Приходимо ми на свiт усi без премудрости, але для неє. Хто до неє ближчий, той мау бiльше благородности i чуу незрозумiле блаженство. Вона - се лице Бога, яке, напечатуючися в душi нашiй, з диких звiрей робить нас людьми. А коли вже вона вселилася
в серце, то там розцвiтау непорочнiсть, як би який райський дух. Вона вiдрiжняу нас вiд звiрюки милосердям i справедливiстю,
а вiд скотини повздержанням i розумом. Маючи в собi премудрiсть, серце наше робиться чистим жерелом благодiянь, що несказано веселять душу; отодi ми буваумо iстинними людьми
й по душi, й по тiлу.
Завжди люди намiчали єє ознаками, i вона, наче принц який, мала своє портрети, герби, печатi. Єє, наприклад, знак був - змiй завiшений на колу перед жидами. Єє герб - голуб з масличною гилкою в дзьобику. Являлася вона i в образi льва та вiвцi, єє ж з
наком був царський жезл. Ховалася вона й пiд священними обрядами, як, наприклад, пiд вкушенням пасхи, пiд обрiзанням; закривалася вона й рiжними оповiданнями, як, наприклад, повiстю про Iсава та Якова, про Савула й Давида. I тiльки потiм уже, потiм я
влялася вона во образi мужеськiм - во образi Бого-чоловiка. :
IV
(З твору "Наркiс або -
пiзнай сам себе").
тсть предревня притча про парубка Наркiса, що подивився на себе у воду i закохався на смерть. Сей учинок Наркiса можна назвати словами: пiзнай самого себе. Хочеш бути задоволений iз себе - пiзнай самого себе. Хто прозрiв у водах тлiнности красоту дух
а свого, той не в що зовнiшну, не в тлiнности своує воду, а в саму суть свою закохауться. Наркiс на полотнi тлiнноє плотi своує побачив нерукотворенний образ, iже усть сiяння слави Отця.
Так ми бачимо людей, як би хто показував нам одну людську ногу чи пьяту, закривши усе тiло й голову. Ти й сам себе бачиш, а не розумiуш сам себе i не знауш. А не знати себе самого - се все одно, що втратити себе, згубити. Коли в твоєм домi десь зарит
ий скарб, а ти про нього не знауш, то тобi все одно як би того скарбу й не було. Отже пiзнати самого себе, знайти себе i знайти людину - се все одно. Але ти себе не знауш, бачиш в собi одну землю, отже нiчого не бачиш. Одно - дивитися на тiнь дуба,
а друге - на самий дуб. Отже ти тiнь свою тiльки бачиш, тобто, просто сказавши, нiчого не бачиш. Так i виходить, що ти сам себе зроду не бачив.
Тiло наше само нiчого не може, ним роспоряжауться мисль: вона розсуждау, радить, опредiляу, велить, а тiло тiльки як приборкана скотина або як хвiст волочеться за думкою. Значить головне в нас - то усть думка.
Але й земля липка дуже; нескоро можна вирватися з плотськоє думки, бо вона ж родиться в плотському нашому життю, по землi повзау, плотi бажау. Та Господь знайшов мудрого проти мудрого, змiя на змiя, сiмья проти сiмени, землю проти землi, рай на мiсце
пекла, живе замiсць мертвого, правду свою на мiсце брехнi. Вiра - от се усть iстинне око, яким, минаючи видимiсть, бачити можна iстинну людину.
Як на картинi видимi краски сами по собi нiщо, тiльки грязь, а головне - той рисунок, що вони дають, так i в людинi. Та не тiльки в людинi, а i в звiрях, i в деревах, i в травах. Дух все вилiпляу, дух i держить. Але ми почитаумо в тiлi тiльки прах, а
мислiю вище не пiдiймаумося, не думаумо, що то ж Бог битiу усьому. Вiн у деревi iстинне дерево, в травi трава, в музицi музика. Бо Господь, i Дух, i Бог - се одно. Вiн дивнеу в усiм i нове в усiм робить сам собою, i iстина Його в усiм во вiки пребув
ау. А решта - то тiльки зовнiшнiсть, тiльки тiнь Його, пьята Його, пiднiжжа Його
i ветха риза.
