паном Казиком привезли чимало риби. Насмажили на вечерю і тепер усі четверо сиділи перед своїми наметами і розмовляли. Точніше, пан Анатоль виголошував промову про рибальство.
Не розумію цієї пристрасті. Крім того, я не вважаю спортивною ситуацію, коли з одного боку зручно стоїть на березі тепло вдягнений, у довгих гумових чоботях літній чоловік, а його «суперником» є пліточка, маленька весела рибка, що гасає в озері. Мені більше до душі інші заняття. Правда, за них нікому не дають медалей, не порівнюють рекордів, нікого не оголошують ні князем, ні королем, ні навіть лицарем. А може, слід було б відновити інститут мандрівних лицарів, щоб вони під час відпусток мандрували по країні, допомагаючи слабшим і борючись зі злом?
Мої роздуми перебили Телль із Яструбом. Вони причалили байдаркою до берега тоді, коли Бронка скінчила їсти обід, який я залишив для неї у казанку.
Яструб перший вистрибнув на землю і, похитуючись на своїх цибатих ногах, відразу підійшов до дівчини.
— Мене не обдуриш! — закричав він пискливим голосом. — Ти з ватаги Чорного Франека! Що. ти тут робиш? Чого прийшла? Знову якийсь бешкет хочете зчинити? Твій Чорний Франек дістав сьогодні добрячого прочухана від своїх приятелів. Але ми й так виженемо вас звідси під три вітри.
Дівчина не обізвалася, тільки нижче схилилася над казанком. А Яструб, мов не помічаючи мене, сказав до Телля, що витягав байдарку на берег:
— Може, заберемо її до нашого табору? Якщо вони беруть у полон, то й ми можемо зробити так само.
Телль пустив ті слова повз вуха. Підійшов до мене, привітався, але і його інтригувала присутність Бронки.
— Ви знаєте, що вона з ватаги Чорного Франека?
— Була. Вона порвала з ними, — пояснив я.
— Як це: порвала? Сьогодні до обіду вона була разом з Чорним Франеком на острові Буковець серед кемпінгів. Планували якийсь напад чи нову крадіжку.
Бронка дуже дивно зреагувала на ці слова.
— Порвала? Я зовсім не порвала з Чорним Франеком! — вигукнула вона до Яструба. — Не порвала й не порву з ним, розумієте?
Яструб аж узявся руками в боки.
— Ну, ви чуєте? Тепер бачите, кого ви прихистили?
— Я повинен звернути вашу увагу, що місце, де я живу, вважаю нейтральною територією. Бронка користується правом недоторканності. Ви знаєте, я не схвалюю вашої війни з ватагою. Бронка оселилася тут як моя знайома.
Вільгельм Телль невдоволено похитав головою.
— Так не можна, пане Томашу. Який же це нейтралітет? Виходить, ви допомагаєте ватазі Чорного Франека. А ви ж знаєте, ми щиро хотіли з ними помиритися. І що вийшло? Вони знову підступно прокралися до нашого табору й поперевертали намети. Тепер уже не може бути мови про спокій над озером. Або ми, або вони.
— Авжеж! — вигукнув Яструб. — Або ми, або вони.
Хлопці відпливли. А я, дивлячись їм услід, сумно подумав, що, мабуть, на якийсь час утратив приятеля, з котрим пережив стільки чудових пригод.
До мене підійшла Бронка. Сіла на ковдрі. Так, як і я, дивилася вслід байдарці.
— Картаю себе, що покинула Франека. Та ще тоді, коли всі його кидають. Там уже ніхто його не слухається.
— Не матиме Франек карти, не одержить грошей від Крава-тика, — міркував я вголос. — Ватага не виїде до Сопота, Франек не буде знову ватажком.
— А от і буде! Ще сьогодні буде! — обурилася Бронка. — Ви не знаєте Франека. Він чудовий хлопець.
— Готується до якогось нового бешкету? — глузливо запитав я.
— Дізнаєтесь. І дуже швидко, — промовила вона крізь зуби. А потім, ні з того ні з сього, розплакалась.
— Не люблю плаксіїв, тюхтіїв і слиньків, — сказав я трохи жорстоко. — Дати тобі снодійний порошок? Іди спати. Завтра прокинешся веселіша.
Вона взяла порошок і, хлипаючи, пішла до намету.
О десятій годині вечора на мене чекала зустріч з Капітаном Немо. Я подумав, що коли цього разу Немо поведе зі мною відкриту гру, я розповім йому про затонулий грузовик і намагатимусь залучити його до співробітництва.
У цю мить я згадав про Несправжнього Орнітолога і його чарівну дудку.
«А може, взяти і її на зустріч із Капітаном Немо?» — подумав я.
Адже зустріч мала відбутись на мисі Судака, де поблизу в ліску мешкав Орнітолог. Я не чекав ніякої поганої пригоди, але про всяк випадок, — скоріше для жарту, — надумав озброїтись дудкою. Знайшов її у самоході й поклав до кишені.
Стемніло, наближалася десята година.
