ю, коли пропонував посіяти ці водорості в Охотському морі… Він хотів відвести холодну течію від наших берегів!
– Ну, з течією навряд чи впораються навіть ці гіганти, – висловив сумнів зоолог. – Найбільше, чого можна від них чекати, це те, що вони зможуть відіграти роль чудових молів для захисту гаваней од бур. Ось тут, наприклад, океан постійним діянням своїх хвиль руйнує скелі, стрімчаки, а гігантські макроцисти стеляться пеленою по його поверхні, приймають на себе перші удари цих хвиль, приглушують їх силу, і за ними кораблі часто рятуються від бур… Це відзначив ще Дарвін під час своєї подорожі на кораблі «Бігль».
– Ну, злізай з коня, хлопчику, – сказав Скворешня, – приїхали!
Починались зарості. Зоолог неправильно висловився, назвавши їх стіною. Водорості піднімалися з дна під гострим кутом і крутим підйомом далеко тяглися вперед, гублячись у сутінках глибин. Павлик знав, що зараз має бути найважча частина шляху. Він зупинив гвинт, сховав його і став на дно поруч з товаришами.
У хащу вони ввійшли один за одним. Само собою вийшло так, що Скворешня опинився попереду, за ним – зоолог, а Павлик ішов позаду, За два-три десятки кроків, занурюючи ноги в щільну масу рослин, що стелилися під ними, вони ввійшли в неї з головою. Скворешия, немов таран, пробивав дорогу між сплетінням товстих стебел і широкого, м'ясистого листя.
Своєю появою люди внесли в цю мовчазну гущавину цілковите сум'яття. Звідусіль здіймалися хмари маленьких риб і каракатиць, які кублилися в кореневищах водоростей. Зграї крабів, морських їжаків, морських зірок, красивих голотурій та інших тварин найрізноманітніших видів швидко розповзалися по дну або гинули під важкими підошвами людей.
Із стовбурів та листя осипалися на шоломи тисячі ракоподібних. Листя було до того густо всіяне коралоподібними, що здавалося зовсім білим. На ньому часто траплялися напрочуд витончені, красиві будівлі, в яких жили гідроїдні поліпи, прекрасні асцидії.
– Бачиш, бічо, – сказав зоолог, насилу пробиваючись крізь гущавину, – яке багате, різноманітне життя ховають у собі ці водорості! Навіть тропічний ліс не може в цьому відношенні позмагатися з ними. Ще Дарвін сказав, що коли б у якійсь країні знищити всі ліси, то загинуло б менше видів тварин, ніж при знищенні цих макроцистових підводних лісів.
Раптом Скворешня, що йшов попереду, зупинився. Два стебла, товщиною близько двох сантиметрів кожне, випадково обвилися навколо грудей та рук і затримали його. Скворешня понатужився. Стебла не піддалися, – їх тримало не тільки коріння, але й інші, сусідні стебла, з якими вони сплелися біля дна. Самолюбство Скворешні було вражене.
– А, бісова лозина! – розгнівався він. – Ану лиш!.. Він відступив на крок назад і з силою рвонувся вперед. Навіть добра вірьовка навряд чи витримала б цей могутній натиск велетня. Але стебла макроциста немов сміялися над зусиллями Скворешні і ні на крихту не послабили своїх обіймів. Скворешня е першу мить здавався приголомшеним від такої невдачі, а потім розлютувався. – Та що вони? Залізні, чи що?! – закричав він.
– Не інакше! – засміявся зоолог, підморгуючи Павликові. – Мабуть, з якогось корабля, що тут пропливав, упустили ломи, і ось з них виросли стальні троси… От тобі, Павлику, наочний урок, що таке Макроцистіс перифера…
– Ага! Значить, це, ви говорите, урок Павлику? – стримуючи гнів, сказав Скворешня. – А я хочу дати урок цьому проклятому макроцисту!
Він відійшов на два кроки назад, постояв з хвилину і, нарешті, глибоко вдихнувши, з силою гарматного снаряда кинувся вперед.