По великих садах роблять часом здоровеннi клiтки, обволiкають єх залiзними сiтками, i багато птичок безперестанно в серединi там колотяться, то в один, то в другий бiк бьються, але нiде пролетiти не можуть. Отак i нашi серця мечуться й мучаться в стi
нах видимости. Бо що може бути вужче й тiснiше видимости?
Як же ж нам вилетiти звiдти, коли ж ми давно, з самого дитинства напоунi лукавим духом, засiянi змiєним насiнням, щоби тiльки одну видимiсть, зовнiшню тьму любити та за нею ганятися? Чи вилетить же, як птиця, серце наше з клiтки землi?
Ох, не вилетить - бо ми не вiримо, що зверх видимости у ще щось, чого не можемо полапати й аршином помiряти. I хоч приймемо насiння благословенне, начало спасенiя нашого, але воно буде у нас безплодне - бо ми любимо зовнiшнiсть, звикли до неє i не мо
жемо подумати, що видимiсть може зогнити, як зерно, але невидима сила зостанеться. А без того согниття новий плод нiяк не може родитися.
З ким можна зрiвняти iстинну людину?
З повним i добрим колосом пшенишним. Чи не в зернi закрилося все i чи не весною виходить, движиме невидимою силою? I тодi зерно починау давати щось нове, коли зовнiшнiсть уся вже на нiм зогнила, i те нове - то вже не вiд плотi, а вiд Бога.
Пiдiйми ж вiд землi думку свою i зрозумiй, що носиш в собi людину вiд Бога рожденну. Побачив ти в зернi легеньку зовнiшнiсть, в котрiй закрилася таумно дiйснiсть невидимого Бога - поглянь тепер i на себе. Старенька солома не боється погибелi: як iз з
ерна вона вийшла, так в зернi й закриуться. Чого ж ти трепещеш? Не бiйся. Роскрий своу серце для приняття вiри, бо яке ж то сильне зерно в тобi, в самiм тобi! Небо видиме i земля - все
в твоєм зернi сокрите. :
VI
(З твору "Дружня розмова
про душевний спокiй").
Змiряли ми море, землю, повiтря, небеса, потрiвожили внутрiшнiсть земельну ради металiв, розмежували плянети, повiдшукували гори на мiсяцi, найшли невидимих свiтiв нещислиму кiлькiсть, будуумо дивовижнi машини, засипаумо безоднi, зупиняумо воду - Бож
е, чого ми тiльки не вмiумо? Чого ми тiльки не можемо?
Але горе, що при всiм тiм чогось великого не стау. Немау чогось, чого й назвати не вмiумо. Знаумо, що не стау чогось, а що воно таке - не розумiумо. I похожi ми на безсловесну дитину, що тiльки плаче; воно i не знау i сказати не може в чiм йому потре
ба, саму тiльки досаду вiдчувау.
I се явне душi нашоє незадоволення чи не позволяу нам догадатися, що всi отi науки не можуть думки нашоє наситити. Безодня душевнi ними не наповняуться. Пожерли ми несчислиме множество систем: плянетами, плянет з горами й морями, але не втоляуться на
ша жажда. Математика, медицина, фiзика, механiка, музика iз своєми сестрами - чим бiльше єх вкушаумо, тим гiрше палить серце наше голод i спрага, а ми все не догадуумося, що то все тiльки служницi при панi, хвiст при головi.
Я наук не хулю, навпаки - я хвалю й найпослiднiше ремесло. Але те хули у достойне, що, на сi науки надiючися, забуваумо ми найвищу науку - науку щастя людського, до якоє всякому вiку, всякiй землi, всякому полу й зросту завжди дверi вiдчиненi. Що ж м
оже зробити нас щасливими?
Наше щастя живе у внутрiшнiм спокою серця нашого, а спокiй - у згодi з Богом. Чим хто згiднiший з Богом, тим вiн спокiйнiший, а значить i щасливiший.
Щасливий той, хто живе по волi благого Духа - Господь буде на всiх путях його. А що нас вводить у пагубу, так се от сi чотирi рiчи:
А. Братися за те, що тобi не пiдходить.
Б. Нести обовьязок, противний твоєй природi.