Бронка вже, мабуть, смачно спала в наметі. У моїх сусідів теж панувала повна тиша. Я ввімкнув мотор самохода й дуже повільно, майже без шуму й плюскоту виїхав на озеро. Не засвітив автомобільних фар, бо мис Судака лежав навпроти мого намету, я добре знав цю частину озера.
Плив я не поспішаючи, щоб не прибути на побачення раніше, ніж треба. Але не хотів і спізнюватись.
Незважаючи на темряву, берег і дерева на мисі вимальовувались широкою чорною смугою, а незабаром почулося хлюпання хвиль, що розбивалися об піщану косу. Мене трохи здивувало, що я не чую гуркоту глісера, але я подумав, що, може, Каштан Немо трохи спізниться на побачення.
Була рівно десята, коли я прибув на мис Судака. Самохід я завів в очерет, пішов на кінець мису і сів під кущем над самою водою.
Мис Судака здавався безлюдним і спокійним, тільки тихенько й монотонно шумів лісок і хлюпотіли хвилі в озері. Тому я аж здригнувся, коли зненацька в очереті грубим голосом озвався старий качур. Потім загув над головою великий хрущ.
Минуло п'ять хвилин, потім десять. Люлька починала пригасати, а Капітана Немо все не було. Може, він передумав?
На коротку мить крізь хмари прорвався шматочок місяця, схожий на переламану навпіл золоту монету. Але відразу ж зник, і темрява згустилась. Я глянув на годинника. Пройшло вже п'ятнадцять хвилин від призначеного часу нашої зустрічі.
І раптом я відчув, що за моєю спиною хтось є. Я швидко обернувся. Так, хтось ішов попід ліском. Низька чорна постать наближалася до мене нечутно, мов привид.
Я зірвався на рівні. Це був Капітан Немо у своєму чорному плащі, з насунутим на голову каптуром. Він спинився за три кроки від мене і жестом руки показав, щоб я сів. Він і собі присів. Аж до болю в очах я намагався роздивитися в мороці обличчя Капітана Немо, щоб запам'ятати в ньому якусь характерну подробицю. Але темрява так само щільно вкривала його обличчя, як чорний плащ прикривав його тіло, а каптур — голову й волосся.
Ми ще не встигли перемовитись і словом, як раптом від лісу пролунав крик:
— Ловіть його! Він там. З краю півострова! Хлопці, ловіть його!
В одну мить і я, і Немо зрозуміли, що ми оточені ватагою Чорного Франека. З вереском, ламаючи гілля, вони йшли на нас щільною лавою від лісу. Дістали десь човен і підпливли з води, загороджуючи нам дорогу до самохода й глісера, що стояв десь в очереті.
У мене в голові зароїлося багато планів порятунку. Але жодного не можна було здійснити. Стрибнути в озеро? Але там є човен, який відразу ж нас наздожене. Пробиватися крізь лаву й тікати в ліс? А якщо нас спіймають?
— Я вже бачу їх! — кричав Чорний Франек. — Пильнуйте, вони захочуть пробитись…
Отже, вони здогадалися про мої плани й підготувались до них.
Немо, який до цього часу стояв непорушно, раптом наблизив обличчя до мого вуха, і беззвучно шепнув:
— Утікаймо окремо. Ви в ліс, а я в озеро… — Він засвітив електричний ліхтарик — потужний, з трьома батареями рефлектор. Промінь світла спрямував на човен, що підпливав, засліпивши двох хлопців, які сиділи в ньому. Потім, кинувши засвіченого ліхтарика на березі, скочив у воду, там, куди не сягало світло.
А я?
Ватага наближалася з вереском. Я стояв безпорадний, не знаючи, що робити. І раптом згадав про незвичайну дудку. Може, це й смішно, але ж будь-яка спроба втечі здавалась приреченою на невдачу… Я приклав дудку до губів і щосили подув. Пролунав різкий звук, який проймав до кісток.
— Що це? Що вони роблять? — почув я стурбований крик Чорного Франека.
А в цю мить з ліска пролунав дужий голос:
— Я почув вас! Біжу на допомогу!
І Орнітолог, бо це ж він відповідав на посвист дудки, побіг через лісок з таким шумом і тріском, наче це біг не один чоловік, а слон, який трощив усе по дорозі.
— Хто це? Що там таке? — лунали вигуки хлопчаків.
Я скористався хвилиною, коли вони завагалися. І кількома стрибками вибіг їм назустріч. З розгону звалив якогось хлопчака. Перескочивши через нього, кинувся туди, звідки з тріском сунув Орнітолог.
— Утікають! — вереснув Чорний Франек.
Інші хлопці й собі галасували. Дівчата верещали.
Ніхто з ватаги не зрозумів, що Немо скочив у воду. Помітили тільки мою втечу і гадали, що Немо все ще ховається з краю півострова. Вони метнулись туди.
Тим часом до піщаного мису причалив човен, з якого вистрибнули двоє хлопців і загасили ліхтарик, що його покинув Немо.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23