Далі сталось щось неймовірне. Величезні, товсті, як колони, ноги Скворешні злетіли догори, його шолом зник унизу, під гущавиною; Павлика щось хльоснуло із страшенною силою по грудях і звалило з ніг; падаючи, він ударив ногами по шолому зоолога, і той, приголомшений, сів на дно, нічого не розуміючи. В одну мить троє людей раптом зникли, наче їх тут і не було. Посеред густої хащі, на невеликій прим'ятій галявині, погойдувалися лише два невисоких обірваних стебла; потім гущавина зімкнулася, поглинувши і цих свідків незвичайної битви, яка відбулася в мовчазних підводних джунглях океану…
Першим опам'ятався зоолог. Крекчучи та ойкаючи, він підвівся на ноги і заволав у простір:
– Що сталося? Де ви тут, хлопці?
Він розсунув гущавину й побачив перед собою розгублене обличчя Павлика.
– Я тут, Арсене Давидовичу… А де Скворешня? – Він оглянувся, зробивши крок вперед, і розсунув руками заслону з водоростей.
Скворешня, похмуро знімаючи з себе обірвані зашморги злополучного макроциста, підвів голову й подивився на хлопчика.
– До всіх сьогоднішніх уроків, Павлику, – сказав він з невимовним гумором, – додай ще один: не можна, як бик, кидатися наосліп, забувши про збереження рівноваги…
Зоолог зайшовся реготом, до якого зараз же приєднався Павлик, а трохи згодом і сам Скворешня.
– Яке красиве сальто-мортале ви зробили тільки що, дорогий Скворешня! – говорив, захлинаючись від сміху, зоолог. – Ваші ніжки… О-хо-хо!.. Вашим незрівнянним ніжкам позаздрить будь-яка балетна танцівниця… Ой, не можу!.. О-хо-хо!..
Він схопився за свої металеві боки, продовжуючи реготати й не маючи сил заспокоїтися. Взагалі від дня знаменної розмови з капітаном зоолог був у чудовому настрої і на протязі всього десятиденного перебування біля Вогняної Землі, починаючи від бухти Нассау, працював з попереднім захопленням.
Через двадцять хвилин у тім же строю, із Скворешнею попереду, всі троє вийшли з хащі гігантських макроци-стів і вступили у спокійну смугу прибережжя. І тут дно було нерівне, усипане підводними скелями, стрімчаками; сила-силенна крихітних гранітних, базальтових, сланцьо-вих острівків здіймалася над поверхнею океану. Їх підводні частини були повиті й обплетені тими ж водоростями, але значно менших розмірів порівняно із зустрінутими раніше, з боку відкритого океану. Здавалося, що ці водорості процвітають і особливо пишно розростаються саме в місцях найбільшого хвилювання, посеред безперервного гуркоту бурунів.
Вийшовши з гущавини, зоолог раптом зупинився і сказав:
– А про Горєлова ми й забули! Адже він повинен був нас догнати! Одну хвилину, я з ним з'єднаюся…
На виклик зоолога Горєлов відповів, що він зараз продирається крізь гущавину макроцистів і держить курс до призначеного місця зустрічі – безіменної скелі, якій вони дали назву «Лев'яча голова», біля крайнього острівця з ланцюга, що оточує великий острів Гесті.
Горєлов просив почекати на нього там, щоб далі піти разом: він ще тут не був ні разу, та й за всі десять днів роботи біля Вогняної Землі виходить лише вдруге і не хотів би залишатися сам.
Островів, окремих скель і стрімчаків, які здіймалися над рівнем океану, була тут така сила, що багато мореплавців назвали це західне узбережжя Вогняної Землі «Млечна Путь». Під водою ж, коли приєднати до цього І безліч підводних каменів та скель, що вкривали дно, був повний хаос, справжній лабіринт.
З частими зупинками для збирання організмів минуло не менше двох годин, раніше ніж підводні дослідники наблизилися до «Лев'ячої голови».
Горєлов уже чекав їх. Він сидів на невеликому уламку, розбираючи все, що було в його екскурсійному мішку, і захлопнув його, як тільки розпізнав постаті товаришів, що наближалися до нього.