В. Обучатися, до чого не родився.
Г. Дружити, з ким не рожденний дружити.
Отже бути щасливим - се значить пiзнати себе чи то свою природу, взятися за свою долю i робити своу дiло. Найкраща душа не може бути спокiйною, коли вона несе обовьязки, до яких не родилася. Та й як же єй бути спокiйною, коли вона втратила радiсть се
рця? А як же єй не втратити, коли замiсць добра обижау i приятелiв кревних, i ближнiх i дальнiх, i землякiв i чужостороннiх? А як же єй не обижати, коли вред приносить суспiльности? А як же не вредити, коли нема невтомноє працi? А звiдки ж може узяти
ся труд, коли нема охоти до нього? А де вiзьмеш охоту без природного до того нахилу? Отже природа й усть первоначальна усьому причина. Вона мати охоти, а охота гiрша неволi по приказцi. Охота радууться труду як синовi своуму, робить труд солодким. :
Часто так виходить, що багато людей тiкають вiд хлiборобства. Кидаються на всякi иншi должности, хоч може вони й не пiдхожi зовсiм до них. А мiж тим тiльки природний труд у солодкий труждающемуся. З веселостею жене зайця борзий пес. Услаждауться труд
ом пчола, збiраючи мед. По що ж тiльки ти,
о маловiрна душе, отягчауш себе, iдучи в друге званiу, коли Отець твiй небесний родив тебе хлiборобом чи гончарем, чи бандуристом? Чому не йдеш по званiю своуму, йдучи на инше, хоч тобi
й не сродне? Бо не розумiуш, що в тисячу раз щасливiше в малiм можна жити, але з Богом своєм, нiж без Нього знаходитися серед воуначальникiв чи первосвященникiв. Бiльше пошани вартий швець, на своуму мiсцi, нiж генерал не на своуму. Яка користь, коли
iмья твоу десь напечатане, а Дух Iстини, що сидить i судить
в самому тобi, не одобряу тебе? Зостанься ж краще в природнiм твоєм званiю, яке б воно не було мале. Лучче тобi попрощатися
з великими хоромами, з широкими грунтами, з пишними титулами, нiж розстатися з душевним спокоум.
Божественна сила, що веде чоловiка до роботи, згiдноє з природою, називалася у древнiх Мiнервою. Отже хто взявся за яке дiло, не слухаючи сього голосу, про того у древнiх була поговiрка - "взявся без блогословення Мiнерви". I так спочатку говорили тi
льки про науки, а потiм - про все, навiть про найменшi справи. Коли хто без природи сунувся у врачебну науку або в музику -
о тiм говорили: "без благоволення Апольона", "без милости муз". Коли хто брався за купецтво, а не вмiв - про того казано: "без дозволу Меркурия". Хто жив у гарнiм саду, коло чистоє рiки, на високих горах, але не мав до того натури, о тiм повiдали:
i "живе без благословення Дьяни". Скiльки було справ, стiльки
й назв. Але ж бо в усiм тiм один Дух Святий працюу, так само як в органi один i воздух через рiжнi трубки дау рiжнi й звуки, або в людськiм тiлi один ум i через рiжнi члени робить рiжну роботу. Тому ми тепер на все те кажемо - без благословення Бога!
Смiшно дивитися, як медвiдь танцюу, вовк свистить у сопiлку, а лошак носить поноску. Смiшно, бо всяка безвредна невiдповiднiсть смiшить. Але коли вже поставити вовка пастухом, медведя зробити ченцем, а лошака совiтником, то се вже не жарти,
а таки просто бiда. Бо хто може бути до других добрим, коли вiн до себе самого лихий? Самiм собi убийцями суть тi, хто бореться
з природою. Яка ж то мука - трудитися в невiдповiднiм дiлi! Без охоти i празник рiч важка. Нiхто не буде мати твердоє слави вiд якого-будь художества, коли труд бiля нього не буде мати за солодздчий самоє слави. Багато людей, не звертаючи уваги на св
ою природу, беруть для себе ремесло найдохiднiше, але вони помиляються. Дохiд - не радiсть, а коли й радiсть, то не внутрiшня. Iстинну ж радiсть сердечну знайдеш тiльки в роботi тобi сроднiй. I тим радiсть бiльша, чим бiльше сродна робота. Як би щаст
я було в богацтвi, то хiба мало богатих на свiтi? А щасливих, бач, мало. Бо богацтво тiшить тiльки тiло, а душу веселить сродна робота; коли ж сю роботу вiдiбрати, то се для душi смертельна мука. Душа сумуу й непокоється, як пчола замкнена в хатi, ко
ли сонечко свiтле кличе єє на уквiтчанi поля. I мука ся позбавляу душу здравiя, вiдбiрау охоту на все i приводить до розслаблення. Тодi душа нiчим недовольна. :Отак невидиме стау сильнiшим видимого, i вiд невидного залежить видне.
Бог подiбен до богатого фонтана, що наповняу рiжнi сосуди по єх вмiстимости. А над фонтаном напис: нерiвна усiм рiвнiсть.
I ллються з рiжних трубок рiжнi токи в рiжнi сосуди, що стоять довкола фонтана. До меншого сосуда менше попадау, але в тiм вiн рiвний з бiльшим, що обоу однаково повнi. I що може бути бiльше глупого вiд тоє рiвности, яку деякi дурнi у свiтi завести д
умають? Бо хiба ж не глупе те, що противиться Божiй натурi?
О, молодi люди! Коли дивлюся на вас, як ви у свiт устремляутеся, приходить усе мiнi в думку казка про вовка, що зєв вiвцю
i, надiвши на себе єє вовну, пiшов до стада; а ягня, побачивши нiби матiр свою, з усiх сил побiгло до вовка, а за ним i все стадо.
Приходять iще мiнi на думку тетерваки, що гоняються за обильнiстю харчу i на тiм ловляться. А то уже чайки, сусiдки та дятли - тi обережнiшi, так само як i оленi та сайгаки. Послухайте отсiує пiсеньки:

Будь доволен малим, за великим не гонися.
Сiтка вже простерта на тебе - вельми бережися.
Я вам сильно ражу - роскiшно не жити,
Бо на таких-то завжди напинають сiти.
Хто вдячний Богу, той малим доволен,
А ропотник усiм свiтом не сит i не повен.
Вдячна душа втече вiд сiти,
А замiсць неє туди попаде неситий.
IХ
(З твору "Убогий жайворонок")
Тетервак, не бачучи сiтки, налетiв на розсипану ловцем єжу, почав єє хапати; а нажершися по вуха, похожував, надуваючися
i дуже задоволений iз себе. Мимо летiв жайворонок. Тетервак почав присоглашати й жайворонка до своує пишноє єди, але жайворонок сказав, що вiн не хоче брати чужого, не любить пишности й мау задоволення iз своує бiдноти. На се тетервак почав смiятися:
- Блаженнi нищi: Добре блаженство, коли нiчого вкусити. Правда, воно й багато iсти часом вредно, але все ж таки воно спокiйнiше, нiж терпiти голод. Не євши, кажуть, лекше, а поєвши лучче. Каже - не займай чужого. А як його не займати, коли воно само
в очi пливе? Та не все й брати треба. Хiба я дурень? Бачу черепок на дорозi - йду мимо. Але як уже хлiб попався - нiяк не пропущу. Отодi буде спокiй. Отак я думаю i не помиляюся, бо я ж таки не вчора родився та й мiж людьми потерся, слава Богу. Правд
а, були часи, коли й бiдних, але добродiтельних поважали, та тепер свiт зовсiм не той. Тепер коли ти бiдний, то й дурень, i нема про тебе у свiтi доброє думки. А стратити у свiтi добру думку про себе - се ой, як погано. Куди ти тодi годен? Будь ти та
м який хочеш, хоч десятка шибениць достоєн - кому яке дiло? - аби тiльки ти мав добру славу i був у почотi. Тодi нiчого не бiйся, не впадеш нiколи. Бо не той прав, хто прав по сутi, а той, хто вмiу здаватися правим i знау поговiрку - "кiнцi в воду".
Оце нинiшнього свiту наймоднiша й спасенна премудрiсть. Коротко сказавши: тiльки той щасливий, хто хоч i не прав по совiсти, але прав по бумажцi. То тiльки дурнi кажуть, що з богацтвом приходить безпокойство. То власне труд у безпокойство. I дурна у
отся пiсня -
Кому менче в життю треба,
Той ближче усiх до неба.