– Розійдімося тут, друзі мої, в різні боки, щоб обслідувати по можливості більший простір, – запропонував зоолог. – Я піду в напрямі до островів Лондондеррі, Федір Михайлович – південніше, до бухти Кука, а Скворешня з Павликом – на південь, в лабіринт островів уздовж острова Гесті. З таким моряком, як Андрій Васильович, Павлик не заблудиться в цьому лабіринті. Зібратися тут же, біля цієї скелі. В дорозі не роз'єднувати телефонного зв'язку.
– Я вважаю, Арсене Давидовичу, – жваво заперечив Горєлов, – що ми даремно зменшуємо охоплювану ділянку тим, що з'єднуємо Скворешню з Павликом. Павлик міг би й сам піти. Він уже такий досвідчений підводник… Ще в історії з кашалотом він виявив себе просто героєм… А на випадок якогось скрутного становища він завжди зможе нам пеленгувати, і ми його швидко знайдемо. Чи не так, Павлику? Адже ти уже виріс із пелюшок…
Він посміхнувся й ласкаво подивився на хлопчика. Але Павлика враз пройняв якийсь незрозумілий страх, і чомусь стислося серце. Він відвів очі й промовчав.
– А по-моєму, – втрутився Скворешня, – пропозиція Арсена Давидовича найвірніша. Адже ж я тільки тому й ув'язався за вами, що Іван Степанович, мій шеф, припинив уже гідрофізичні роботи й лишив мене безробітним. А у вашій зоології я ні бельмеса не розумію. Такого понахапую вам, що й раді не будете! А під керівництвом такого досвідченого зоолога, як оцей хлопчик, і я буду корисним.
Після деякого вагання Горєлов перестав заперечувати проти пропозиції зоолога. Всі розійшлися і за хвилину загубили один одного в густих зеленуватих сутінках вод.

Розділ XII
ОСТАННЄ ЗУСИЛЛЯ СКВОРЕШНІ

Залишившись самі, Скворешня й Павлик запустили гвинти, піднялися на кілька метрів над дном і понеслися на схід-південний схід, ближче до сходу. Вони пливли на трьох десятих ходу, остерігаючися численних перепон, невиразні силуети яких раз у раз з'являлися з усіх боків.
Натрапляючи на зарослі водоростей, вони пробивали їх спустивши запобіжні решітки на гвинти. За годину перед ними з'явилася суцільна гранітна стіна, краї якої зникали як вгорі, так і на північ і південь, гублячись у підводній імлі. Стіна була порита глибокими зморшками фіордів, бухт, безліччю великих і малих печер, гротів, виступами мисів, нагромадженнями обвалених скель та уламків. Усе було покрите водоростями, які тяглися до поверхні моря або стелилися по дну – по скелях, їх уламках, валунах та дрібному камінню.
Павлик і Скворешня стали на дно. Навколо них шмигали різноманітні риби, промайнув тюлень, з переляку кинувшись убік, морська видра з великою рибиною в гострих зубах різко шугнула вгору. По дну на водоростевому килимі повзала сила різноманітних голкошкірих, крабів, ракоподібних.
– Стати на якір! Приїхали, товаришу начальник, – сказав Скворешня.
Захоплені цікавим полюванням, вони довго блукали по дну, серед хаосу «Млечної Путі», вибиралися на обмілини, на нагромадження скель, заглядали в моторошну, повну таємниць темряву підводних печер та гротів.
Нарешті хлопчик заявив, що він утомився і зголоднів.
– Давайте закусимо й відпочинемо, Андрію Васильовичу, – запропонував він. – Обідати сьогодні ми не повернемося на підводний човен. Арсен Давидович попередив капітана.
– Знаю, – підтвердив Скворешня. – Ну що ж! Ковток гарячого какао не завадить.
Павлик випадково підвів очі. Високо, на межі променя ліхтаря, швидко промайнула довга тінь, виблискуючи металево-матовим синім блиском.
– Що б це могло бути? – спитав себе Павлик уголос. – Мабуть, тюлень. Тільки вузький якийсь. Шкода, не роздивився.
– Ну, іншим разом побачиш, – байдуже зауважив Скворешня. – Закушувати так закушувати! І у мене апетит розгорівся. Де б тут сісти? – оглянувся він навколо себе.
– Зайдімо ось у що печеру, Андрію Васильовичу, – сказав Павлик, показуючи на вхід, що темнів недалеко від них. – Оглянемо її та там же закусимо й відпочинемо.
– Давай, ваше благородіє!
Над входом у печеру, немов козирок, нависло склепіння, на ньому громадилося кілька величезних скель, густо зарослих водоростями. Скворешня й Павлик увійшли в печеру і, тримаючи напоготові ультразвукові пістолети, насторожено й пильно оглянули її дно та стіни. Печера виявилася зовсім невеликим гротом, не більше як два метри завглибшки. Два промені яскраво освітили його. Грот був порожній; по дну й стінах повзали зірки, їжаки, голотурії. На дні валялося кілька невеликих валунів.
– Ну й дурниці! – сказав Скворешня, підвішуючи пістолет до пояса. – А відпочити, ковтнути какао тут буде непогано. Сідай, хлопчику, розташовуйся!
Вони зняли мішки й сіли поруч, просто на піщане дно, обпираючись спинами на задню стіну грота. Було затишно, як у ложі театру. Відкрили патронташі, натисли кнопки від термосів і з насолодою зробили кілька ковтків.
– Чудово! – задоволено прогудів Скворешня. Павлик хотів щось відповісти, та не встиг. Глухий потрясаючий гуркіт зненацька захитав стіни грота. Перед входом мелькнула в хмарі піску величезна темна маса і не далі як за півметра від простягнутих ніг Скворешні вдарилася об дно.
Одним стрибком Скворешня опинився на ногах і кинувся до виходу.
Якусь мить він у цілковитому замішанні стояв, не знаючи, що робити, перед високою глухою стіною з граніту, яка щільно закупорила грот. Потім з криком: «Ми заперті!» кинувся плечем уперед, на стіну. З глухим металічним дзвоном його відкинуло, як м'яч, назад. Скворешня стояв, оглядаючись, наче шукаючи чогось. Стрімкі стіни височіли навколо – німі, спокійні, байдужі. Павлик сидів мовчки в тій же позі, в якій його захопила катастрофа, скам'янілий, блідий, його губи щось невиразно шепотіли, та Скворешні було не до нього.
Заспокоївшись, він почав уважно оглядати перешкоду, яка так несподівано виникла.
– Ця скеля, – міркував він уголос, – та сама скеля, що нависала на козирку над входом. Як вона звалилася? Чому?
Павлик ворухнувся при цих словах, намагався щось сказати, але не зміг: вік наче онімів.
Скворешня на хвилину замовк, продовжуючи обшарювати скелю рукою. Потім він знову забурмотів:
– Ні щілини, ні просвіту… Дивись, як на загад. Як у гніздо засіла.
Він знову замовк, потім уперся плечем у скелю і почав поволі все сильніше й сильніше натискувати на неї. Обличчя його побагровіло, жили на лобі випнулися, колоноподібні ноги все глибше вгрузали в пісок. Здавалося, цим гігантським зусиллям можна було повалити гору. Але скеля стояла непорушно. Раптом обличчя Скворешні посиніло, і, важко дихаючи, він поволі опустився на дно, біля підніжжя скелі.
Павлик з криком кинувся до нього:
– Андрію Васильовичу, Андрію Васильовичу, опам'ятайтеся!.. Андрію Васильовичу, нам треба інакше. Ковтніть какао. Трубка перед вами. Треба інакше… інакше…
Скворешня трохи розплющив очі. Хвилину він безтямно дивився на Павлика, ніби не впізнаючи його. Потім трохи підвівся на лікті й сів біля скелі, спиною опираючись на неї. Віддихавшись, він підняв голову.
– Що ти кажеш, Павлику? Як інакше?
– Треба викликати допомогу з підводного човна, Андрію Васильовичу. Треба підірвати скелю.
Скворешня безнадійно махнув рукою.
– Клич.
Павлик голосно покликав:
– Арсене Давидовичу! Арсене Давидовичу!
– Слухаю, бічо. Чим ти так схвильований?
– Арсене Давидовичу, скеля обвалилася й закрила вихід з маленької печери, куди ми зайшли. І Андрій Васильович нічого не може вдіяти з нею. Допоможіть нам, Арсене Давидовичу! Викличте допомогу з підводного човна.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59