Отаку пiсню спiвають дурнi. А ми не таку. Наша пiсня от яка:
Жери все, що перед очима,
То щастя буде за плечима.
Але не вспiв тетервак доспiвати, як упала сiтка, i ловець скрутив тетерваковi голову. Жайворонок перелякався й полетiв до батька; росказав те все батьковi, а батько так почав говорити:
- Сине мiй! Приклони вухо твоу до слiв моєх - i спасешся вiд сiток. Памьятай, що невелика користь - читати багато книжок,
а бути беззаконником. Читай одну книгу i досить буде з тебе: се книга рода людського. Читай єє й поучайся. Правда, читають єє всi, але несмисленно: дивлються на зверхнiсть, а серця не бачуть. Тетервак отой: бачив єжу, а не бачив сiтки - так i люди: ч
итають книгу свiта сього, а в сiтки ловляться. Ти ж, сине мiй, читаючи книгу видимого й злого у сiм свiтi, возводи в усякiм дiлi сердечне око твоу на саму суть, на саме серце. Отодi тiльки, пiзнавши саме жерело, будеш правим судiую усякому дiлу. Тете
рвак побачив єжу й накинувся на неє. Чому вiн так зробив? Бо мау серце невдячне, з своує долi незадоволене, жадне на чуже. Отже треба мати серце чисте, тодi не будеш боятися нi блискавицi, нi грому.
О, серце чисте! Ти - новий вiк, вiчна весна, благовидно небо, обiтованна земля, рай розумний, веселiу, тишина, спокiй Божий, Субота i Великдень! Серце чисте - то зерно, з котрого проростають небеса i земля; зеркало, в котрiм вiдбивауться усе сотворен
е; твердь, що мудростею своую утвердила дивнi небеса; рука, що держить путь земний i прах нашоє плотi.

X
(З книги "Асхань")
Нiяк неможна пiзнати Господа, не пiзнавши самого себе. Правда, воно нiбито ми й бачимо себе i знаумо себе - але як бачимо
i як знаумо? Хребет один бачимо, а не лице. Бачимо одну брехню нашоє плотi, а не iстину в нiй. А воно не досить бачити в нас одну нашу землю, а треба пiдiймати око вище i за нашою землею прозрiти ту землю Господню, про котру Iсаiя каже: "з веселiум
iдiть до неє". Не досить бачити тiльки лице тлiнности нашоє, але треба продiратися крiзь нашу тiнь, щоби побачити iстинного чоловiка. Невже ти думауш, що погана гнилiсть складау усю твою суть? :


ДIалог. Назва його - потоП змiєний. (1791)я1
Розмовляють Душа i Нетлiннiй Дух
:Глава 1
ПРИТЧА: СЛIПИЙ I ЗРЯЧИЙ
Два пришельцi ввiйшли у храм Соломона: один слiпий, другий зрячий. Слiпий без користi зводив очi й водив ними по стiнах храму. А зрячий, бачачи зображення, що змальовувало людину, звiрiв, птахiв, гори, рiки, лiси, поля, квiти, сонце, зорi й коштовне
камiння, й наводячи у всьому незмiнну мiру, яка художниками називауться малюнок, тiшився великою веселiстю. А ще бiльш цiкавою зiницею оглядав вiн семилампадний свiчник i тiнь херувимiв. "Я не бачу веселостi у цьому храмi", - сказав слiпий. :
"О нещасний! - закричав зрячий. - Пiди додому й викопай зiницi своє, закопанi у мiху твоуму. Принеси єх сюди. Тодi обновиться тобi храм цей, i вiдчууш блаженство, що тебе насолоджуу".
Глава 2
ДIАЛОГ, АБО РОЗМОВА
Особи у розмовi: Душа, Нетлiнний Дух.
Душа. Всякий несмак дау менi живильний сiк. Якщо тiльки зволиш, о Нетлiнний Духу, то скажи менi, що означау: два пришельцi?
Дух. Кожен народжений у цьому свiтi у пришелець, слiпий або просвiщенний.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151